Презентація ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА: світанок цивілізації

Світанок цивілізації

1896 року київський археолог Вікентій Хвойка зробив сенсаційне відкриття. – У селі Трипілля, що неподалік від Києва, він виявив перші знахідки загадкової культури періоду енеоліту (мідно-кам’яної доби). Ця культура невдовзі отримала назву «Трипільська». Від часів Хвойки і до сьогодні таке визначення не змінилося.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА - це археологічна культура доби неоліту та енеоліту (7000−2750 рр. до н. е.). Ареал розповсюдження: від Карпатських гір до Дністра і Подніпров'я. Охоплює територію Румунії (на північному сході Мунтенії, на південному сході Трансільванії та Бессарабії), Молдови та України. Загальна площа: 350 000 км2.

Ареал розповсюдження: від Карпатських гір до Дністра і Подніпров'я. Охоплює територію Румунії (на північному сході Мунтенії, на південному сході Трансільванії та Бессарабії), Молдови та України. Загальна площа: 350 000 км2.

Дивовижної краси кераміка, великі поселення на берегах річок, прямокутні хати з розписаними стінами стали головними розпізнавальними рисами цієї надзвичайно багатої культури хліборобів, яка утворилася на великій частині території України, починаючи від 6-го і до 2-го тисячоліття до нашої ери.

Прадавня Трипільська цивілізація на території України – це унікальне явище в історії людства. Вона була одним із найбільш ранніх центрів розвитку планети. Було б занадто стверджувати, що трипільці випередили світовий цивілізаційний процес (хоча багато хто саме це й стверджує), однак безперечно те, що вони перебували в його авангарді.

Над вивченням Трипільської культури в Україні працювало майже 5 поколінь дослідників (Вікентій Хвойка, Вадим Щербаківський, Ярослав Пастернак, Олег Кандиба, Тетяна Пассек, Валентин Даниленко, Микола Шмаглій, Михайло Відейко та ін.) – загалом понад 180 осіб. Численні археологічні колекції виставлені в музеях та нагромаджені в університетах, дослідницьких інститутах та приватних колекціях Трипільські колекції нині є в музеях Румунії, Молдови, Польщі, Великобританії, Австрії.

Трипільська культура – складова частина великого кола давньоземлеробських культур доби неоліту та мідного віку: Боян, Дудешть, Караново, Гумельниця, Хаманджія, Варна-Вінча. Дослідники об’єднують їх у так звану „цивілізацію Старої Європи“, час існування якої на території приблизно від сходу сучасної Італії до Дніпра припадає на VI – IV тис. до н.е.

Це була епоха великих змін в долі людства, після сотень тисяч років полювання на тварин, люди почали поступово приручати їх. Худоба годувала, одягала, озброювала та воістину везла трипільське суспільство. Але людину первісну на людину цивілізовану перетворило не одомашнювання тварин, а одомашнювання рослин. Енергія прихована в невеликому зерні пшениці, дала людству неабияку силу.

Трипільці озброєні лише кістяною мотикою, та дерев’яним ралом, зорали та засіяли величезний простір, від Карпат до Дніпра. Запаси зерна та худоби звільнили їх від щоденного пошуку їжі і надали можливість спрямувати свої сили на вдосконалення знарядь праці. Природні матеріали вже не задовольняли потреби людей і вони винаходять нові: метал, кераміку, тканину.

Трипільці вирощували злаки: пшеницю, ячмінь, овес і просо, плодові дерева — абрикос та аличу, а також виноград, розводили корів і волів, кіз, овець і свиней.

З хліборобством було поєднане скотарство. Серед поголів’я трипільського стада велика рогата худоба була на першому місці, а свині, вівці та кози відігравали не таку значну роль. Відсутність повіток для худоби при окремих житлах, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному і сполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була тим часом спільною власністю цілої громади й стадо було громадським стадом.

Трипільські селища розташовувались на придатних для землеробства пологих схилах або підвищених плато, але обов’язково біля річок та струмків. Зазвичай поселення групувались в більші чи менші агломерації, де села знаходились на відстані 3-4 кілометрів одне від одного. Деякі агломерації розростались в справжні міста. Ці міста були масштабнішими, аніж відомі міста-держави Шумеру і передували їм більш, ніж на пів тисячоліття

Трипільські поселення мали різні розміри: від кількох десятків до тисяч будинків. До протоміст трипільської цивілізації належать поселення поблизу сіл Небелівка Кіровоградської області, Майданецьке й Доброводи Черкаської області.

Життя кожного такого протоміста тривало до 100 років – адже трипільці були хліборобами і періодичне переселення обумовлювалося виснаженням ґрунтів. Коли земля, яку вони обробляли, виснажувалася, трипільці залишали поселення та переходили на нове місце.

Найбільшим із них вважається поселення, знайдене поблизу села Тальянки Черкаської області. Воно займало площу 450 гектарів і налічувало майже 3 тис. будинків, у яких мешкало понад 15 тисяч осіб.

Як показали розкопки, особливістю селища трипільських часів було те, що житла в тому селищі були розташовані по колу. За однією з версій, в центрі стояла велика рогата худоба, таким чином була захищена зі всіх боків від диких тварин. За іншою - у центрі, на майдані проводились збори громад. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу.

Трипільці мешкали в великих і просторих хатах. Вони мали 4-5 м в ширину і 15-20 м в довжину. Усередині будинок поділявся перегородками, а житлові кімнати мали вікна і опалювалися печами. У деяких кімнатах були знайдені поглиблення, обмазані глиною, де, судячи з усього, трипільці приносили жертви своїм богам.

Трипільські житла мали каркасно-стовпову конструкцію, серед них були: одноповерхові, двоповерхові і навіть триповерхові. Міжповерхові та горищні перекриття обмазували глиною. Стіни обмальовували мінеральними фарбами, яких було чимало. В домашньому побуті та інтер'єрі використовували різноманітні різьблені дерев’яні деталі, наприклад - ложки, ослінчики. Приміщення опалювали як відкритими вогнищами, так і купольними печами.

Трипільські житла мали каркасно-стовпову конструкцію, серед них були: одноповерхові, двоповерхові і навіть триповерхові. Міжповерхові та горищні перекриття обмазували глиною. Стіни обмальовували мінеральними фарбами, яких було чимало. В домашньому побуті та інтер'єрі використовували різноманітні різьблені дерев’яні деталі, наприклад - ложки, ослінчики. Приміщення опалювали як відкритими вогнищами, так і купольними печами.

Знайдені керамічні моделі будівель дозволяють реконструювати зовнішній вигляд, інтер’єр та оздоблення жител і культових споруд трипільців. Важливо відмітити, що у час Трипілля було створено тип житла, його планування і оздоблення, які пізніше стануть характерною рисою архітектури сільського населення України у наступні тисячоліття.

Щодо інтер’єру, то він у всіх житлах приблизно однаковий. Обов'язково в оселі була піч, яка розміщувалася праворуч від входу в кутку між перегородкою, що відокремлювала сіни від житлової кімнати і правою подовжньою стіною. З обох боків її оточувало припічне підвищення. Під протилежною входу стіною, на центральній осі будинку, розміщувалося підвищення округлої форми діаметром 1,4–1,7 м, оточене канавкою, яке інтерпретується як вівтар.

Уздовж всієї поздовжньої (лівою від входу) стіни знаходилося вузьке підвищення для розміщення посуду для повсякденного вжитку і тарних посудин – піфосів, в яких, ймовірно, містилося зерно й інші запаси. Під тією ж стіною навпроти печі знаходилося робоче місце – прямокутне глинобитне підвищення із кам’яною зернотеркою на поверхні.

Усе, що було необхідне для життя, трипільські сім’ї виготовляли самостійно: знаряддя праці, одяг, посуд, інші предмети побуту. Тобто вони вели натуральне господарство.

Усе вище сказане і взяте в культурно-історичному аспекті дозволяє нам, нарешті, перейти до основного питання нашої теми, до питання про антропологічний тип трипільської людності, про етнічну приналежність населення України за трипільських часів. Інакше кажучи, ми шукатимемо відповіді на питання: чи були трипільці генетично нашими предками?..

Ким були ці люди? Звідки вони прийшли на територію України? Відносно цього існує декілька гіпотез. На думку В. Хвойки, трипільці були предками слов’ян і завжди жили на цих землях. Вчені Ф. Біляшівський, А. Спіцин і В. Городцов вважають, що «культура проникла з півдня через Егейське і Мармурове моря з берегів Малої Азії або через Середземне море з Фінікії або Єгипту». Н. Мар стверджував, що предками трипільців були племена пелазгів, які прийшли з Північного Кавказу. Українські археологи В. Маркевич і В. Даниленко вважали трипільську культуру синтезом місцевих племен буго-дністровської культури та прийшлих балкано-дунайських племен.

Щодо питання "Чи є трипільці нашими предками", то на нього досить важко відповісти, тому що трипільський субстрат сам по собі був досить неоднорідним. Однак проаналізувавши кістки з печери Вертеба, вчені днк-генеалоги прийшли до висновку, що трипільські жінки дійсно більше тяжіли до Балканського регіону і були частково Середземноморського антропологічного типу.

Чоловіки ж належали до пізньокоманьйонського типу, тобто були автохтонами. Таким чином відбулось логічне злиття трипільців-кукутенців з місцевими неолітичними народами - Буго-Дністровською (нащадки легендарної Мізинської культури) та Дніпро-Донецькою, утворивши генетичне ядро українського народу.

Чи можна робити якісь висновки про “трипільську мову”? А ось як. Проаналізувавши слов’янські мови, лінгвісти виділили слова, які не мають відповідних аналогів у споріднених індоєвропейських мовах – германських, романських, індійських, іранських і т. д. Така ж копітка процедура була проведена й з давньогрецькою мовою. У підсумку дослідники отримали пласт лексики, яка начебто невідомо звідки взялася. Але оскільки щось з нічого не виникає, то вважається, що “невідомі науці” слова успадковані з мови суспільства більш давнього, яке мешкало на цій території. Тобто – трипільського.

З'ясувалося, що трипільська мова, найімовірніше, характеризувався словами з відкритими складами, що характерно для мов Криту і Малої Азії. Це, до речі, ще один аргумент на користь середземноморського походження трипільців. В українській мові слідів трипільського залишилося найбільше. Наприклад, такі звичні слова як: батько, срібло, теля, хліб, кінь, кобила, іскра.

Трипільці не тільки вірили у магічну силу керамічних зображень, але й відображали у них свої переконання, думки та досвід. Поступово ці малюнки перетворилися на піктографічну писемність (одне зображення — піктограма — передавало ціле повідомлення). Згодом з’явилось ідеографічне письмо (одна картинка чи фігура позначали ціле слово чи поняття).

Трипільське письмо, як і решта письмен, виникло не одномоментно. Вважається, що з’явилося воно у VІІІ-VІІ тис. до н. е. та остаточно оформилося у ІV тис. до н. е. — у ранньому періоді культури. Спершу піктографічне, трипільське письмо було універсальним для свого часу, оскільки не вимагало знання грамоти та було зрозумілим усім членам суспільства, знайомим з його традиціями та символікою.

Піктографічні зображення потроху розділялися на окремі знаки, дедалі більше стилізовані, за кожним з яких закріплювалося значення певного слова. Отак піктографія трансформувалася у досконаліше, проте складніше для сприйняття логографічне письмо. Самобутньою рисою трипільського логографічного письма є його просторовий характер. Візерунок повторювався по горизонталі, тож навіть якщо посудина розбивалась, уламки зберігали інформацію.

Першу спробу тлумачення зробив В. В. Євсюков 1988 року. Він застосував принцип семантичної інтерпретації для реконструкції основних міфологічних сюжетів, як це було зроблено при вивченні письма культури Яньшао. Ще одну спробу дешифрування трипільського письма зробили автори книги “Трипільські зорі” – Іван Андрієвський та Євген Паламарчук.

Саме трипільці започаткували основи українського світогляду й ті космогонічні моделі, котрі досі зустрічаються в українських народних звичаях та обрядах, традиціях, народних піснях, колядках, казках та переказах українців. Мабуть, можна сказати, що трипільці були, фактично, творцями дохристиянського світогляду українців. Трипільська кераміка є найпершим джерелом до розкодування вірувань і світогляду трипільського народу.

Перше і мабуть головне місце в пантеоні Богів трипільців належить Великій Богині — жіночому началу. Друга сакральна «чоловіча» постать — Всевишній Бог. Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) і на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість «загробного» життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що «модельки жител», ці досить відомі різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер — як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника та мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду.

Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про «похорон» зерна в землі (засів) і його «воскресіння» (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Наві, Праві і Яві).

Cам вигляд жіночих фігурок Трипілля однозначно говорить про те, що це не дитячі іграшки. Навіть важкувато уявити – як ними в принципі можна б було гратись. Усі розкриті дослідниками символічні знаки і всі (а їх більшість) загадки семантичного розпису давнини вказують на те, що це є давній «формат» жіночої молитви. В Україні здавна вважалось, що саме материнська молитва має найбільшу силу – навіть після прийняття християнства в народній пам'яті закарбувалось – молитва матері сильніша за молитву батька, сильніша й за молитву священика – «молитва материнська – це не латина римська»…

На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). Інколи Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв'язок з Богом-Биком

Культ Героїв. Вірогідно, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці — не стільки антропоморфне зображення Героя – чоловіка (пасіонарія – людини, лідера нації здатного жертвувати собою в ім’я суспільства, держави тощо) за Гумельовим ), як конкретний образ героїзованої особистості.

Символ бика нерозривно пов'язаний в трипільців з жінкою. Бичачі голови є домінуючим мотивом, символічно передаючи ідею регенерації. Вони або, вірніше, матка зображувалися над входом в печеру або поблизу від неї, в деяких печерах сам вхід мав форму волової голови з великими рогами. Щоб потрапити в це підземне святилище, треба в символічному сенсі пройти через священну утробу.

Змії займають третє місце в трипільському пантеоні як втілення земноводної стихії, яка водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї «священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями» Богом-Биком (Небом) та Богом-Змієм (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків. Змієнога богиня пізніше з'явиться у скіфів, котрих за легендою назвуть - зміїним народом.

Також у трипільців існував культ вогню і культ знищення старих речей - усе старе і непотрібне вони спалювали, позбавляючись від зайвого, не прив'язуючись до матеріального. Тому, мабуть, й прозвали їх - лелеками, "пелазгами", перелітними птахами. Покидаючи свої поселення, вони спалювали після себе свою рутину - свої наповнені спогадами і емоціями будинки. Й тим часом, немов, проходили очищення.

У трипільців були громадські храми (один із них 18-метровий храм в Небелівці), що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо- та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Висловлюються припущення, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядодій.

Зникнення трипільської культури – не менша загадка, чим походження трипільців. Приблизно у 2000 році до н. е. її слід втрачається. Як і чому зникла трипільська культура? Можливо, сталося якесь стихійне лихо або епідемія? Чи трипільці просто змішалися з іншими племенами? Якщо ця гіпотеза вірна, то можливою спадкоємицею Трипілля була середньодніпровська культура. Кераміка і побутові речі цієї культури дуже схожі на ті, що робилися колись трипільцями. Але є і ще одна версія, що заслуговує на увагу. Цілком можливо, трипільська культура повільно зійшла нанівець в результаті зміни клімату. Він став набагато посушливішим, що позначилося на землеробстві. Екстенсивне землекористування, що сильно виснажувало землю, в цих умовах стало неможливим. Поступово міста трипільців прийшли до занепаду, а самі вони відправилися шукати нові родючі землі.

Світлана МАЄВСЬКА