Дівчата та жінки раніше носили хустку протягом усього року. Водночас вона стала обов'язковим головним убором заміжньої жінки. Хустка була ознакою соціального становища жінки: молоді жінки носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, вдови – чорні. Це також свідчило про рівень достатку сім'ї, адже заможні жінки покривали голову хустками з дорогих тканин, бідні – з дешевших.
Хустка є символом прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи, оберегом і важливим ритуальним предметом. Дивовижні, неповторні, з фантастичними кольорами та казковими візерунками, делікатними сюжетами та неймовірною кольоровою гамою. Вони посміхаються мальвами та підморгують таємничими орнаментами.
Хустка – особливе вбрання українок. Тут поєднуються стримані кольори та витончені малюнки, яскраві фарби й ніжні візерунки, що відзначають ніжність і вишуканість українок, їхню природну красу. Українська хустка – невід'ємна частина української культурної спадщини. Вона є оберегом жінки з давніх-давен.
Після того як дівчина вийшла заміж, їй було заборонено з’являтися на людях із непокритою головою, а тим більше з розпущеним волоссям. У народі це називали "засвітити волосся". За народними уявленнями, така жінка викликала хвороби, неврожай та пошесті. В Україні жінкам досі не можна входити до церкви з непокритою головою.
Залежно від регіону, жінки використовували різні способи зав’язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в’язали під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На території Середнього Подніпров'я хустку драпірували довкола голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.
Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило, їх виготовляли власноруч або купували у жінок, які вміли це робити. На верстатах ткали однотонний квадратний відрізок тканини і нав’язували на ньому тороки. Інколи кінці хусток вишивали однотонними або різнокольоровими нитками – їх залишали на свята або для урочистих подій.