Презетація "Активізація опозиційного руху в другій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. Форми діяльності дисидентів. Дисидентський рух"

Тема. Активізація опозиційного руху в другій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. Форми діяльності дисидентів. Дисидентський рух у другій половині 1970-х – на початку 1980 –х рр. Українська Гельсінська група

Епіграф:«Яке велике слово – Україна: Сім сотень літ його хотіли вбити, Воно ж – як жито: жити, жити, жити!І розгинається зігнута спина,Й підводиться на повен зріст Людина»

План уроку:1. Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х – на початку 80-х рр.2. Методи боротьби дисидентів3. Течії дисидентського руху4. Українська Гельсінська група.5. Форми і методи боротьби з дисиденським рухом6. Значення дисиденського руху

Причини розгортання дисиденського руху в УкраїніДисидент – ( від латинського слова dissidere – не погоджуватися ) – особи, які не погоджувалися, активно виступали, висловлювали іншу думку стосовно суспільних проблем. Тоталітарний характер радянської системи. Антикомуністичні виступи у країнах Східної Європи

Новий етап опозиційного руху. У 1963 – 1965 роках радянським керівництвом були проведені таємні арешти десятків дисидентів. Але це не зломило борців за демократію. Початок новому етапу опозиційного руху поклала подія 4 вересня 1965 року. В цей день була здійснена перша акція політичного протесту в СРСР післясталінського часу. Відбулося це під час показу фільма С. Параджанова “ Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “ Україна”. І. Дзюба, С. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо виступили перед глядачами з повідомленням, що в Україні почалися арешти опозиції. Виник стихійний мітинг, 140 глядачів підписалися під листом опозиції. Мітинг був розігнаний працівниками КДБ.

Особливості дисиденського руху: Стає більш масовим і організованим;Були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму. Зв’язок із громадськістю країн Заходу і правоохоронними організаціями. Заперечення насильницьких методів боротьби. Прагнення легалізувати свою діяльність80% дисидентів становила інтелегенція

Методи боротьби дисидентів:масові заходи листи протести відкриті листи до органів УРСР до міжнародних організаційвиникнення акції солідарностій розповсюдження з народами, які зазнали вивішуваннясамвидаву утисків тоталітарної синьо-жовтих системи прапорів розповсюдження індивідуальні протести і листівок створення правозахисних організацій

Видавнича діяльність. Були підготовлені до друку (за кордоном чи методом “самвидаву”) статті М. Брайчевського “ Приєднання чи возз”єднання” і В. Чорновола “Лихо з розуму”, “Правосуддя чи рецидиви терору?”У статті Брайчевського розкривалися обставини входження України до складу Росії в 1654 р. відповідно до Переяславської пакту, що у ті роки утаювалися. Статті Чорновола містили документальні дані про арешти 1966 року. Страшну правду про переслідування дисидентів, їхнього життя в таборах містили роботи В. Мороза “Репортаж із заповідника ім. Берії”, “Хроніка опору”, “серед снігів”. У 19790 -1971 рр. у Львові видавався ( самвидавом) журнал “ Український вісник”( редактор Чорновол). У журналі містилася інформація про судові процеси над дисидентами, факти порушення прав громадян СРСР. У 1974 році випуск журналу відновився ( велику роль у цьому відіграв С. Хмара).

Течії дисидентського руху: за соціалізм із «людським обличчям» національно – визвольна демократична правозахисна релігійна. Голова УГС : Микола Руденко. Члени: Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Святослав Караванський

Створення організацій. Першою в СРСР загальною організацією, що виступала на захист прав людини була Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої входили харків”янин Г. Алтунян, киянин Л. Плющ. У 1976 році дисиденти України створили Українську Гельсінську групу з метою виконання рішень Гельсінської наради 36 держав Європи і Північної Америки з прав людини і дотримання принципів демократії ( 1975р). УГГ була легальною організацією, мала тісні контакти з аналогічними групами, створеними в СРСР, а також із правозахисними організаціями західних країн. До складу організації входив 41 чоловік. Членами Української Гельсінської спілки входили: М. Руденко ( голова), О. Бердник, П. Григоренко, О. Тихий, Л. Лук”яненко, І. Кандиба, М. Миронович, О. Мишко.

Напрями діяльності УГСУ декларації Української Гельсінської спілки зазначалась необхідність: Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;Сприяти виконанню статей Прикінцевого Акту з питань безпеки і співпраці в Європі;Домогтися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава була представлена окремою делегацією;З метою вільного обміну інформацією та ідеями домогтися акредитування в Україні представників зарубіжної преси;Розповсюджували інформацію про незаконні арешти, положення в'язнів у в'язницях, таборах, засланні. У декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно – правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушенням прав людини в Україні.

Боротьба радянської системиз опозиційним рухом: арешти ізоляція від відмова при суспільства працевлаштуванні перешкоди поширенню інформаціїпро дисидентів серед громадськості В. Стус: «Чим більше тортур знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною її елементарними правами, проти рабства. Останнє, що я можу зробити, - це оголосити голодовку протесту»

Значення дисидентського руху: свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі продовжив традиції національно-визвольної боротьби сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи відкрив Україну світові внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва