ПРОЕКТ ДЛЯ УЧНІВ 10-11 КЛАСУ «ОПАНАС ЗАЛИВАХА»

Про матеріал

Вашій увазі пропонується навчальний проект для учнів 10-11 класу "Опанас Заливаха", метою якого є ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом нашого земляка О. Заливахи; поповнити знання учнів про рух шістдесятників; виховувати інтерес до українського мистецтва, шанобливе ставлення до мистецьких надбань. Даний проект можуть використовувати в своїй роботі вчителі інформатики, мистецтва, історії України та шкільні бібліотекарі.

Перегляд файлу

Victoria

2014

88

87

(нар. 6.11.1925, с. Гусинка Куп'янського р-ну Харківської обл. – 

п. 24.04.2007, м Івано-Франківськ)

 

„Митець є міфотворець, що проявляє себе в образній тріаді — особистість, національність, вселюдськість” (Опанас Заливаха)

                 

 Опанас Заливаха для багатьох став майже міфом. Із цим прізвищем зв'язана одна із самих драматичних і величних сторінок національної історії минулого століття. Художник, шестидесятник, політв'язень. Його ім'я, як і творчість уже давно стала легендою. Життєвий шлях Опанаса Заливахи дивовижно нагадує життя Тараса Шевченка. Заливаха теж навчався в Петербурзькій, точніше вже в Ленінградській, академії мистецтв. За свої роботи він, як і Шевченко, поплатився роками свободи. Йому також було заборонено малювати.

                                                                                                                                                                                                           Опанас Заливаха народився у селі Гусинка, нині

                                                          86                                                                                                                                                                           3

Куп'янського       району, на            Харківщині.        Однак    під          час Голодомору 30-х років минулого століття батько вивіз родину (дружину - мати Опанаса, двох братів, сестру) на Далекий Схід і тим самим урятував родину від голодної смерті. Там назавжди залишилися брати художника, там померли і його батьки. Опанас єдиний, хто повернувся шукати своє коріння в далеку Україну. 

 

Розповідає дисидент Іван Гель:

– Опанас Заливаха народився на Харківщині. Коли він іще був зовсім дитиною, його родина, рятуючись від репресій, розкуркулення, голодомору, втекла в Сибір. Уже там, ще навіть не сягнувши повноліття, Опанас став сиротою. Саме з того часу його життя набуває важкого характеру, хоча насправді воно ніколи не було легким. Проте це не завадило йому самотужки здобути освіту – він закінчив Ленінградську академію мистецтв.

                1942 р. пішов учитися. Навчався Опанас в художніх училищах Іркутська та Самарканда. Провів під казенним дахом 22 роки - це період гуртожитків, а потім таборів. Майбутній                 художник             вигострював        своє                 мистецтво            в Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СРСР (1946—1960 року). За словами Заливахи, на нього сильне враження справила гордість своїм національним корінням у мистецтві студентів інституту ім. Рєпіна з інших країн - чехів, албанців, вірменів та інших. Певна річ, між студентами час від часу виникали розмови на тему, хто якого роду-племені. Про своє українство задумався, коли словачка Власта запитала: "А звідки ти? До якої культури належиш?". Якось дійшла черга і до Опанаса. "А я нічого не знаю (Коли родина виїхала на чужину він ще був дитиною). То мене перевернуло, і я став шукати своє коріння. Бо я був таким собі... поплавком, "совком", - ділився спогадами художник. 

 Опанас не був ні піонером, ні комсомольцем, був зовсім байдужий до політичної активності, навіть виявляв неповагу до неї, що призвело до виключення його з другого курсу інституту "за поведінку, недостойну радянського студента" -

85


Петербург, Російська Федерація), звідки того ж року був виключений за «поведінку, негідну радянського студента»; у 1953 р. поновлений в інституті, закінчив його в 1960 р. У 1960—1961 рр. — художник Тюменського, у 1961—1965 рр. — Івано-Франківського художніх фондів. З 1962 р. увійшов до складу «Клубу творчої молоді». У 1963—1964 рр. разом із А. Горською, Л. Семикіною та Г. Севрук виконав проект вітража «Тарас Шевченко» для Київського університету (знищений як «націоналістичний»); як наслідок, у 1964 р. виключений зі Спілки художників УРСР, у 1965 р. заарештований за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». Покарання відбував у 1965—1970 рр. у таборі № 385 (с-ще Явас, Мордовська АРСР, Російська Федерація). У 1970 р. повернувся до м. Івано-Франківськ, де жив до кінця життя. Після звільнення півтора року перебував під адміністративним наглядом, працював креслярем. Один із засновників «Української асоціації незалежної творчої інтелігенції» (1987). Лауреат премії ім. В. Стуса (1989), Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1995).

 Працював у галузі станкового живопису, ліногравюри, книжкової графіки. Твори: «Чайна» (1962),

«Полтавчанка» (1964), «Є і будемо» (1985), «Дзвонар» (1987), «Автопортрет», «Червона калина» (усі — 1989), «XX вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок» (усі — 1990—1994), «Тридцять третій рік» (1997), «Голодомор» (1998). Оформив видання: «Палімпсести» В.

Стуса, «Блудні сини України» Є. Сверстюка

 

ЛІТЕРАТУРА

І.

1. Опанас Заливаха. Стисла творча автобіографія. // Кафедра, № 1. – 1988. – Одеса ─ Львів.  – С. 41-42. Опанас Заливаха. Альбом / Упор. Б.Мисюга. – К.: Смолоскип, 2003. – 160 с., іл.

 

ІІ.

1. Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український

84

разом з іншими студентами не пішов на зустріч з кандидатом у депутати. Позитивну характеристику заробляв на будівництві, але його відновили в інституті аж 1955 р., закінчив його у 1960 році. Тим часом працював вантажником, закінчив художньопедагогічне училище, працював у Художньому фонді

Калінінграда. 

 1957 року Заливаха приїжджає на практику в Косiв Iвано-Франкiвської областi, де вперше ближче знайомиться з Україною, її мовою, культурою, духовним життям. Усе це робить крутий злам у свiтовiдчуттi художника. Повернувшись до Ленiнграда, вiн починає читати українськi книжки, вивчає мову. Знову на Україну приїжджає влiтку 1959 року. Побував на узбережжi Азовського моря, потiм майже мiсяць був на Чернiгiвщинi (село Буримка). Записує пiснi, цiкавиться етнографiєю.

 Пiсля закiнчення iнституту одержує призначення в Тюмень (Захiдний Сибiр), в художнiй фонд. Був головою художньої ради в Тюменi. Їздив на крайню Пiвнiч (ХантиМансiйський нацiональний округ), в Тобольськ на могилу Грабовського. Його роботи закуповує Тюменська картинна галерея та Ханти-Мансiйський музей. 

 Влiтку 1961 року Опанас Iванович ще раз приїжджає в Україну (Львiв, Iвано-Франкiвськ, Карпати). Восени того ж року в Тюменi була його персональна виставка, також вiн бере участь у зональнiй виставцi в Новосибiрську.

 У грудні 1961 року Опанас Заливаха остаточно перебирається в Україну, вступивши в Iвано-Франкiвське обласне товариство художникiв. Їхати на Харкіщину сенсу не було. Тому Опанас подався на Івано-Франківщину. Саме Гуцульщина дуже вразила юнака, коли він уперше приїхав на практику з групою студентів до Косова. «Я вперше побачив гуцульське українське життя. Ходив на ринок. Тоді ще дехто носив постоли, деякі жінки курили люльку. Були такі українські кольори, як на Сорочинському ярмарку, — колись я читав у Гоголя. Я задивлявся на тих людей, думав: ти дивися, скільки я втратив! Я відірваний був, як той листок», — розповідав Заливаха товаришу Василю Овсієнку. У квiтнi 1962 року в Iвано-Франкiвську була влаштована його персональна

5

виставка, однак тривала вона всього тиждень. Її закрили партійні органи за те, що "в представлених роботах немає світлих оптимістичних героїв будівництва світлого майбутнього", та за "занепадницькi настрої". Саме такою була реакція влади на бажання Опанаса Заливахи брати участь в офіційних виставках.

 Батьківщина зустріла його не дуже привітно - обшук, суд, заслання, тавро "інакомислячого, несовєтського" і знову обшуки. Тож неймовірно радів, що минули "ті часи, коли дихали в потилицю, розганяли, переслідували".   Восени 1962 року ближче знайомиться з молодими Київськими художниками, критиками, письменниками. Виставляється нечасто (обласнi виставки, зональна у Львовi), переважно його роботи вiдхилялися з мiркувань немистецького характеру (наприклад, ряд живописних робiт та мозаїчнi картини "Борiтеся - поборете" i "Пророк" на республiканських виставках). Твори Заливахи минулого.

 Останній час все частіше десь на вершині гори наш збаламучений світ гармонізує благословляючий образ Мадонни. У загадковій недомовленості їх є зрима і незрима її присутність.

 Опанас Заливаха — прекрасний кольорист, пензлем якого творить підсвідома сила і розгадує форми духу, що все наповнює.

 Численні виставки Опанаса Заливахи в Україні і за її межами не залишають байдужими навіть тих людей, для яких умовні форми його занадто складні. Він належить до митців,

яких люблять, про яких говорять зовсім різні люди, зачаровані явою повторень і проминань на його картинах земного смутку, просвітленого небом.

Біографічна довідка

Заливаха Опанас Іванович (6.11.1925, с. Гусинка Куп’янського р-ну Харківської обл. — 24.04.2007, м. ІваноФранківськ) — художник, громадський діяч.

 

 Народився в селянській сім’ї; його дитячі та юнацькі роки минули в містах Іркутську (Російська Федерація) та Самарканді (Узбецька РСР, тепер Республіка Узбекистан). З 1947 р. навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна в м. Ленінград (тепер — м. Санкт-

83

виключень і відчужень, що залишали Майстра наодинці з небом. Свою національність довелося відкривати вже в зрілому віці, розгортаючи замети соцреалізму й «інтернаціоналізму» в образах профанної імітації і пробиваючись до осердя національного болю. До вселюдськості провадила загублена стежка і міраж духовних висот, офіційно ліквідованих ідеологією матеріалізму. 

 Треба бути незаанґажованим аутсайдером, викинутим на марґінес культури, щоб спокійно сприймати сучасний мистецький світ Заходу. «Але українськими очима», — не забуває нагадати Опанас Заливаха. 

 З боєм відкрита національність світиться інтенсивніше, ніж природно успадкована.

 Він стає активним нонконформістом, що вибудовує свій світ у вертикалі, яку так знищувала нівеляційним потоком революція.

 Вічний мандрівник, народжений у степовій Україні, Опанас Заливаха поселився назавжди в тому регіоні України, де гори стоять, як пам’ятки поривів духу, і де гідність створила опір окупаційному режимові й закарбувалася в обличчях людей.

                Деякі     картини                його творять        якусь     алюзію неконтрольованого            світу Орвела, де за усім живим стежить                державне              око. Тільки в зболених обличчях його        матерів,                 лірників, дідусів і дітей — та глибина, що вже нічого не боїться.

                У світі його образів чується           музика   сфер,      а напоєна             історичною пам’яттю вертикаль росте і вибудовується    у височінь. Картини          густо      наповнені динамікою       і               символами життя, що пливе з ріки

82

Довідка:

 Багато хто з «шестидесятників» місцем свого творчого і громадянського народження називає київський Клуб творчої молоді «Сучасник». Початок його створення сягає 1959 р., коли у передноворіччя були сформовані групи колядників і щедрувальників із студентів театрального інституту та консерваторії. Заводієм цього дійства,а відтак і президентом клубу став Лесь Танкж з театрального. За ініціативою Алли Горської до них прилучилася велика група молодих художниківнонконформістів. З першими весняними місяцями 1960 р. Клуб заявив про себе громаді на повний голос. Він допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, пісні, мови. Він став сценічним майданчиком, творчою лабораторією, виставковим залом пошуків і дерзань молодого пагіння зраненої української культури. Тут формувався світогляд незалежних духом митців, гартувалася воля розкайданеного покоління української інтелігенції.

 Самоусвідомлення духу, «що тіло рве до бою», приходило через поїздки по Україні, Шевченківські вечори, самвидав, ознайомлення з розстріляним українським Відродженням, Биківню, драму якої першими розкрили Василь Симоненко, Алла Горська та Лесь Танюк. Власне, тоді яскравими гранями засяяв талант художників Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Севрук, Віктора Зарецького, Галини Зубченко, Володимира Прядка, поетів Ліни Костенко, Віталія Коротича, Івана Драча, Ірини Жиленко, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, критиків Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, публіциста Вячеслава Чорновола, істориків Михайла Брайчевського та Олени Апанович, мовознавця Надії Світличної, літературознавця Михайлини Коцюбинської, артистки Тетяни Цимбал, невтомного організатора багатьох заходів Клубу Миколи Плахотнюка. Коли «відлига» скінчилась, Хрущов у московському Манежі громив художниківформалістів. Заходилися шукати таких і на Україні. Заборонили виставу за поемою Івана Драча «Ніж у сонці», Кулішеву п'єсу «Отак загинув Гуска», «Правду і кривду» Михайла Стельмаха в Одеському драмтеатрі з ескізами декорацій Алли Горської. Намагалися перешкодити проведенню вечорів пам'яті Т. Г. Шевченка. Розгромили Шевченків вітраж в університеті — твір Горської, Семикіної, Заливахи та Севрук, а також композицію Горської і Прядки у 13-й кімнаті Жовтневого палацу, де збирався Клуб. Тричі побили В. Симоненка, переслідували Л. Танюка та А. Горську. З творчого боку погроми Клубу благословляли один з керівників Спілки художників Олександр Лопухов, голова Українського театрального товариства Наталя Ужвій та інші керівники офіційних структур, що діяли під проводом секретаря ЦК КПУ Андрія Скаби. Але закритий 1964 р. Клуб творчої молоді свою згуртовуючу, просвітню та політизуючу роль відіграв і тому залишався світлою

7

репродукувалися в республiканських журналах ("Мистецтво", "Змiна", "Вiтчизна" та iн.). 

 Восени 1962 року Заливаха ближче знайомиться з інтеліґенцією Києва. Часто гостював у Клубі Творчої Молоді (КТМ). Великий вплив на нього мали Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Іван Гель, Іван Драч, брати Михайло і Богдан Горині, В'ячеслав Чорновіл, Олена Антонів, Веніамін Кушнір. За словами Заливахи, завдяки їм він зрозумів суть "московської імперії".  Дуже швидко він стає одним з яскравих представників шестидесятників - унікального явища в українській історії минулого століття. Незважаючи на те що Заливаха реалізує себе як самобутній художник, його не сприймають на офіційному рівні. Неодноразово він чує заяви: "Ви приїхали й розвалили наш дружний колектив. Начебто я виявився причиною розвалу чого. І це стало причиною особливої уваги влади до мене ".

 У 1964 році до столітнього ювілею Т. Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною,


81


Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж, що став символом свободи та непокори, у Київському університеті.

 

Розповідає дисидент Іван Гель:

—Опанас Заливаха, Алла Горська, Людмила Семикіна та Галина Зубченко як художники-монументалісти створили мозаїку-триптих, у центрі якого зображення Тараса Шевченка в тюремному халаті, він твердо стоїть на землі, а в піднятих руках тримає розірваний ланцюг. Власне, саме це і стало причиною того, що парторг Київського університету Ломон просто по-варварськи, як вандал, зруйнував триптих. Самі ж художники потрапили під ковпак КДБ, тим паче, що вже тоді вони були шістдесятниками.

 Цю роботу таврують як націоналістичну, і ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за наказом секретаря Київського обкому КПУ Бойченка. Саме цей доробок став чи не найвідомішим твором Опанаса Заливахи. А художника піддають переслідуванням: після цього за Заливахою почав активно стежити КДБ. Майстерні не мав, жив упроголодь на горищі, у приміщенні складу костелу. Разом iз художником Фiголем Опанас Заливаха виконав ряд робiт по монументальному оформленню Iвано-Франкiвська, проiлюстрував декiлька книжок, зокрема, для видавництва "Веселка" (у том числi - iлюстрацiя до книжки: Болеслав Прус. Сирiтська доля. - К.: Веселка, 1965); до робiт цього перiоду належать "Чайка", "Полтавчанка".

 Щойно одержав однокімнатну квартиру, як 27 серпня 1965 року, з першою хвилею арештів шістдесятників, Заливаха був заарештований. У березні 1966 року на закритому судовому засіданні Опанас Заливаха був засуджений до 5 років таборів суворого режиму за ч. 1 ст. 62 КК УРСР ("Антирадянська агітація і пропаганда"). Покарання відбував у таборі № 11, що на станції Явас, Мордовія. Працював вантажником, потім кочегаром. Малювати забороняли (з цього приводу протест в оборонi художника пiдписала й Алла Горська, з якою вiн, до речi, систематично листувався). Унаслідок численних протестів Заливахи та

                                                          80

Довідка:

 Переважно в'язнів сумління судили за сумнозвісною 62 статтею Карного кодексу (КК) Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка в першій частині передбачала до 12 років покарання (від шести місяців до 7 років ув'язнення і до 5 років заслання) за агітацію або пропаганду з метою підриву чи ослаблення радянської влади, поширювання з цією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою в письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту. Друга частина цієї статті дозволяла «нагородити» інакомислячих ізоляцією від су­спільства до 15 років (тобто позбавленням волі від 3 до 10 років і засланням до 5 років) за ті ж дії, вчинені з використанням грошей чи інших матеріальних цінностей, одержаних від іноземних організацій або осіб-, або особою, раніше засудженою за особливо небезпечні державні злочинні. 1968 р., оголошеному ООН роком прав людини, у тюрмах і таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів сумління і близько 50 чоловік було замкнуто у «психушках». На початок 80-х рр., за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік. Українців серед них у різний час нараховувалось від 25 до 75 відсотків. 

 Крім судового, активно використовувалися ще й адміністративні переслідування, а саме: звільнення з роботи, виключення з КХІРС, комсомолу, творчих спілок, вузів і аспірантури, вилучення з видавничих планів і заборона публікацій, позбавлення права писати і малювати, відмова у затвердженні захищених кандидатських дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію і таке інше. Окрім того, у грудні 1972 р., згідно з рішенням Президії Верховної Ради СРСР, КДБ запровадив ще систему попереджень, коли викликаним на «бесіду» «роз'яснювали» небажаність помічених контактів із правозахисниками, бо інакше заарештують, й давали підписувати щодо цього відповідний документ, який потім ускладнював становище підсудного. 


79 інших в'язнів йому запропонували оформляти табірні гасла, наприклад: "На свободу - с чистой совестью!" Тоді Заливаха взявся за малу ґрафіку - екслібриси, листівки. Усі роботи при обшуках вилучалися і, за словами адміністрації, знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника. Опанас Заливаха протязі цих років стає однодумцем В'ячеслава Чорновола, Зіновія Красовского, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської і багатьох інших. Своє ув’язнення Опанас, до речі, сприймав із гумором і називав його “своїми університетами”, через які має пройти і знати кожен українець, як людина, котра відстоює національну ідею. В таборi Заливаха багато читає спецiальної лiтератури з мистецтвознавства та фiлософiї, намагаючись компенсувати заборону фахового практикування поглибленням теоретичної бази.

 

Розповідає дисидент Іван Гель:

                     У нас завжди були дуже теплі дружні стосунки. Та особливо запам’ятав наше життя у концтаборі в Мордовії. Опанасові заборонили малювати, а ви лише уявіть, що це означає для художника. Натомість його змусили обробляти дерево на виробництві – полірувати меблі, вирізати фанеру. Я ж працював слюсарем-інструментальником і зробив Опанасові інструмент для різьби, причому він настільки вдався, що Опанас потім говорив, що такого зручного інструмента він не мав навіть удома. Завдяки цьому інструменту мій товариш почав займатися екслібрисами. Однак пізніше постало питання, як винести ці роботи з концтабору, адже при виході на свободу людей роздягали до нага і ретельно обшукували. На щастя, людська винахідливість немає меж. Ми додумалися зробити з

78

меблевого матеріалу махорочницю (думаю, всі знають, що в таборі не курили нічого, крім махорки), але не звичайну, а з подвійним дном. Саме між дном з обох сторін помістили понад 20 екслібрисів. Вони стали свідченням того, що людина не втрачає сили духу навіть у найскладніших умовах і може творити й у таборі, витримати обшук і винести свою працю за межі колючого дроту. До речі, частину цих екслібрисів опублікували за кордоном у кількох культурологічних виданнях. Після цього КДБ справді серйозно занепокоївся тим, як такі речі “вийшли” з концтабору.

 

Розповідає дисидент Іван Гель:

                     Відбувши покарання та вийшовши з-під варти, Опанас Заливаха повернувся в Івано-Франківськ. Там він одружився з донькою Василя Бандери, рідного брата Степана Бандери, Дариною. У них народилося двійко дітей. До речі, хрещеним батьком першого сина Ярослава Опанас запросив бути мене як свого близького побратима. Кумою стала Михайлина Коцюбинська. Та навіть після цього Опанас Заливаха знову рвався до розповсюдження самвидаву, до публікацій матеріалів антирадянського змісту. У той час я дуже наполягав на тому, щоб він беріг себе, часто повторював йому: “Опанасе, в тебе талант європейського рівня. І це вже не твій талант, а національна цінність. Ти не можеш потрапити до тюрми, адже тоді не реалізуєшся як художник. Твоя творчість принесе значно більше користі, ніж твоє ув’язнення”. Таким чином мої переконання врятували його від тюрми. Тоді коли я, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий потрапили під другий покіс, Опанас залишився тут, в Україні, і встиг дуже багато чого зробити, саме з погляду духовних цінностей.

                     Після звільнення Заливаха повернувся до Івано-

Франківська, півтора року був під адміністративним наглядом. Художній фонд відмовився надати йому роботу. Працював креслярем на побуткомбінаті. Звичайно ж, малював. Було два обшуки вдома. Він виклично одружився з племінницею

Степана Бандери, взяв шлюб у Космацькій церкві і на початку

77

1971 року відсвяткував одруження вдома, в колі друзів дисидентів. Пані Дарина пригадує, що тоді на весілля завітали й непрохані гості з органів держбезпеки - Заливаха після звільнення був під постійним наглядом КДБ. Останні роки Опанас Заливаха доживав із дружиною та донькою у тій самій знаменитій садибі, на території колишньої «німецької колонії» в Івано-Франківську. Ще за життя художника вулицю

Кошового, на якій стоїть цей будинок, перейменували на його честь, хоча на протилежному боці дотепер залишилася табличка зі старою назвою.

                Після     повернення          з ув'язнення у 1970 році художнику було дуже важко заробляти на хліб - ніхто не хотів давати роботу дисидентові. Для Заливахи це був період "халтурок". Він працював у Харчторзі, оформлюючи інтер'єри кафе та закладів громадського харчування. З 1971 до початку 1980-х рр. працює в галузі книж-

76

Табірна графіка (1965-1966)

Під час перебування у мордовських таборах, щоби обійти заборону малювати, О. Заливаха перейшов на «малу графіку». Більше 200 робіт було вилучено під час обшуків і знищено, але дещо

75

кового оформлення. Разом з Софією Караффою-Корбут створює низку проектів у видавництвах "Веселка" та "Каменяр". Результативно працює в станковому мистецтві. Стрімко еволюціонує до асоціативного осмислення образу. У 80-х експериментує в царині станкової та монументальної пластики. Створює дизайнерські проекти інтерיєрного оформлення (кафе "Медівня", ресторан "Білий камінь", кафе "Молочне"). Навідміну від членів Спілки художників, Заливаха до цих халтурок ставився відповідально, намагаючись щоразу створити неповторний інтер'єр. На початку 80-их у франківському кафе "Кристал", яке працює й досі, він зробив панно з українськими козаками. А у сусідньому "Білому камені" митець виклав велетенське мозаїчне панно, примудрившись зашифрувати у ньому український тризуб (панно відкрите для огляду у ювелірній крамниці на Незалежності, 4). У ці роки Заливаха зробив ще чимало настінних розписів у кав'ярнях, але усі вони потерпіли від євроремонтів. У дитячому санаторії "Ясень", що в селі Ясень Рожнятівського району, реставрують єдиний збережений на сьогодні настінний розпис Опанаса Заливахи. Трьом місцевим художникам за три тижні вдалося відновити лише половину масштабного розпису, який, за словами очевидців, Опанас Заливаха зробив за три суботи.

 Знаючи, як сутужно було художникові із заробітками, друзі намагалися підшукувати йому різні замовлення. Роботу у санаторії "Ясень" "пробила" Дарія Децик, згодом депутат обласної ради першого демократичного скликання. "Дарка спитала сестру тодішнього головного лікаря Богдана Бернатовича, чи не знайшлося би у санаторії роботи для Заливахи, щоб дати йому можливість заробити хоч якусь копійчину. Бернатович запропонував Заливасі оформити фойє на першому поверсі, - пригадує головний лікар санаторію Зіновій Васильків. "Ясень" був санаторієм передового досвіду, туди приїжджав міністр охорони здоров'я СРСР Чазов. В ті часи дати роботу у такому закладі дисидентові, ще й без ескізів, погоджених художньою радою, - це була велика громадянська позиція і патріотизм".

     У 1987 році Заливаха став одним з ініціаторів створення 74

Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ). Оформляє обкладинку журналу "Український вісник". 

 Можливiсть повернутися до активної творчостi Опанас Iванович отримав аж iз настанням демократичних змiн в СРСР. Свiдченням цього є ряд робiт майстра, таких як "Є i будемо",           "Дзвонар",           "Червона              калина",                "ХХ                 вiк", "Мироносицi",          "Українська         мадонна",             "Портрет              Василя Стуса", "Портрет Шевченка", "Козака несуть", "Початок". 1988 року після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки в Івано-Франківську, Львові, 1989 - в музеї Т.

Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. 

 

Розповідає дисидент Іван Гель:

—1988 року в часи перших революційних утворень відбулася перша виставка Опанаса Заливахи у Львові. Потому були виставки в Києві, в Англії, в Німеччині. А вже через рік він став лауреатом премії імені Василя Стуса. Був лауреатом премії Митрополита Андрея Шептицького. А ще через декілька років отримав і звання лауреата національної премії імені Тараса Шевченка. Взагалі Опанас намагався малювати до останнього, проте в останні два роки життя його зір уже не витримував навантажень, художник практично став незрячим. Знаю, що він дуже важко переживав, що більше не може малювати. Перший приступ в Опанаса стався цьогоріч на Благовіщення, а вже 24 квітня його не стало. * * *

 Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, Опанас Заливаха був загальновизнаним видатним представником української культури. Лауреат премії імені Василя Стуса 1989 р. і Національної премії імені Тараса Шевченка 1995 року. Жив в Івано-Франківську. Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо.  Розповідає Богдан Бринський:

—Опанас              Заливаха               —            феноменальна     особистість.      Він народився на Східній Україні, виріс на іншому «кутку» світу,

на Далекому Сході, вивчився на живописця у СанктПетербурзі, довго працював у Києві, а оселився тут, у Івано-

Франківську. Я сказав «вивчився на художника», але це

73

словосполучення, не зовсім коректне, бо Опанас Заливаха був художником від Бога, більше того, він був нашим «національним» митцем від Бога. Адже національний дух був домінантним та пріоритетним на будь-якому з етапів його життя. Не пафосним та показним, а глибоким та усвідомленим. Коли я, бувало, питав, звідки він бере образи для творів, казав, що ніби просто бачить їх. Нічого не вигадує, а зображує лиш те, що вловлює його зір. Розповідає дисидент Іван Гель:

– Опанас був дуже стриманою людиною, він ніколи не вибухав під впливом емоцій. Він як людина філософського складу мислення до всього ставився спокійно, оскільки мав дуже сильну волю, я навіть сказав би, був чоловіком залізного складу. Він брав участь у голодуваннях, а за декілька акцій протесту в концтаборі доводилося сидіти й у карцері. Але він ніколи не опускався до того, щоб хоча б раз якось брутально відгукнутися про тюремників. Він настільки вичерпно, однак стримано відповідав на запитання і кадебістів, і тюремників, що навіть у них викликав повагу. Ще варто сказати, що Опанас був дуже уважним до жіноцтва, завжди був справжнім джентльменом. І, звісно, найріднішими жінками в його житті були насамперед дружина, її рідна тітка Люба Лемик, яка також була політв’язнем, та улюблена доця. Згадує дружина митця Дарія ЗАЛИВАХА:

—Опанас був абсолютним художником, але в той же час толерантним, попри поширену сьогодні думку про мистецьку богему. Він був надзвичайно людяним і ніколи нікого не засуджував. Навіть тих, хто його посадив. Жодного кривого слова про них я не почула. У Панасових творах дуже багато символічного. Я й досі помічаю нові елементи на полотнах, які давно вже в мене перед очима. У Панаса дуже багато було в доробку образів Мадонни-Матері. Часто він зображав її як українську жінку. Наприклад, на тому ж ескізі до відомого університетського вітражу. Я гадаю, що цьому образу актуальності не займати, він вічний.

Згадує депутат Івано-Франківської облдержадміністрації Зіновій Шкутяк:

— Знаєте, Опанас часто повторював: «Проживи один раз

72

так, щоби вдруге не кортіло». І мені бачиться, що в тому є сенс, у тому є весь Заливаха,

— каже пан Шкутяк. — Людина             за            життя має викластися так, щоб було зрозуміло — ця людина справді жила.            У             дивом    вцілілих віднайдених кілька років тому чарівних керамічних образах авторства Опанаса у стилі

                                                                         Франкового                     «Захара

Беркута», як і в усіх його творах, майбутні покоління черпатимуть         наснагу й матимуть        добрий взірець. Звісно,            громаді Івано-

Франківська дуже хотілося б бачити ці віднайдені твори в належному стані та у відповідному їм місці — музеї Опанаса Заливахи. А для його заснування нам потрібна як добра воля родини художника, так і співпраця громадськості та влади.  Лише 2003 року він видав свій перший альбом (Упор. Б.Мисюга. – К.: Смолоскип, 2003. – 160 с., іл. ). Автор спогадів про Аллу Горську в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи. Спогади. Статті» (Київ, 1996). Був оформлювачем книг: «Палімпсести» Василя Стуса, «Блудні сини України» Євгена Сверстюка. Одна з новел, “Мить на чумацькому шляху”, присвячена саме Опанасу

Заливасі.

                Нинішню                 ситуацію                 в державі                 художник характеризував в такий спосіб: "І тому ситуація в Україні зараз, у нові часи, залежить від нас, чи ми зможемо вистояти, так як на


71 Помаранчевій революції. Духовно Україні вже не та, яка була. Ми повинні показати нашу національне обличчя. Бути українцем дуже важко ".

                                24 квітня 2007 року перестало битися серце видатного художника сучасності, вірного сина України Опанаса Заливахи. Перегорнута ще одна сторінка української історії. Пішов із життя талановитий майстер пензля, справжній українець,       котрий   належав                до           грона     дисидентівшістдесятників. 

 Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської.

Хотів відкрити свій музей.

 Музею художника досі не існує. Якийсь час в ІваноФранківську велися розмови про необхідність створення музею Заливахи, а після його смерті в середовищі місцевих художників навіть з'явився задум увіковічнити пам'ять про митця і дисидента в якійсь скромній скульптурі на одній з центральних вулиць міста. Але наразі спогади про Заливаху лише дедалі більше губляться та розпорошуються.

Розповідає Богдан Бринський:

— У грудні 2009-го року давні друзі та прихильники творчості Опанаса Заливахи зібралися в мистецькій галереї «Цмок» в Івано-Франківську, аби вшанувати його пам’ять і вкотре привернути увагу громадських і культурницьких кіл до постаті майстра. І саме тоді були представлені віднайдені керамічні твори Опанаса Заливахи, що належать до малої пластики з серії декоративних робіт. Свого часу вони прикрашали кафе «Медівня» у Івано-Франківську. Довгий час ця кераміка припадала пилом на горищі кнайпи, а новий власник люб’язно погодився передати ці твори мені. Я їх реставрував, і таким чином, вони отримали нове життя. На жаль, в Україні досі немає музею Опанаса Заливахи, де цю, без перебільшень, казкову скульптуру можна було б виставити у постійній експозиції. Думаю, заснування музею Опанаса Заливахи ще попереду...

 «Якби навіть десь надумали створити музей, то що там будуть експонувати? - дивується вдова художника. -

Деякі роботи зберігаються в мене. Але значна частина його

70

найкращих картин, які він сам повідбирав, пропала за кордоном. Ще в середині дев'яностих Панасу запропонували персональну виставку в Лондоні, і він повіз туди сорок робіт, які сам вважав шедевральними. Назад повернувся без нічого, тільки валізку чистих ватманів йому в Англії подарували. Панас був трохи злий на Лондон...».

 Якщо коли-небудь на будинку, в якому жив і творив Опанас Заливаха, з'явиться меморіальна дошка, то вона заледве помістить перелік усіх видатних людей, які свого часу тут перебували. Помешкання івано-франківського художника, який за вільнодумство відбув п'ять років ув'язнення в мордовських таборах, свого часу було справжнім осередком українського дисидентського руху.

«В'ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз, Ярослав Лесів, Дмитро Гриньків - всі вони часто бували тут, читали свої вірші та відозви, ми були їх першими слухачами, - пригадувала вдова художника Дарина Заливаха. - Лук'яненко менше тут був, бо він більше сидів. А в Славка Чорновола Панас був за кума, коли того Тарасика хрестили...» Дружина митця каже, що це міг би бути музей-садиба, тим більше, що приміщення для цього є —


69 дім, де жив і працював Опанас Заливаха. А наразі твори митця чекають на свій час...

Уляна ГЛІБЧУК

Опанас Заливаха. 

Зв’язок між земним та небесним

  

Опанас Заливаха

 Опанас Заливаха належить до людей, котрі спостерігають. На перший погляд, невиразну деталь він може ввести у світоглядний контекст. Небо і Земля — єдине ціле. Символ єднання належить будням: листопадові, зливі, птахам... Деякі його картини творять алюзію неконтрольованого світу Орвела, де за всім живим стежить державне око. Про його пильність художник Заливаха знає з власного досвіду. П’ять років мордовських таборів. Парадокс, але про цей період свого життя він згадує як про найкращі роки. КДБ, сам того не бажаючи, зібрав за колючий дріт інтернаціонал інтелектуалів, митців, письменників... До того періоду належить полотно «П’ють чай», серія екслібрисів та листівок кульковою ручкою. Все це космічно далеке як од фотографічного реалізму, так і від будь-яких ізмів. Індивідуальність уперто не бажає налазити на будь-який копил.

 Останній період творчості Заливахи характеризує вертикаль. Те, чого так бракує нам на «тихих водах, під ясними зорями». Вочевидь, вертикаль передбачає ще й закоріненість, родову пам’ять та незлобливість спогаду.

— На світ я прийшов у селі Гусинка на Харківщині. Недавно був там. Заливахів уже немає в селі. Як з’явилися там нізвідки, так і здиміли. Я дізнався, що мій рід не був покріпачений. Майстер, який кілька століть тому працював в артілі і будував церкви й собори, вирішив залишитися в Гусинці. Купив собі трохи поля і заґаздував. Тобто рід мій походить від блукаючих майстрів. Нещодавно одержав лист із Харкова. Чоловік ішов вулицею і в кіоску побачив художній альбом із моїм іменем. Придивився — а то ж, каже, мій рід! Мені приємно було. — На батьківщині ви жили недовго. Доля закинула вас на Далекий Схід... Вочевидь, на те були якісь причини? 68

— Був голод. Батько, умілець на всі руки, зробив для начальства вулики, і нас випустили з села. Не випускали нікого: на станції був блок-пост. І тільки маючи посвідчення, можна було виїхати з України. Місцеве начальство, як правило, з тих, що ще Перекоп брали. Гультяї й голодранці... Їхали ми на Далекий Схід 30 діб. Вже коли опинилися за межами України, батько пішов на станцію і приніс хлібину. То було вже щось. 

— Скільки ж років мали ви тоді?

— Дев’ять. У батька на Далекому Сході були родичі. Вони виїхали ще під час столипінських реформ. Поселилися біля Владивостока. Хотіли ми до них добратися... Але стояв холод: приїхали туди взимку. Та й одягнуті були по-українськи: в лахміття. Я серйозно захворів. Місцеві дозволили нам поселитися в покинутій хаті. Піч гуде — батько наколов дров, а мати схилилася наді мною і щось ворожить, відмовляє. Саме тоді через село йшов китаєць по женьшень, то люди його й спинили. Кажуть, що тут у хаті дитина помирає. Він прийшов дуже вчасно, бо я вже знепритомнів і кров’ю підпливав. Напарив якогось відвару, і я прийшов до тями. Перше, що запам’ятав, — його усміхнені карі очі. Оклигав. Але до родичів ми вже не спроможні були добратися. Спочатку тут жили, батько ковалював, потім перебралися до міста, бо діти мали вчитися. 

— Ну, а коли вперше взяли до рук пензля?

— Мене завжди вабило до малярства. Після восьмого класу на очі потрапив журнал «Огоньок» з адресою якогось художнього училища. Я написав за тією адресою листа і отримав відповідь. Училище містилося в Благовєщенську. Мені було вже 17 років. Зібрав манатки та й подався туди. Провчився рік чи два. Потім мій приятель, татарчук з голубими очима, каже, що в Самарканді є середня художня школа. Повним ходом ішла війна, і ця школа була евакуйована з Ленінграда разом із Академією мистецтв. Ми поїхали... Літо, виноград, «лєпьошкі»... Учні ходили, як стародавні греки, в самих простирадлах.

— Така спека була?

— Не тільки, решту одягу можна було продати і накупити

67

різної смакоти: родзинок, фініків, ще всякого.

— Ішов сорок четвертий рік, за віком ви мали би опинитися в армії й захопити шмат війни...

— Медицина для війни мене забракувала. Згодом академію разом з училищем переправили до Загорська. Ми там жили при славетному монастирі. Історію мистецтв викладав нам професор Починков. Розповідав, що віднайшов монастирські книжки, в яких описується цікавий приклад. Перш ніж художник мав розпочати працювати в соборі чи церкві, він два тижні постив, після чого йшов у лазню, потім одягав «холщовий» одяг і вже аж після молитви починав малювати. Для нас то було цікаво... Який ритуал треба було пройти митцеві, щоб бути готовим творити образ! І справді, коли подивишся на старовинний іконопис, там є той момент духового натхнення. 

 Пізніше з академією повернулися в Ленінград, війна вже гриміла далеко на Заході. Ми, школярі, бігали порожніми й голими коридорами. Пам’ятаю, у стіні побачив велику пробоїну від снаряда. Саме в тій кімнаті жив і працював Тарас Шевченко. Тепер там музей його імені. 

                                                                                                                                                                                  У    47-му     році    відбувалася                                                                                                                                                                 якась    акція виборів.

Бутафорна, звичайно. Студентів зганяли «прісутствувать». Я не пішов. Це потрактували як антирадянську поведінку, і мене виключили з академії. Ректор порадив працею заробити добру характеристику, і тоді мене відновлять. Поїхав я в Калінінград, працював у художньому фонді. Після смерті Сталіна мене поновили. 

— Цікаво, а після смерті Сталіна в академії студентський контингент якось відсвіжів, поновився?

— Я тоді перестав упізнавати студентів. Вікова різниця між нами становила майже десять років. І побачив я, що градація між студентами не так вікова, як світоглядна. Там у нас були студенти так званої народної демократії. Чехи, мадяри, китайці, німці, поляки... Одного разу, коли йшлося про мистецьке національне уподобання, мене запитали, якої я культури... Не відав, що сказати. Української не знав, російської не відчував. То цікаво... Це й підштовхнуло мене дошукатися свого національного кореня. Там я усвідомив, що 66

треба мати свою дорогу, свій напрямок. Почав активно дошукуватися «хто я, що я, звідки й куди». Часто бував у Львові, Києві. Зазнайомився з цікавою молоддю. Світличний, Горська, Кушнір, Семикіна... Брав у них літературу. Читав і розповсюджував. На тому мене й застукали... — Маєте на увазі розповсюдження самвидаву?

— Так. Отже, засудили мене й посадили. Приїхав у мордовський табір, дивлюся, а там повний інтернаціонал. І вірмени вищого лету, і москвичі-філософи. Тоді якраз сиділи Даніель і Синявський. Але в основному зона була українська. То був для мене найкращий університет. Мій товариш Іван Русин, йому дали всього один рік, казав: «Знаєш, Панасе, я би ще півтора року просидів. Тут стільки цікавих людей. На великій зоні їх немає». То цікаво...

— Послухати вас — складається враження, що то був ледь не санаторій для інтелектуалів. Ніби не було драматичних або ж трагічних моментів... 

— У 70-му році, коли я досиджував, режим на зоні починав згущуватись.    Але        спочатку               було       доволі                 вільготно. Дозволялося ходити довкола бараків, бо пізніше давали п’ять на п’ять метрів від і до. І тільки до дев’ятої години, потім усе зачинялося. Але я ще того всього не дочекався. Після мене вже стали закручувати дисциплінарні пружини. Коли посадили Світличного й Стуса, гайки закрутили повністю. 

                Мене відвідували. На зону приїжджали Горська, Кушнір,   той-таки               Світличний.         Стус       мене                 згодом   усе розпитував про зону. І я відчував, що він готується сісти. Був уже налаштований. 

                У Києві після зони мені зробили таку цілу учту, перформенс зустрічі. Всім тим командувала Аллочка Горська. Костюм                мені       модний купили, замовили              ресторацію. Повеселилися. Щойно я повернувся у Франківськ, як приснився мені страшний сон. На вечір прийшла телеграма, що Горська загинула. Хоч я був під наглядом, але вирвався і поїхав до Києва. Це темна справа і до сих пір не розкрита...

— Це дало очікувані наслідки? Нагнали страху?

— В українців страх постійний. Його наганяли завжди.

Голодом,      репресіями, втратою   роботи,     сім’ї...              Список

65

довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати. Інакше перетвориться на панічну тваринку. 

— Знаю, що ви собі взяли псевдо Китаєць. Це на згадку про той випадку у дитинстві?

— Так. Але підштовхнув мене до цього інший випадок. Коли проходив перепис населення у 1969 році, в анкеті була графа «національність». Я сказав: «Прошу записати мене китайцем». Розповів ту історію, коли мене врятував китаєць, і сказав, що хотів би в такий спосіб віддати йому честь. «Китайцем нє могу, рускім — пожалуста». Китайці — то велика культура і генетична стійкість.

— Чи ділите ви свою творчість на періоди?

— Ні. Знаю, що мистецтвознавці потім означують: у того, мовляв був «голубий» період, у того «зелений», той від реалізму пірнув у кубізм... Мені здається, що зміни творчості митця є проявом духово-естетичної потреби, його роздумів, осмислення своїх переконань. Хтось реалістично змальовує навколишній світ, хтось не так змальовує, як інтерпретує. Треті прислухаються не до зовнішніх подразників, а до потреб власної духової естетики. Подивіться на «Трійцю» Рубльова... Там є щось від натури? Немає. Є щось від видумки? Певною мірою, бо основне там — образ духу. Про такий мистецький твір неможливо сказати: «О, намальовано як живе!» Я намагаюся не так дбати про реальний момент, як прислухатися до себе. 

— В останніх ваших творах багато вертикальної лінії... Така філософія?

— На перший погляд, ніби сухе геометричне поняття. Але для мене вертикаль означає велике дійство: єднання неба і землі. Це і в нашій коляді зафіксовано: «Небо і земля нині торжествують...» Єдність протиріч. У своїх творах я намагаюся зафіксувати цей зв’язок між земним та небесним.

«В дорозі до себе»

 Пригадую глей, червонястий, зернистий, він підкорився кожному моєму доторкові — м’який і теплий... і перше, що я хотів зліпити — це людську подобу, і щоб вона була схожа до мого батька, якого мені так бракувало і якого силувався 64

пригадати. Я зліпив його, і коли мати взяла мене за руку й повела на побачення з батьком (а він тоді сидів у ДОПРі), я взяв і свій зліпок із собою, щоб показати батькові і щоб самому переконатися, що подібний. Батько потрапив під горезвісну «чистку» за те, мабуть, що служив у царській армії на Кавказі, де був тричі нагороджений «Георгієм». Згодом його випустили на волю.

 Пригадую: батьки пішли в поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...

 Батьки, рятуючи родину від голоду, втікали на Далекий Схід, аж у Приморський край. Я після виснажливої подорожі важко захворів на запалення легенів, аж ротом пішла кров. Лежав на лаві у чужих людей і помирав. Пригадую: прокинувся від сну чи від забуття — на мене дивиться не мати, а вилицюватий чоловік з розкосими очима і, посміхаючись, щось говорить на незрозумілій мені мові. Я після того оклигав і встав. Кажуть — то китаєць-знахар ходив у пошуках женьшеню. Йому сказали, що помирає дитина, він прийшов і врятував мене.

  Про того китайця я згадав, коли в 69-му був у

мордовських таборах…

 

Зі спогадів друзів

 

 Десь на початку 60-х років Михайло Горинь, Євген Сверстюк і я опинилися в тодішньому Ленінграді. Звичайно, пішли до Шевченкової майстерні в Академії художеств. Розглядали чавунні гвинтові сходи до горішнього приміщення, де жив Тарас Григорович. І я не раз намагався собі уявити Панаса Заливаху, вихованця й випускника цієї Академії, якому судилася доля Шевченка — лише самої любові до України. Любові діяльної, несуєтної, немарнословної. Любов до

України      покликала   творчість        глибоку, самобутню. У

63

громадянській позиції національного художника і в творчих засадах Панас Заливаха завжди послідовно залишався самим собою. І, пам’ятаю, повернувшись із малої зони таборів у велику — Союз, він, наче ми розсталися вчора, заговорив про Кантівську «Критику розуму», про Геґелеве «Життя Ісуса Христа», і коли пішов наш дорогий гість, моя Оксана згадала Шевченка, який, повернувшись із Кос-Арала, писав, що в ньому не змінилася жодна риса характеру.

 Певно, лише обрані так відчувають свою внутрішню спорідненість з титаном духу. Та я переконаний, що така спорідненість Панасові далася власним прометеїзмом. Важка вона, доля, — належати цілій нації. (Роман Корогодський)

 

 Шляхетний у своєму ставленні до жінки, а передовсім до людини, до її самобутности, до її особистого внутрішнього світу, Опанас Заливаха і у мистецтві вийшов на цей рівень. Власне, людина з її болями та надіями, людина думаюча, стражденна і завжди несподівана, нестандартна — це його герої. (Галина Севрук)

 

 Затишно і добре було сидіти в Опанасовій «мансарді» і розглядати картини. На картинах не було садків вишневих коло хати. Або якщо й були, то завжди на таку українську ідилію чатували ворожі сили. Зі стін дивилися сумні, стривожені очі жінок і дітей; сіячі у білих полотняних сорочках засівали поле зерном, а чорні круки навздогінці викльовували засіяне. Засмучені, вусаті обличчя чоловіків, які несуть ярмо в одноій упряжі з волами; поголені голови в’язнів, які несуть труну свого побратима. Тюремна камера, в’язні і заґратоване вгорі віконце; Шевченко із гнівно піднятими догори кулаками. Сковорода на тлі українських сіл, пшеничних ланів і тополь все своє несе з собою... Картини навіювали роздуми над долею України, над долею її синів та дочок. (Раїса Мороз)

 

 Кредо Заливахи-митця, чітко висловлене в листовному діалозі з другом-однодумцем — «...ритмів, одкритих очам і серцю українця, шукаю, жерців архаїчне надбання, забуте 62

нащадками пізнього стилю сучасного» — знаходить свій стилістичний образно-словесний аналог у специфічному авторовому потоці свідомості. Так, зокрема, лист від 30 серпня 1969             року       стилістикою        нагадує картини                 художника: нерозчленованість реалій дійсності і внутрішніх візій; читане, бачене,    пізнане,                 уявлюване                 химерно                переплавляється, національна       символіка             «уживається»      з              модерними експресіоністичними деформаціями; реальне і міфологічне взаємопереростає, трансформоване уявою, творячи єдину

змістоформу. (Михайлина Коцюбинська)

 

 Надто багато створив майстер за роки, надто багато вивершує він щодня, перебуваючи в постійному саморозвитку і становленні. 

 Зрештою, зараз це навіть важливіше для нас, аніж для нього. Адже це ми були позбавлені його кольорів та ліній, його бачення, його внутрішньої свободи й духовної розкутості.  А Заливаха лишився самим собою. Зостається цілковито у своїй творчості, живе, тішиться і страждає нею, бо кожен день дорогий і жодна прожита мить не повертається, а стільки ще треба зробити. Цитує своїх улюблених Сенеку (з «Листів до Люцілія») та Параджанова (з листів до Заливахи). Шукає нові образи, нові художні ідеї. Такі характери, як у нього, ніколи не костеніють і не ржавіють, тим більше не бронзовіють: у житті вічно є об’єкти для подиву, і подив народжує трепет, а трепет — мистецтво, тож Заливаха не перестає подивляти і подивовувати цього світу. 

 До нього приходять, як до вчителя, до мудреця, до старшого і тому ще ближчого товариша. Приходять і приїздять — з усієї Вкраїни та з-поза неї. Від скількох людей, у скількох містах доводилося мені чути одне й те ж запитання: «То як там Заливаха?»

                Виявляється, художник дуже потрібен своїй країні, своїм   сучасникам.         Потрібен,             бо           завжди                 нагадував             і нагадуватиме про необхідність у цьому світі відшукувати себе, свої витоки, своє справжнє, нескаламучене і звільнене від заковиків матеріальної буденщини «я». Потрібен, бо потрібні в цьому світі мужність і чистота. Потрібен, бо мусить хтось

61

дивитися в майбутнє українськими очима. Останній вислів походить від самого Заливахи, і саме тут, саме тепер уважаю чи не найдоречнішим процитувати його. (Юрій Андрухович)

 

 Якби хоч частину з того, що створив у царині образотворчого мистецтва Опанас Заливаха, виставити або опублікувати, то і було б досить, щоб захопитись чарівною веселкою його творчої уяви, перейнятися вогненною силою його ідей і почуттів, відчути і зрозуміти безмежну любов

митця до України... (Богдан Горинь)

 

Роман КОРОГОДСЬКИЙ 

ОПАНАС ЗАЛИВАХА 

 

Дарці Заливасі, Музі й героїчній жінці - присвячую.

І. ДЗВОНАР

      Дзвін великий. Дзвонар маленький. Із несамовитою енергією він тягне незворушне било, щоб усі почули те, що пробудило цей спалах енергії, викликало необхідність сповістити громаду. Він б'є на сполох. І я фізично чую звук тривоги.

     Коли я думаю про художника Опанаса Заливаху, завжди приходить на пам'ять оця маленька постать дзвонаря. І великий дзвін. І я себе запитую: де тут художник? Чи той маленький дзвонар? Чи великий дзвін? А чи те незрушне било, без якого звук не з'явиться? І, нарешті, можливо, істина – в тому тривожно-напруженому колориті невеличкої картини, коли мистець мовою живопису здатен матеріалізувати звук, дати змогу відчути його неповторну тональність, – а тон робить музику.

     Отак я бачу Панасові твори. Вони майже завжди ніби не позбавлені сюжету а чи сюжетної канви – для шістдесятника річ природна; та ніколи він не обмежується цим. Художня культура й духовна субстанція його візій надто складні, щоб сам сюжет здатен був оповісти про його внутрішній світ, звитяжну налаштованість, збагнути таїну буттєвого рівня,

Неба. Часом розпач від неможливости виразити цілісність 60

світовідчування в розтятому, розкраяному світі понять XX століття сковує його. І тоді мистець, від природи щирий, повертається в лоно незаперечних, ясних істин народного буття, його історичного трагізму, і на полі одвічних змагань вибирає своє місце – завжди в авангарді, завжди там, де найважче, найнебезпечніше.

     Своєю долею Опанас Заливаха ствердив Ідеал мистця чести, бездоганної громадянської поведінки, коли діло й творчість перебувають у гармонійній єдності. Тому, гадаю, не зайве було написати слово Ідеал з великої літери, бо надто рідко трапляється, щоб спосіб, який ми вибираємо, вповні відповідав людській витривалості й творчій потузі.      Художник щасливо уособив можливість спілкуватись із сучасником його мовою, тобто естетика XX століття пронизує світобачення Заливахи. Водночас він не забігає аж так далеко в суто формальних пошуках, щоб розтяти зв'язок часів. Мистець пам'ятає й про специфічно українські народницькі традиції, однак тактовно й негостро намагається подолати їх у поетиці                 постімпресіонізму.            Пейзажі,               міські    дворики, будиночки         провінційного     Станіслава                 початку                 століття виникають у 60-х роках немовби в патині часу – синхронно з давниною. Але з огляду на колоніальні умови України, яка була найнадійнішою фортецею совєтського мистецтва, де ідеологічні              схеми                 особливо              плекалися,           запізнілий            на півстоліття     постімпресіонізм               Заливахи                 соцреалістичним конвоїрам видавався нечуваною зухвалістю.

     Додайте до цього громадянську позицію художника, його виразно національні устремління в творчості й особливо прагнення жити серцем – і конфлікт вимальовується в найгострішій, майже фатальній невідворотності. Приводом для переслідувань     стала     скандально          відома   історія   з Шевченківським вітражем для   Київського           університету, проект якого створила група художників у складі Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Зубченко, Опанаса Заливахи. Про цей сюжет багато написано, і я писав – наводив архівні документи, що є яскравим свідченням нашого тоталітарного минулого. Тому, оминаючи саму історію, я побіжно зупинюся на пластичній ідеї вітража й наведу лише

59

уривок з „Рішення Бюро Київського обласного правління СХУ від 13. IV. 1964р.”, який стосується тлумачення саме художньо -світоглядного вирішення твору (мовою оригіналу):      „3. Витраж дает грубо искаженный архиизированный в духе средневековой иконы образ Т. Г. Шевченко, который ничего общего не имеет с образом великого революционерадемократа, горячо любимого советским народом и народами всего мира. В таком же иконописном духе выдержан в эскизе образ Катерины, который является ничем иным, как стилизованным изображением богоматери. Черты иконописности в образе Шевченко совмещаются с нарочитым огрублением его портретных черт и образа женщины, который должен символизироавть Украину.

4.                   Шевченковские слова, вырванные из контекста („Возвеличу отих малих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово”...) и написанные церковно-славянской вязью (кириллицей), в соединении с иконописно трактованными образами, звучат идейно двусмысленно.

5.                   В образах витража нет и малейшей попытки показать Шевченко советского мировозрения. Образы, созданные художниками, нарочито уводят в далекое прошлое.

     В результате всего этого художники создали произведение, глубоко чуждое принципам социалистического реализма” (ЦДАЛМ України, ф. 581, оп. 2, од. зб. 127, арк. 43).      Нічого красномовнішого за цей документ не вигадаєш, але дещо пояснити варто. Оскільки твір був приурочений до Шевченківського ювілею, то все робилося навздогін і спрощувалося. Скажімо, в самому задумі твір мав бути вітражем умовно за самою технологією. Це, власне, зоровопластична імітація вітражу. Скло розмальовувалося зі зворотного боку „під вітраж” і монтувалося в дерев'яні квадрати оправи. В монументальному мистецтві, здавалося б, можливі будь-які умовності. Та коли зайшлося про гігантську постать охопленого гнівом Шевченка (на весь зріст) і покривджену Україну, що в образі жінки безпорадно горнулася до свого захисника-поета, то комуністичні можновладці відчули чужий, ворожий дух твору: Україна за ґратами.

58

     Виключення зі Спілки художників... Через рік – ув'язнення. Далі - табори в Мордовії, поселення Потьма, поштовий індекс ЯВАС...

 

Зек

     Гадаю, що табори 60-х відіграли величезну роль у формуванні нового світобачення мистця. Заливаха геть втратив інтерес до декоративно-монументального мистецтва, де цензура особливо лютувала. Він більше не малює гарних жінок, у чиїх портретах поєднувалися риси народної парсуни з постімпресіоністичною           колористичною стилістикою.

Художник полишає милі й затишні міські пейзажі а lа Сезанн.      На кін виходить зек (ув'язнена людина, табірник). Фарби стають тьмяними, сіро-землистий, брунатно-цегельиий колорит – панує. Фігуративні деформації набувають якісно нового значення – це вже експресіоністична поетика, часом згущена до символу в сюрреалістичній атмосфері. Скажімо, об'єктом експресивно перенасиченої загустої колористики може стати картина, що зображує... вічко в дверях камери. Такого „сюжету”, напевно, немає в малярстві жодного європейського народу.

     Кінорежисер Андрій Ящишин і оператор Світлана Нові безпомильно відчули можливість обіграти цю картину й розкрити мовою кіно зловісний сенс образу, що на очах перетворюється на розгорнуту метафору: життя кількох генерацій української інтелігенції проходило в розмаїтих формах ув'язнення. За ними пильнувало державно-партійне око, замикаючи у простір, який можна постійно спостерігати у вічко, – в камеру (фільм „Українці. Любо”).

     У Опанаса Заливахи – це ціла тема. Характерний мотив – грати. Квадрати ґрат, а з-поміж тих „сот” – ув'язнені, мов отара в оборі. З тьмяної сутіні лише очі горять вогнем людським – вони       живі!      Трагічний             парадокс              XX                 століття                –              цвіт національної інтелігенції опиняється за ґратами.

     Уярмлення в обмеженому просторі табору – ще одна картина, де обіграно табірний паркан. Він виглядає заламаною стіною в різних площинах. Сідає сонце, й відблиски його освітлюють ту чи ту площину паркану, сторожову вежу. Лише

57

не освітлюють, не зігрівають мешканців цього пекла XX століття, що полишені долею на вимирання в сіро-холодному мороці.

     Це хворобливі, нав'язливі спогади, та куди від них дінешся, коли все життя „плямисте”, як писав поет? Перебування на кону абсурду, щоденного приневолення, розпачливого очікування біля моря погоди перетворювали, перетирали, перемелювали людські характери. Юнацькі мрії, світлі сподівання молодости, коли тільки-но відкривалися обрії життя, раптом, а чи поступово, згасали, й жалюгідне плямисте існування в тотальній несвободі, в суцільному таборі великої зони Союзу ставило екзистенційно гостру проблему вибору: або змиритися, знайти свою обивательську шпаринку, або „жити серцем” – йти на герць із Молохом комуністичної тиранії. Або – або!

     Художник свідомо обрав шлях боротьби. Та він насамперед мистець-мислитель. Отак було створено ще одну варіацію на тему великої зони, заґратованого простору... Між двох берегів униз тече ріка... Але придивімось ближче: інший образ, амбівалентний – кін, завісу якого частково розсунуто. І що там? Квадратики таких самих ґрат. І обличчя ув'язнених, що сповіщають світові трагедію України. Це очі й самого художника Опанаса Заливахи.

 

Шевченко

     Заливаха завжди тяжів до поєднання плину національної духовности із загальнолюдськими цінностями. Власне, весь тематичний блок, що пов'язаний із зеками, є традиційно гуманістичним. Несвобода шекспірівської фортеці Ельсінор, Шевченкового ув'язнення в Петропавлівській фортеці, фашистських таборів смерти Гітлера й Сталіна аж до ЯВАСу в Мордовії мають бути не лише зображені. Художники всіх часів прагнули виразити силу духу, завдяки чому принц Данський знаходить у собі сили відстояти свою людську гідність. І Анна Франк, і доктор Ян Корчак зі своїми дітьми, й поет Михайло Драй-Хмара, й режисер Лесь Курбас, і поет Василь Стус – усіх їх у час мученицької смерти тримали на силі Ідеал і Віра. Опанас Заливаха персоніфікує духовне Небо 56

свого народу, втілюючи Ідеал і Віру в образах Пресвятої Богородиці, Ісуса Христа, Шевченка.

     До образу Шевченка мистець повертається вже на новому оберті творчості – не тематично-сюжетного осмислення, а міфологічно- символічного, точніше, монументальноіконописного. Це і портрет Тараса, композиційно й колористично витлумачений так, що мимоволі хочеться промовити перший рядок „Господньої молитви”. Поет увесь у молитві. У молитві за Україну. Над ним – Пресвята Богородиця в образі Київської Оранти. Її зведення до Неба неначе має прихистити духовного звитяжця України. Цей твір глибоко виношений, із суто особистісним ставленням до найсокровенніших відчувань поета, його мужньо прихованого болю, сакральних дум, та водночас увесь спрямований до сучасника.

     Портрет іконописного Шевченка уособлює образ вічности, до якої народ завжди звертатиметься у важких буднях зі своїми одвічними питаннями. Він шукатиме відповіді на вирішення              фундаментальних              проблем                 світобудови         й віднайдення місця конкретної людини в театрі сучасного життя.

 

Богородиця. Україна

     Третьою фундаментальною точкою опертя в творчості й самому подвижницькому житті Опанаса Заливахи є релігійна свідомість, що наскрізно опромінює всі його відчування, думки, діла. Чи то портрети його друзів Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, чи то морок ув'язнення, чи Євангелійні сюжети, що їх так щедро художник зображує, ніколи не повторюючись, – на всьому печать святости й наївної таїни. Портрети майже без зовнішньої подібности, випромінюють внутрішній вогонь і непохитну твердість духу, тобто              євангелізація       віднаходить         несподіваний                 канал тлумачення вічної теми. Так, якщо поснула юрба неготова до духовно розкутого життя, хтось має сплатити життям, аби розбудити це сонне, внутрішньо заґратоване царство.

     Окрім образно-метафоричних наближень і тлумачень

Євангельських сюжетів у десятках милих святочних мініатюр,

55

Опанас Заливаха написав і програмовий твір – „Пресвяту Роботи різних часів Богородицю”. Зовнішній абрис – Володимирська Богоматір:

голова вкрита наміткою за традицією центральної України (для західних регіонів характерною є корона). І в сутності образу те ж саме: на західній іконі Богоматір – молода, красива жінка; традиція від Володимирської – драматизм, материнське відчування трагічної долі Дитятка Божого.

     Заливаха зробив різкий крок у бік ще густішого трагізму. В постаті Богородиці зображений неначе Плач, плач як жанр у традиції ляментів XVII –XVIII століть. Те, що поетичні душі квилили на Великій Руїні, на вербальному рівні виповідаючи біль і страждання на потреб видатного історичного чи то церковного діяча, сучасний художник спробував виразити в незвично складній метафоричній формі. Готично видовжена постать у стилі Ель Ґреко зображена на тлі деформованого хреста. Кутасто-кубічну деформацію задумано й виконано як образ новітньої руїни, коли тільки й залишається оплакати те, що полишилося за тобою, – віру – й рушити... Куди? В які світи? Напружений украй колір дещо пояснює: розпечене залізо зруйнованого тла світиться аж цегельно-брунатним і золотавим колоритом. За такого „температурного” режиму життя неможливе. Треба тікати. І знову – куди? В які світи? Так, віру зруйновано, та еманацію віри й життєвости оцієї трагічно запечаленої постаті, втілення віри художник передає як знак у золотавому колориті, що внутрішнім вогнем овиднює обличчя Богоматері.

     А обличчя Богоматері – дивовижна таїна, до якої я згодом повернуся.

     Тему трагедії жінки Заливаха розширює й згущує до метафорично-символічного образу. На картині „Мироносиці” – група жінок, чиї чоловіки – зеки. Постаті в хустках якось біблійно скупчилися на тлі бароково заламаних вертикалей, що віддалено нагадують апсиду Софії Київської. Та ба! Це табірний паркан і вежі конвоїрів. Вони викинуті з Храму. У великій зоні вони – відкинуті, знеславлені. Жони-мироносиці з'явилися біля табірних огорож, щоб своїм духовним „миропомазанням” скріпити волю чоловіків, донести велику правду про їхню боротьбу до цивілізованого всесвіту. І світ 54


довідався про феномен Стуса, про поета Світличного, про боротьбу з тиранією десятків українських дисидентів. Тому в кожного на обличчі зачаєний біль і спокійна рішучість людей, що вийшли на прю із самою долею.

     Тепер варто повернутися до обличчя Богоматері. В умовах гонінь і острахів за саме життя Дитини Пресвята Богородиця неначе злилася зі своїм Сином. Художник так інтерпретував класичну іконописну позу „розчулення” Богоматері, що поєднав частину обличчя Матері з голівкою Сина, щоб сховати від світу Руїни Бога во плоті, якому ще тільки суджено розбити „камінний сон байдужого раба”. Та це ще буде завтра. А сьогодні...

     Коли це було?

     Пригадується вітраж у Київському університеті. В лівій частині триптиху була та сама іконописна композиція „розчулення” – та яка разюча різниця в потрактуванні хрестоматійного образу жінки з дитиною! Вчора – це оптимістична ілюстрація до слів Шевченка: „Нічого кращого не знаю, як тая мати молодая з малим дитяточком своїм”. Так було 1964 року...

     Минали роки. Ув'язнення, табори перших арештів (1965р.) і 1972 року – нові репресії, нові поневіряння. Ілюзії, що отак просто можна „возвеличити малих отих рабів німих”, зникали. Натомість залишалося покластися на Боже провидіння й силу духу, що виплекав у душі художника Опанаса Заливахи Тарас Шевченко. Синтетичний період у творчості мистця, про який ішлося, саме і є поєднанням релігійної свідомости й національної ідеї.

     ... Десь на початку 60-х років Михайло Горинь, Євген Сверстюк і я опинилися в тодішньому Ленінграді. Звичайно, пішли до Шевченкової майстерні в Академії художеств. Розглядали чавунні гвинтові сходи до горішнього приміщення, де жив Тарас Григорович. І я не раз намагався собі уявити Панаса Заливаху, вихованця й випускника цієї Академії, якому судилася доля Шевченка – лише самої любови до України. Любов до України покликала творчість глибоку, самобутню. І в громадянській позиції національного художника, і в творчих засадах Панас Заливаха завжди й послідовно залишався самим шукають опори, дороги і вершини. Він знає попередників і сучасників. Він має друзів у літературному і науковому світі, любить музику і філософію. Він весь час експериментує, виробляє, збагачує засоби вираження і постійно має на оці вершину, що кидає світло на чоло і будить вічний неспокій.

             Каталог       відкривається       сповідальними        словами:

«Митець є мітотворець, що проявляє себе в образній тріяді — особистість, національність, вселюдськість». Кожну іпостась він відкриває з болем. Особистість, пригнічена в казармах соціалізму, почала викристалізовуватись під ударами

53

сюди запрошував гостей, на якомусь імпровізованому кип’ятильнику запарював міцний чай і пригощав ним своїх друзів. Опанаса поставили під нагляд, йому невільно було виходити з помешкання від вечора до ранку... Зголоднілий за фарбами й кольорами, він поспішав втілити свої задуми й ескізи, а тому надзвичайно багато й натхненно малював... Матеріалу, на чому малювати, у нього фактично не було: він тепер вже не належав до фонду художників... Але знову ж таки, Опанас, здатний на різні вигадки, давав собі раду... Масивний зруб дерева, який невідомо звідки опинився в дворі, перетворився незабаром в погруддя Сковороди... Опанас читав серйозні твори, захоплювався Сартром, стоїцизмом Сенеки, мав їхні твори і час від часу звертався до них за підтримкою. Філософія Сенеки була для нього особливо актуальною в ті часи: моральна незалежність людини від ворожого їй зовнішнього світу, байдужість до матеріальних благ, хворе суспільство, в якому те, що раніше вважалося пороком, стало звичаєм...

 Опанасова ідилія на піддашші тривала недовго: КГБ не могло дозволити, щоб він залишався без їхнього нагляду вдень... Він влаштувався на роботу в комбінаті побутового обслуговування».

 Нарешті 1988 рік, персональна виставка творів Опанаса Заливахи в Національному музеї у Львові, а 1989 року — в Івано-Франківську, в соборі-музеї.

 У величному пірамідальному будинку катедрального собору XVIII століття — виставка малярства, графіки, різьблення і кераміки Опанаса Заливахи. У каталозі 146 назв. У його картинах до собору ніби повернулись розп’яття, пієта XX віку. Жодна з них не порушує урочистої величі собору — ні легким усміхом, ні безоднею відчаю. Тут митець стає зойком свого безумного часу і застережливим голосом Касандри, котра бачить усе наперед. У холодних стінах собору картини Заливахи зупинилися, як феномен епохи абсурду. Висока музика органа підживлює їх, як вітер з гір. Це було свято Майстра, якому Провидіння подарувало тріумфальну стежку від горища до старовинного храму.

                               Він належить до майстрів освічених, до тих, що

52

собою. І, пам'ятаю, повернувшися з малої зони таборів у велику – Союзу, він, неначе ми розсталися вчора, заговорив про Гегелеве „Життя Ісуса Христа”, і коли пішов наш дорогий гість, то моя Оксана згадала Шевченка, який, повернувшись із Кос-Арала, писав, що в ньому не змінилася жодна риса „внутрішнього образу”.

     Певно, лише обрані так відчувають свою внутрішню спорідненість з титаном духу. Та я переконаний, що така спорідненість Панасові далася власним прометеїзмом. Важка вона, ця доля – належати цілій нації.

 

II. ҐОТИЧНІСТЬ ДУШІ, КОНСТРУКТИВІЗМ ДУМКИ,

АБО КАРТИНКИ З ВИСТАВКИ

     Несуєтна вдача Опанаса Заливахи, його заглибленість у себе, відрізаність від світу, постійна згага до пізнання культури, тяжіння до гуманітарної науки, філософії зокрема, створили передумови для постійних розмислів на суто професійному терені.

     Від 70-х років художник входить у свій новий період – умовно назву його ґотично-конструктивістським. Виставки до 75-річчя у Львові й Києві в найпрестижніших залах засвідчили, що Заливаха естетично цілком змінився й тематично так само. Майже так само...

     Передусім констатація: художник полишив зону суцільного відчуження, зону нищення людини, так звану „малу зону”. Полишив як мистець, тобто змінилося образно-пластичне бачення світу, змінилася культура писання – саме естетика; полишила „малу зону” й людина. Більше не існує політв'язнямистця, літописця українського лихоліття. Та, як на мене, найбільше диво, що Заливаха не повернувся й у наш суєтний світ, в гарячу сучасність з її мерзотними випаровуваннями, з обсервацією суцільної духовної заглади й матеріальної макабричної ситуації, коли нахабна заможність, викличноагресивний штиб влади ігнорують бідність широких верств, ув Україні сущих. Ситуація, що перетворила Україну на „велику зону”. Знову!

     У „велику зону” Опанас Заливаха не повернувся.

     Він, нарешті, ввійшов у світ мистецької свободи, у світ європейської культури, ввійшов як вільний громадянин світу, зберігаючи, однак, свою духовну ідентичність, свій гостро національний профіль, набувши мистецької вишуканости.      Оці констатації поки що полишаю без коментарів і безпосередньо переходжу до творчости, до виставки робіт.      Знову-таки умовно поділяю всі його роботи на дві групи: перша – фігуративні полотна, друга – конструктивістськокубістичні. У фігуративній, власне, лише одна робота (дуже гарна!) репрезентує минуле й промовисто називається – „Табір”.

     З неї й почнемо. Офіцери грають у більярд – погодьтеся, це несподіваний ракурс у самому сюжеті безвідносно до назви. Однак це лише початок відкриття вже тепер, здавалося, відомої табірної теми. Друге – композиція: облич гравців немає. Така кафківська деперсоналізація – істотний світоглядний елемент: а яке має значення в безособовій системі-машині обличчя? Блондин, брюнет, рудько... І колір обличчя... І колір очей... Йдеться про „гвинтика”, мітичного „робота” отої мітичної, та водночас реальної системи, режиму. ... У центрі – могутня статура ідола без голови, що крейдою начищає кінчик кия – блискуча деталь відсторонености, повного відчуження, утілення брехтівської теорії entfremdung. Його партнер тим часом заганяє кулю в лузу. Лузи чомусь переповнені, мов бараки – зеками. І, здається, здогадуюсь, чому: той бевзь, який заганяє кульку в лузу, виявився таки вмілим „гравцем” – кулька роздвоїлася, „роз-ко-ло-ла- ся”...      На задньому плані бовваніє маленька фігурка солдатика, неначе розгубленого й німотного, оте хрестоматійне – „народ німотствує” (О. Пушкін). Жодного педалювання, надриву, публіцистичного викриття. Зрячий побачить, відчує, збагне. А сліпий... Про сліпих буде далі...

     Маленька за розміром картина... Згадка про загадку режиму...

     Конструктивістські роботи також цілком несподівані.      Загальником стала єдність національного світовідчування з поетикою бароко, котре, гадаю, справедливо означено як національний стиль. Але Опанас Заливаха запропонував для пізнання природи національної духовности іншу мистецькодонос: «Заливаха дуже самовпевнений, і всілякі добрі для нього поради залишалися марними». Далі він уточнює: «Почуття національної гідности, що не відокремиш його ніяк від гідности особистої... Що ж, коли вже самовпевненість, то ота, шевченківська, завдяки якій від раба не залишається ні краплі, а постає перед світом вільний і цілий чоловік».

 Епоха давала Майстрові «добрі поради», а він, вихований тією епохою, пішов проти течії і виробив свої поняття і про красу, і про волю. І міг повторювати за своїм побратимом Іваном Світличним:  Слідчому здається, що я втрачаю волю,   А мені — що я її й не мав.

 Як не парадоксально це звучить, а волю для себе знайшов Заливаха саме там, де йому заборонили малювати. Але в суворих умовах зони зникла фальш дешевих замінників і блудних личин, очі заглянули в саму суть, заховану за пригладженою видимістю.

 П’ять років таборів суворого режиму все ж наклали похмурий кольорит на його полотна, але не на дух, опромінений зіркою з Чумацького Шляху, зігрітий ласкою та добротою, на яку він так вразливий. Власне, сам побут в зоні митець сприйняв як різновид попереднього життя в гуртожитках, а саму атмосферу — як науку. Але було в тій науці гостре відчуття абсолютів неволі, і відтепер світ без яскравих барв, атмосфера підглядання і підслуховування буде відчуватися також у його баченні «великої зони».

                             В пошуках України на українській землі Опанас

Заливаха поселився в краю гір і лісів, де кожен камінь був обстріляний і окупований, але беріг закам’янілу пам’ять боротьби і твердість — бути собою. Він повернувся з ув’язнення до Франківська, де не мав своєї хати. Але було там багато гнаних і переслідуваних.

 «Люди, як вогню, боялися КГБ, — згадує Раїса Мороз, дружина відомого політв’язня. — При Панасових талантах і умінні влаштувати свій побут з нічого... піддашшя стало незабаром майстернею і водночас спальнею. Неприваблива убога кімнатка на горищі перетворилася в «художній салон», стіни якого швидко заповнилися шедеврами. Тут він малював,

51

Лісозаводська Приморського краю. Якби не козацька кмітливість, чи зміг би він з малими дітьми побудувати собі хату, а потім ще в якійсь газеті знайти про Іркутське художнє училище для молодшого сина Панаса. З блукань дорогами чужини Панас пам’ятає острівки. Наприклад, усміхнені очі китайця, збирача женьшеню, який нахилився над умираючим хлопцем. Остання зустріч з батьком у Ленінграді 1948 року. Старий коваль не допитувався сина, за що його виключено з інституту. «Тобі видніше, ніж мені з Далекого Сходу», — сказав він синові, коли той проводжав його аж до Москви, щоб посадити на поїзд. Треба було багато духу для того, щоб пускатися в таку дорогу в ті часи.

 Мабуть, і тоді не виключили б, і в 1965 році не поспішали б з арештом художника з «пролетарською біографією», якби не вичитали в очах козацької непоступливости. Власне, тієї, що на його картинах.

 З того ж Ленінграда приїхала (і також з доброю біографією) Алла Горська до Києва, щоб зустрітися з Заливахою і Семикіною при створенні Шевченківського вітража в університеті в 1964 році.

 Той вітраж обріс легендами, і багатьом уявляється шедевр, розтоптаний вандалами. Насправді це швидше феномен зустрічі українських неофітів, що заясніли, коли відкрили для себе землю і віру батьків. В цьому вітражі було їхнє відкриття Шевченка, відтак себе і свого місця супроти течії. «Розбитий вітраж» — саме така назва напрошується. І то не тільки тому, що був розбитий ще до відкриття. Вже в самому задумі було закладене вибухове протистояння в образі Шевченка, який на вході до державного університету запитує: «Чи буде суд, чи буде кара?».

  «Московське бісівство з українською чортівнею розігрують в Україні відьомський шабаш», — так розумів Опанас Заливаха усе те, що діялося перед очима його Шевченка на вітражі. Наскільки пригадую, самі автори не дуже вірили, що робота їхня буде офіційно прийнята.

 Юрій Андрухович після ближчого знайомства з Опанасом Заливахою та з його «кримінальною справою», сплетеною з дрібних доносів, акцентує один діягностичний

50

культурну парадигму – готику. Це несподівано, бо в українському мистецтві, архітектурі не було раннього середньовіччя – само собою, романської культури. А візантійська – обов'язково пристосовувалася до місцевих умов (якщо архітектура), звідкіля питоме вкраплення в християнську культуру поганського ареалу, вкорінених традицій. Тому так поширена в Україні барокова поетика – як найбільш притаманна національному характеру, бо попередні в чистому вигляді не сприймались як свої, власні культури. Чому ж Заливаха не пішов національною колією, а звернувся до поетики середньовіччя? Ба більше, до стилю, що був опанований європейським католицизмом?

     Можна тільки гадати, і я висловлю лише гіпотезу. Заливаха – мистець напрочуд духовного складу, постійних розмислів над проблематикою екзистенційного вибору, буттєвого осягання істини в розмаїтих розгалуженнях: від локальної, трансцендентної непізнаности душі до глобальних – усесвіту, історико-психологічних зсувів у межах культур континентів. Його духова „плазма” має постійно елеваційний характер вивищення висоти. А готика якраз передбачає таку вертикаль, злет духа. Готика – це торжество внутрішнього над зовнішнім. Ґотика – це здиблення застояної духової енергії Землі й кидок її, спрямування її в Небо. Саме ці процеси, як на мене, нуртуються в художникові Опанасові Заливасі.

     І ось що ми бачимо.

     Перший типологічний ряд – суто абстрактні картини. Другий – так само нефігуративні полотна мають певні знаки поєднаности з людиною. (Окремий мотив – знаковости, символіки у творчости Заливахи – заторкну далі).      Що між цими двома типологічними рядами спільного? Конструктивістськи задана розбудова композиції твору з обов'язковим дотриманням вертикальної елеваційности. Різниця елементарна, що тільки підкреслює концептуальнообразну установку: в одному випадку рівнолінійна вертикальна тяга несе на собі помітний уплив абстрактнокубістичної культури; в іншому – вертикаль „м'яка”, у вигляді хвилястих смуг, і саме крізь межі цих смуг проглядають то фрагменти жіночих голів, то лише очі – й то не попарно, а як варіації на тему Божого ока.

     Говорячи про концептуально-образну установку, варто згадати, що й портрет, скажімо, мій, так само композиційно закроєний на засаді активно діючого вертикальноелеваційного зображення тла. Не хочу тут торкатися ні портретної несхожости, ні сутнісної невідповідности моєї, направду, скромної, чужої всякій патетиці особи з динамічно розбудованим тлом у стилі християнського есхатологізму, але тяга художника до реалізації своєї духовної енергетики за рахунок символів і знаків очевидна. Зокрема, багатьом роботам Заливахи притаманне зображення в розмаїтих формах хреста як символа, як знаку духовної причетности автора до чітко визначеної Христової віри, не просто віри, а й душевного дотику до Абсолюту. Звідси – його чин. Звідси – його настановна мораль, аксіологічні орієнтири як мистця і як людини. Це той щасливий випадок, коли мистець і людина перебувають у гармонійній єдності, що на сьогоднішній день – рідкість. І до цього аспекту його особистости ми ще повернемося.

     Кілька слів про колорит його творів у новому періоді. Глибока сіро-брунатно-червоняста гама характерна для творів останніх п'яти років. Часом сіра співпрацює зі складним колоритом блакиті. Часом з'являється яскраво-червоний „квадрат”. Тонально всі роботи Заливахи життєдайні, шляхетні. Його хвиляста вертикальна динаміка догори, неначе своєрідний орган у готичному соборі, самим колористичним „звуком” умовно підносить людину над екзистенційною тванню і відкриває заховані, притлумлені можливості жити активно. Жити душею.

     Вживаю слово „умовно” спеціально, щоб підкреслити лише тенденцію, бо справжній мистець не задає собі наперед визначеної схеми. Зокрема, існують і „змішані” горизонтально -вертикальні. На одній, на жаль, не представленій на виставці, хочу зупинитися в силу вдалої назви твору – „Буття”. (Зазвичай, назви творів, як на мене, невдалі й не враховують специфіки абстрактних робіт). Отже, „Буття”. Здавалося б, цілком горизонтальна композиція. Принаймні, звичні „хвилі” мають чітко горизонтальний характер. Але! Постать жінки – ремінісценціями з Карла Юнга, дитячими спогадами з Далекого Сходу, мареннями про український Олімп, «спогадами» давнини під зорями Чумацького Шляху.

 Ці теми його постійно тривожать так само, як його постійно мучить незавершеність нашої історії, епізоди якої закроювались на щось велике і постаті якої були більшими, ніж потім їх відчули і оцінили онуки.

            А онуки — їм байдуже. 

             Панам жито сіють.

 Історичний процес — це добудова початого в попередніх поколіннях, довершення генієм історичного спадку.

 В українській історії кожен має справу з руїнами — і починає спочатку. Навіть поняття спадкоємности губиться.  У творчій біографії Опанаса Заливахи ми бачимо постійне прагнення підхопити загублену золоту нитку. І головне, він тримається тієї висоти, де її можна схопити, ніколи не падає з неї в погоні за сонячними зайчиками від проїжджих модних прояв.

 Україна на його полотнах дивиться нам в душу не очима селян, робітників чи історичних постатей, але дивиться очима вічности, що зупинилася на мить. Та мить спливе, і залишиться гідність лиця і мельодія, що якимось дивним чином вписалася в картину. «Ми є і будемо», — вперто веде своєї митець.

 Можливо, в основі цього наскрізного мотиву «пригадувань» лежить власна викорінювана пам’ять митця, що змалку опинився на дрейфуючому уламку розбитого корабля.

 Заливаха — прізвище козацького звучання, цього не втаїш. Але неписана історія роду загубилася в лихоліттях. Було не до того, щоб записувати. Про батькові три Георгіївські хрести Опанас і не згадав би, якби не большевицький ДОПР, де тримали в ув’язненні коваля Івана, а дома робили обшук зі щупами (хрести срібні!).

 Але рішучість і хоробрість знадобилися ковалеві для втечі з полону голодної смерти у 1933 році. З дружиною і чотирма малолітніми дітьми він подолав вибоїни першої п’ятирічки від села Гусинка на Харківщині — аж до

49

репрезентовано на ювілейній виставці.

     У листах 90-х років, особливо кінця століття (багато десятків), ця робота „внутрішньої людини” (Г. Сковорода) прослуховується слабо. Бурхливо ословлюється „зовнішня людина”. Мені феномен зрозумілий: Опанас не може перетворитися на Сковороду, втекти від світу (темперамент не той); світ табірних вражень майже вичерпано; сучасність – позачасся.

     І знову: що робити?

     У творчості Заливаха знайшов відповідь – „внутрішня людина” перемогла.

     У житті – ні. Звідси – „марення стятої голови” (Г. Сковорода): „Романе, тримай хвоста бубликом!”, „Не давай спати клятому охлосові”, заклики створити нову програму на радіо тощо. І неадекватна оцінка моїх писань. І дитяча наївність. І гра великої дитини, котру переповнюють емоції: коли Опанас повернувся з Лондона, де демонструвалася виставка його творів, він надіслав листа, у конверті були 50 фунтів стерлінгів і захоплені слова на адресу королеви Великої Британії, яка зображена на банкноті. Захоплений Опанас „забув”, що сорок (!) картин залишилися в Лондоні, й Дарка Заливаха ламала собі голову, як повернути їх додому. І ті бідні фунти, можливо, допомогли б...

     А ще відчуваю, відчуватиму любов, дружнє плече, що підставили мої друзі з Івано-Франківська, коли мене покинула Оксана...

     Вдячний долі - маю таких друзів.

 

Євген СВЕРСТЮК

Свято неба і землі

 Опанас Заливаха належить до яскравих творчих особистостей, які височать над часом, сповнені однієї думи, світяться і засвічують усе навколо. В їхній підсвідомості вирують сили історичної пам’яті, неусвідомлені й нелегко впізнавані, коли проступають в художньому образі. Не всі, не відразу відчувають сенс і значення такої з’яви. Але чомусь не забувають її.

             Його           листи           переповнені           есхатолоґічними

48

центральна частина картини – підкреслено вертикальноготична, а її зачіска неначе нагадує баню собору. І, само собою, стрункі тополі, й на обрії бані церков, і бандури, і смуги полів спрямовані вгору. „Буття” – це молитва за рай ув Україні, що природно існує в уяві художника, та цілком нездійсненний в реальності.

     Чому? Причина проста до розпачливости – це Україна XIX ст., „неначе просто рай”, як у пісні „Стоїть гора високая”... Так може статися, що Бог молитви героїні „Буття” не почує. Але від того молитва не втрачає ані своєї щирости, ані глибини осягання буття. І тут закладені, гадаю, філософська хисткість позиції мистця й крицева сила моральних засад, психологічна установка Опанаса Заливахи докопатися до фундаментальних чинників самого підмурівку світобудови й буття в Україні.

 

III. АРТИСТ? МИСЛИТЕЛЬ? 

А ЧИ НЕ ВНУТРІШНЯ ЛЮДИНА ПЕРЕМАГАЄ?

 

Внутрішня людина перемагає

     Опанас Заливаха – наш друг від 1963 року...

     ... Алла Горська просила прийти: „Панас Заливаха приїхав. Тільки нічого не кажи про Василя”. Йшлося про передсмертний стан Симоненка.

     На столі в Алли були грубо покраяні огірки, помідори, сало. Стояла пляшка горілки. Пили мовчки. Врешті Панас запитав: „Невже немає надії? – і так дитинно-довірливо дивився на мене. – Алла казала, що ви допіру повернулися з Черкас...”      Щось говорив, ухиляючись від прямого запитання. Панас уважно дивився – гіпнотизував. Я замовк. 

– Вип'ємо за одужання Василя...

 

***

     Коли зустрічаюся з Панасом Заливахою, завжди вражають його тиха вдача й бажання слухати іншого. Він напрочуд небагатослівний. Скромний. Дуже скромний. Зовсім не подібний на художника. Нема в ньому загадки, таємничої родзинки. Нема пози. І майстерня його прозаїчна.

     Та от дивишся на твори...

     Інтелектуальна могутність. А ще – відверта емоційність. Їх ноти аж такі високі, що не вміщуються в земному падолі й сягають неба. У художника щільно пов'язані Земля і Небо. Він вірив, що за кожним зеком – Боже око, а ще Покрова Богородиці. Глухі, брунатно-сірі, тьмяні тони його картин – наче сутність доби, в якій опинився художник, як тріска в бурхливому потоці ріки часу. Заливаха не схотів бути тріскою. Заливаха напнув вітрило й повернув свій човен проти течії. „Він творить ходу” (Василь Симоненко), він творить „свою долю безхитрісно й просто: „Проти рожна перти, проти хвиль плисти” (Іван Франко).

     Якщо подивитися на долю не цитатами класиків, які стали ритуальними і вживання яких, на жаль, не збіглося з учинками багатьох Панасових колег, то побачимо:

1.    Його цілковиту послідовність у творчості (Заливаха брав найдіяльнішу участь як співавтор Алли Горської, Галі Зубченко, Людмили Семикіної у створенні Шевченківського вітража в Київському університеті).

2.    Заливаху цілий рік потому жорстоко й агресивно переслідували, робили труси (тихий Станіславів надавався для цькування).

3.    1965 року – арешт і 5 років таборів суворого режиму.

4.    Усі 70-ті – перша половина 80-тих років – переслідування, безробіття врешті, „робота” оформлювана вітрин крамниць...

     Жодні екстремальні обставини Опанаса Івановича не зігнули. Він усе тихо пережив. Жив душею. Жив серцем. Одружився з Дариною з роду Лемиків, тобто пов'язав свою долю з нащадками легендарної постаті УПА.

     І працював, творив, творив...

     Були самобутні художні оформлення книжок Юрія ШерехаШевельова, Євгена Сверстюка. Була серія портретів Алли Горської, Івана Світличного, Василя Стуса, Івана Русина, Ірини Жиленко, Романа Корогодського. Була та й залишається тема, яку умовно можу назвати „Зеки” – це пам'ять про табірне побратимство. Уже згадував про поєднання Землі і Неба. Полотна Заливахи і запитували, й відповідали: хто може прихистити Світличного, Литвина, Тихого? У чиїй опіці найкращий портрет Опанасів) – мене вже 35 років інтригує.

Алла Горська жорстко сказала:  

     –  Її підіслали, й вона продала Опанаса Івановича...      У різні часи в листах делікатно й по-батярському грайливо ворушив мотив мани як наслання. „Дай ответ – не дает ответа”, – і Гоголь знає відповідь, і Художник Заливаха знає: готика душі – це, повторюю, торжество внутрішнього над зовнішнім. Красуня, українська міні-Мата Гарі , зникла в річці Забуття.

     Натомість відкрився світ краси внутрішньої. Творчість мистця – намагання пізнати ядро сковородинівської мудрости й „відкрити себе”. Саме Опанас і мені допоміг побачити зовнішнє й повернутися до себе. У 70 – 80-х роках ми залишились у „великій зоні”. Природно, листувалися. Якось написав, що не дозволяють друкуватися, ставити фільми за моїми сценаріями, бо я – не член Спілки. Заливаха відписав, що великі французькі художники й поети працювали всупереч тому, що були суспільством відкинуті, упосліджені, зустрічалися в кав'ярні, й кав'ярня була їхньою Спілкою... В той лист Опанас уклав кілька світлин своїх пейзажів. А сам він тоді працював у рекламі: філософ розцяцьковував вітрини магазинів. Мені дорога пам'ять листування отого періоду. І пейзажі драматично покручених дерев. І особливо спостереження щодо кав'ярні...

     З ніжністю й хвилюванням згадую Опанасів переказ: 100 крб. на рахунок Товариства „Меморіал”, як тільки воно було утворене. Це десь 1989 рік. Я повідомлення про переказ зберігаю.

     Ми пережили цікаву добу піднесення Хвилі духової розкутости. Художник на її запит відгукнувся суто індивідуально. Пуант від розуміння незалежности й свободи мистця (кав'ярні Парижа), від несприйняття голої публіцистики, від рівня образотворчої культури (Академія, Ленінград), філософських розмислів над природою людини, суспільства (його постійна лектура – Кант, Гегель, Ніцше, Бердяєв, Ортеґа-і-Ґассет, Камю, Сартр), що нагромаджувалися в духовному просторі Заливахи; стався стрибок, сумаційний вибух нефігуративно-абстрактної естетики, що й було

47

     Я їх усіх поважаю, як і Опанас, але що накажете робити, як Дніпром на власних супермодерних яхтах нині рухається ціла флотилія на ювілейну регату „Наша пісня, наша слава не вмре, не загине”, що присвячена 10-м роковинам Незалежности? Їхня пісня... Їхня слава... А лівим і правим берегами чвалають безробітні, соціально упосліджені люди. Чи то охлос? І де поділася наша пісня?!

     Що робити? Хто винний? „Дай ответ – не дает ответа”, – Гоголь не знає.

     Нема відповіді у снах.

     Явина показує віртуальний комфорт держдостойників усіх держустанов, які на тих самих комфортабельних яхтах...      Слава? Ганьба? „Критика критичного розуму”? „Отак говорив Заратустра”?, „Народ і маса”? Таких запитань – греблю гати...

     Я здогадуюся, хто винен, „но чтоб никто не догадался, что эта песня о тебе”, Олігарху Олігарховичу, і „о твоем Конструкторе” – мовчу... „Мовчу – води не сколочу”. Хай пливуть до Чернечої гори зі своїми поп-моделями і фотомодельками постмодерної доби. А раптом Дніпро перетвориться на Лету... І регата перетвориться на Музей фауни та флори Неньки-України, вірними синами якої були експонати.

     „Народ німотствує”... Опанас закликає розбудити цей охлос. Людську начинку яхти дослідити й вивести „на чистії води, на яснії зорі”... Я – навпаки: хай достоту загнивають і... перетворюються природним шляхом. А спання, німота – це також природний процес і риса обережного народу. Історичні уроки ним засвоєні на генетичному рівні. Лише на генетичному. На жаль!

     Отже, як стало зрозумілим, у нас триває дискусія. У снах...

 

***

     А от як усе це виглядає в явині. Варто було б створити гідний таланту Опанаса Заливахи альбом. Ми побачили б красуню-українку, чий портрет на обкладинці часопису „Мистецтво” нас замиловував 1965 року, коли вже художник сидів у таборі ЯВАС. Ця красуня – направду красуня (чи не

46

перебувають Алла Горська, Василь Симоненко, Олена Антонів, Славко Чорновіл, Ярослав Лесів, Зіновій Красівський?

     На ці питання Панас Заливаха відповів як християнський філософ.

     І ось, на останній виставці в Київському музеї образотворчого мистецтва, майстер запропонував нефігуративний живопис. Його бачення світу вже давно потребує естетики невимовної складности, емоційного пережитої поза сюжетом, інтелектуального осмислення екзистенційного животіння цілої нації й намацування шляхів ісходу. І цю висоту Панас Заливаха подолав.      ... Десь наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. мої друзі поверталися з таборів після перших арештів (літа 1965 p.). Всі розповідали про табори, конфлікти, ґебістів, друзів, нових друзів... Панас прийшов до нас і цілий день розповідав про Еммануїла Канта, якого в таборі студіював, про Кафку, якого я йому надіслав і який виявився Панасові близьким якоюсь гранню таланту. Бо наш мистець – тихий філософ й водночас духовна фортеця, духовна криця.

     Чи знають в Івано-Франківську про перебування в одному часовому просторі з ними тихої людини, яка завтра уславить їхнє місто?

     Одну людину, яка усвідомлює велич Панаса Заливахи в Станіславові, я знаю – це Юрко Андрухович, мистець іншої генерації. І ця естафета – симптоматична й оптимістична.      ... У драматичну ніч 7 березня 1964 року, коли закінчували вітраж у Київському університеті, ми не розмовляли: Опанас майстрував, стоячи високо на драбині. Працювати залишилися на всю ніч. Вранці мала дивитися приймальна комісія. Вранці побачив розбитий вітраж, гору скла... Втрачено стояли бліда Алла Горська й нервово усміхнений Віктор Зарецький. Спитав,

де Опанас. Алла коротко сказала: „Пішов спати”…

 

СНИ ОПАНАСА ЗАЛИВАХИ: В ЛИСТАХ І НАЯВУ

     Виспівана у сотнях народних пісень, у поезіях великих поетів і віршах невеликих, малих і непоетів, виспівана генієм народу та його заробітчанами на красі – такою постала Україна. Сон!

     Містами й селами довгими десятиліттями йшли люди, українці, козаки, кобзарі, провідники нації й під спів Великодніх дзвонів співали „Святий Боже, Святий кріпкий. Святий безсмертний, помилуй нас”. Приєднувалися члени творчих Спілок УРСР, вчені гуманітарних інститутів АН УРСР, танцювальні й хорові колективи УРСР, члени ЦК КПУ, РМ УРСР і КДБ УРСР і врочистою ходою рухалися Дніпровими водами до Чернечої гори. На високому правому березі амфітеатром повсідалася вся людність України й спеціально запрошені прогресивні представники української діяспори й пролетарі всіх країн (їх була купка). Гучномовці запрошували йти Дніпром, але хідці не наважувалися... Пароплави, буксири, баржі вмить „повтікали” на суцільну косу лівого берега.

     Звучали почергово „Мы смело в бой пойдем”, „Поховайте та вставайте”, „І на оновленій землі”, „Вічний революціонер” ... Час від часу весь амфітеатр правого берега вставав. Із Дніпра долинало: „Співаймо разом!”, „Тісніше єднаймося в лави непереможної!..”.

     І тут ложа Клубу творчої молоді на правому березі побачила – о диво! „О прекрасний час, неповторний час!”: отой „хресний” хід почав поступово занурюватись у воду під спів хору янголів (Небо!) „Ой, Дніпро, Дніпро!..”.

     Що тут почалося!!!

     Ложа КТМ схопилася на ноги й скандувала „...не буде супостата, а буде...”. Десь із іншого кутка лунало „Син Божий народився!”.

     Що глибше занурювався парад-алле, то лютіше сновигали слуги диявола. Я й не спам'ятався, як Опанаса запроторили в ЯВАС. Це така мила місцинка в Мордовії, де оленям краще, ніж українським інтелігентам, – концтабір... Аллочка побивалася над тими рідними зеками. Аллочка раділа, що надіслав Опанасові Івановичу (так небіжчиця його називала – ніжно любила О. І., шанувала) прегарнющий альбом із Чехословаччини – „Кафка жив у Празі”.

     Це – не вся правда. Кафка постійно живе в Україні.

     Опанас розповів сон, як у нього відірвалася щелепа. Кров лила ручаєм і з'єдналася з кров'ю Алли Горської, в яку вгатили сокирою. І то не раз...

     І то вже не сон – явина!

     ... А оті бевзі занурилися вже по пояс. Їх кинулися рятувати. „А в повітрі флот... він республіку підносить”, а отій файній параді зарадити – зась! І всі космічні кораблі – слабо!      Із того страшного погрому не повернулося чимало хлопців. Не повернувся Василь Стус... Повернувся з тяжкою недугою Іван Світличний. І помер. Певно, відтоді постійно плаче праве око Опанаса Заливахи.

     І ми плакали. І, здавалося, – вся Україна. Як ховали, кричали: „Слава героям!”. І тисячі голосів відповідали тричі: „Слава”.

     ... А оті бевзі занурилися по горло. І навіть всюдисуще КГБ вже не могло допомогти. „І наша армія червона”.      Бо сотні тисяч голосів вигукували „Слава!” і „Ганьба!”. І то так дружно! Навіть не вірилося, що КТМ (Клуб творчої молоді) зі своїми кількома десятками відчайдухів отак дивовижно помножився.

     РУХ змітав па своєму шляху, здавалося, все...

     Здавалося... Бо Дніпро не поглинув отих головастиків. Навпаки! Дніпро, як і коні, не винний. Усі плавзасоби, що викинуті були на мілину лівого берега Дніпра, лівим маршем кинулися рятувати своїх. І порятували! Бевзі перекинулися якщо не в рухівців, то в затятих патріотів, і до „Поховайте та вставайте” додалася улюблена „Ще не вмерла”, й масово пошили собі синьо-жовті шари-вари, й на лобі – наколкатризуб...

     Усе перемішалося... Вчорашні жуки-гнойовики стали олігархами й володарюють держвласністю як своєю, бо вона – їхня: фокус називається – „приватизація”. Опанас закликає мене то очолити... СБУ (КҐБ), бо дуже я добре, бач, досліджую... щось там; то подати Слово (обов'язково з Великої Літери) на радіо, щоб пробудити охлос (з маленької літери), який у всьому винний. Тільки не думайте лихого про Опанаса! Це – не самодіяльність чи наївність. Такі умоглядні висновки він зробив, й то не уві сні, а таки наяву – отак розуміє Канта, Гегеля, Ортегу-і-Гассета, Ніцше, Сковороду...

45

Перегляд файлу

НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЕКТ ДЛЯ УЧНІВ 10-11 КЛАСУ «ОПАНАС ЗАЛИВАХА»

 

Останнім часом велику цікавість у педагогічному середовищі викликає проектне навчання. Саме тому в циклі заходів, присвячених Місячнику шкільних бібліотек, була проведена робота над реалізацією проекту, кінцевим результатом якого стало створення брошури «Опанас Заливаха», присвяченої творчості видатного українського художника-шістидесятника, уродженця с. Гусинка Куп’янського району Харківської області.

У реалізації проекту брали участь учні Куп’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11 віком 16 – 17 років, які вже отримали навички роботи на комп’ютері в курсі інформатики. Під час роботи над проектом учні опанували пошук інформації в Интернеті, використали на практиці свої знання з побудови презентацій Microsoft PowerPoint та створення публікацій за допомогою програми Microsoft Publisher, розширили свої знання з курсу «Історія України» та історії рідного краю. Результатом стали щедро ілюстрована брошура «Опанас Заливаха», слайд-шоу з робіт художника та презентація учнівського проекту, які пропонуються вашій увазі. Цей проект було представлено на засіданні методичного об’єднання шкільних бібліотекарів та на міському семінарі бібліотекарів, який відбувся 6 листопада 2014 року у Куп’янській ЗОШ № 6.

 

СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОГО ПРОЕКТУ

1. Назва проекту: «Опанас Заливаха»

2. Відомості про автора проекту: завідувач бібліотекою Куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 11 Срибна Вікторія Леонідівна

3. Навчальний предмет: -

4. Навчальні дисципліни та предмети, з якими пов’язаний проект: інформатика, історія України, краєзнавство, образотворче мистецтво

5. Мета проекту: виховання в учнів любові до України, до «малої» Батьківщини; виховання любові та інтересу до історії України, свого краю, до її видатних особистостей; ознайомлення учнів з біографією Опанаса Заливахи як одного з яскравих представників руху «шістидесятників»; виховання в учнів любові до книги та поваги до людей, які створюють книги.

6. Питання, на які повинні дати відповіді учні під час проектної діяльності:

  1.  «Шістидесятники» – хто вони?
  2.  Опанас Заливаха – художник, політв’язень, патріот.
  3.  «Російський період» в житті Опанаса Заливахи.
  4.  Вважається, що життєвий шлях Опанаса Заливахи дивовижно нагадує життя Шевченка. Чим?

7. Термін виконання роботи: 1 місяць (під час проведення Місячника шкільних бібліотек у жовтні 2014/2015 навчального року)

8. Вік учнів: 16 – 17 років

9. Анотація проекту: вашій увазі пропонується краєзнавчий проект для учнів 11 класів, кінцевою метою якого є створення брошури «Опанас Заливаха» та презентації проекту. Участь в проекті дозволить учням використати на практиці знання, здобуті в ході вивчення курсів «Інформатика» та «Історія України», та здобути навички роботи з оргтехнікою, розширить їхні знання про видатних особистостей рідного краю.

10. Вихідні знання та навички (результати діяльності учнів): навички роботи в Microsoft Publisher (створення брошур), створення презентацій у Microsoft PowerPoint, пошук інформації в мережі Інтернет, навички роботи з оргтехнікою (принтер, сканер), підбір літератури за заданою тематикою, створення бібліографічних списків.

11. Етапи проведення проекту:

  1. Оговорити з учнями 10-11 класу ідею проекту.
  2. Об’єднати дітей у творчі групи:
  • Дослідники історії руху «шістидесятників» та біографії Опанаса Заливахи
  • Майстри презентацій
  • Оформлювачі брошури «Опанас Заливаха»
  • Кінематографісти
  • Оформлювачі Сторінки на Фейсбуці
  1. Визначити форму представлення результатів (брошура, слайд-шоу та презентація проекту).
  2. Знайти інформацію про рух «шістидесятників» та Опанаса Заливаху, як його яскравого представника, в мережі Інтернет та шкільній бібліотеці.
  3. Знайти інформацію та ілюстрації для слайдів мультимедійної презентації Microsoft PowerPoint.
  4. Оформити брошуру «Опанас Заливаха» за допомогою програми Microsoft Publisher.
  5. Створення слайд-шоу «Опанас Заливаха. Роботи різних років» та розміщення його в мережі «УouТube» на Сторінці бібліотекаря «Викторина Срыбна».
  6. Створення та наповнення персональної Сторінки Опанаса Заливахи у соціальній мережі «Фейсбук».
  7. Презентація книги-самвидаву «Опанас Заливаха» «Земний смуток просвітлений небом».

12. Матеріали та ресурси: ноутбук з виходом до мережі Інтернет, принтер, сканер, література зі шкільної бібліотеки, яка розповідає про рух «шістидесятників».

13. Друковані матеріали: брошура «Опанас Заливаха»

14. Критерії оцінювання результатів роботи:

  1. Відповідність визначеній темі .
  2. Використання власних матеріалів.
  3. Відповідність вимогам проектно-дослідницької  діяльності.
  4. Оформлення та  дизайн.
  5. Використання ІКТ.

 

ЗЕМНИЙ СМУТОК ПРОСВІТЛЕНИЙ НЕБОМ

Презентація книги-самвидаву «Опанас Заливаха».

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом нашого земляка О. Заливахи; поповнити знання учнів про рух шістдесятників; виховувати інтерес до українського мистецтва, шанобливе ставлення до мистецьких надбань.

Обладнання: фото О. Заливахи та інших шістдесятників, слайд-шоу картин О. Заливахи; брошура-самвидав «Опанас Заливаха» та книга Євгена Сверстюка «Блудні сини України».

Епіграф: „Митець є міфотворець, що проявляє себе в образній тріаді — особистість, національність, вселюдськість” (Опанас Заливаха)

Хід заходу:

 Бібліотекар: 6 листопада 2015 року виповнюється 90 років з дня народження нашого земляка, художника Опанаса Івановича Заливахи. До його ювілею нашою бібліотекою було випущено брошуру, присвячену його життю і творчості. Так ким же він був? І, головне, яким же він був? Опанас Заливаха для багатьох став майже міфом. Із цим прізвищем зв'язана одна із самих драматичних і величних сторінок національної історії минулого століття. Художник, шестидесятник, політв'язень. Його ім'я, як і творчість уже давно стала легендою. Вважається, що життєвий шлях Опанаса Заливахи дивовижно нагадує життя Тараса Шевченка. Заливаха теж навчався в Петербурзькій, точніше вже в Ленінградській, академії мистецтв. За свої роботи він, як і Шевченко, поплатився роками свободи. Йому також було заборонено малювати.

 Учень 1: Опанас Заливаха народився у селі Гусинка, нині Куп'янського району, на Харківщині. Осінь 1932, зима й весна 1933 років для жителів Гусинки, як і для всього селянства України принесли кошмар Голодомору. Від недоїдання люди спочатку розпухали, а потім умирали в моторошних стражданнях. Вимирали цілі родини, і нікому було їх ховати. З'явилася небезпека виникнення моровых епідемій. Щоб урятуватися від смерті, бувало, у деяких родинах когось одного вбивали й з'їдали. За свідченням визнаного краєзнавця Миколи Кукси, неподалік від Гусинки, у Просянці, у недоглянутих  полях, що заросли бур'янами, розігрувалися дикі трагедії. У густих заростях височенних бур'янів нерідко знаходили трупи пограбованих, а потім убитих людей, а іноді тільки останки від них, тому що їх тіла розчленовували й використовували в їжу.Однак під час Голодомору 30-х років минулого століття батько вивіз родину (дружину - мати Опанаса, двох братів, сестру) на Далекий Схід і тим самим урятував родину від голодної смерті.

Учень 2: Зі спогадів художника: «Пригадую: батьки пішли в поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди... Батько, умілець на всі руки, зробив для начальства вулики, і нас випустили з села. Не випускали нікого: на станції був блок-пост. І тільки маючи посвідчення, можна було виїхати з України. Їхали ми на Далекий Схід 30 діб. Вже коли опинилися за межами України, батько пішов на станцію і приніс хлібину. То було вже щось У батька на Далекому Сході були родичі. Вони виїхали ще під час столипінських реформ. Поселилися біля Владивостока. Хотіли ми до них добратися... Але стояв холод: приїхали туди взимку. Та й одягнуті були по-українськи: в лахміття. Я серйозно захворів. Місцеві дозволили нам поселитися в покинутій хаті. Піч гуде — батько наколов дров, а мати схилилася наді мною і щось ворожить, відмовляє. Саме тоді через село йшов китаєць по женьшень, то люди його й спинили. Кажуть, що тут у хаті дитина помирає. Він прийшов дуже вчасно, бо я вже знепритомнів і кров’ю підпливав. Напарив якогось відвару, і я прийшов до тями. Перше, що запам’ятав, — його усміхнені карі очі. Оклигав. Але до родичів ми вже не спроможні були добратися. Спочатку тут жили, батько ковалював, потім перебралися до міста, бо діти мали вчитися».

Бібліотекар: З 1942 навчався Опанас в художніх училищах Іркутська та Самарканда. Провів під казенним дахом 22 роки - це період гуртожитків, а потім таборів. Майбутній художник вигострював своє мистецтво в Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СРСР (1946—1960 року). За словами Заливахи, на нього сильне враження справила гордість своїм національним корінням у мистецтві студентів інституту ім. Рєпіна з інших країн - чехів, албанців, вірменів та інших.

 Опанас не був ні піонером, ні комсомольцем, був зовсім байдужий до політичної активності, навіть виявляв неповагу до неї, що призвело до виключення його з другого курсу інституту "за поведінку, недостойну радянського студента" - разом з іншими студентами не пішов на зустріч з кандидатом у депутати.

Учень 1: «У 47-му році відбувалася якась акція виборів. Бутафорна, звичайно. Студентів зганяли «прісутствувать». Я не пішов. Це потрактували як антирадянську поведінку, і мене виключили з академії. Ректор порадив працею заробити добру характеристику, і тоді мене відновлять. Поїхав я в Калінінград, працював у художньому фонді. Після смерті Сталіна мене поновили.»

Учень 2: Його відновили в інституті аж 1955 р., закінчив його у 1960 році. Тим часом працював вантажником, закінчив художньо-педагогічне училище, працював у Художньому фонді Калінінграда. 1957 року Заливаха приїжджає на практику в Косiв Iвано-Франкiвської областi, де вперше ближче знайомиться з Україною, її мовою, культурою, духовним життям. Усе це робить крутий злам у свiтовiдчуттi художника. Повернувшись до Ленiнграда, вiн починає читати українськi книжки, вивчає мову. Знову на Україну приїжджає влiтку 1959 року. Побував на узбережжi Азовського моря, потiм майже мiсяць був на Чернiгiвщинi в селі Буримка. Записує пiснi, цiкавиться етнографiєю.

 Пiсля закiнчення iнституту одержує призначення в Тюмень, в художнiй фонд. Був головою художньої ради. Їздив на крайню Пiвнiч, в Тобольськ на могилу Грабовського. Його роботи закуповує Тюменська картинна галерея та Ханти-Мансiйський музей.

 Влiтку 1961 року Опанас Iванович ще раз приїжджає в Україну (Львiв, Iвано-Франкiвськ, Карпати). Восени того ж року в Тюменi була його персональна виставка, також вiн бере участь у зональнiй виставцi в Новосибiрську.

 Бібліотекар: У грудні 1961 року Опанас Заливаха остаточно перебирається в Україну, вступивши в Iвано-Франкiвське обласне товариство художникiв. Їхати на Харкіщину сенсу не було. «Заливахів уже немає в селі. Як з’явилися там нізвідки, так і здиміли. Я дізнався, що мій рід не був покріпачений. Майстер, який кілька століть тому працював в артілі і будував церкви й собори, вирішив залишитися в Гусинці. Купив собі трохи поля і заґаздував. Тобто рід мій походить від блукаючих майстрів». Тому Опанас подався на Івано-Франківщину. Саме Гуцульщина дуже вразила юнака, коли він уперше приїхав на практику з групою студентів до Косова. «Я вперше побачив гуцульське українське життя. Ходив на ринок. Тоді ще дехто носив постоли, деякі жінки курили люльку. Були такі українські кольори, як на Сорочинському ярмарку, — колись я читав у Гоголя. Я задивлявся на тих людей, думав: ти дивися, скільки я втратив! Я відірваний був, як той листок», — розповідав Заливаха товаришу Василю Овсієнку.

У квiтнi 1962 року в Iвано-Франкiвську була влаштована його персональна виставка, однак тривала вона всього тиждень. Її закрили партійні органи за те, що "в представлених роботах немає світлих оптимістичних героїв будівництва світлого майбутнього", та за "занепадницькi настрої". Батьківщина зустріла його не дуже привітно - обшук, суд, заслання, тавро "інакомислячого, несовєтського" і знову обшуки. Виставляється нечасто, переважно його роботи вiдхилялися з мiркувань немистецького характеру. Проте твори Заливахи репродукувалися в республiканських журналах "Мистецтво", "Змiна", "Вiтчизна" та iн..

 Учень 1: Восени 1962 року Заливаха ближче знайомиться з інтеліґенцією Києва. Часто гостював у Клубі Творчої Молоді «Сучасник». Початок його створення сягає 1959 р., коли у передноворіччя були сформовані групи колядників і щедрувальників із студентів театрального інституту та консерваторії. Заводієм цього дійства, а відтак і президентом клубу став Лесь Танюк з театрального. За ініціативою Алли Горської до них прилучилася велика група молодих художників-нонконформістів. З першими весняними місяцями 1960 р. Клуб заявив про себе громаді на повний голос. Він допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, пісні, мови. Він став сценічним майданчиком, творчою лабораторією, виставковим залом пошуків і дерзань молодого пагіння зраненої української культури. Тут формувався світогляд незалежних духом митців, гартувалася воля розкайданеного покоління української інтелігенції.

 Самоусвідомлення духу, «що тіло рве до бою», приходило через поїздки по Україні, Шевченківські вечори, самвидав, ознайомлення з розстріляним українським Відродженням, Биківню, драму якої першими розкрили Василь Симоненко, Алла Горська та Лесь Танюк. Власне, тоді яскравими гранями засяяв талант художників Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Севрук, Віктора Зарецького, Галини Зубченко, Володимира Прядка, поетів Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, критиків Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, публіциста В’ячеслава Чорновола, істориків Михайла Брайчевського та Олени Апанович, мовознавця Надії Світличної, літературознавця Михайлини Коцюбинської, артистки Тетяни Цимбал, невтомного організатора багатьох заходів Клубу Миколи Плахотнюка. Коли «відлига» скінчилась, Хрущов у московському Манежі громив художників-формалістів. Заходилися шукати таких і на Україні. Заборонили виставу за поемою Івана Драча «Ніж у сонці», Кулішеву п'єсу «Отак загинув Гуска», «Правду і кривду» Михайла Стельмаха в Одеському драмтеатрі з ескізами декорацій Алли Горської. Намагалися перешкодити проведенню вечорів пам'яті Т. Г. Шевченка. Розгромили Шевченків вітраж в університеті — твір Горської, Семикіної, Заливахи та Севрук, а також композицію Горської і Прядки у 13-й кімнаті Жовтневого палацу, де збирався Клуб. Тричі побили В. Симоненка, переслідували Л. Танюка та А. Горську. З творчого боку погроми Клубу благословляли один з керівників Спілки художників Олександр Лопухов, голова Українського театрального товариства Наталя Ужвій та інші керівники офіційних структур, що діяли під проводом секретаря ЦК КПУ Андрія Скаби. Але закритий 1964 р. Клуб творчої молоді свою згуртовуючу, просвітню та політизуючу роль відіграв і тому залишався світлою згадкою усіх «шестидесятників» на чорному тлі переслідувань, знущань і в'язничних доріг.

 Учень 2: Незважаючи на те, що Заливаха реалізує себе як самобутній художник, його не сприймають на офіційному рівні. У 1964 році до столітнього ювілею Т. Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж (фото), що став символом свободи та непокори, у Київському університеті.

Розповідає дисидент Іван Гель:

—Опанас Заливаха, Алла Горська, Людмила Семикіна та Галина Зубченко як художники-монументалісти створили мозаїку-триптих, у центрі якого зображення Тараса Шевченка в тюремному халаті, він твердо стоїть на землі, а в піднятих руках тримає розірваний ланцюг. Власне, саме це і стало причиною того, що парторг Київського університету Ломон просто по-варварськи, як вандал, зруйнував триптих. Самі ж художники потрапили під ковпак КДБ, тим паче, що вже тоді вони були шістдесятниками.

 Цю роботу таврують як націоналістичну, і ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за наказом секретаря Київського обкому КПУ Бойченка. Саме цей доробок став чи не найвідомішим твором Опанаса Заливахи. А художника піддають переслідуванням: після цього за Заливахою почав активно стежити КДБ. Майстерні не мав, жив упроголодь на горищі, у приміщенні складу костелу. Разом iз художником Фiголем Опанас Заливаха виконав ряд робiт по монументальному оформленню Iвано-Франкiвська, проiлюстрував декiлька книжок, зокрема, для видавництва "Веселка".

 Бібліотекар: Щойно одержав однокімнатну квартиру, як 27 серпня 1965 року, з першою хвилею арештів шістдесятників, Заливаха був заарештований. У березні 1966 року на закритому судовому засіданні Опанас Заливаха був засуджений до 5 років таборів суворого режиму за сумнозвісною 62 статтею Карного кодексу (КК) Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка в першій частині передбачала до 12 років покарання (від шести місяців до 7 років ув'язнення і до 5 років заслання) за агітацію або пропаганду з метою підриву чи ослаблення радянської влади, поширювання з цією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою в письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту. Друга частина цієї статті дозволяла «нагородити» інакомислячих ізоляцією від суспільства до 15 років (тобто позбавленням волі від 3 до 10 років і засланням до 5 років) за ті ж дії, вчинені з використанням грошей чи інших матеріальних цінностей, одержаних від іноземних організацій або осіб-, або особою, раніше засудженою за особливо небезпечні державні злочинні. 1968 р., оголошеному ООН роком прав людини, у тюрмах і таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів сумління і близько 50 чоловік було замкнуто у «психушках». На початок 80-х рр., за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік. Українців серед них у різний час нараховувалось від 25 до 75 відсотків.

 Крім судового, активно використовувалися ще й адміністративні переслідування, а саме: звільнення з роботи, виключення з КХІРС, комсомолу, творчих спілок, вузів і аспірантури, вилучення з видавничих планів і заборона публікацій, позбавлення права писати і малювати, відмова у затвердженні захищених кандидатських дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію і таке інше. Окрім того, у грудні 1972 р., згідно з рішенням Президії Верховної Ради СРСР, КДБ запровадив ще систему попереджень, коли викликаним на «бесіду» «роз'яснювали» небажаність помічених контактів із правозахисниками, бо інакше заарештують, й давали підписувати щодо цього відповідний документ, який потім ускладнював становище підсудного.

Учень 1: Покарання Заливаха відбував у таборі № 11, що на станції Явас, Мордовія. Працював вантажником, потім кочегаром. Малювати забороняли (з цього приводу протест в оборонi художника пiдписала й Алла Горська (фото), з якою вiн, до речi, систематично листувався). Унаслідок численних протестів Заливахи та інших в'язнів йому запропонували оформляти табірні гасла, наприклад: "На свободу - с чистой совестью!" Тоді Заливаха взявся за малу ґрафіку - екслібриси, листівки. Усі роботи при обшуках вилучалися і, за словами адміністрації, знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника. Опанас Заливаха протязі цих років стає однодумцем В'ячеслава Чорновола, Зіновія Красовского, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської і багатьох інших. Своє ув’язнення Опанас, до речі, сприймав із гумором і називав його “своїми університетами”. В таборi Заливаха багато читає спецiальної лiтератури з мистецтвознавства та фiлософiї, намагаючись компенсувати заборону фахового практикування поглибленням теоретичної бази.

 Зі спогадів Опанаса Заливахи: «У Києві після зони мені зробили таку цілу учту, перформенс зустрічі. Всім тим командувала Аллочка Горська. Костюм мені модний купили, замовили ресторацію. Повеселилися. Щойно я повернувся у Франківськ, як приснився мені страшний сон. На вечір прийшла телеграма, що Горська загинула. Хоч я був під наглядом, але вирвався і поїхав до Києва. Це темна справа і до сих пір не розкрита...»

Учень 2: Після звільнення Заливаха повернувся до Івано-Франківська, півтора року був під адміністративним наглядом. Художній фонд відмовився надати йому роботу. Працював креслярем на побуткомбінаті. Звичайно ж, малював. Було два обшуки вдома. Він виклично одружився з племінницею Степана Бандери, взяв шлюб у Космацькій церкві і на початку 1971 року відсвяткував одруження вдома, в колі друзів дисидентів. Пані Дарина пригадувала, що тоді на весілля завітали й непрохані гості з органів держбезпеки - Заливаха після звільнення був під постійним наглядом КДБ. Останні роки Опанас Заливаха доживав із дружиною та донькою Іриною у тій самій знаменитій садибі, на території колишньої «німецької колонії» в Івано-Франківську. Ще за життя художника вулицю Кошового, на якій стоїть цей будинок, перейменували на його честь, хоча на протилежному боці дотепер залишилася табличка зі старою назвою.

Бібліотекар: Зі спогадів Раїси Мороз: «Затишно і добре було сидіти в Опанасовій «мансарді» і розглядати картини. На картинах не було садків вишневих коло хати. Або якщо й були, то завжди на таку українську ідилію чатували ворожі сили. Зі стін дивилися сумні, стривожені очі жінок і дітей; сіячі у білих полотняних сорочках засівали поле зерном, а чорні круки навздогінці викльовували засіяне. Засмучені, вусаті обличчя чоловіків, які несуть ярмо в одноій упряжі з волами; поголені голови в’язнів, які несуть труну свого побратима. Тюремна камера, в’язні і заґратоване вгорі віконце; Шевченко із гнівно піднятими догори кулаками. Сковорода на тлі українських сіл, пшеничних ланів і тополь все своє несе з собою... Картини навіювали роздуми над долею України, над долею її синів та дочок.»

Якщо коли-небудь на будинку, в якому жив і творив Опанас Заливаха, з'явиться меморіальна дошка, то вона заледве помістить перелік усіх видатних людей, які свого часу тут перебували. Помешкання івано-франківського художника, який за вільнодумство відбув п'ять років ув'язнення в мордовських таборах, свого часу було справжнім осередком українського дисидентського руху.

Зі спогадів вдови художника Дарини Заливахи (фото): «В'ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз, Ярослав Лесів, Дмитро Гриньків - всі вони часто бували тут, читали свої вірші та відозви, ми були їх першими слухачами.  Лук'яненко менше тут був, бо він більше сидів. А в Славка Чорновола Панас був за кума, коли того Тарасика хрестили...»

Учень 1: Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської. Хотів відкрити свій музей. Але…

Зі спогадів Дарини Заливахи: «Якби навіть десь надумали створити музей, то що там будуть експонувати? Деякі роботи зберігаються в мене. Але значна частина його найкращих картин, які він сам повідбирав, пропала за кордоном. Ще в середині дев'яностих Панасу запропонували персональну виставку в Лондоні, і він повіз туди сорок робіт, які сам вважав шедевральними. Назад повернувся без нічого, тільки валізку чистих ватманів йому в Англії подарували. Панас був трохи злий на Лондон...».

 У 1987 році Заливаха став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ). Оформляє обкладинку журналу "Український вісник". Можливiсть повернутися до активної творчостi Опанас Iванович отримав аж iз настанням «горбачьовських реформ» в СРСР. Свiдченням цього є ряд робiт майстра, таких як "Є i будемо", "Дзвонар", "Червона калина", "ХХ вiк", "Мироносицi", "Українська мадонна", "Портрет Василя Стуса", "Портрет Шевченка", "Козака несуть", "Початок". 1988 року після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки в Івано-Франківську, Львові, 1989 - в музеї Т. Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. Лише 2003 року він видав свій перший альбом. Автор спогадів про Аллу Горську в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи. Спогади. Статті». Був оформлювачем книг: «Палімпсести» Василя Стуса, «Блудні сини України» Євгена Сверстюка (показує книгу). Одна з новел, “Мить на чумацькому шляху”, присвячена саме Опанасу Заливасі.

 «… людина з її болями та надіями, людина думаюча, стражденна і завжди несподівана, нестандартна — це його герої». (Галина Севрук) (Демонстрація слайд-шоу).

Учень 2: Розповідає дисидент Іван Гель:

—1988 року в часи перших революційних утворень відбулася перша виставка Опанаса Заливахи у Львові. Потому були виставки в Києві, в Англії, в Німеччині. А вже через рік він став лауреатом премії імені Василя Стуса. Був лауреатом премії Митрополита Андрея Шептицького. А ще через декілька років отримав і звання лауреата національної премії імені Тараса Шевченка. Взагалі Опанас намагався малювати до останнього, проте в останні два роки життя його зір уже не витримував навантажень, художник практично став незрячим. Знаю, що він дуже важко переживав, що більше не може малювати. Перший приступ в Опанаса стався цьогоріч на Благовіщення, а вже 24 квітня його не стало.

 Бібліотекар: Перестало битися серце видатного художника сучасності, вірного сина України Опанаса Заливахи. Перегорнута ще одна сторінка української історії. Пішов із життя талановитий майстер пензля, справжній українець, котрий належав до грона дисидентів-шістдесятників. «Незалежна» Україна, за волю якої все життя боровся Опанас Заливаха, так  не віддячила свого вірного сина. Скільки робіт створив Заливаха, нікому доподлинно невідомо. Музею художника дотепер не існує. Після його смерті в середовищі місцевих художників з'явився задум увічнити пам'ять про художника й дисидента в якій-небудь скромній скульптурі на одній із центральних вулиць міста, але... Спогади про Заливаху лише усе більше губляться й розпорошуються. Скінчити ж хочеться словами Богдана Гориня: «Якби хоч частину з того, що створив у царині образотворчого мистецтва Опанас Заливаха, виставити або опублікувати, то і було б досить, щоб захопитись чарівною веселкою його творчої уяви, перейнятися вогненною силою його ідей і почуттів, відчути і зрозуміти безмежну любов митця до України…»

 Учнями нашої школи у рамках проекту «Опанас Заливаха» було створено щедро ілюстровану брошуру, присвячену життю і творчості нашого видатного земляка. Її ви можете побачити на книжковій виставці «Куп’янськ – третя столиця України». У соціальній мережі «Фейсбук» створено персональну Сторінку художника, на якій викладено всі наші «знахідки», на які ми натрапили, працюючи над проектом. Запрошуємо вас її відвідати у вільний час!

 Та ось і дійшов до кінця наш бібліотечний урок. Сподіваюся, він спонукає вас не зупинятися на почутому та побаченому, а глибше вивчати історію рідного краю, який дав світові ще багато відомих особистостей. Любіть Україну так, як любив її Опанас Заливаха та інші шістдесятники! До зустрічей!

1

 

zip
Додано
18 вересня 2018
Переглядів
721
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку