Петро і Марійка Петро — першокласник. Сестричка Марійка наступного року піде до школи. У Петра велика біда: лінощі. Щоб навчитися добре читати, треба взяти книжку, розгорнути її й читати вголос. Читати півгодини, читати щодня. А Петрові не хочеться брати книжку до рук. Не хочеться читати. Гуляти ж веселіше. Прийде Петро зі школи, покладе книжки, пообідає і — надвір. Восени — в м’яча, взимку — на ковзанах. А книжки лежать.
Минуло півроку. Всі діти вже добре читають, а Петро ледве слово докупи складає. Приходить якось учителька до Петрикової матері й каже:—Як Петро не читатиме щодня, залишиться на другий рік у першому класі. Сидить Петро біля столу. Соромно йому. А Марійка тут своє:—От добре, залишайте Петра на другий рік, я з ним разом до школи ходитиму. Почервонів Петро, аж сльози в очах затремтіли.
Марійка далі веде: — Я вже добре вмію читати. Взяла Марійка зі стола книжку — й аж дзвенить. — Ти читаєш, як найкращі мої учні! — хвалить учителька. Пішла вчителька додому. А Петро сидить біля столу й думає: «Не хочу бути слабшим за Марійку! Заставлю себе...» Розгорнув книжку... Надворі сніг блищить, сонце сяє, ковзани на лід просяться, горобці цвірінькають... Так хочеться гуляти.