Презентація "Видатні вчені-хіміки Галичини"

«Видатні вчені-хіміки Галичини»«Хіміки — це ті, хто насправді розуміють світ. » Лайнус Полінг

Фрідріх Рохлєдер – перший професор хімії

Фрідріх Рохлєдер (1819-1874) – докт. медицини, перший проф. хімії у Технічній академії, відомий австрійський вчений, один із засновників фітохімії і структурної хімії. Народився в сім’ї аптекаря у Відні. З 1836 р. студіював медицину у Віденському університеті, де і залишився працювати після завершення навчання. Тут уже в 23-річному віці отримав докторський ступінь. Пізніше стажувався у Юстуса фон Лібіха в Ґессені, розвиваючи його ідеї застосування хімії у фізіології та сільському господарстві, захоплювався біологією. У 1845 р. Ф. Рохлєдер на запрошення намісника Галичини графа Ф. Стадіона очолив кафедру хімії у Львові. Тут облаштував хімічну лабораторію, зібрав колекцію мінералів. Викладав загальну хімію і застосування хімії у тих галузях хімічної промисловості, які були розвинуті у Галичині.

Досліджував властивості рослинних речовин, опублікував статтю “Питання фітохімії (Beiträge zur Phytochemie)” у Відні в 1847 р., а наступного року у віці 29 років став членом Віденської академії наук. У 1848 р. був учасником революційних подій у Львові, очолював загін студентів академії, які вступили в Народну гвардію. Після пожежі в академії перейшов працювати у Празький, а потім Віденський університет, де, працюючи професором, виявив натуральні барвники (алізарин, пурпурин, лакмус, кверцитрин), став одним із засновників концепції гомології та ненасичених сполук.

Рудольф Ґюнсберґ – перший професор хімічної технології

Рудольф Герман Ґюнсберґ (1823–1879) – докт. філософії, перший проф. хімічної технології, засновник викладання і наукових досліджень у галузі хімічної технології в академії. Походив із родини торгівців з містечка Підкамінь біля Бродів. Вищу освіту отримав у Віденському політехнічному інституті (1848-1852), потім два роки працював у хімічній лабораторії в університеті Бреслау (зараз Вроцлав). З 1854 до 1856 р. працював на посаді маґістра в Гамбурґській гімназії, де одночасно очолював хіміко-технологічну лабораторію. У Львові, обійнявши посаду асистента, у 1957 р. вперше підготував і став викладати курс хімічної технології органічних і неорганічних речовин. Облаштував існуючу хімічну лабораторію новими приладами та апаратами, організував нову лабораторію хімічної технології, впровадив методи аналізу у навчальний та науковий процес. Досліджував технологію горілки та спирту, перероблення солей (способи очищення сольових розчинів від солей маґнію), властивості нафти, взаємодію каучуків з білком тощо. З 1863 р. Р. Ґюнсберґа перевели на посаду ад’юнкта.

У 1864 р. отримав ступінь доктора у Єнському університеті. З 1972 р. очолив новостворену кафедру хімічної технології. У 1874-1876 р.р. був деканом школи технічної хімії. Заснував спільно з однодумцями товариство і школу гуральників, видавав ґазету, присвячену цим питанням. Написав і видав власним коштом “Підручник з виробництва спирту”. Його праці публікували у центральноєвропейських, англійських, американських і скандинавських наукових журналах. Був членом Галицького господарського товариства. Похований на Личаківському цвинтарі.

Авґуст Фройнд

Авґуст Фройнд (1835-1892) – докт. філософії, проф. хімії, відомий австрійський хімік-органік. Народився в сім’ї аптекаря у Кентах на Краківській землі. Студіював фармацію у Львові, а потім у Ляйпціґу. З 1858 р. працював асистентом у Львівському університеті, де отримав докторський ступінь. Потім з 1861 р. працював учителем ґімназії в Тернополі, а з 1869 р. – проф. Реальної школи у Львові. У 1872 р. очолив кафедру загальної і аналітичної хімії Технічної академії і став першим деканом школи технічної хімії. Досліджував бродильні процеси, склад і властивості  нафти, синтез і структуру кетонів тощо. Його праці про одержання триметикарбінолу, триметиленового спирту з гліцерину, про природу кетонів, фенілсірчисту і фенілсірчану кислоти та інші опубліковані у тогочасних австрійських і німецьких часописах. Найбільшими досягненнями проф. Фройнда стало відкриття синтезу циклопропану взаємодією 1,3-дибромпропану з натрієм (ця реакція з 1881 р. названа його ім’ям) і встановлення його структури, а також розроблення методу одержання кетонів і хлорангідридів за допомогою хлорорганічних сполук. Був авторитетним педагогом і науковцем, його п’ять разів обирали деканом і тричі ректором Політехніки.

Юліан Медведський

Юліан Медведський (1845-1918) – докт. філософії, перший українець-професор Технічної академії, відомий геолог і петрограф, дослідник родовищ солей, нафти та інших корисних копалин у Галичині, громадський діяч. Народився у родині службовця в Перемишлі. Після закінчення ґімназії з 1864 до 1869 р. навчався на природничому факультеті Віденського університету, потім працював геологом у державному геологічному управлінні. У 1873 р. очолив кафедру мінералогії і геології у школі технічної хімії в Технічній академії, де пропрацював 39 років. Організував геологічну лабораторію та мінералогічний музей, започаткував регулярні геологічні експедиції, зібрав велику колекцію гірських порід і мінералів, яка була однією із кращих у Європі. Вивчав нафтові та соляні родовищ Карпатського реґіону. За результатами досліджень опублікував близько 100 наукових праць, підготував і видав низку підручників з мінералогії, петрографії, геології, причому частину з них своїм коштом.

Був одним із засновників і дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, членом-співзасновником Польського товариства природознавців ім. Коперніка, дійсним членом Краківської академії здібностей, почесним членом Геологічного товариства в Санкт-Петербурзі, членом-кореспондентом Віденського геологічного закладу, членом Крайової гірничої ради тощо. Багато років редагував журнал “Kosmos”. Його тричі обирали деканом і тричі ректором. За час каденції ректором організував гірничі і металургійні курси та нафтовий відділ, ініціював створення трьох дослідницьких станцій: нафтової, керамічної і механічної. В знак подяки і визнання заслуг йому першому Львівська політехніка присвоїла звання Почесного професора, а невдовзі також вперше разом з п’ятьма іншими достойниками, серед яких була Марія Склодовська-Кюрі, – звання доктора honoris causa. На схилі літ проф. Медведський подарував НТШ свою наукову бібліотеку з понад 2000 томів, а свої заощадження у сумі 50 тисяч австрійських крон заповів на розвиток українського шкільництва, будову гуртожитків, стипендії біднішим студентам.

Броніслав Павлевський

Броніслав Павлевський (1852-1917) – докт. філософії, проф. хімічної технології, різнобічний польський вчений, автор численних праць у галузях органічної хімії, гірничо-геологічній, пивоварінні та ін. Народився у Волові на Плоцькій землі, закінчив ґімназію у Варшаві, навчався у Варшавському університеті. Працював асистентом у Сільськогосподарсько-лісовому інституті в Пулавах (1877-1879), а потім повернувся у Варшавський університет. У 1881 р. переїхав до Львова, де став працювати на кафедрі хімічної технології Політехнічної школи асистентом. Після габілітації з хімічної технології був призначений у 1883 р. завідувачем кафедри, яким перебував до 1917 р. Розширив викладання технології неорганічних, органічних і харчових продуктів. Відомі його роботи в галузях органічної хімії (про органічні кислоти і ароматичні сполуки, сечовину, тіосечовину, про залежність кольору сполук від їх будови тощо), гірничо-геологічній (аналіз цинково-олов’яних руд, озокериту з Трускавця, мінеральних вод з Буська, галицького каоліну і торфу, соленосної бохенської формації тощо), пивоварінні, хімічному обробленні деревини, шкіри та ін.

У 1886-1891 роках керував Крайовою дослідницькою нафтовою станцією, де вивчав склад, властивості і технології перероблення нафти та озокериту, опублікував низку праць на цю тему, видав підручник, отже став засновником системних наукових досліджень у галузі нафтоперероблення в Політехнічній школі. Тричі був обраний деканом факультету технічної хімії і двічі ректором. Був членом Крайової промислової комісії і Крайової гірничої ради, радником м. Львова і головою міської технічної комісії, членом і одним з керівників Політехнічного товариства у Львові та Польського товариства природознавців ім. Коперніка, багаторічним редактором журналу “Czasopismo Techniczne”.

Роман Залозецький

Роман Залозецький-Сас (1861–1918) – докт. філософії, проф. надзв., засновник української науки про нафтоперероблення, громадський діяч. Народився в родині греко-католицького священника у м. Болехові. Навчався у школах в Стрию, Чернівцях, Кремсі (Австрія); студіював хімію спершу у Віденській, а потім (1882-1884) у Львівській політехніках. Після закінчення навчання розпочав наукову і навчальну діяльність на посаді асистента кафедри хімічної технології, де під керівництвом проф. Павлевського захистив докторську дисертацію. З 1888 до 1916 р. був приватним доцентом з технології нафти і озокериту, а з 1891 до 1916 р. керував Крайовою дослідницькою нафтовою станцією. У 1905 р. став титулярним надзвичайним професором. Водночас з 1887 до 1914 р. працював професором хімії Торгівельної академії у Львові. Розробив теоретичні і технологічні основи нафтопереробної справи, став одним із засновників геохімії нафти, здобув репутацію провідного науковця з технології нафти не лише в Австро-Угорщині, а й у цілій Європі, тривалий час був представником французьких і англійських нафтових фірм у Галичині. Теоретичні розробки успішно застосовував на практиці. Лише з питань технології нафти опублікував за неповними даними 106 наукових праць, написав підручник, зініціював створення і тривалий час редагував часопис “Nafta”.

Завдяки великій працездатності та всебічній ерудиції Р. Залозецького призначали і обирали на відповідальні посади у державних та громадських організаціях – був членом Віденського патентного управління, судовим експертом, членом Залізничної ради, послом до Галицького сейму, почесним британським консулом у Львові, радником Міністерства громадських робіт у Відні, член-кореспондентом Російського технічного товариства в Санкт-Петербурзі тощо. Створював у Галичині українські наукові та господарські організації. Був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, засновником і першим директором Торгівельної школи при “Просвіті”, головою товариства “Сільський господар”, очолював Українське технічне товариство, де зосередив роботу на захист української мови в технічних установах Галичини. Значний вклад Р. Залозецького у розвиток української термінології в нафтовій галузі.

Стефан Нементовський

Стефан Нементовський (1866-1925) – докт. філософії, проф. хімії, відомий польський хімік-органік. Народився у Жовкві на Львівщині. Хімію студіював спершу у Львівському університеті, а потім у Берліні і Мюнхені. Докторську дисертацію захистив у 1886 р. в Ерланґенському університеті, габілітувався у 1888 р. у Політехнічній школі Львова. Потім 4 роки був приватним доцентом, а в 1892-1925 роках професором звичайним, завідувачем кафедри загальної і аналітичної хімії. Основним напрямком його наукових досліджень були синтез і властивості гетероциклічних сполук. Головними здобутками стали: реакція конденсації ароматичних о-амінокислот з кислотними амідами (реакція Нементовського), вивчення похідних антрахінону, одержання нових похідних 2,5-нафтиридину. Був авторитетним ученим – членом Академій наук у Кракові і Варшаві, президентом Польського товариства природознавців ім. Коперніка, керівником математично-природничого відділу Польського наукового товариства у Львові. Його тричі обирали ректором і тричі деканом.

Тадедуш Кучинський

Тадеуш Францішек Кучинський (1890-1945) – докт. техн. наук. проф., засновник хімічної інженерії у Польщі. Народився у Станіславові. Навчання в ґімназії розпочав у м. Хирові, а завершив у Львові. У 1909-1913 роках студіював хімію на факультеті технічної хімії Львівської політехнічної школи. Після завершення навчання за відмінні успіхи отримав крайову стипендію на наукове стажування у Німеччині, Франції та Бельгії протягом 1913-1914 років. Однак наукову кар’єру перервала війна – у 1915-1918 роках як австрійський підданий служив в армії. Після війни працював у нафтовій галузі на керівних посадах – спершу (1919-1920 р.р.) очолював станцію з видобування нафти у Модричу, а потім (1920-1922 р.р.) керував науково-дослідницькою лабораторією Дрогобицької фабрики мінеральних олив “Polmin”. У 1922-1924 роках став головним хіміком і технічним директором фабрики “Азот” у Явожні, де, вочевидь, зустрівся з І. Мосціцьким. З 1924р. перейшов на роботу у Львівську політехніку. Тут викладав окремі предмети, а з 1926р. очолив кафедру хімічної технології І і технічної електрохімії спочатку як заступник професора. У 1927 р. габілітувався з хімічної неорганічної технології і в 1928 р. його призначили проф. надзвичайним, а у 1936 р. – звичайним. Був деканом хімічного факультету. Опублікував близько 50 праць, отримав низку патентів і став визнаним експертом в області розділення нафтових емульсій. У 30-х роках став співзасновником Союзу інженерів-хіміків Польщі, членом Польського хімічного товариства, ініціатором створення і головним редактором часопису “Przegląd Chemiczny“. Розвинув новий у Польщі напрям – хімічну інженерію.

Вацлав Лесьняньський

Вацлав Лесьняньський (1889-1956) – докт. техн. наук, проф., польський хімік. Народився у Теребовлі на Тернопільщині. Вищу освіту здобув на факультеті технічної хімії Політехнічної школи у Львові. Стажувався у Німеччині. З 1910 р. став працювати асистентом на кафедрі хімічної технології у проф. Павлевського, де отримав ступінь доктора технічних наук. Тривалий час був одним з найближчих співробітників проф. Мосціцького у спілці “Metan”. Після війни паралельно з роботою на кафедрі працював науковим консультантом на фабриці барвників у м. Зґєжу (Лодзьке воєводство). Від 1920/21 н.р. викладав хімічну органічну технологію, а у 1923 р. габілітувався на доцента з цього предмету. Восени 1923 р. була створена кафедра хімічної технології ІІІ (органічної промисловості), яку він очолив у ранзі проф. надзвич. а з 1929 р. – проф. звич. Напрямом його наукових досліджень був синтез барвників, штучних матеріалів, вивчення поверхнево-активних речовин. Розробляв також технології перероблення нафти і природного газу. Два рази був деканом факультету.

Едвард Сухарда

Едвард Сухарда (1891-1947) – докт. техн. наук, проф., польський хімік. Народився в Бережанах на Тернопільщині. У 1908 р. закінчив реальну школу у Львові, після чого студіював хімію (1908-1912) у Політехнічній школі. Із 1912 до 1919 р. працював з перервами асистентом кафедри загальної і аналітичної хімії на факультеті технічної хімії, де під керівництвом проф. Нементовського у 1914р. захистив докторську дисертацію. Під час І Світової війни був мобілізований до австрійської армії, працював на фабриці вибухових речовин як технічний офіцер. У листопаді 1918 р. брав участь в українсько-польських боях у Львові – керував саперними майстернями. У 1920 р. габілітувався з загальної і аналітичної хімії, після чого у ранзі заступника професора очолив кафедру загальної хімії на новоствореному сільськогосподарсько-лісовому факультеті. У 1921 р. став професором надзвичайним, а в 1923 р. – звичайним. У 1923/24 н.р. був обраний деканом. Із 1925 р. очолив кафедру органічної хімії на хімічному факультеті. Був деканом цього факультету і 2 рази ректором Політехніки. Досліджував синтез органічних гетероциклічних сполук та методи аналізу органічних сполук. За їх результатами опублікував 42 праці. Був членом Краківської академії вмінь і членом-кореспондентом Академії технічних наук у Варшаві, членом-засновником Польського хімічного товариства і членом Польського наукового товариства у Львові.

Дмитро Толопко

Дмитро Толопко (1912-1990) – докт. хім. наук, проф. Народився у Львівській області, закінчив (1939) хімічний факультет ЛПІ за спеціальністю інженер-хімік. Був залишений при інституті, працював асистентом кафедри органічної хімії як до ІІ світової війни, так і після неї. У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію. У 1958 р. очолив наукову групу першої у ЛПІ Про­блемної лабораторії нових матеріалів. З 1965 до 1974 років керував кафедрою технології основного органічного і нафтохімічного синтезу, яку й організував. У 1972 р. захистив докторську дисертацію, а з 1973 р. – професор. Займався вивченням рідинно-фазових процесів автоокиснення вуглеводнів, з’ясуванням кінетики цих процесів й виділенням проміжних продуктів. Під його керівництвом було захищено 29 кандидатських дисертацій. Автор 150 наукових праць і 11 винаходів. Проф. Толопко був талановитим педагогом і науковцем, взірцем шляхетного і принципового українського вченого-хіміка, навколо якого групувались національно свідомі викладачі та студенти.

Віктор Яворський

Віктор Яворський (1937-2016) – докт. техн. наук, проф. Народився у Турківському районі на Львівщині. У 1959 р. після закінчення з відзнакою ЛПІ працював на кафедрі технології неорганічних речовин інженером, асистентом, навчався в аспірантурі, захистив канд. дисертацію (1966), обіймав посади ст. викладача, доцента, а з 1969 до 2016 р. – зав каф. загальної хімічної технології, яку створив і на якій організував підготовку фахівців з технології неорганічних речовин і технічної електрохімії. Працював заступником декана (1966-1971 рр.) і деканом (1971-1974 рр.) хіміко-технологічного факультету. У 1973 р. захистив докт. дисертацію, з 1977 р. професор. Науковий напрям досліджень – комплексне перероблення сірковмісної, калійної і фосфорної сировини, відходів виробництв з розробленням економічно доцільних і екологічно безпечних технологій. Значну увагу приділяв утилізації шкідливих викидів, вторинної сировини кольорових і рідкісних металів. Створив і очолював наукову школу “Хімія і технологія сірки”. Частину розроблених процесів впровадив у виробництво. Був автором 2 монографій, 7 підручників, 3 посібників, понад 850 наукових праць, 140 винаходів. Підготував 6 докторів і 47 кандидатів наук.

Був активним громадським діячем – головою Львівської обл. орг. ВХТ ім. Менделєєва, одним з ініціаторів і організаторів у Львові асоціації “Зелений світ”, співголовою Народного руху ЛПІ, керівником секції хімії і хімічних технологій Західного наукового центру, членом багатьох учених, наук.-метод. рад різного рівня тощо. Нагороджений багатьма відзнаками та почесними грамотами, стипендіат Державної стипендії видатним діячам науки. Заслужений діяч науки і техніки України, Почесний професор Львівської політехніки і Україн­ського державного хіміко-технологіч­ного університету.

Борис Черняк

Борис Черняк (1934-2017) – докт. хім. наук, проф. Народився у Львівській області. Закінчив (1957) хімічний факультет Львівського університету ім. Івана Франка за спеціальністю фізико-хімік. З 1957 до 1961 р. – керівник групи Центральної заводської лабораторії Грозненського хімкомбінату, а з 1961 по 1966 р. – старший науковий співробітник Бориславського філіалу організації п/я 702. Кандидатську дисертацію захистив у 1964 р. З 1966. до 1973 р. – старший науковий співробітник Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії АН УРСР при Донецькому науковому центрі АН УРСР. У 1970р. захистив докт. дисертацію. З 1973 до 1995р. – зав. каф. загальної хімії ЛПІ. З 1974 до 1990 р. – декан хіміко-технологічного факультету. У 1974 р. йому присвоєно вчене звання професора кафедри загальної хімії, а в 1984 р. нагороджений знаком “Відмінник освіти України”. Основні напрямки наукової роботи – кінетика, механізм, реакційна здатність молекул і вільних радикалів у гомолітичних реакціях та гетерогенний каталіз в реакціях окиснення олефінів. За результатами наукових досліджень опублікував понад 300 наукових праць, одержав 60 авторських свідоцтв СССР і патентів України.

Євген Мокрий

Євген Мокрий (1934-2001) – докт. хім. наук, проф. Народився на Львівщині. У 1957 р. закінчив з відзнакою ЛПІ. Був залишений на кафедрі, працював асистентом, ст. викладачем, доцентом, а з 1983 до 2001 р. – зав. каф. технології основного органічного і нафтохімічного синтезу (з 1996 р. технології органічних продуктів). У 1967 р. захистив канд., а у 1987 – докт. дисертації. Професор з 1988 р. У 1967-1971 р.р. був заступником декана, а у 1977-1992 р.р. – деканом факультету технології органічних речовин. Науковий напрям досліджень – теоретичні основи створення високоефективних ініціюючих і каталітичних систем та процесів селективних перетворень органічних сполук з метою одержання мономерів і полімерів. Автор 3 монографій, 2 навчальних посібників, підручника, 300 наукових праць, 40 авторських свідоцтв на винаходи та патентів України. Під його керівництвом захищено 1 докторську і 24 кандидатські дисертації. З 1992 р. – заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка і Академії інженерних наук України. У молоді роки вміло поєднував навчальну і наукову роботу зі спортом. Так, у 1958 р. став майстром, а в 1962 – Почесним майстром спорту з важкої атлетики. За свою спортивну кар’єру був десятикратним чемпіоном та рекордсменом всесоюзних студентських ігор. Ним встановлено 118 рекордів Львівщини з важкої атлетики.

Дякую за увагу!!!