Проєкт

ДАВНІЙ ГАЛИЧ — ВІКОВІЧНИЙ СВІДОК УКРАЇНСЬКОЇ НАДІЇ

(Присвячується 1125 річниці писемної згадки про Галич)

2023

Галич

 

Онуфрик Світлана Родіонівна, учитель початкових класів Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла Галицької міської ради Івано-Франківської області

 

 

 

 

 

 

ДАВНІЙ ГАЛИЧ — ВІКОВІЧНИЙ СВІДОК УКРАЇНСЬКОЇ НАДІЇ

Послання Блаженнішого Святослава
з нагоди тисячостодвадцятип’ятиріччя від заснування Галича

Високопреосвященним та преосвященним архиєпископам і митрополитам,
боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,
преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,
в Україні та на поселеннях у світі сущим

… На Господа надіявся я твердо,
і він нахилився до мене й вислухав моє благання

(Пс. 40, 2)

Дорогі в Христі!

Вступ

1. У час грізних випробувань, спричинених російською збройною агресією проти українського народу та його держави, надзвичайно важливо зберігати ширшу перспективу, що дала б змогу впевнено дивитися в майбуття крізь невимовний біль і тривогу сьогодення. Загроза, що постала не лише перед українцями, а й перед усім цивілізованим світом, спонукає нас шукати міцних підвалин і світлих обріїв надії у сутінках воєнного лихоліття та людського страждання. Протягом багатьох століть — навіть у найтемніші часи — наш народ черпав цю надію з віри своїх предків, що розлилася українською землею із благодатної купелі Володимирового Хрещення. Свідком цієї надії залишався давній Галич — місто княжої слави, твердиня українського духу та київського благочестя на Дністрових пагорбах. Саме тому варто, відзначаючи ювілей старовинного міста, ще раз поглянути на 1125 років його існування, щоб побачити світло надії, здатне, попри жорстокі виклики війни, осяяти шлях до віковічної мети, що для нас у своїй незбагненній Премудрості проклало Боже Провидіння.

Твердиня незламності українського духу

2. Уже з давніх-давен Карпатські гори були тим природним бар’єром, який розділяв європейський континент і якого неодноразово намагалися подолати кочовики з глибин Азії в пошуках кращих умов життя та постійного осідку. Тож нашим предкам не раз доводилося захищати свої землі та власну самобутність від зовнішніх загроз як зі Сходу, так і з Заходу. Водночас простір обабіч Карпат був місцем зустрічі культур і народів, що сприяло їхньому взаємопізнанню та взаємозбагаченню, але також вимагало постійної турботи про збереження власної ідентичності. Вирішальним для консолідації західних земель Русі-України та зміцнення їхнього зв’язку з «матір’ю міст руських» — Києвом — стало проголошення тут Євангелія Христового. Київська Церква на терені історичної Галицької землі плекала народний дух, кріпила в людських серцях любов до рідного краю, поступово закладала міцний фундамент української державності.

3. Особливого значення давній Галич набув за правління Володимирка Володаревича з роду Ростиславовичів, який 1141 року зробив його осідком своєї землі-князівства, пізніше — резиденцією посталого тут єпископства. Наприкінці ХІІ століття місто вже було центром об’єднаної держави волинського роду Романовичів, які також посідали престоли у Володимирі та Києві, а згодом стали очільниками всього Руського королівства зі столицею в Холмі. Пам’ять про спадщину цієї державності впродовж століть зберігалася в титулах своїх та іноземних правителів, але передовсім у народній культурі й самосвідомості.

4. З огляду на зручне розташування Галича, його важливе політичне й економічне значення, а також через несприятливі зовнішні обставини та внутрішні чвари й незгоди, галицькі землі не раз ставали об’єктом набігів кочовиків (зокрема, монголів у середині XIII столітття, татарських і турецьких військ аж до другої половини XVII століття) та зазіхань інших сусідів, місто зазнало чималих руйнувань і до кінця XIV століття втратило свою колишню велич і могутність. Але, попри тривале чужинецьке панування, Галич набув міське самоврядування та завжди залишався українським містом, символом і свідком сподівань нашого народу на неминучу перемогу, серцем його відважної боротьби за свободу.

Вірний хранитель духовної спадщини Київської Церкви

5. Життєдайним джерелом духовної наснаги для галичан упродовж століть була незнищенна спадщина материнської віри, яка творила морально-етичну основу та зберігала самобутність українського народу навіть у періоди політичного занепаду, бездержавності й поневолення. Галич упродовж тривалого часу був осердям церковного життя, осідком галицьких єпископів і митрополитів. Передзвін Успенського собору із Крилоської гори доносив мудрі слова Христової благовісті до Звенигорода і Теребовлі, Угровська і Перемишля, Холма і Белза, Володимира і Луцька, Львова і Кам’янця-Подільського та багатьох інших міст і містечок.

6. Головною причиною утворення на початку XIV століття Галицької митрополії став поступовий, спричинений князівськими усобицями, занепад Києва як політичного центру, зокрема через перше плюндрування столиці військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського (1169), яке вражало своїми масштабами, а пізніше через монгольське нашестя хана Батия (1240). Саме монголи від середини ХІІІ століття призначали київських князів, що призвело до перенесення осідку київських митрополитів до Володимира-на-Клязьмі та Москви, які опинилися під пануванням Золотої Орди. Стурбовані тим, що християнський люд на галицько-волинських землях, у володіннях королівства Русі, залишився без належної архипастирської опіки, князі Лев Данилович і Юрій Львович стали на захист духовної незалежності Київської Церкви та домоглися від патріарха Константинопольського призначення до Галича у 1303 році окремого митрополита. З подібним клопотанням від імені бояр та церковної ієрархії звертався до Царгорода й король Польщі Казимир ІІІ, під владу якого перейшла Галицька земля в середині XIV століття.

7. Суперечки навколо митрополичого осідку, повторні об’єднання та поділи давньої Київської митрополії тривали аж до середини XV століття, коли від неї остаточно відокремилася Московська Церква, самочинно проголосивши свою автокефалію. Натомість духовне життя на українських і білоруських землях продовжувало розвиватися у складі Києво-Галицької митрополії Константинопольського патріархату, що знайшло відображення в офіційному титулі її предстоятелів. Саме єдність віри та культурно-релігійної традиції, її духовне багатство та значний вплив на суспільно-політичні процеси забезпечили тісніший зв’язок між Києвом і Галичем та заклали основи глибокого й на століття непорушного фундаменту української нації — києво-галицької осі нашої тотожності. «У сяйві Премудрості Божої, втіленої в долю нашого народу, формувалися засади внутрішнього устрою українського суспільства, етичні принципи його інституційної організації, зрештою — самі основи нашої державності» («Наша Свята Софія», 6).

Місце стійкості та єднання

8. Розташований у серці Європи, на пограниччі між її Сходом і Заходом, давній Галич не тільки плекав єдність із Новим Єрусалимом — Києвом, і Другим Римом — Константинополем, а й був відкритий до відносин із Римом Першим. Видатний князь Данило Романович став королем Русі, отримавши наприкінці 1253 року в Дорогочині корону від легата папи Інокентія IV — Оппізо із Меццани. Знищений монгольськими загарбниками Київ і поруйнована Ордою Русь потребували підтримки західних сусідів. Саме єпископ Рима виступив із закликом надати допомогу нашому народові й відвернути загрозу поширення східної деспотії на всю Європу. Можна собі лиш уявити, якою була б доля України, якщо б ця спроба поєднання була реалізована. Проте історія не знає умовного способу. Насправді ж Галичу зі Львовом і Перемишлем у єдності з Римом судилося рятувати українську культурно-релігійну традицію від русифікації після незаконного підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархатові (1686) та насильницької ліквідації церковної унії в Російській імперії (1839, 1875). А «галицькі будителі» — греко-католицькі діячі «Руської трійці» — черпали наснагу у творах Тараса Шевченка, інших наддніпрянців і проголошували ідею єдності українського народу, незважаючи на тодішні конфесійні межі й державні кордони. Галич без Києва не міг самотужки протистояти викликам, які надходили до нас із Заходу, а ізольований Київ не мав сили протидіяти поневолювачам зі Сходу. Києво-галицька вісь української реальності стала визначальною для цивілізаційного вибору нашого народу, формування його національної самосвідомості, для суспільного та державного будівництва.

9. Особливе значення цей вибір має для історії та місії Української Греко-Католицької Церкви — Київської Церкви у повному єднанні з єпископом Рима, Церкви, що зберігає тяглість духовного життя з княжих часів. Саме через неї історична спадщина та містична мудрість київського християнства, втілена в бутті нашого народу Премудрість Божа, промовляє словами євангельської істини на рідній українській землі та сягає далеко за її межі. У ній здійснюється перегук Софії Київської, нашого материнського катедрального собору, та галицьких храмів. Праведний митрополит Андрей Шептицький ініціював і підтримував археологічні дослідження давнього Галича, які увінчалися віднайденням 1936 року фундаментів прадавнього Успенського собору та 1937 року поховання його будівничого — князя Ярослава Осьмомисла. Ці знахідки для українського суспільства були рівнозначними віднайденню глибинного коріння нашого народу й утвердженням його права на власну державу. Предстоятель нашої Церкви зберігає титул Верховного Архиєпископа — Патріарха Києво-Галицького. Пам’ять про києво-галицьку вісь нашої національної та церковної самобутності живить надію на здійснення довіреної нам місії в християнському світі — зводити мости єднання поміж Церквами-сестрами, дітьми однієї віри, спадкоємцями тієї самої благодаті Божої.

Історія надії та воскресіння

10. Як воскреслий Спаситель першого дня в тижні, після важких страждань і розп’яття, вийшов із темряви порожнього гробу та став перед своїми наляканими учнями й промовив: «Мир вам!», так сьогодні давній Галич впевнено постає перед нашими очима, промовляючи із глибини своєї тисячолітньої історії: «Не бійтеся!» (Мт. 28, 10). Не одна війна прокотилася вулицями княжого міста, залишаючи по собі зруйновані споруди та понівечені людські долі. Однак, ведений Божим Провидінням, Галич підіймався з кожної руїни і завжди залишався українським, залишався християнським. Історія Галича — 1125 років невтомного воскресіння. У ній розкривається досвід довіри до визначеної Божою волею історичної місії українського народу — свідчити перед світом про незламність християнської віри та відкритої в ній надії.

11. Навіть у найтемніші миті грізних викликів українське серце тут завжди відчувало, що «Бог посеред міста, воно не похитнеться…» (Пс. 46, 6). Протягом свого існування княже місто на Дністрових пагорбах залишалося свідком відданого і жертовного служіння нашої Церкви, місцем єднання, живим відлунням Божої Премудрості, що замешкала на нашій землі. Ця києво-галицька вісь виявила себе життєдайною на наступних етапах розвитку українського народу та нашої Церкви. Спираючись на неї, ми сповнюємося надією на неминучість перемоги Правди та Добра.

12. Сьогодні, коли орди загарбників зі Сходу знову проливають невинну українську кров та руйнують наші міста і села, давній Галич постає вірним свідком незламності українського духу, виплеканого у благодатній купелі київського благочестя. Переможна сила Божої правди — ось скарб надії, яким обдаровує нас історичний досвід стародавнього Галича. Осягнути цей скарб, долучитися до нього разом зі спадкоємицею давньої Києво-Галицької митрополії, Українською Греко-Католицькою Церквою, заохочує кожного українця ювілей княжого міста, який відзначаємо протягом 2023 року, котрий крізь усі криваві жертви веде нас до неминучої перемоги. Споглядаючи 1125 років історії Галича, кожне українське серце, скріплене впевненістю в Божій підтримці, може з відвагою дивитися в день прийдешній, молитовно промовляючи разом із псалмоспівцем слова надії: «Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім’ям Господа, Бога нашого — сильні!» (Пс. 20, 8).

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

 

 

 

 

 

 

 

 

Характеристика проєкту:

За діяльністю: дослідницько-інформаційний, творчий;

За кількістю навчальних предметів: міжпредметний;

За кількістю учасників проєкту: груповий;

За характером контактів: внутрішній;

За тривалістю виконання: короткостроковий;

За характером партнерських взаємодій: кооперативний.

 

Мета та завдання:

*учити дітей здійснювати проєктну діяльність на основі дослідження;

*розвивати здібності розв’язувати проблеми пошукового характеру;

* сприяти вихованню патріотичних почуттів, любові до Батьківщини, гордості за свою державу з давньою історією, багатою культурною спадщиною;

 * розширити знання учнів про історію Галича, гордості за своє місто;

*формувати навички роботи з енциклопедичною та довідковою літературою;

*формувати мотивації успіху та досягнень , творчої самореалізації;

*прищеплювати розуміння необхідності  реалізації проєкту для загального рівня розвитку;

*тренувати навички роботи в групі; учити шукати відповіді на цікаві запитання; розвивати вміння обмінюватися думками.  

 

 

                                                 Куди не йду, слова які не чую, -

                                                 У серці озивається теплом,

                                                 Торкає в ньому заповітні струни
                                                           Престольний град Данилів над Дністром.

                                                                                                       Марія Букавин 

 

Хід презентації проєкту

І. Визначення проблеми проєкту

 Походження назви 

  Археологічні дослідження

 Найдавніші писемні свідчення

    Період Галицького князівства та Руського королівства

 

    Визначні пам’ятки архітектури та історії

 

    Літературна світлиця

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Визначення шляхів розв’язання проблеми

1. Пошук і опрацювання додаткової та енциклопедичної літератури про про походження назви Галич, першої  письмової  згадки про Галич, історію становлення, архітектурні пам’ятки.
2. Перегляд відеоролика «Галич з висоти пташиного польоту».
3. Перегляд мультфільму про село Крилос (Давній Галич) .
4. Перегляд  відеоролика Данило Галицький.
5. Фотоальбом «Древній Галич» Василь Пилип’юк.
6. Вернісаж світлин «Архітектурні пам’ятки».
7. Літературна світлиця. Галицькі митці. Розучування віршів і пісень.
8. Легенди Галичини.
9. Екскурсії.

ІІІ. Формування груп для проведення дослідження

Учні класу об’єднуються у групи:

І група  - «Дослідники»

ІІ група – «Історики»

ІІІ група – «Науковці»

 ІV група – «Культурознавці»

V група –  «Знавці»

ІV. Спрямування до мети

        Літературна композиція Алли Кох «Молитва до України».

Україно! Пшеничне зернятко в моїй долоні, польова ромашка біля мого серця, біленька хмаринка в космічних вишинах.

Україно! Впаду на твої груди, причащаюся твоєю красою, віддаю тобі найдорожче – сльози моєї покути і цілую уста твоїх білих яблунь.

Лебідко, Українонько…

Перед тобою на колінах твої діти…

Щоразу, коли промовляємо «Отче наш», згадаймо слова Яреми Гояна:

«Станемо на коліна перед матір’ю-Україною і помолимось, як Матері Божій.

Станемо на коліна перед матір’ю і душею засвітимось – праведно, як на сповіді.

Станемо на коліна перед Україною – і виростемо духом аж до небес.

І хай постане ця молитва у слові, що зродилося з любові. І слові, що зросло на вірі.

Слухаємо це слово душею, бо воно із пісні народу виспівалось, із душ синів і дочок України вияснилось, як молитва у святу годину…

Є на світі одна Україна, як тільки одна є в нас мати, і їй наша найсвятіша, дитинна любов.

Є одна Україна, як Великий і єдиний Бог. Будемо молитись неможними устами до Всевишнього, щоб нам Україну хранив і дав добру волю, і щастя, і доброго світа на многая, многая літа:

«Боже, Великий, Єдиний,

Нам Україну храни…»

Прийми, Боже, молитву своїх дітей, бо ми просимо за Україну, за рідну Матір і молитва наша праведна, як і любов».

Хлопець.         Україно, молюся за тебе,

                         Як за матір гріховно-святу,

                          За блакить твого вічного неба

                          І за ниву твою золоту.

Дівчина.           Україно, молюся за славу,

                           За твою непокору століть,

                           За столицю твою златоглаву,

                           Що по груди в тополях стоїть.

Хлопець.           Україно, молюся за мову,

                           За божественну мову твою,

                           І за вроду твою калинову,

                           Від якої добрішим стаю.

Дівчина.            Україно, молюся за пам'ять

                           Убієнних за волю синів

                           І за тих, що у душах запалять

                           Промінь правди, щоб край заяснів.

Хлопець.           Україно, лише в милосерді

                           Час єднання синів настає.

                            То нічого, що ми не безсмертні,

                            За безсмертя молюся твоє.

Дівчина.             Отче наш, у Твоїм часоплині

                            Все минає – ридай не ридай.

                            Боже, вибач гріхи Україні

                            І надалі грішити не дай.  В. Забаштанський

(Усі виконують пісню «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни»,

 слова Олександра Кониського, музика Миколи Лисенка).

Голос із мікрофона.   Звідки ти взялася, Україно-ненько?

                                      Може, із землиці, що така рідненька?

                                      Може, із тополі, що в степу зростає?

                                      Може, з соловейка, що на ній співає?

                                      Може, із калини, що у полі квітне?

                                      А можливо, з тебе, моя мамо рідна?

                                                                                    К. Грищенко

(Під мелодію виходять дівчата з рушниками, створюючи своєрідні ворота, через які мають пройти Русь-Україна (дівчина в одязі київської княгині), Україна незалежна (Дівчина в національному вбранні в сучасній інтерпретації), Україна часів війни (постать у чорному: чорна вишиванка, на плечах чорна, але квітчаста хустка).

Першою проходить Київська Русь, зупиняється біля мікрофона).

Русь-княгиня. Я – Русь Київська, далека прародичка такої молодої, такої юної Вкраїни-Україноньки.

Я Ольга й Ярославна, Милуша й Любава, Анна і Єлизавета, Настася Чагрівна й Предслава.

Я та, що дала майбутній Україні віщого Олега, завзятого Ігоря, Святослава Хороброго, Володимира Великого, що віру Христову утвердив і Русь зміцнив; державника Ярослава Мудрого, що книги чтив і храми будував; Володимира Мономаха, що заповіт синам лишив, як мають чесно й у згоді жити; Ярослава Осмомисла; Данила Галицького, діяльність якого на благо своєї землі викликала  повагу навіть у його ворогів, а літописець називає його Мудрим, як Соломон, Данила Галицького – єдиного короля України.

Оповиті  чарівливим серпанком сторінки  моєї історії ваблять своїми таємницями не одне покоління українців…

Голос із мікрофона.     Загадково тьмяніє лампада, тихо потріскують свічі, сліпучі полиски від яких падають на помережаний червоною кіновар’ю пергамент. Над ним схилився сивобородий чоловік у чернечому вбранні, і в мерехтливому мареві вогню спалахують все нові й нові слова. Таємниче, схоже на чаклунство дійство цілковито полонить ченця, уява якого, долаючи товщу монастирських мурів, переносить його, мов на крилах, у далеку сиву минувшину. (Русь-княгиня стає біля куща калини).

Літописець. ... О, лихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! Пробув же князь у них днів двадцять п'ять, і поручена була земля його йому... ( Галицько - Волинський літопис )

 

Рольова гра

 

Батий. Ти прийшов, князь Данило.

Князь. Прийшов, великий хане. Про Галич поговорити прийшов.

Батий. Ти, князь Данило, приїхав просити у мене ярлик?

Князь. Про ярлики не знав, бо на землі батька свого сиджу. А якщо ярлик твій на цю землю потрібний, з радістю візьму…

Батий. Гаразд, я його тобі дам, але спершу маєш випити чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис.

Князь. Ну що ж, хане, досі я такого не пив. А нині, як ти велиш, буду пити.

Літописець. «Був же в них князь Данило 25 днів і був відпущений, і доручена йому була земля його (тобто він отримав Батиєву санкцію на княжіння). І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат та сини його, і був плач про образу його та велика радість з того, що здоровий він».

 

        (Звучить пісня «Дай Україні волю», слова В. Шовкошитного, музика О. Осадчого. Під останні акорди через ворота проходить Україна незалежна (щаслива, усміхнена).

         Читець.

Святковий день – 24 серпня,

Так хочеться усмішок і пісень,

Бо Україна – незалежна.

Запам’ятайте, люди, світлий день!

Здійснилась давня заповітна мрія,

Бажання і надія поколінь.

Це почуття свободи серце гріє

І піднімає думи височінь.

Давайте ж станемо пліч-о-пліч всі,

Щоб славу України відродити.

Щоб дружно жити в радості і згоді ,

Ми України сестри і брати.

 

Україна незалежна.

Ми – вільні люди!

Ми, неначе квіти,

Що виростають в полі чи гаю.

Нам цілувати небеса і вітер,

І долю мати, як вони, свою.

І буде доля, наче цвіт калини,

В розповені невипитих щедрот,

Бо є держава наша – Україна,

І є її невтрачений народ!  В. Олійник

(Україна незалежна підходить до калини, прикріплює до гілочки синьо-жовту стрічку).

(Під звуки тривожної мелодії виходить дівчина в національному вбранні, але покрита чорною хусткою і читає вірш Антоніни Листопад

Україна в боротьбі.

Ти думав, що я вмиюся слізьми?

Впаду перед тобою на коліна?

Нащадку сумнозвісної орди

Не по зубах тобі я – Україна!!!

 

Я – нація, я – сила, я – народ,

Я – світло, що ніколи не згасає,

Я – правда без прогнилих нагород,

Я – істинна любов, що не вмирає!!!

 

Ти думав я струмочок без води?

А я ріка стрімка, глибоководна,

Я з кожним днем міцнішаю, а ти ?

Все нижче й нижче падаєш, - в безодню…

Галина Британ

Ти думаєш – я стала на коліна?

Я тільки зав’язала берці!

Ім’я жіноче в мене – УКРАЇНА!

Любов і гордість оповили серце!

Ти думаєш – мене здолати? –

І грози, й гради ранять мої груди…

Не раз приходилось мені вмирати,

Щоб знову відродитися і бути!

Та вірю я, що зацвіте калина,

І кануть в небуття на схід тумани…

Що мати дочекається на сина!

А я схилилася перев’язати рани…

Стою на краю прірви і молюся –

І сум, і віра, і надія в серці!

А ти чекаєш, що я похитнуся?!

Ні! Схилилась тільки зав’язати берці!

Людмила Максимлюк

 

Дівчина.

Хіба сховати нас в могили?

Ми зацвітемо й там барвінком.

Дає мені Вкраїна силу.

Я – українка!

Хлопець.

Є найсвятіше – рідна хата.

І поля батьківський загінець.

Тобі про рід вкраїнський дбати.

Ти – українець!

Дівчина.

Цвіте калина.

Між тернами…

І рідно пахнуть чорнобривці.

Спинивсь Чумацький шлях над нами.

Ми – українці! (Всі разом)

А. Листопад

Мати моя, Україно, ну як ти можеш вмерти, щезнути, коли ти невмируща в мені, в любові твоїй, що породила мене, моїх дітей, майбутніх онуків, у праці великій, яка оновлює і оновить рідну планету!

(Після цього вручає барвистий вінок Україні в боротьбі, яка знімає чорну хустку).

Україна в боротьбі.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Василь Симоненко

Читець. Вставай, Україно!

Борися до кінця!

За мирне, світле, чисте небо,

Та вільне краще майбуття!

Не забуваймо тих Героїв,

Котрі пішли у Небеса,

Тих, що рятують Україну,

Ціною власного життя!

(Хвилина мовчання).

Вчитель.

Кожне покоління шукає своє коріння по-своєму. Кожне покоління прагне відкрити загадку далекого минулого нашої історії. Розбуджують його уяву давні пам’ятки, кургани, руїни замків. Кожне покоління збирає безцінні факти, складає найбільш імовірну картину нашої минувшини.

Сьогодні, у цей нелегкий для України час, приходимо на ті священні місця, де починалася наша Державність.

Відеоролик «Galych Галич з висоти пташиного польоту».

Приходимо до тебе, Галиче рідний… Приходимо, щоб знову оживити пам'ять про твою славу в нашій душі, набути ратних сил до праці й звитяги, приходимо, щоб докласти свою дещицю праці в ім’я твого воскресіння «з мертвих»; приходимо до нашої «Галицької Трої» - до джерела духовних скарбів і духовної пам’яті, що нам так потрібні сьогодні, коли українці вкотре виборюють своє право жити на вільній землі.

Відеоролик «Рідна країна. Міста та містечка. Галич».

        Даній Галич… Скільки в цій назві сили і змісту, скільки дум і спогадів вона навіває…Тепер тут невеличке містечко. Тихо колишуться буйні трави і, розмовляючи з вітром, викликають легенди, роздуми про далеке славне минуле княжої доби. Тут, на пагорбах мальовничих, буйно вирувало життя.

Літописи зберегли чимало свідчень про могутність Галицької землі та її володарів – князів Ярослава Осмомисла, короля Данила Галицького та інших мужів  нашої древньої Держави княжої. На цих пагорбах над Дністром, Луквою та Лімницею красувалося більш як тридцять церков білокамінних, укріплений князівський замок, боярські палати, оборонні мури, рови, вежі, мости.

  Великий Галич – древнє серце Прикарпаття. Колись столиця одного з найважливіших князівств Давньої Русі. Нині – невеликий провінційний райцентр Івано-Франківської області, який нещодавно став лауреатом акції «7 чудес України: історичні міста та містечка».

Відеоролик «Місто Галич претендує на звання одного з семи чудес України».

 

 

І група «Дослідники»

      Походження назви частина дослідників виводять від стародавнього племені галлів, що колись проходили через ці землі. Інші – від птиці галки, яка була удостоєна честі прикрашати собою нинішній герб міста. Треті – від давньогрецького слова «галас», що перекладається як – сіль. 
Перша письмова згадка про Галич зустрічається у 898 р.

      Ярослав Пастернак, автор найважливіших наукових та археологічних досліджень Галича,

як найімовірнішу виділяв версію про походження назви Галича від грецького слова άλάς (галас) — «сіль». Уперше таку версію висловив австрійський історик кінця XVIII століття Бальтазар Гакет, оскільки, за його дослідженнями, саме тут знаходилося перше відоме в регіоні місце добування солі.

Герб міста Галич. Геральдична композиція великого герба Галича

 

 Давній герб Галича та Галицької землі з XIV ст.: Чорна Галка, готова до польоту, на білому (срібному) полі з короною на голові.

 

   Раніше герб Галича: малий герб Галича підтримують із двох сторін грифон і лев. Грифон — охоронець землі й небес. Лев — символ сили і влади.

   Малий герб Галича: орнамент із церкви пророка Іллі та церкви святого Пантелеймона переплетений жовто-блакитною стрічкою символізує належність галицьких земель до всієї Української держави. Вежа магдебурзького права вказує, що місто мало Магдебурзьке право.

 

 

   Офіційний символ міста Галича Івано-Франківської області, затверджений 5 квітня 1998 р. рішенням II сесії Галицької міської ради III скликання. Автор — Воронов В., Івасів В.

 

 

 

 

Прапор міста теж був затверджений цього ж року і числа. У центрі блакитного полотнища із співвідношенням сторін 2:3 жовтий проквітлий хрест.

 

 

Археологічні дослідження

 

      Археологічні дослідження свідчать, що на цій території людина оселилася ще в добу міді-бронзи.  Люди селилися на пагорбах над Дністром. Племена білих хорватів, уличів, тиверців.  Стародавній Галич був розташований на Крилоській горі, у межиріччі Лукви та Мозолевого потоку аж до Дністра. Вдале географічне розташування міста в поєднанні зі штучним укріпленням полегшувало його захист. Ще й досі збереглися залишки п'яти рядів могутніх земляних валів, що сягають висоти близько 25 м. Тепер тут знаходиться Національний заповідник «Давній Галич», який включає цілий ряд широко відомих пам'яток.

За археологічними дослідженнями, які проводилися під керівництвом Я. Пастернака в 1934-41, 1951-52 і 1955 роках  встановлено, що Галич існував у Х ст. Під час розкопок виявлено розташований на високому пагорбі у селі Крилос (6 км на південь від сучасного Галича) дитинець і ремісничо-торговельний посад, укріплені ровами та валами. Під пагорбом було неукріплене поселення — «підгороддя», заселене ремісниками й торговцями. Під час розкопок дитинця було відкрито залишки фундаментів і стін Успенського собору, збудованого в середині 12 ст. за князя Ярослава Осмомисла, останки якого знайдено в саркофагу під мозаїчною підлогою собору. Собор був оздоблений різьбленим каменем і фресками. Територія на північ від дитинця була зайнята позаміськими боярськими й монастирськими укріпленими садибами. У Галичі і його передмістях відкрито залишки інших 10 білокам'яних храмів на посаді, а в «підгородді» — залишки ювелірних, гончарних, ковальських та інших майстерень, наземних і заглиблених жител, вироби з глини, заліза, кістки, скла.

Мультфільм про с. Крилос (Давній Галич).

Найдавніші писемні свідчення

      Перша згадка про Галич датована 290 р. Готський історик Йордан згадував     місто у своїй праці «Getica».

Галич згадується під 898 роком у творі «Діяння угрів» угорського хроніста Аноніма. Цей твір написаний при дворі угорського короля Бели ІІІ. Описується ласкава зустріч князя угрів Альмоша (Арпада) з галицьким князем. ... А на четвертому тижні вождь Альмош зі своїми прийшов в Галицьку землю і тут вибрав собі і своїм місце для відпочинку... Коли все це почув князь Галицької землі, він вийшов назустріч вождю Альмошу босоніж з усіма вельможами і надав в користування вождю Альмошу різні дарунки. Відкривши ворота міста Галича, він запропонував йому гостинність, немов своєму господарю і віддав йому в якості заручника єдиного свого сина разом із синами вельмож свого королівства. Крім цього, він подарував як вождю, так і всім його воїнам десять найкращих скакунів і триста коней з сідлами і вудилами, три тисячі марок срібла і двісті марок золота, а також прекрасний одяг...

ІІІ група «Науковці»

 

 

 

 Період Галицького князівства та Руського королівства

Відомо, що давній Галич був великим економічним і культурним центром Київської Русі.

 

Галицьке князівство

(1084 – 1199)

 

 

З 1144 року Галич був столицею Галицького князівства, згодом — Галицько-Волинської держави. Центр-акрополь княжого Галича містився біля теперішнього села Крилоса Галицького району Івано-Франківської області на березі річки Лукви (притока Дністра) на стрімкому скелятому виступі (т. зв. «Криліська гора» між р. Луквою й Мозолевим потоком). На місці теперішнього міста існував торговельно-ремісничий посад.

З 1199 року — столиця Галицько-Волинського князівства, одне з найбільших міст середньовічної Європи.

Галицько-Волинське князівство

 

 

 

 Значного розквіту досяг у 2-й половині ХІІ ст. за князювання Ярослава Осмомисла та його сина Володимира Ярославовича, згодом (у ХІІІ ст.) — за Романа Мстиславича, а також його сина Данила Романовича. Данило Романович (також король Данило; у радянській історіографії — Данило Галицький), 1238 року остаточно утвердився в цьому краї по поразці угорців на чолі з галицьким боярином Судиславом.

 

            Ярослав                             Володимир                             Роман

          Осмомисл                          Ярославович                      Мстиславич                                       

          (1153 – 1187 рр.)             (1187 – 1188 рр.)               (1199 – 1205 рр.)                                                      

   

 

Данило Романович (король Данило Галицький 1205 - 1264 рр.)

     

7 жовтня 1253 року Галицько-Волинське князівство стало Королівством Руським. У цей день папський легат у Дорогочині від імені Інокентія IV вручив Данилові Галицькому корону і він став іменуватися королем Русі.

 

У той час у Галичі розвивалися ремесла і торгівля, велося значне цивільне й церковне будівництво. Було складено першу половину Галицько-Волинського літопису.

 

Відеоролик «Данило Галицький».

На початку 1241 року княжий Галич зруйнували монголо-татари хана Бату.У цей час король Данило заснував нове місто, що згодом перейняло на себе адміністративну роль Галича — Львів. Столицю Галицько-Волинського князівства (Згодом — Руського королівства), ймовірно, було перенесено до Холма, а Галич залишився центром Галицької єпархії^.

 

        Найбільшого піднесення Галич досяг за князя  Осмомисла (1153—1187),    оспіваного в «Слові о полку Ігоревім». 

1367 року Галич отримав магдебурзьке право.

 Галич – одне з найдавніших міст Європи.  У 12 столітті – столиця Галицького, потім Галицько-Волинського князівства. Величезний «мегаполіс», чия територія розтяглася на 11 км, досяг розквіту до середини 13 століття. А потім, в 1240–1241 роках, з Галичем трапилася та сама біда, що й з багатьма поселеннями Київської Русі. Монголо-татари. До речі, центр стародавнього міста – дитинець – перебував у нинішньому селі Крилос (6–7 км від Галича 21 століття). А на березі Дністра, де пізніше побудували сучасне місто, розташовувалися причал і торгові ряди. Відновлювали місто довго і наполегливо, але своєї колишньої слави воно вже не досягло, тим паче, що столицю князівства Данило Галицький переніс до Холма. У 14 столітті настав період польського панування. Саме тоді місто остаточно зайняло свою теперішню територію.

 

 

 

 ІV група «Культурознавці»

 

Визначні пам'ятки

        Від княжого Галича також збереглася церква св. Пантелеймона в c. Шевченкове, караїмське кладовище в с. Залуква, а також Успенська церква в с. Крилос. Є залишки фортифікаційних споруд і фундаменти понад тридцяти давніх церков. Пізніший період представлений залишками Старостинського замку.

Пам'ятки архітектури й історії

• Церква Різдва Христового (XIV ст.)
• Галицький замок (середина XIV ст.)
• Церква святого Дмитра (1831 р.)
• Будинок повітового суду
• Австрійський міст (1912 р.)
• Колона Голуховського (1858 р.)

Втрачені пам’ятки архітектури

• Ратуша (XVII ст.)
• Костел Вознесіння Діви Марії (1785 р.)

• Караїмська кенеса (1830 р.)
• Церква святого Миколая (1870 р.)
• Синагога.
• Залізничний вокзал (1897 р.)

Пам'ятники

Знак перед містом Галичем

У Галичі встановлено такі пам'ятники, монументи й пам'ятні знаки:

• Пам'ятник Данилу Галицькому (1998 р.)
• пам'ятник Тарасові Шевченку
• пам'ятник воїнам-афганцям
• пам'ятник жертвам Талергофу (1929 р.)
• пам'ятний знак про судноплавство на Дністрі (2015 р.)
• Пам’ятник Ісусу Христу
• Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому
•  Алея Небесної Сотні

 

 

 

 

 

 

Галицька земля багата талантами. Напевне, цей особливий дух старовини дає натхнення творити – писати вірші, пісні, малювати картини.

 

 

Пісня про Галич

 

Слова і музика Омеляна Ліуша

 

В сиву давнину, над Дністром голубим,

Народилося місто привітне.

Через сотні віків пережив і зцілів,

І донині, мій Галиче, квітнеш.

 

Рідний Галиче мій, княжий Галиче мій,

Сивий діду, ми твої правнуки.

Тим горджуся, що я галичанином звусь,

Звуться діти і звуться онуки.

 

Ти у війнах горів, від навал ворогів,

Ядра, бомби тебе руйнували,

Але вистояв ти і в руїнах зберіг

Свою гордість і княжую славу.

 

Від біди і негод хай нас Бог береже.

Ми Йому будемо щиро молитись,

Щоб ти, Галиче мій, з кожним днем розцвітав

І щоб люди могли в мирі жити.

 

Тихо-тихо Дністер свої води несе,

З ними – ніжну свою прохолоду.

В чисті плеса ріки, у води голубінь

Задивилося місто на вроду.

 

Рідний Галиче мій, наше місто надій,

Ми тобою усі гордимося.

Ясне сонце нехай над тобою сія,

Достигає у полі колосся.

 

Від біди і негод хай нас Бог береже.

Ми Йому будемо щиро молитись,

Щоб ти, Галиче мій, з кожним днем розцвітав

І щоб люди могли в мирі жити.

 

Пісня про Галич

 

Слова: Микола Джумак Музика:

 

Берег лівий,берег правий- Галич наш над берегами! Древній,рідний,величавий- Дав життя Ти краю - й славу!   Приспів: Летять роки, летять віки, летять у далеч! Ти будеш вічно молодим наш рідний Галич! Проклав у вічність Україні ти дорогу- Тепло навік зберіг батьківського порогу!   Край Данила,край князівський, Славен працею і військом! Ти для нас далеко й близько- Я вклоняюсь тобі низько.   За усі віки прожиті Гарт дістав міцніший криці.

Літературна світлиця

 

 

Галичина

 

Колись князів гучна столиця,

 Тепер місцина незначна —

 Це Галич, що від нього зветься

 Весь край кругом — Галичина.

 Галичина — то Львів і Броди,

 Перемишль, Сокаль і Самбір,

 Дністра і Сяну сині води,

 Горби Розточчя й Гологір.

Верхи Карпат, подільські ниви,

 Покуття сиза далина,

 Лісів надбузьких буйні гриви

 — Це все, це все Галичина.

Її сини — то подоляни,

Гуцули, бойки з гір Карпат,

 Їх спільна назва — галичани,

 Їм наддніпрянець — рідний брат.

Роман Завадович

 

Мій Галич

Минають дні, літа, віки минають,

                                        Дивлюсь у глибину тисячоліть.

А там в задумі, гордо й величаво,

Мов витязь в шатах – Галич мій стоїть.

 

Приспала ніч поля, долини, гори,

Дуби заснули у Діброві теж,

Розлився спокій по землі прозорий

І сон заволодів усім без меж.

 

Лишив доріжку срібну місяць в полі,

 Що гріє душу, гріє – не пече.

Здавалось би, чого бажати в долі –

З криниці Княжої вода усе тече.

 

Виходжу пізно в ніч таку чудову

І бачу давнє місто над Дністром,

Красу його не передати словом,

Ні описати золотим пером.

 

Золотий Тік,Митрополичі зали,

Успення храм… І липи знов цвітуть.

Вони ще не усе нам розказали,

І, певне, через це я нині тут.

 

Довкола міста ремісничі села

Сховались в тінь темно-зелених крон.

І вже затихла музика весела,

В яку заслухався Святий Пантелеймон.

 

Жили князі тут, доля їх преславна

Відгомоном в душі моїй живе…

Зростала тут маленька Ярославна

І бачила, як Луква в даль пливе.

 

Чи снилось їй, чи думалось, що скоро,

Коли одягне зоряний вінець,

Ці милі серцю галицькі простори

Замінить край, де хлюпотить Донець.

 

Було усе, та тільки сонце сходить,

То пропадає місто, мов роса,

І туга з болем в моє серце входить,

Куди ж поділася небачена краса?

 

Де було місто – ліс тепер і поле,

 Зросла на нім пшениця золота.

Та що нам з того, доле наша, доле,

За віщо дана Богом нам така?

 

Укотре літопис старий перечитаю

І знову бачу: стелиться в поля,

До древньої столиці мого краю,

До Галича веде мене цей шлях.

 

І встане Галич! Вірю в це і знаю.

Воскресне наша слава з забуття!

Бо два шляхи життя перетинають:

Один – в минуле, другий – в майбуття.

Іван Драбчук

 

 

Квітуй, Галиче мій!

 

Славен будь у віках, рідний Галиче мій!

І гордись, вже минула неволя.

Йде знамення твоє, повертається з мрій

Крізь сторіччя і слава, і воля.

 

А згадай, як не раз, мов розп’ятий Ісус,

Ти страждав у вогнях із синами,

Та ставали сини знов за Галицьку Русь

 Й боронили святі твої храми.

 

І Данила згадай, й Осмомисла висот,

І безсмертя простого народу…

Як не жерлась орда, та з руїн і незгод

Знову ти поставав за свободу.

 

Не реве вже Дністер, мирні хвилі несе,

Мирні води ясні, не криваві…

І став вільний наш край, дорогий над усе,

В Українській соборній державі!

 

Славен будь у віках, рідний Галиче мій!

І гордись, вже минула неволя.

Йде знамення твоє, повертається з мрій

Крізь сторіччя і слава, і воля.

Семен Возняк

 

 

Галич

 

Куди не йду, слова які не чую, -

У серці озивається теплом,

Торкає в ньому заповітні струни

Престольний град Данилів над Дністром.

 

Стоїть він гордо, не скорившись долі,

Овіяний легендами століть.

Землі своєї і ратай, і воїн,

Понад віками молодо стоїть.

 

Які стихії міць його кришили! –

За всі віки небесні і земні.

А він вростав корінням в крутосхили,

В нім сила й мудрість отчої землі.

 

Ішли на нього орди і народи,

Йому у серце цілились не раз,

Та він чужинцям-зайдам на догоду

До ніг не падав у трагічний час.

 

Кипіло під копитами каміння,

Кривавився пожежами Дністер…

Віки не вкрили пам'ять безгомінням,

Вона волає з глибини джерел.

 

В ній мул осів, а час своє відстояв –

Престольний град йде у нові віки.

З імли предтечі невмирущим зором

Пильнують, щоби не спіткнулись ми.

Марія Букавин

 

 

Предтеч колиска

 

Галичина. Предтеч колиска.

Моєї долі світлий дім.

Легенди з дійсністю сплелися

На цій землі впродовж віків.

 

До витоків її глибинних

Дороги сходяться мої.

Несу, як матері дитина,

До неї радощі й жалі.

 

В молитві Господа благаю,

Щоб боронив її від зла…

Мій Галицький коханий краю,

Святиться хай твоє ім’я.

 

Святиться хлібом і піснями,

Життя законом щонайвищим

Моя земля обітована,

Моєї долі тиха пристань

Марія Букавин

 

Отчий край

 

Сиві легенди туманом

Схили вгорнули круті.

Пахнуть віки полинами

На Галицькій отчій землі.

 

Вічність сховала в руїнах

Голови славних предтеч,

Витік іржею із глини

Князя пресвітлого меч.

 

Над кам’яним саркофагом

Памяті свічка горить…

Про мудрість, любов і звитягу

Тік Золотий гомонить.

 

Вписались сліди у безсмертя

І воїнів, і  ратаїв…

Вбираю схвильованим серцем

Відлуння далеких віків.

 

Від них мені вспадок зосталась

Ця неба молитвенна синь,

І чайки притишена жалість,

Й Дністра невпокорений плин.

 

…В сивих дрімають туманах

Витоки древніх століть…

Грядуще стоїть коло брами,

Минувшина поруч стоїть.

Марія Букавин

 

Над стольним градом…

 

Над стольним градом зоря вечорова,

Красується літо у яворах,

Стрічає всіх радо містечко любові,

Прадавня велич на схилі Дністра.

 

Тут княжа столиця легендою світить,

Злітаються думи, мов сизі орли,

Де вої відважні збирались на віче

І слава гриміла святої доби.

 

Світилися бані, верхи златоглаві

Блищали на сонці, сягали небес,

А воїни браві з хоробрим Данилом

Свій край боронили во славу і честь.

 

Їх місто стрічало із ратних походів,

Шоломи дзвеніли й нагострений спис,

А Луква вмивала священні дороги

І доблесну славу, і  лицарський хист.

 

Над стольним градом зоря пурпурова

Виходить на небо, мов княжа свіча.

Душа заясніла, усміхнене ладо,

І в княжій столиці зорею зійшла.

Ольга Візнович

 

Галич у травні

 

Місяцю травню, витязю красний!

Дав ти чудові місту прикраси.

Ось на каштанах свічки розвісив,

Вербу плакучу заплів у кіски.

 

Зелена барва милує очі,

Серце, як пташка, вирватись хоче,

Щоб полетіти над древнім містом

І з віків сивих принести вістку.

 

Тут вирувало життя бурхливо,

Квітнуло місто в славі і в силі,

В небо дивились величні храми,

Стольний град Галич міцнів з роками.

 

Наша держава тут будувалась,

В літопис доля наша писалась.

Тут хороводи весни водили

І задивлялись на місто-диво.

 

Та лихоліття його спіткало.

Забрало силу, але не славу.

Галича ймення усім відоме,

Тут українське – у себе вдома.

Любов Людкевич (Бойко)

 

 

До галичан

 

 

На берегах Дністра крутих,

Як Київ над Дніпром-рікою,

Молодший брат його притих,

Задумавсь Галич над водою.

 

Про що задумавсь? Чи згадав

Могутній град часів Данила,

Коли державність здобував?

Чи воїв зі свого горнила?

 

Що боронили рідний край,

Дивились смерті сміло в вічі

І все: від рала до меча –

Тримали руки чоловічі.

 

Сплили віки – змілів Дністер,

Не гонить вітер буйні води,

Не б’ють вітрильники крильми,

Нема ні величі, ні вроди.

 

Тільки руїни на горі

Старого замку, як образа,

Що розпікає день при дні

За пам'ять немічну щоразу.

 

Хрещений люде, зупинись!

Тут наша велич, дух держави.

І цим руїнам поклонись,

Цим свідкам нашої звитяги.

 

Як навчимося пам’ятать

Рядки історії криваві,

Тоді піднімемо з руїн

Колиску нашої держави.

 

Нехай не буде більше сліз

І в пам’яті важких провалів,

Хто велич предків береже –

Гідний майбутнього і слави.

Володимир Наконечний

 

 

Автографи стольного Галича

 

В криниці княжій місяць воду п’є,

Мов вірний свідок, він багато знає.

Кує зозуля, вже віки кує,

Митуса гордо правдоньку співає.

Тут Авдія возвишена душа

І Тимофієве премудре слово:

Встає з руїн, встає Галичина,

Гримлять на Току вічеві собори.

Тут Володимирка величний двір

Та сонцесяйні церкви і палати,

І овид цей, поки сягає зір –

Убранства красні, золотії шати.

Шумить вода, спливає знову вік

Тією Луквою, що воям ноги мила,

Коли вертали із боїв-доріг

Відважні вої славного Данила.

І хай не князь, народ мій воду п’є

Із Княжої цілющої криниці,

А Галич був і буде, й таки є

Могутній город сивої столиці.

Ганна Сушко

 

 

Княжа криниця

 

Піднявши купол в піднебесся,

Стоїть у білому вбранні,

У шапці мідній, мов принцеса,

Криниця княжа на горі.

 

Стоїть так гордо й величаво

У непогоду й світлі дні,

А щоб нас лихо обминало –

Нічні засвічує вогні.

 

Пройшли роки, минула слава,

Затихли чвари в княж дворі,

Тільки вирує й не вгаває

Криниця княжа на горі.

 

Вечірній птах змахне крилом,

Густий туман впаде на гору,

І мати стомлена з відром

Прийде сюди по чисту воду.

 

Ніщо назад не повертає,

Все губиться у плині літ,

Лиш про минуле нагадає

Криниця княжа на горі.

 

Бо кожна стежка пам’ятає

І навіть камінь промовляє,

Що тут ходила молода

Княгиня – галицька жона.

Квітослава Тимус (Фіголь)

 

 

Храм Пантелеймона

 

Сутінок вечірній

Огорта село.

В думи віковічні

Порина воно.

 

Ось на Виноградній*,

Ген далеко там,

Збудував Романович

Свій князівський храм.

 

Душ людських зцілитель

Був його патроном,

І тому назвали –

«Храм Пантелеймона».

 

Літ спливло чимало

З княжих – дотепер,

Ворогів багато

Утопив Дністер.

 

Та ворожі сили

Не здолали храм,

Тисячасторіччям

Усміхнувсь він нам.

 

Тож стояти вічно

Буде над Дністром

Той єдиний свідок –

Храм Пантелеймона.

*Виноградна гора в с. Шевченковому біля Галича

Квітослава Тимус (Фіголь)

 

 

 

Слава Ярослава

 

Із Княжої гори відкрились сині далі,

Церковні дзвони всіх скликали

В Божий храм.

Лице Володимиркове – без болю і печалі.

Спокійно покидав він рідний край.

 

                                         Я помираю вже, бо так потрібно Богу,

         Я каюсь, що згрішив проти Христа,

                                        Щоб зберегти мою державу,

Я не жалів ніякого добра.

 

Тобі, єдиний, любий сину,

Залишу заповіт святий –

Не забувай ніколи про державу,

Веди її в широкий світ.

 

…Так швидко свічка догоріла

Володаря могутньої землі,

Розтанула і смутком огорнула

Княждвір і люд на Крилоській горі.

 

Політик славний Володимир

У стольнім городі помер,

Та гори ті Угорські

Син Ярослав «підпер».

 

Прозвали Осмомислом

За мудрість ту святу,

Навчав усіх він грамоти,

Зберіг Галичину.

 

Побудував у Галичі

Святу обитель, – там,

Де зараз у руїні

Стоїть Успення Храм.

 

Тож чия то слава? –

Слава Ярослава,

Через тисячу сто років

Знову залунала.

Квітослава Тимус (Фіголь)

 

 

 

Сторінки історії

 

Історії сторінки

Читаю я щодня,

     До мене промовляє

Каміння і земля.

 

Тут, просто на Дитинці,

Стояв Успенський храм,

Багато про ординців

Розповідав він нам.

 

Був свідком тих жорстоких

Кривавих й лютих січ.

Стояв він одиноко,

Як сторож, день і ніч.

 

На вічний свій спочинок

Прийшов славетний князь,

Не склався поєдинок –

Та ворогові – зась!

 

Дочка тут Ярославна

На білому коні

До батька приїжджала

З Путивля у журбі.

 

На мужа тут чекала

І плакала, й ридала,

Буй-тура виглядала

З полону, із борні.

 

Колись давно тут жили

Всі мирні трударі

І лиш тепер відкрили

Їх житла земляні.

 

А вітри-вітровії

Співають свій псалом,

Кличуть у храми нині

З надією й добром.

Квітослава Тимус (Фіголь)

 

 

Були у Галичі часи…

 

Були колись у Галичі часи,

Пройшли з тих пір століття.

Зводили храми прадіди й діди

Із білого каміння.

 

Блищали шапки золоті

На сонці гордовито,

Співали славу дзвони ті,

А люд дивився сумовито.

 

Татар проклятих принесла

Сюди лиха година,

Кривавим цвітом зацвіла

Вся галицька долина.

 

Упали храми золоті,

Кричали сови угорі.

Плач, зойки в кожному дворі,

Дівчата плакали в ярмі.

 

Усе минуло, все пройшло,

Поросле терном і ковилою.

Ні згарищ, ні руїн вже не було –

Земля забрала їх з собою.

 

Знов воскрешу із пам’яті століть

Той віковічний храм, ту кам’яну споруду.

Молились в ній всі галицькі князі,

Відкритою була й простому люду.

 

Часи змінилися, та свідки збереглись –

Фундаменти Успенського собору.

Скликають мертвих і живих

Сюди, на Дитинець, у храм княж двору.

 

Священною є ця земля,

Яку колись топтали яничари.

Вируй, цвіти, мужній, життя,

Літа тепер інші настали.

 

Крокуй вперед, долай нові висоти,

Стелися ніжно килимами.

Даруй нам ласки і щедроти,

Пречиста Діво, згляньсь над нами.

Квітослава Тимус (Фіголь)

 

 

Княже місто моє…

 

Під сонцем святої землі,

Де дзвонами грають церкви,

Стоїть княже місто моє,

Стоятиме вічно й завжди.

 

Його не зламали століття,

Ні чвари бояр, ні навала орди,

Його переможна зірниця

Світила в дорозі завжди.

 

Візьму я у свої долоні

Малесеньку грудку землі…

Мій Галич не буде в неволі –

Гартоване місто в борні.

Квітослава Тимус (Фіголь)

 

 

Величне Галича ім’я

 

Стою на Крилоській горі,

Дивлюся в далечінь –

І бачу стальний град

І князя на коні.

 

Чую брязкіт мечів,

Свист гострих стріл,

Дзвін бойових сокир,

Бачу руських мужів.

 

Тупіт тисяч коней,

Крики галок з висот,

Гомін ворожих орд,

Зойки тисяч людей.

 

…Горить земля в пекельному вогні,

Стогнуть дерева вікові,

Б’ються завзято вої й ратаї,

Голосять вдови й матері.

 

Тече рікою кров людська,

Горить-палає вже й трава.

В полоні помсти і звитяг

Князь з попелу підняв свій стяг.

 

Ні! Не повернеш течії Дністра.

Ні! Не здолаєш, вороже, князя.

На всі віки, на всі літа

Витає клятва та свята.

 

Хто рідну землю захищає,

Державу й вольність зберігає,

Тому й в найтяжчії часи

Господні сили помогли.

 

Настане день і час, коли постане знов

З руїн і попелу оця свята земля

І понесе у майбуття

Той найдорожчий скарб –

Загублене в віках величне  Галича ім’я.

Квітослава Тимус (Фіголь)

 

 

Галич

 

Прадавній Галич… Княжий двір,

Внизу Дністер виблискує, синіє.

Несе у вічність людські думи-мрії,

Відлічує роки, а з ними і надії.

Прадавній Галич… У задумі князь

З любов’ю землю свою оглядає.

Він ще не зна, який підступний час,

Не відає, що край його чекає.

Чекають війни, а тягар ярма

Скує багатство, велич й силу.

І непоборним стане царство зла,

Сльозами й болем вкриє Україну.

Здригнеться в горі й Галицька земля,

Та не впаде народ твій на коліна.

І туту відродиться і прославиться твоя

Свята многостраждальна Україна.

І шлях тернистий цвітом оживе,

І солов’їна мова залунає,

Державність наша сонечком засяє,

І лиш тоді добробут завітає.

З руїн воскресне твоя горда мрія,

І храм величний в висоту зросте.

Лише тоді відродиться Вкраїна,

В любові, в правді, в вірі оживе.

Галина Януш

 

 

Княжа криниця

 

Княжа криниця...Вічність і краса

Навік з’єднались в музику безсмертя.

Народу мого біль і гіркота

Влились в цю музику пісенного джерельця.

Тече вода, а в ній душа жива,

Така прекрасна, радісна і чиста.

Тече вода, а в ній життя жага,

Така свята, омріяна і вічна.

Княжа криниця… Я ввійду

В цю музику одвічного джерельця.

Душею й розумом збагну

Життя людського дріб’язок й безсмертя.

Я зачерпну водиці, мов кришталь,

І промінь сонця ясно в ній заграє.

З небес вогняний стовп засяє,

І голуб в ньому завитає.

Я скажу: «Господи, поглянь,

Твоя замучена дитина –

Моя нещасна Україна…

Невже тобі її не жаль?

Уся пошарпана, в лахмітті,

Стоїть страждальниця свята

В вінку терновім крізь століття,

В сльозах солоних крізь літа».

Пропаде стовп Господній, а з небес

Вінок чудовий щастям засіяє,

Мою Вкраїну ніжно уквітчає,

Підніметься Україна з колін.

Вставай, моя страждальнице свята,

Молитвою віддай хвалу Творцеві,

Бо всім судилось щастя на землі,

Тобі відчинено для щастя нині двері.

Галина Януш

 

 

 

Галич

 

Дністрові береги – як дві долоні,

Гора є на одній, на другій – оболоні.

На правій – замок, храми і вся влада,

На лівій – рінь, вокзал та естакада.

 

І це все місто Галич з двох районів,

Тихеньке, мирне, зовсім безборонне.

Колись же тут укріплення були

І частокіл стояв, і мури, і вали.

 

Колись гуляла зброя, смерд гуляв,

Палав вогонь татарський для забав.

Ішли князі – поважні галичани.

І «Многа літ» співали їм у храмах.

 

А храмів, церкв, монастирів було тут!..

Столичний центр вистоював достоту!

Уся історія розколисалась трудно

Для нинішнього миру в многолюдді.

 

Тепер турботи не про меч хоробрий,

А лиш за хліб, щоби вродило добре;

За теплостанцію, що родить світла струми,

І за дітей, щоб зранку взялися за уми;

 

За кінашівців й вірних роксоланів,

Щоб люди мали працю безпристанно.

Турбот, турбот… Не треба й ворогів,

Здоров’я б кожному, підтримки

та снаги!..

 

І кожен день Дністрові дві долоні

Натруджуються в мозолі червоні,

Історію записують про нас –

Про неповторний, трудний, велемовний

час.

Віра Багірова (Николин)

 

 

 

 

 

Шумить Дністер

 

Шумить Дністер у дужій силі,

Шумить Дністер, у груддя б’є,

 

І розриває пінні хвилі,

І ненаситно грози п’є.

 

Луква на диби стала дико,

Мала ріка із кілька сіл…

Старенька чаєчка кигика,

Безсила проти диких сил.

 

А люди, мовби чаєнята,

З розпуки мовлять ув етер.

І просять Бога й Божу Матір

Угамувати їх Дністер.

 

Угамувати, задобрити,

Нехай пливе, як плив собі.

Бо треба всім на світі жити

Під небом мирним, голубим.

Віра Багірова (Николин)

 

 

 

 

 

Дністер

 

Палають зорі, наче іскри,

Понад водою за селом,

І ти пливеш, мій сивий Дністре,

Змахнувши долею-веслом.

 

А ти пливеш у сині далі

Поміж кручених берегів,

Звисають хмари, мов коралі,

Напнуті зливою дощів.

 

А ти пливеш у тихій зморі,

Обабіч – верби і рогіз.

Гелгочуть гуси , понад води

Струною витягнувся ліс.

 

Десь вдалині він грає вістрям,

Підперши неба височінь,

А ти пливеш, мій сивий Дністре,

У непроглядну далечінь.

Ольга Візнович

 

 

Поборник правди, волі і добра

 

 

Коли почую миле слово «Галич»,

То завмираю в почесті німій.

Переді мною – давньоруська велич,

Що підвелась на кручі Дністровій.

 

Зігнула Луква шию лебедину,

Зелені коси розпустила Чва,

Біжать з Карпат до Галича в долину,

Під захист брата старшого Дністра.

 

А дзвін тривожно понад краєм тугне,

Підносить Галич прапор бойовий:

«Готуйтесь, браття! Знову сунуть угри.

Знак-смолоскип палає в Вістовій».

 

Лишає ратай ладу чорноброву,

Бо меч ворожий щастя їм розсік…

І мати сина хрестить на дорогу.

Гарячі сльози заступили світ…

 

Вже згуртувалось воїнство плечисте.

На Золотому тоці рада йде.

«Збирайся, князю! Чуєш, Осмомисле?

Ми всі готові слухати тебе».

 

Непереможна в Осмомисла сила.

А розуму також не позичай.

Не опустив меча свого й Данило,

Бо ворогам посмакував наш край.

 

Вже і Батий підняв на нього руку.

Здолав півсвіту кровожерний хан.

Дзвеніли люто крицею шаблюки,

І вився понад голови аркан.

 

Обсіли Галич орди знавіснілі,

Захлинувсь кровю Мозолів потік.

Вдовині сльози щедро оросили

1241-й рік…

 

Ще є дебра за Лисою горою,

Що діточок від лиха вберегла.

…Носилися над світом зойки болю,

Приглушені гортанним «Ала-ла!»

 

А дим душив смердючий Княжу гору,

І шаленів, як лютий ураган.

У двері ковані Успенського собору

Гатив підвішений ординцями таран.

 

Гасали дикі зайди. Смерть носилась

Із жовтим перекошеним лицем.

Стягали все під стіни, що горіло.

Та не спалити вільний дух живцем!

 

В соборі повилазили на хори,

Ховалися від зайдів по кутах.

Не витримали хори і звалились

На голови нещасних бідолах.

 

Летів Данило з Києва додому,

Промайнув тінню хутір Бушувці.

Хрипіло в грудях другу вороному,

І біль застиг на княжому лиці.

 

Вернувся князь на ті страшні поминки.

О Галиче, чим провинився ти?

Де була велич – там страшні руїни

Волають в небо: «Батьку, відомсти!»

 

Не звівся Галич із руїн угору,

Стяглася рана пилом лихоліть.

Як свідок давнини із каменів собору

Самотня церква в Крилосі стоїть.

 

Десь стогне дзвін соборний під землею,

Захований від ханської руки.

А під ним книги з запахом єлею –

Історія, забута на віки.

 

А де той хрест з небесних діамантів,

Той вистражданий християнський знак –

Висока проба галицьких талантів,

Яку шукав професор Пастернак?

 

А Луква ломить береги на весну,

І ніби просить древньої гори:

«Відкрий нам заповітну свою стежку,

Легендою до нас заговори!»

 

Що було краще в Галицькому краю –

Забрали то у Київ, то в москву,

А в Крилосі, під маркою музею,

Лишили церкву бідну, як вдову.

 

Забули Галич... Калуш чи Рожнятів,

Богородчани, Тлумач, Рогатин –

Та з них картину можна малювати.

Лише наш Галич – як нерідний син.

 

Чому б йому на цій дзвінкій вершині,

Не змореному мором лихоліть,

Не розростися, як і стольний Київ,

Щоб радувати піднебесний світ?

 

Такої честі він давно достоїш,

І славу граду воскресить пора!

Наш древній Галич – плугатар і воїн,

Поборник правди, волі і добра.

Григорій Витвицький

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Глибше пізнати історію свого краю допоможуть легенди нашої древньої галицької землі.

      Коли ви побачите легенду, зупиніть свій погляд, зосередьте свою думку біля цього джерела духовності, біля цієї криниці з золотим дном і задумайтеся над тим, що потрібно зробити для того, щоб зберегти народну пам'ять, історію, добрі традиції, духовну скарбницю нашого народу                                                                

Сиві легенди туманом

                                                                  Схили вгорнули круті.

                                                                     Пахнуть віки полинами

                                                                         На Галицькій отчій землі.

                                                                                                                                  Марія Букавин

 

 

Легенда про Золотий Тік у Галичі та палац князя Осмомисла

Колись там, де тепер село Крилос, був давньоруський город Галич — столиця Галицького князівства. І стояв там палац галицького князя Ярослава Осмомисла. Розповідають, що в давнину у Галичі був такий майдан, що називався Золотий Тік.

Колись до Галича і їхали, і плили Дністром гості з чужих держав. Один в’їзд до міста був там, де тепер село Тустань. Хто плив, тому казали: “Ту стань! Далі не можна”. А головна брама була там, де село Сапогів. Те місце ще й нині називають Золота Брама.

Знатних гостей князь запрошував на майдан — Золотий Тік. Він і справді був золотий. Князь наказав знайти в Карпатах гору, де пролягає золота жила, і добути стільки золота, аби весь той майдан позолотити. Кілька років добували золото, каменем тесаним той майдан викладали, а майстри-золотарі кували тоненькі золоті бляшки й покривали ними камінь зверху. Кажуть, що той майдан так блищав, що Галич було здалеку видно.

Донесли хану Батию, що в Галичі є Золотий Тік. Той зібрав велике військо і пішов воювати українські міста й села. Дійшов аж до Галича. Через послів наказав здати місто, але галичани й слухати про таке не хотіли. Три дні і три ночі билися галичани з татарами. Коли хан Батий здобув Галич і виїхав на крилоську гору, то наказав зірвати все золото з Току. Але як лише нечиста рука торкнулася до золота, воно стекло в землю.

— Ловіть його! — крикнув хан.

Почали розкопувати гору, вали порозкопували, палац зруйнували, церкви попалили, але золота не добули із землі. Тепер те золото потроху підходить до поверхні — раз на сім років рівно на метр підпливає вгору, і колись Золотий Тік покажеться.

Інформація взята з пабліку “Галич” у фейсбук.

 

Легенди про походження назви Дністер

     Походження назви «Дністер» досі не є вивченим на 100%. Є теорія, що перша частина слова походить від «дана», «дна», «дон», що означає «річка». А друга частина перекладається, як «південний».

     Втім є й безліч легенд, які пояснюють звідки взялася ця назва. Тож пропонуємо цікаві оповідки про походження назви Дністер.

 

Перша легенда

 

     Кажуть, десь далеко в Карпатах є такий дід, що керує підземними водами. Він їх тримає під землею і випускає лиш скільки треба, бо якби всі вирвалися на волю, то наробили б великої шкоди. А так ходять вони підземними льохами, дають поживу лісам, травам і навіть на високі гори просочуються.

     Якось бігав там попід землею прудкий потічок, заглядаючи у кожний куточок, натрапив на вузеньку щілину в землі, визирнув на білий світ і аж очі затулив – світло так його вразило, що мало не осліп. Але згодом, коли очі звикли до сонячного світла, замилувався потічок на зелену землю і синє небо, а потім побіг до діда і став проситися нагору, на білий світ.

      Дід посварив пустуна, а коли побачив, що той не жартує, став відраджувати, аби не йшов туди, бо на світі зле — взимку студено, а влітку душно, що люди будуть над ним збиткуватися. Але потічок так просився, що дід зрозумів: його вже ніяка сила не спинить.

— Як так, то йди, — сказав йому, — але про нас не забувай. Хто звідси виходить — назад не вертається, вода догори не тече. І ти будеш бігти, бігти вниз, доки не добіжиш до моря. А як добіжиш, то воно тебе прийме до себе і вже не пустить.

Потічок уже зібрався вибігати, та дід притримав його і каже:

— Зачекай. Ось, візьми собі два камінці, сховай добре. Як добіжиш до моря, покажеш йому, аби воно знало, з якого ти роду і звідки.

Потічок вхопив камінці і побіг, аж зашуміло.

     Дорогою почав людям служити. Вони ставили млини, і він їх крутив, бо ж оминути їх не міг. Жінки приходили зі шматтям, і він мусив їм його полоскати. Чоловіки приходили ловити рибу, і він уже не боронив, звикся з ними.

     Так він добіг аж до моря. Привітався з тими величезними хвилями, передав поклін від свого діда і став проситися, аби море прийняло його до себе.

    Море зашуміло і каже:

— Гаразд, я тебе прийму, та скажи ж, як називаєшся.

— Не знаю.

— Ти не знаєш, але я маю знати, кого беру до себе.

— Дід дав мені два жовтенькі камінчики, щоб показати тобі.

— Покажи.

Потічок — лап-лап довкола себе, а камінців нема.

— Ви знаєте, я їх дорогою на дні стер.

— На дні стер, то на дні стер, — відказало море. — Якщо так, то відтепер будеш називатися Дністер.

 

Друга легенда

 

    Дністер витікає з урочища Старе поле невеличким потічком. І що далі тече, то більшим робиться, бо в зливу вимиває собі глибоке дно.

   Люди після кожної зливи казали, що потік “дно стер”. Від того й назвали його Дністер.

 

Дністер. Від чого походить назва річки

 

В народі існує така легенда про р. Дністер.

Знаєте чому наша річка Дністром називається?
Ні?! То я вам розкажу. Про це чув від старих людей.

    Колись в давнину тут, де Дністер тече, плюскотів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди жили люди. Були серед них хлібороби, ремісники, мисливці. I вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку, кожний день позначали на піску, щоб був на березі струмка, мітками. Що не день нова мітка. По них вони знали, скільки днів лишилося, наприклад, до весни.

 Але одного разу струмок розлився водами на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок немає. - Хто дні стер? - бідкалися люди і самі ж відповідали: -Та хто? Струмок дні стер. З того часу і стали називати струмок, який дні стер, -  ДHICTEP.

 Тепер це не струмок, а велика річка. А початок бере вона аж у Карпатах з-під могутнього дуба, де вона пробила одного разу дно, і б’є  догори водограєм.

 

Дністер

    Кажуть, десь далеко в Карпатах є такий дід, що керує підземними водами. Він їх тримає під землею і випускає лиш скільки треба, бо якби всі вирвалися на волю, то наробили б великої шкоди. А так ходять вони підземними льохами, дають поживу лісам, травам і навіть на високі гори просочуються.

    Якось бігав там попід землею прудкий потічок, заглядаючи у кожний куточок, натрапив на вузеньку щілину в землі, визирнув на білий світ і аж очі затулив — світло так його вразило, що мало не осліп. Але згодом, коли очі звикли до сонячного світла, замилувався потічок на зелену землю і синє небо, а потім побіг до діда і став проситися нагору, на білий світ.

 

     Дід посварив пустуна, а коли побачив, що той не жартує, став відраджувати, аби не йшов туди, бо на світі зле — взимку студено, а влітку душно, що люди будуть над ним збиткуватися. Але потічок так просився, що дід зрозумів: його вже ніяка сила не спинить.

 

•          Як так, то йди, — сказав йому, — але про нас не забувай. Хто звідси виходить — назад не вертається, вода догори не тече. І ти будеш бігти, бігти вниз, доки не добіжиш до моря. А як добіжиш, то воно тебе прийме до себе і вже не пустить.

 

     Потічок уже зібрався вибігати, та дід притримав його і каже:

— Зачекай. Ось, візьми собі два камінці, сховай добре. Як добіжиш до моря, покажеш йому, аби воно знало, з якого ти роду і звідки.

 

     Потічок вхопив камінці і побіг, аж зашуміло.

 

     Дорогою почав людям служити. Вони ставили млини, і він їх крутив, бо ж оминути їх не міг. Жінки приходили зі шматтям, і він мусив їм його полоскати. Чоловіки приходили ловити рибу, і він уже не боронив, звикся з ними.

 

     Так він добіг аж до моря. Привітався з тими величезними хвилями, передав поклін від свого діда і став проситися, аби море прийняло його до себе.

 

    Море зашуміло і каже: 

—    Гаразд, я тебе прийму, та скажи ж, як називаєшся.

—    Не знаю.

—    Ти не знаєш, але я маю знати, кого беру до себе.

—    Дід дав мені два жовтенькі камінчики, щоб показати тобі.

—    Покажи.

Потічок — лап-лап довкола себе, а камінців нема.

—    Ви знаєте, я їх дорогою на дні стер.

—    На дні стер, то на дні стер, — відказало море. — Якщо так, то відтепер будеш називатися Дністер.

 

Дністер

 

   Жив собі чоловік і мав двох синів. Ні він, ні його діти ніколи не бачили сонця. Але одного разу старший син ненароком побачив якесь яскраве, променисте світло.

•          Що це таке, батьку? – запитав син.

      І розповів старий про небесне світило, про землю, небо, траву, про все, що чув від свого батька. З того часу втратив спокій син. Кожен день благав він тата, щоб той відпустив його на ясне сонечко подивитися, полюбуватися зеленою    травичкою, почути спів пташок.

     Довго вагався старий батько, перш ніж зважити на його прохання.

Але пройшов час і настала остання ніч в батьківській оселі. На пам'ять про рідну оселю подарував ненько синові два камінці.

     Пішов хлопець. Довгим був шлях, на якому зустрічалися гори і плаї, озера і ріки.

     Проходячи через чергову річечку, юнак раптом помітив, що камінців, які були прив’язані до ніг, нема. Де ж вони ділися? «Стерлися! – здогадався мандрівник. «Стерлися на дні». І назвав ріку – Дністер.

 

Дністер

 

 

     Колись давно жив гірський Бескид і мав він сина, котрий цілий час був при ньому. Син дуже хотів подивитися на білий світ, але батько його не пускав. Одного разу відпросився все-таки син. Дав йому батько декілька камінців і сказав такі слова: «Йдеш ти , сину, на білий світ. Я відчуваю, що не скоро повернешся, а може і зовсім тебе вже не побачу. Візьми на спомин ці камінці». Вийшов син на білий світ і потік. Довго плив він, дивуючись всім, що зустрілося на його шляху.

     Батько дуже любив сина, турбувався за нього і послав за ним ворона, якому наказав оберігати любого первістка.

     За якийсь час повернувся ворон до батька-Бескида, а той запитує:

•          Де ж мій син?
•          Він вже ніколи не повернеться, - відповідає ворон.
•          А чи приніс ти мені хоч один камінець від нього?

А ворон відповідає: «Ні, він їх на дні стер!». «На дні стер, дні стер» - відлунням відізвалися ці слова в батьковій душі.

Відтоді і називають річку Дністром.

 

Легенда про Королівку

 

    Колись дуже, дуже давно жив у наших краях король. Була у нього донька. Королівна росла доброю і лагідною дівчиною небаченої краси.

    Батько часто брав її на полювання, показував прекрасні краєвиди Дністра, прибережних лісів. Дівчина дуже любила забиратися на високу скалу із водопадом і могла годинами дивитися на повноводні береги Дністра.

    Одного разу зустріла вона хлопця. Полюбили вони один одного. Часто зустрічалися в лісі над річкою.

    З кожним днем кохання ставало все палкішим, а дівчина все гарнішою. З різних королівств почали посилати сватів, але всім вона відмовляла. Батько сердився і наказав віддати її заміж за старого короля. Дуже плакала дочка, просила батька пожаліти її молодість. Але марно. І ось одного літнього дня пішла вона на своє улюблене місце біля водопаду і кинулась в обійми Дністрових хвиль.

    Багато води спливло з того часу. Змінив свій шлях старий Дністер. Колишнє русло його називається тепер Старе Корито, а урочище, в якому вже нема водопаду – Королівкою.

 

 

 

Хліб і золото

Легенда

     Колись ще давно на галицькій землі жив-панував король Данило. Був король багатий та мав власного майстра, який виготовляв йому срібні та золоті гроші.              Майстер працював у залі, де була каса під суворим наглядом короля, який відкривав залу, аби майстер зайшов і мав змогу працювати, та зразу ж закривав за ним двері. Лише після роботи король власноруч випускав майстра із зали з касою. Тож лише він знав про справжнє багатство Данила, і так розжився, що геть забув як це голодним бути, і каже королю:
     - Золото — то цар.
     - Ні, майстре, то хліб — усьому голова, - виправляє його Данило.
     - Та ні, золото та срібло, - сперечався з королем майстер.
      Сперечалися чоловіки, аж поки королю це не обридло і не пішов він геть з майстерні. А наступного дня бачить Данило — а на стіні майстерні напис: “Хліб — болото, а всьому голова — срібло й злото”.
     На це король лише промовчав. А наступного ранку, як зазвичай, він привів майстра, замкнув його, а тут новини від гінця — ворог наближається, треба рушати у похід. Так Данило зібрав військо та відправився захищати рідний край, а от про майстра забув зовсім. А відчинити його ніхто не мав права, бо був такий наказ короля, інакше — смерть.
   Минуло кілька місяців. Данило з військом повертаються додому, перемога дісталась їм. Але ні майстра, ні подарунка на честь перемоги, на який король так чекав, не було. І ось Данило згадав. Швидко зістрибнув з коня та підбіг до каси, відчиняє, а там кістяки на купі золота — все, що залишилось від майстра. А на стіні золотом написано: “Срібло, золото — то болото, а хліб — цар”.

   Отак життя навчило...

 

 

 

 

 

 

 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         Пам’ятки Галича… Чим же нині здатне порадувати гостей древнє місто над Дністром? Галич і навколишні села (не забуваємо, Великий Галич займав чималу територію в 11 кілометрів) цікавий: Великою кількістю храмів. Ще в 1303 році константинопольський патріарх дозволив організувати тут окрему митрополію. Що підштовхнуло до розвитку і без того багату церковно-архітектурну історію краю.  Макетом стародавнього міста. Старостинським замком, який останнім часом активно реставрують. Митрополичими палатами (нині тут розташовано Музей історії давнього Галича). Музеєм архітектури і побуту Прикарпаття, Галичиною могилою і Княжим колодязем. Музеєм і кладовищем караїмів. Національним природним парком «Галицький» і Центром реабілітації диких тварин. Іншими цікавими пам'ятками і будинками. І, головне, такою цінною в наш урбанізований час атмосферою патріархальної старовини. Отже, по порядку.

 

 

 

Пам’ятник Данилу Галицькому, Галич

 

"Одну він ціль стеріг в своїм житті –

З’єднати землі всіх князівств і вотчин,

Молився він і мріяв стати зодчим

Могутньої воскреслої Русі…"

(Й.Кащишин "Сказання про короля Данила")

 

 

Встановлено його в 1998 році на честь одного з найвідоміших місцевих володарів періоду розквіту Галицько-Волинського князівства (автори проекту - скульптор О. Пилєв і архітектор А. Чамара).

Чому саме на площі Різдва? Є теорія, що нинішній Галич (який, як ми пам'ятаємо, являв собою у ті далекі часи причал і торгові ряди), з'явився з ініціативи якраз єдиного короля в нашій історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

За археологічними дослідженнями, які проводилися під керівництвом Я. Пастернака в 1934-41, 1951-52 і 1955 роках (вчені В. Довженок, В. Гончаров), встановлено, що Галич існував у Х ст. Під час розкопок виявлено розташований на високому пагорбі у селі Крилос (6 км на південь від сучасного Галича) дитинець і ремісничо-торговельний посад, укріплені ровами та валами. Під пагорбом було неукріплене поселення — «підгороддя», заселене ремісниками й торговцями. Під час розкопок дитинця було відкрито залишки фундаментів і стін Успенського собору, збудованого в середині 12 ст. за князя Ярослава Осмомисла, останки якого знайдено в саркофагу під мозаїчною підлогою собору. Собор був оздоблений різьбленим каменем і фресками.

 

Територія на північ від дитинця була зайнята позаміськими боярськими й монастирськими укріпленими садибами. У Галичі і його передмістях відкрито залишки інших 10 білокам'яних храмів на посаді, а в «підгородді» — залишки ювелірних, гончарних, ковальських та інших майстерень, наземних і заглиблених жител, вироби з глини, заліза, кістки, скла.

 

 

 

 

Музей караїмської культури і караїмський цвинтар, Галич

У 16 столітті в Галичі проживала невелика група представників цього цікавого народу, імовірно переселилася з Криму. Музей знайомить відвідувачів із традиціями і цікавими моментами життя караїмської колонії. На кладовищі можна побачити близько 200 могильних каменів, найстаріші з яких датовані 17 століттям.

 

 

 

 

Національний природний парк «Галицький», Галич

Парк площею 14684 га, заснований в 2004 році, де можна доторкнутися до особливостей багатющої землі Прикарпаття. Ліси, болота, степи і луки, в яких мешкають практично всі види тварин Карпат, від їжаків і оленів до кабанів і ведмедів. Не кажучи вже про рідкісних птахів і рослини. Тут маса еколого-пізнавальних стежок та туристичних маршрутів. При парку працює Центр реабілітації диких тварин – міні-зоосад, де живуть поранені або ті, що втратили батьків, звірі перед поверненням у живу природу чи переселенням у великі зоопарки. Цікавий також музей «Природа землі Галицької».

 

 

 

Княжа криниця, Крилос

Найдревніше джерело на схилі гори, служило ще далеким предкам нинішніх галичан. За легендою, виникло після удару княжого меча, що забезпечив таким нехитрим чином надходження води своїм бійцям під час довгої облоги. За чутками, вода звідси має цілющі властивості. Нині тут встановлено витончену ротонду і відкрито оглядовий майданчик.

Галичина могила, Крилос

 Курган між зовнішнім і внутрішнім оборонним валом . Усередині археологи відшукали символічне місце поховання знатного воїна 10 століття (хоча урна з прахом просто могла бути втрачена за довгі століття). На думку Михайла Грушевського, заснованій на деяких легендах, це цілком міг бути кенотаф легендарного засновника Галича – Галиці. Нині всередині кургану музей, правда, за чутками, через підтоплення відкритий він не завжди.

 

 

 

 Музей архітектури і побуту Прикарпаття, Крилос

 Цей будинок муз під відкритим небом, як і практично всі в Крилосі, розташовано на території стародавнього городища. Він порадує туристів абсолютно унікальними зразками архітектури наших предків. Майже п’ять гектарів з житлами і храмом 17–20 століть з Покуття, Гуцульщини, Бойківщини та Опілля.
 

 

 Митрополичі палати, Крилос

 Колись літня резиденція греко-католицьких митрополитів, зокрема Андрія Шептицкого. Побудована у 18 столітті, нині тут Музей історії давнього Галича. Археологічні знахідки, знаряддя праці та зброя різних епох, аж до мідної, кераміка, ікони, старовинні книги, портрети князів, окрема церковна експозіція.
 

 

 

 

 Старостинський замок, Галич

       Галичани довго ятрили свою душу ілюзією, що цей замок з княжих часів, що він – свідок слави колись стольного міста. В той час, коли Антін Петрушевич – тоді найбільший авторитет з історії  - приймав руїни Старостинського замку XVI століття за рештки княжої твердині, Антін Могильницький вважав: той «невдачний замчище» «котрийсь поставив ляхівський вельможа». Здогад, гідний подиву: він підтвердився дослідженнями  археолога Юрія Лукомського.

      Галицький замок з’явився на світ у другій половині 14 століття на місці давнього укріплення часів Галицько-Волинського князівства.

На високому пагорбі над Дністром у 1367 році розпочалося його спорудження.

 

 Спершу в дерев'яному «одязі», потім – у кам'яному. Його хрещеним батьком був чи то волинський воєвода Любарт, то чи особисто Казимир III Великий, історики не сходяться у свідченнях. Він будувався ледь не ціле століття, і став одним із найбільших замків регіону, здатним вмістити до тисячі бійців і кілька десятків гармат.

      Його штурмували повсталі селяни, численні татари, козаки Хмельницького. У 17 столітті він пережив реконструкцію, затіяну галицьким старостою Потоцьким. На користь йому це не пішло, адже вже під час турецько-польської війни в 1676 році турки взяли цитадель практично без бою. Це була не його вина, а боягузливих захисників. Переможці підірвали його стіни і башти.        Незважаючи на те, що пізніше укріплення відновили, оговтатися він уже не зміг. Тим паче, що за три десятка кілометрів піднімалася нова молода фортеця – Станіславів (майбутній Івано-Франківськ). До кінця 18 століття залишки його укріплень розібрали на будматеріали. Лише в 21 столітті замок отримав нове життя. Завдяки реставрації піднялися до неба одна вежа і шматок стіни. «Новобуд» – бурчать сноби, «чергова підробка» – підтримують їх зануди. А йому все одно. Він знову відчуває себе живим.

 

 

 

 

 

 

 

Храм Успіння Пресвятої Богородиці, Крилос

 

Споруджений у середині 16 століття з використанням матеріалів зруйнованого Успенського собору 12–13 століть. Через 100 років практично повністю знищений і відновлений лише до кінця 17 – початку 18 століття.

Зараз тут перебуває Крилоська чудотворна ікона Божої Матері і красива композиція «Успіння Богородиці», вирізана прямо на камені західного порталу.

 

 

Храм Різдва Христового, Галич

Ця церква зведена, швидше за все, в 14 столітті (хоча про дату заснування досі точаться палкі суперечки, можливо, вона років на 200 старше... або молодше). Також кілька разів була серйозно пошкоджена, і лише до 18 сторіччя, після перебудов і відновлень, почала скидатися на ту, що постане перед вашими очима (остаточно набувши майже сучасного вигляду  на початку 20 століття.

Побудована з місцевого м'якого каменю – мергелю, і є однією з родзинок центру міста. Також поруч з церквою зведено нову (крім старої дерев'яної) дзвіницю. І макет стародавньої столиці Галицько-Волинського князівства «Святині Давнього Галича 12–13 століть».

 

 

Храм Святого Пантелеймона, Шевченкове

Єдина церква, яка пам’ятає часи світанку Галицько-Волинського князівства. Найстарша у всій Західній Україні. Побудована у 1194 (за іншими джерелами, в 1200 році) князем Романом Мстиславичем на честь діда, київського князя Ізяслава (у хрещенні Пантелеймона). У той час, за словами вчених, перебувала в центрі цілого монастиря, що не вцілів до нашого часу. Після початку панування Речі Посполитої храм став кафедральним костелом Святого Станіслава. У 16 столітті навколо костелу виник монастир францисканців, які звели тут дзвіницю (дожила до наших днів) і стіну, яку можна порівняти за величиною з фортечною (а ось ця пишність не збереглася).

За століття свого існування храм переніс чимало руйнувань і пожеж, особливо сильною була шкода від гарматних обстрілів під час Першої світової. Лише в 1998 році, після чергової серйозної реставрації, храм Св. Пантелеймона повстав перед очима захоплених глядачів у майже первозданній красі. Розташований у селі Шевченкове (близько 3 км від кордонів Галича). Дістатися можна або пішки, або бусиком до села Залуква, а звідти залишиться 1,5 км,знову ж таки, пішки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Старий австрійський міст через Дністер

 Галич стоїть на важливому торгівельному шляху, що веде зі Львова до Чернівців і яким активно користувались купці ще з часів середньовіччя. Подолання Дністра було непростою задачею, адже мосту тоді не існувало. Довший час люди користувались паромною переправою, що значно сповільнювало подорож. У 1858 році  було споруджено дерев’яний міст (рештки  його можна побачити і сьогодні), а в 1910 році залізний.

 

 

 Під час обох світових війн, він був підірваний аж 6 разів ,але завжди відновлювали. Його протяжність 312 метрів.

 

А в 1981 році поруч відкрили новий автомобільний міст, тож старий перетворився на пішохідний.

 

 

 

 

 

 

 

 V група «Знавці»

З 25 жовтня 2020 року Галич – адміністративний центр Галицької територіальної громади, площа якої – 246,5 кв. км з населенням 22084 особи (2020 р.)

 

 

 

 

Сьогодні Галич займає територію близько 15 кв. км.

 

 

      Ми, галичани,пишаємося нашим містом, його унікальною історією та багатою культурною спадщиною. Важливо, щоб ці надбання примножували нинішні мешканці Галича — ті, хто народився тут і хто переїхав сюди жити.

 

     Кожен рік додає нову сторінку в літописі. Ми відповідаємо за її змістовне наповнення. Добробут мешканців залежить від нашої єдності, відповідальності.

     Якщо проаналізувати, яким було місто чверть століття тому, коли відзначали 1000-ліття першої писемної згадки, то зростання і справді вагоме. Насамперед це відновлення Замкової гори та інших історичних локацій, які щороку приваблюють численних туристів. Однак то не просто застигла давнина, а динамічні процеси. Чимало новинок.

     Приміром, парад ретромобілів, адже організатори заходу включили Галич до маршруту «Золота підкова», метою якого є популяризація раритетних авто від Львова до Косова. А ще — вистава Івано-Франківського національного академічного драматичного театру «Фелікс Австрія» на Замковій горі, ремісниче містечко, яке стало частиною дводенного фестивалю «Галицьке лицарство». За свідченнями очевидців, однієї з наймасштабніших культурних подій на Прикарпатті.

     Фестиваль «Галицьке лицарство» в Галичі.

     Лицарські бої відбуваються на імпровізованому рингу-ристалищі, а також на валах — підступах до замку. Змагаються команди наче по-справжньому: вершники на конях зі штандартами-прапорами, шпаги, мечі, заклики до бою. Таке колоритне дійство приваблює тисячі глядачів. Уявляється, як то колись захищали неприступну фортецю від ворогів. Десь є  аналогія із сьогоденням, коли доводиться боронити рубежі держави від тих, хто зазіхає на її цілісність.

 

Цікаво знати, що…

 

 У 1367 році Галич отримав магдебурзьке право, право на вільну торгівлю.

1370 року місто разом з усією Галичиною перейшло під владу угорського короля Людовіка Великого.

 

1474,1498 роки — татарські напади із розграбуванням Галича.

За період з 1590 по 1633 рік татари штурмували Галич 29 разів.

1594 року татари спалили місто під час нападу на Галичину через прорахунки коронного командування.

У 1609 році в Галичі проживали 63 купці, 40 солеторгівців, 40 пекарів, 12 кушнірів, 10 шевців, 8 гончарів, 7 ковалів, 6 боднарів, а також інші.

У 1612 році у Галичі відкрита лікарня.

24 вересня 1676 року Галич і замок повністю зруйнували татарсько-турецькі загони Ібрагіма-Паші. Саме цей напад спричинив втрату обороноздатності Галича, що зумовило переїзд галицьких старост у новозбудовану фортецю Станиславів і зріст ролі нового міста, а для Галича — занепад і втрата ролі важливого і впливового міста.

Каплиці

•     каплиця Різдва Пречистої Діви Марії (урочище Калинівка)
•     каплиця Зіслання Святого Духа (урочище Мурафине)
•     каплиця Покрови Пресвятої Богородиці (урочище Лози)
•     каплиця Покрови Пресвятої Богородиці (вул. Шекети)
•     каплиця Покрови Пресвятої Богородиці (вул. Данила Галицького).

 

           Орден Данила Галицького з мечами для нагородження військових.

 У 2003 році Верховною Радою затверджено орден Данила Галицького для військовослужбовців за значний особистий внесок у розбудову України, сумлінне та бездоганне служіння українському народу.

 

 

Заповнення картки «Підбиття підсумків роботи над проектом».

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. «Нащадки Митуси» . Літературно-мистецький альманах часопису «Дністрова хвиля», 2006.Національний заповідник «давній Галич».

2. Галицько-Волинський Літопис. Переклад Л.Махновця

3. Історія України / І. П. Крип'якевич; відп. ред.: Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович.

     – Львів: Світ, 1990. – 519 с. 

4. Й. Кащишин. Сказання про короля Данила - Івано-Франківськ : , 2000. - 156 с.

5. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. / Н. Яковенко. – 7

    Київ: Генеза, 1997. – 380 c.

6. О.Олесь. “Княжа Україна”. — Київ, “Веселка”, 1991.

7. «Галицькі легенди». Галич  - 1994. Відділ освіти Галицької районної державної адміністрації. Методичний кабінет.

8. «Древній Галич». Василь Пилип’юк. Фотоальбом. Львів. Світло й тінь. 1998.

9. «Україно! Ти – моя молитва…». Матеріали до навчально-виховних занять. ОІППО, 2011. Івано-Франківьк.

10.  Read more at: https://ua.igotoworld.com/ua/article/943_bolshoy-galich-drevnee-serdce-prikarpatya.htm

 

 

Онуфрик Світлана Родіонівна, вчитель початкових класів Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла , звання старший вчитель, категорія вища, сертифікація – 2021, стаж роботи 31 рік.