Презентація: "ТУЗЛИНСЬКИЙ КОНФЛІКТ: перша спроба окупації Криму".

ТУЗЛИНСЬКИЙ КОНФЛІКТ:перша спроба окупації Криму

Зараз світ активно обговорює російсько-українську війну. Проте вперше про напруження між нашою країною та сусідом-агресором, світ заговорив у вересні 2003 року. Тоді скандал розпочався через території.

29 вересня 2003 року між росією та Україною розгорівся конфлікт, пов’язаний з будівництвом дамби, що загострило напругу між двома державами та мало серйозні геополітичні наслідки в довгостроковій перспективі, зокрема — анексію Криму та нинішню повномасштабну війну.

росія вперто не хотіла визнавати Тузлу островом, називаючи її косою, та наполягала, що чіткі кордони в акваторії Чорного та Азовського морів відсутні. За своєю типовою російською імперіалістською логікою, «косу» мала загарбати росія. Натомість, Україна дотримувалася позиції, що згідно розмежуванню державних кордонів Тузла належить до української території.

росіяни хотіли з’єднати свою Тамань та наш острів. Вони стверджували, що до 1925 року Тузла була частиною Таманського півострова, тому острів має бути російським. Але на всіх радянських картах і у документах совєтів Тузла вважалася островом у складі УРСР, тому ця претензія не була юридично обґрунтованою.

«Прогрів» середньостатистичного росіянина до стану, лояльного до війни, почався ще у ХХ столітті. У 1997 році у росії вийшла книга «Коса Тузла: перечисленная территория» (на фото – третє видання, що має іншу назву). Її автор — тодішній депутат алєксандр травніков. У цій книзі автор писав, що «у політиці маленька коса Тузла у Керченській протоці — це не дрібниця. Це принцип. Принцип відстоювання національних інтересів Росії. А принципи не можуть бути предметом торгу».

А вже у 2002 році травніков заснував депутатський комітет з «повернення» острова Тузла під юрисдикцію рф. Протягом року члени комітету надсилали президенту РФ владіміру путіну листи із проханням вчинити дії, спрямовані на надання острову статусу російської території. У випадку супротиву з боку України, комітет запропонував висадити поблизу Керчі військовий десант.а. травніков

Тоді ж на радіостанціях всередині рф проводили соціальні опитування щодо ставлення росіян до окупації чужих територій. Вибірка респондентів не була репрезентативною, але достатньою, аби російська влада побачила, що суспільство хоча б частково поділяє її імперіалістські настрої.

Зауважимо, що на момент конфлікту на Тузлі до чергових президентських виборів залишалося менш ніж пів року, і владімір путін, перевіривши ставлення росіян до можливої війни, бажав заробити серед народу репутацію «твьордой рукі».

Україна сприйняла цей крок як спробу тиску та посягання на цілісність державного кордону. Тоді всі зрозуміли, що росіян насправді цікавив не сам острів, а контроль над Азовським морем, бо той, хто володіє Тузлою, фактично контролює й прохід кораблів Керченською протокою.

Усе це призвело до мілітаризації конфлікту. Так, 30 вересня українськими прикордонниками на острові було виставлено посилену прикордонну посаду. Одночасно розпочалося встановлення прикордонних знаків та обладнання інженерних загороджень. Росіяни ж перекинули в район два кораблі Чорноморського флоту РФ, які розпочали провокаційні дії у територіальних водах України.

Україна закликала суворо дотримуватися зафіксованих державних кордонів. Натомість Росія заявляла, що в акваторії Азовського моря, як і в Керченській протоці, чітких кордонів немає, а український острів Тузла, вони вважали частиною російської «коси Тузла». Бо, мовляв, Україні відійшов лише Крим.

Росіяни працювали в три зміни й щодня будували по 150 метрів греблі. Переговори розпочалися після того, як насип досяг українського прикордонного понтона.

Вже тоді російські ЗМІ, що зафіксували надзвичайну нервовість, що панувала на будівництві, з усіх сил намагалися викривляти ситуацію на користь росії і виставити Україну винною у неспровокованих агресивних діях з боку рф. З часом це стане типовою поведінкою російських медійників, які остаточно перетворяться на інформаційну пропагандистську обслугу агресивної державної політики рф.

Роботи не було жодним способом узгоджено з українською стороною, як це передбачено міжнародними угодами. Ба більше, пізніше з’ясувалося, що будівництво цієї гідротехнічної споруди здійснювалося без будь-якого проєкту та відповідного інженерно-геологічного дослідження. Офіційним приводом для проведення робіт став «розгул стихії — повінь, що призвело до численних людських жертв і руйнувань, ураганів, посухи» у Темрюцькому районі.

Представники адміністрації Краснодарського краю рф заявляли, що дамба у Керченській протоці має захистити землі Темрюцького району від розмивання. З цього приводу ще 18 вересня адміністрація Краснодарського краю ухвалила рішення «врятувати землі сільськогосподарського призначення від руйнувань внаслідок розмивання». Для будівництва «захисної» дамби в Керченській протоці з бюджету краю було виділено 30 мільйонів рублів.

Існували й напівофіційні версії щодо причин конфлікту, котрі російська пропаганда активно просувала. Перша — політична. Топ чиновники рф неодноразово «зливали» в медіа меседж, що причиною конфлікту острова Коса Тузла є передвиборча президентська кампанія у росії.

Мовляв, політтехнологам путіна потрібна чергова «перемога», щоб залишити свого господаря у кремлі на наступний термін. Ця версія мала досить правдоподібний вигляд, оскільки подібні «переможні» й агресивні передвиборчі технології неодноразово застосовувалися у новітній російській історії.

Друга — економічна. Річ у тім, що Керченська протока переважно мілководна й безпечне проходження через неї великовантажних суден можливе лише Керч-Єнікальським каналом (позначений на схемі червоною лінією), який розташований між остовом Коса Тузла і містом Керч, і тільки з лоцманом. Вважалося, що станом на 2003 рік цим маршрутом користувалося до 9 тисяч вантажних кораблів.

російські судноплавні компанії мусили платити Керченському порту за проведення суден цим каналом близько $150-180 млн на рік. Тодішні російські чиновники і політики в публічному просторі активно просували тезу, що українці, мовляв, заробляють шалені гроші на росіянах, тому мусять поділитися з ними «по-братськи», хоч в дійсності росіяни на той час заборгували Україні вже близько півмільярда доларів за користування каналом.

А що було причиною насправді? Початок 2000-х – другий президентський термін Леоніда Кучми. Київ отримав план дій "Україна – НАТО". Водночас Кучма став першим не з Росії главою СНД. Влітку 2003 року Верховна Рада ухвалила закон "Про основи національної безпеки України". Одним з основних напрямів державної політики там вказано "набуття членства у Європейському Союзі та НАТО при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією". Тоді це ще не звучало як оксиморон.

2002-й оголошено роком України в Росії, 2003-й – рік Росії в Україні. Лідери двох держав форсували торговельне зближення. 19 вересня 2003 року в Ялті глави Росії, України, Білорусі та Казахстану підписали угоду про створення Єдиного економічного простору. Росія панічно боялася гіпотетичної можливості членства України в НАТО. Бо в такому випадку не тільки б довелося шукати нове місце для базування Чорноморського флоту, який би мав покинути Крим, але й спостерігати за кораблями Альянсу в морі, яке росіяни вважають "ісконно" своїм.

Вважається, що сам конфлікт тривав 25 діб — від 29 вересня до 23 жовтня 2003 року. Тобто від того моменту, коли російські вантажівки почали насипати греблю, й до телефонної розмови між президентами країн Л. Кучмою та в. путіним, яка відбулася саме 23 жовтня й після якої будівництво дамби зупинилося. Протягом цих днів відбулося десятки, якщо не сотні, резонансних міждержавних/міжнародних подій, які можна сміливо зараховувати до категорії «агресивних», особливо тих, які ініціювали росіяни.

16 вересня 2003 року в. путін здійснив робочий візит до Краснодарського краю, за підсумками якого повідомив про затвердження плану «взаємодії міністерств і відомств для розв’язання проблеми воєнно-дипломатичної присутності росії в Чорноморсько-Азовському регіоні».

Наступного дня, 18 вересня 2003 року, відбулося засідання адміністрації Краснодарського краю, на якому було ухвалено «технічне» рішення про будівництво дамби у Керченській протоці.

Безпрецедентні дії Росії викликали однозначну негативну реакцію навіть у роз'єднаному на той момент українському політичному. Будівництво дамби до Тузли було розцінено як пряма загроза територіальній цілісності України. МЗС України направило росії ноту протесту, Верховна Рада зверталася до держдуми рф, ухвалювала постанови "Про усунення загрози територіальній цілісності". рф це ігнорувала.

Через тиждень міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко полетів до Кремля, але результату це не дало – росіяни продовжували будувати дамбу. Причиною цього став ретельно продуманий план Кремля – у Москві вирішили переконувати Київ у тому, що будівництво дамби здійснюється за ініціативою місцевої влади Краснодарського краю, а не з подачі центральної влади, тому вони не знають, що відбувається.

23 вересня 2003 року в російській пресі з’явилося повідомлення, що згідно з вищезгаданим планом (від 16 вересня) рф має намір взяти під свій контроль «спірні острови», а також промислові райони та місця можливого видобутку корисних копалин і вуглеводів (2002 року за подібною схемою «віджали» у Казахстану острови у Каспійському морі).

27 вересня 2003 року українські прикордонники зафіксували підхід до рибальського причалу на острові Коса Тузла катера з двома російськими репортерами з телеканалу НТВ, котрі розпитували місцевих мешканців про їхнє ставлення стосовно приєднання острова до рф.

28 вересня три невстановлені особи виставили російську віху з написом «РЕП-7» на південно-східній частині острова. Репер із номером 7 – він мав позначати кінцеву точку будівництва дамби і його появу пов'язують з російськими журналістами з «Рен. NV».

29 вересня російська сторона розпочала будівництво греблі через Керченську протоку. Того ж дня українські прикордонники взяли під посилену охорону цю ділянку російсько-українського кордону. Від російської станиці Тамань Темрюцького району Краснодарського краю у напрямку до острова Тузла починають насипати греблю з метою з’єднання острова з російським берегом.

До Тузли Україна стягнула додаткові сили, розмістивши посилений контингент прикордонників, переобладнана прикордонний пост і почала термінове спорудження прикордонної застави. Тодішній президент Леонід Кучма демонстративно проконтролював спорудження прикордонного поста на Тузлі і оглянув у бінокль будівництво російської дамби. До місця конфлікту привели кораблі і катери українських ВМС – військові були готові відкрити вогонь.

Міністерство транспорту України скерувало до Тузли землесосне судно, яке поглиблює протоку. На середину жовтня гарнізон на острові становив уже понад 100 осіб. Тут чергували прикордонні катери класу "Гриф" і "Блискавка". У Криму починалися навчання української авіації. У небо здіймалися 17 винищувачів Су-27 та Міг-29. У Керчі зосередилася бригада Національної гвардії з усіма видами важкої бойової техніки.

30 вересня відбулося засідання ради безпеки рф щодо «формування нової програми охорони та оборони рубежів рф як пріоритету поточного часу», на якому йшлося про визначення конкретної лінії морського кордону з Україною, що по суті було нічим іншим, як спробою «офіційно» завести на нашу територію своїх силовиків. Через таємні канали отримали інформацію, що після спорудження дамби планувалося облаштувати на Тузлі заставу Новоросійського прикордонного загону.

Тодішній президент Леонід Кучма зайняв досить рішучу позицію. У Криму розпочалися масштабні військові навчання, в яких, серед іншого, було задіяно 17 винищувачів Су-27 та Міг-29, розпочалося демонстративне розгортання оперативно-тактичних ракетних комплексів «Точка-У». На острів передислокували спецназ – у тому числі бійців 73-го Морського Центру спеціальних операцій, а також додаткові підрозділи прикордонників зі складу 79-го Сімферопольського прикордонного загону та 10-го мобільного прикордонного загону.

6 жовтня глава мзс рф ігор іванов під зустрічі з міністром закордонних справ України Костянтином Грищенком у москві запевнив, що під час робіт у Керченській протоці «росією не будуть порушуватися чинні договірні зобов’язання між рф і Україною щодо кордону». На той момент довжина дамби сягнула 15 км.

17 жовтня 2003 року губернатор Краснодарського краю о. ткачов на нараді за участю голів районних адміністрацій, керівників правоохоронних органів та представників «казацьких організацій» заявив, що «Строительство дамбы прекращать нецелесообразно, народ нам не простит. Кроме того, впереди выборы в государственную думу…».

22 жовтня голова комітету держдуми рф із міжнародних справ д. рогозін заявив, що будівництво дамби — «це природні абсолютно дії краснодарської влади, зокрема природничого департаменту адміністрації Краснодарського краю. Ухвалили рішення, що їм потрібно для збереження Таманського півострова проводити такого роду роботи. Чи має це стосунок до розмежування шельфу, до делімітації кордону — не має, стверджую, не має. Чого ж тоді такий скандал?».

В Сімферополі перед будинком кримського парламенту відбувся проросійський мітинг, учасники якого заявили про готовність передати росії разом з островом Тузла весь Крим. Акцію організували одіозні організації «російська громада Криму», «руський блок», а також «реском компартії» України.

23 жовтня вранці Президент України Л. Кучма прибув на острів, пізніше, в другій половині дня, на пресконференції у Керчі він повідомив що домовився з в. путіним про зупинку будівництва дамби. На той момент між українським кордоном і російськими будівельниками залишалося близько 100 метрів.

У листопаді 2003 року прем’єр-міністри рф та України офіційно домовилися про припинення подальшого будівництва дамби, а 24 грудня 2003 року було укладено двосторонній «Договір між Україною та російською федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки» (ратифікований Верховною Радою України 23 квітня 2004 року), який принципово нічого не змінив — Україна й надалі контролювала Керч-Єнікальський канал, острів залишився у юрисдикції України.

Лише в липні 2005 року МЗС України повідомило, що російська федерація визнала приналежність острова Коса Тузла і «вод навколо нього» нашій країні. Проте в Департаменті інформації й друку МЗС РФ у відповідь на таку інформацію сказали: «правовий статус острова Тузла залишається невизначеним». Мабуть, потрібна була дорога в наш Крим…

Це був перший гострий конфлікт між Україною і РФ, що ледь не переріс у бойові дії. Незважаючи на те, що у 2003-му рівень напруги і загрози був вкрай високим, росіян змусили відступити. Україна продемонструвала готовність дати силову відсіч у відповідь на будь-які зазіхання на її територію. Чи можна однозначно назвати конфлікт довкола Тузли поразкою Росії? Мабуть, поки що, ні. Однак це точно була маленька перемога України, адже тоді Кремль вперше був змушений відступити.

Світлана ІЛЬЧЕНКОДякую за увагу!Перемозі бути!