Презентація. "Вірші"

Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі… Ліна Костенко. Підготувала Кужель Оксана Валентинівна, вчителька Тайкурської гімназії Рівненського району Рівненської області

Острозький замок

Острозький замок. У світі у предивномуЄ повно загадок.І у Острозі вільномуЇх є також шматок. Старезний замок дивиться. На нас десь із горба,І слава князя ширитьсяІ шириться журба. Пройшли уже, пролинули. Преславнії роки. Цей світ князі покинули,Але живуть віки. На нас ще озирається. Надбрамна башта ця,Донжон нам посміхається. Усмішкою творця. Тут неприступність шириться. В оцій височині.І з небом церква мириться:«Ми в світі не одні!». Що церква, що фортеця – Для краю це одне. Як люд тут ізбереться,Бог кару віджене.

Дім з химерами

Дім із химерами. Десь там в нічному КиєвіСтоїть старенький дім. Сто літ уже проплинули,Як хтось ще жив у нім. Вогні собі освітлюють. Ці мури не новіІ зорям в небо кидають:«Ще є отут живі!»Дельфін собі заплутався. У заростях густих,Орел же заметався. У пазурах страшних. З колон з сумними дивами. Схиляються слони. Під шелест вітру зливами Із жабами вони. Говорять тихим леготом Олені й носоріг,Русалоньки із хлюпотом. Стають як оберіг. В німому диві з дивами. Чудовиська й казки. Лунають переливами:«Пройшли уже роки!».

Остання пісня

Остання пісня. Остання пісня мого краю, Останній подих для душі. Уже ведуть, вже забирають,А серце плаче у тиші. Ведуть далеко, у кайданах,І б’ють, і тягнуть, і везуть. В жахливих і страшенних ранах. Ноги невільників несуть. Останній спогад, дивний спогад,Останній день, остання ніч. Куди, куди, то тільки здогад. Тягнеться думкою без віч. Мине чимало дивних років: Намаз і зброя, знов намаз,І пройдено немало кроків, Чимало згублено голів,Чимало. Може вже доволіІз цею думкою зболів. Усіх уб’ють, усіх до скону,Всіх яничарів доведуть. Не буде тілам похорону,Їх хвилі моря рознесуть

Шаленства пал, арена, дикий крик…

Шаленства пал, арена, дикий крик. Шаленства пал, арена, дикий крик.І шум мечів, і скрежет по металу. Ось воїн головою враз поникІ палець вниз – безумству на поталу. Вже кров тече, стікає до землі,Неспокій, гам, здригається пів світу. Конають гладіатори і злі Вигуки, кому ще жити з літо. Тягли одного, потім ще п’ятьох,А потім тисячі. Так за роки роками,Поки не лишаться тільки удвох. Бійці. І знов життя розігрується нами. На карту ставиться високими людьми. Вони одні вирішують, чи жити. Та навіть їм не скинути ганьби,Коли їм схочеться невинну кров пролити.

О мій королю любий, остання сурма кличе…

О мій королю любий, остання сурма кличе… О мій королю любий, остання сурма кличе... Вперед летім до бою, вже чайочка кигиче. У січі, в круговерті нездолані роки,Усі сліди затерті дощами і віки.... О мій королю любий, прославлене ім'я. Нащадок не забуде - це ж доленька твоя. Хвалебні пісні слави тебе наздоженуть. Шалені та лукаві всі вороги помруть. Так довго жити буде ця пам'ять у віках,А нам лише добути й шукати власний шлях.

Очікування гірше смерті

Очікування гірше смерті Сутеніло. Світло падало в долоні…Дивні постаті стояли, мов сторонні…Хтось між них немов чекав на ката. В інших була доля небагата. Хтось один, мов відірвавсь від світу. Все питав, благав в небес отвіту. Другі щось там марили в півсонні. Сни були тривожні і солоні. Той один пізнав двобій спокуси,Інших не підняли б й землетруси…Той відчув останній дотик брат,Ті ж не знали, де й куди тікати…

Чи легко бути Богом?

Чи легко бути Богом?Чи легко бути Богом? Та навіть не питай. Ідеш у бій і рогом Ти відкриваєш рай. Чи легко все це бачить Із голубих висот? Як знищує і мучить Себе той сам народ. Як війни, попелища Влаштовує кругом. Та нагорода ближча Чекає всіх разом. До часу вказівного Крокуємо щодня, До миру неземного Несемось навмання. Чи легко бути Богом І бачити всіх нас? Так важко бути Богом. Земля втрачає час.

Дякую за увагу