Проєкт " Овруччина в долі А.Малишка"

 

                  Загальногімназійний  проект

                          «Азбука мого міста»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Андрій Самійлович

          Малишко

 

 

 

 

 

 

 

 

 

літературному просторі кожної епохи існують письменники, які визначають обличчя свого часу, письменники, не прочитавши яких, Неможливо скласти уяву про ментальність і традиції тієї чи іншої країни. Є такі письменники і в Україні. Андрій Малишко – один з них.

Андрій Самійлович Малишко був яскравим представником героїчного покоління, в його поетичних вітрилах співав вітер буремної епохи. Його поезія увібрала в себе невичерпну життєву енергію, океан світла, над яким і донині сяють поетичним дороговказом зорі совісті й добра, честі і звитяги, віри, надії та любові. Істинністю його обдаровання було те, що для Малишка не існувало «непоетичних» тем. Він був багатогранним і багатожанровим поетом. Поетичне мислення Малишка ґрунтувалося на внутрішніх законах народної поезії. Її народнопісенну основу у його творчості неможливо уявити без фольклорних джерел, без народної образності. Тож увесь поетичний доробок Андрія Малишка – від природи глибоко пісенний.  Поет жив у пісенному слові, переживав у слові, пам’ятав у слові, перемагав у слові. Андрій Самійлович і співаком був гарним, мав ліричний баритон. Так, як співав народні пісні Малишко, не співав ніхто з видатних українських поетів. Його гострі сірі очі на мужньому вилицюватому обличчі яскраво передавали стан поетичної душі під час співу.

Мало хто знає і про те, що Малишко іноді складав мелодії до своїх віршів. Андрій Самійлович досить вправно грав на баяні. На фронті часто під його акомпанемент співали пісні. А пісня Малишка «Хусточка червона» в обробці облетіла всі фронти. Андрій Самійлович знав безліч народних пісень. Співаючи рідні батьківські пісні, поет створював і свої неповторні пісенні твори.

Творчість Андрія Малишка сьогодні безумовно асоціюється з творчістю його талановитих побратимів: Платона та Георгія Майбород. Пісні Платона Майбороди та Андрія Малишка, завдяки їхньому спорідненому таланту, стали яскравими діамантами української пісенної скарбниці. А їхня пісня «Про рушник» вже давно здобула славу народної пісні, як, власне  й інші пісні Малишка: «Київський вальс», «Стежина», «Ми підем, де трави похилі», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Запливай же, роженько весела», «Моє кохання»… Зокрема «Пісня про рушник» набула такої популярності, що її було перекладено тридцятьма п'ятьма мовами світу.

…Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в Обухові на Київщині, в родині шевця. Вчився в медичному технікумі, 1932 року закінчив літературний факультет Київського інституту народної освіти. Вчителював, служив у Червоній Армії, працював у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Був активним учасником Великої Вітчизняної війни, нагороджений двома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, «Знак Пошани» та багатьма медалями.

Після війни у 1944-1947 роках був відповідальним редактором журналу «Дніпро». Почав друкуватися 1930 року. 1935 року його твори вперше були надруковані книжкою в колективній збірці «Дружба». А першими поетичними книжками Андрія Малишка були «Батьківщина» 1936 року, «Лірика» та «З книги життя» 1938 р, «Народження синів» 1939 р.  У 1936 році  він став членом Спілки письменників СРСР. 

    Андрій Самійлович був напрочуд товариською людиною, він не визнавав самотності. Навколо нього завжди було чимало друзів та шанувальників. В оточенні Андрія Малишка панував піднесений настрій. Подовгу точилися задушевні розмови, які захоплювали настільки, що могли тривати до самого ранку. Спілкування з Малишком перетворювалося на літературні вечорниці з гарною піснею та добрим гумором. Андрій Самійлович був у захопленні від розповідей побратимів по перу. Під час таких вечорниць Малишко артистично читав пародії на друзів-письменників, нові вірші, жартував, розповідав дотепні історії.

  Андрій Малишко, як людина щирого таланту, володів дивовижним даром: з першого слова, з першої зустрічі викликати до себе симпатію, прихильність, зачаровувати людей. Андрій Самійлович був прекрасним оповідачем, проте він був і добрим слухачем.

Малишко дружив з багатьма поетами, їздив до них в гості, любив їх приймати у себе в Києві або у Кончі Озерній. Вірші друзів пам’ятав не гірше своїх. У товариському колі поет охоче ділився своїми творчими планами. 

  Малишко був полум’яним охоронцем поетичного слова, слова образного й живого. На письменницьких з’їздах та пленумах він завжди в яскравих промовах підтримував справжніх майстрів літератури. З цього приводу Остап Вишня називав Малишка «дзвінкосерйозний Малишко!».

  Андрій Самійлович Малишко нещадно воював проти мовної підробки, проти алогічної поезії, що нехтує змістом заради філологічного жонглювання словом. Він категорично виступав, коли справжніх поетів звинувачували у ретроградстві. … «Писати треба так, щоб не соромно було народу показати. Ми ж для людей працюємо…» казав Поет.

Андрій Самійлович завжди наголошував: «Поет мусить бути трибуном і філософом. А не «цвірінькалом», горобчиком під стріхою». І сам собі додавав: «Росте молодь. Косяком пішла в літературу. Талановиті хлопці йдуть… Чого варті і Борис Олійник, і Микола Вінграновський, і Микола Сингаївський…». І ці «косяки» молодих письменників обожнювали Андрія Самійловича Малишка, як і він їх.

 Під час війни Андрій Малишко був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини» та в партизанській газеті «За Радянську Україну». Воював на Південно-Західному, Сталінградському, І та ІІ Українських фронтах. Визволяв Київ, західні області України, Польщу.

Твори Андрія Малишка, написані на війні, увійшли до збірок «До бою вставайте» (1941), «Україна моя!» і «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» і «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» і «Чотири літа» (1946). Звертався поет у ті роки й до широких епічних полотен. Його перу належать поеми «Сини», «Любов», «Жива легенда», «Марія» та інші. Найвизначніша його поема тих часів – «Прометей». Спостережене й пережите на війні наснажувало душу і серце поета упродовж всього життя.

Поетична думка Андрія Малишка завжди працювала невпинно і потужно. До останнього дня поет горів творчим життям, будував нові плани, писав талановиті твори. В поезіях останнього періоду «Полудня віку» органічно поєдналися глибока мудрість і краса пісенного слова. Але занадто рано, на 58-му році життя, він пішов за вічну межу….

Олесь Гончар, згадуючи Андрія Малишка, писав: «Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі ж згоряють, як бійці в атаках, падають спалені на тяжких безнастанних вогнях своєї праці і творчості. Таким мені уявляється Малишко, один з найяскравіших наших національних поетів, гордість всієї багатомовної радянської поезії. Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, він згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень»…. 

Андрій Малишко помер 17 лютого 1970 року. Його ім’ям названо вулицю та бібліотеку в Києві, середню школу в Обухові, там же створено його музей, названо іменем Андрія Малишка й теплохід, що курсує Дніпровими просторами. А душа Андрія Малишка живе у його неповторних піснях, які вже стали для людей народними.

 

 

 

   Андрій Малишко і Овруч

Як відомо з біографії поета, по закінченні в 1932 році Київського інституту народної освіти Андрій Малишко разом із такою ж, як і сам, юною дружиною Ольгою Михальською приїхав працювати в старовинне поліське місто Овруч. Молодий вчитель української і російської мови й літератури саме тут, у трудовій школі робітничої і селянської молоді, розпочав свою трудову діяльність.

Наш квітучий древлянський край, його історичне минуле, щирі люди, з якими довелось спілкуватись і працювати, залишили помітний слід у поетичній скарбниці Андрія Малишка, знайшли відображення у його спогадах і щоденникових записах. Овруцька земля надихнула поета на багато поезій, які ввійшли потім до збірок різних років. Це, зокрема, вірші «Мати», «Дядько мій, Микита-чорнокнижник», «Опанас Біда», «Заспів про Боженка» та інші.

Глибокий слід у житті поета, відбиток у його художній творчості залишив період проживання на квартирі у Ганни Шумило. Хата цієї мудрої, лагідної за вдачею полісянки, стояла на околиці Овруча. Далі починався прадавній ліс, відкривались красиві поліські краєвиди. Господиня знала багато пісень, приказок, прислів’їв і  щедро користувалася ними в розмовній мові. Іноді Андрій співав разом із нею, записував невідомі йому пісні.

 Старший син господині навчався у військовій академії, і вона часто просила Андрія написати йому листа. Пізніше А. Малишко в автобіографічних нотатках, згадуючи про це, писав: «Увечері у нас не було світла, хата стояла край міста, і вітри дмухали так, що вона аж скрипіла. Ми запалювали свічку, і мати починала проказувати листа до сина в  далеку Москву. Була неписьменна і говорила, як чула своїм серцем: «Синку мій, починається весна, прилетіли сірі гуси і обсіли всі наші стерні. Якби ти був тут – ... Синку мій, – продовжувала вона, – ми вже проорали поле, а на полі розвелося стільки жайворів, перепілок, що ти б там і ночував. Так вони співають, мов це їхня держава, і ніхто їх не бере в сільце. А ліси наші аж кишать грибами, дуже багато їх у цьому році, а найбільше білих. Приїзди, синку, наберем грибів»…. Так писала, щоб заманити його додому. Розповідала про дві тополі, що шуміли під вікном... і все закликала сина додому. А потім літа довгі, важкі розлучили нас с Ганною, і ті тополі шуміли їй вві сні вже без мене. Але пісні її лишилися в моєму серці. І те, як вона уміла розповідати  добірно, може і для мене було школою красномовства...»

Пропрацював Андрій Самійлович в Овручі недовго – неповні два роки, але світлий слід його перебування тут залишився назавжди. Овручани пишаються тим, що у нашому невеликому місті працювала така людина. Ім’я великого поета носять Овруцька центральна районна бібліотека та опорний заклад освіти «Овруцька гімназія імені Андрія Малишка» Овруцької міської ради Житомирської області.

7 Лютого 1979 року Рада міністрів Української РСР прийняла Постанову № 73 « Про присвоєння імені А. С. Малишка Овруцькій районній бібліотеці для дорослих Житомирської області». З того часу, ось уже 40 років бібліотека носить це почесне ім’я.

В читальній залі центральної районної бібліотеки  діє постійна книжково-ілюстративна виставка «Стежина життєвої долі», яка розповідає відвідувачам бібліотеки про життєвий та творчий шлях Андрія Малишка. Тут часто збираються місцеві поети та поціновувачі поетичного слова, щоб почитати  вірші, поділитися творчими планами…. А ще тут проходять вшанування пам’яті поета, на які приїздить багато гостей, шанувальників поезії А. Малишка  з різних куточків України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                

 

 

 

 

 

 

 

 

                

10 грудня 2003 р.  розпорядженням кабінету міністрів України  №752-р ім’я поета Андрія Самійловича  Малишка присвоєно Овруцькій гімназії, адже саме на тому місті, де  зараз розташована гімназія, знаходилась колись трудова школа робітничої і селянської молоді, в якій починав свій трудовий шлях великий поет.

 

 

 

 

 

 

 

 

Учні гімназії та вчителі свято бережуть пам’ять про Андрія Малишка. На центральній стіні навчального закладу знаходиться меморіальна дошки А. Малишка.  В закладі діє кімната-музей поета та літературна студія «Живе слово». Члени її часто відвідують будинок, де проживав Малишко. У такі дні діти бувають особливо схвильовані, радісні, просвітлені, адже вони бачать будинок у якому жив поет, де творив свої перші вірші. У цьому будинку ніхто не живе, але до цих пір стоїть стара яблуня, яку колись посадив поет:

Стоїть собі пусткою хата,

Навколо ж вирує життя.

Вона колись щира й багата

Поету дала майбуття.

Під час засідань літературної студії звучать не тільки поезії А. Малишка, а й вірші молодих літстудійців, які тільки починають свою поетичну творчість.

З великим захопленням юні поети представляють слухачам поетичні рядки, присвячені А. Малишку:

Малишко присвятив життя усім нам,

Він батько народу, повчання синам,

Від віршів його в світі краще буде,

Бо знають його і цінують люди.

Бо пісня його  красива й дзвінка,

Летить до людей, неначе ріка.

І розуміють усі, що настала мить:

Мова Малишка у душах бринить….

 

 

 

 

 

 

Колектив гімназії підтримує тісні дружні зв’язки з  батьківщиною поета  – містом Обуховом. З нагоди 100-річчя поета до Овруча приїздила делегація вчителів Обухівської школи №1, яка теж носить ім’я А. Малишка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учні та вчителі гімназії  небайдужі до поетичного таланту А. Малишка, адже його слово залишається актуальним і в наш час, час національного відродження та переосмислення своєї життєвої позиції, бо  в кожної людини є такі цінності, які даються в житті один раз – це Батьківщина, і як тут не згадати Малишкове поетичне зізнання:

…Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Всім мешканцям нашого невеликого міста добре відоме ім’я Андрія Малишка, кого б ви не запитали, кожен розповість про перебування поета в Овручі, про його поезію, а дехто й заспіває його найвідомішу «Пісню про рушник».  Та є в нашому місті місце, де люди буквально живуть з ім’ям поета. Це вулиця Андрія Малишка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Знаходиться вулиця у так званому мікрорайоні Кизили і нараховує ледь більше двадцяти будинків. Але не у величині справа. Тут живуть хороші, щирі люди, які люблять своє місто, свою вулицю і знаються у поезії, зокрема Малишковій.  Вони прикрашають свої будинки, висаджують біля них сади і квіти, щоб кращою була наша українська земля, щоб розцвітала вона, радуючи всіх навколо…

Земля моя, прекрасна Україно,
Твоєю піснею я серденько живлю.
Для мене ти і вічна, і єдина,
І я тебе всім серденьком люблю!

Майже п’ять десятиліть тому пішов із життя Андрій Малишко, залишивши нам у спадок неповторну поезію і ліричну пісню. Поліська земля ніколи не забуде свого співця.

 

 

 

 

 

 

 

                           ДУША

           АНДРІЯ   МАЛИШКА

Минають літа, як мрії,

А вірші його живуть,

Бо пісню душі Андрія

Далеко-далеко чуть.

То жайворон зрине в сині,

То в гущі садів, лісів

Озветься по всій країні

    Веснянками солов’їв.

       То бризне, неначе криця,

      Осяє довкола все,

То блисками громовиця

                      В атаку її несе.

Хіба ж то мені забути,

Як той поетичний сплав,

Немовби патрони в скруті,

Я з друзями поділяв?

Чи те, як ходив на Росі

У бій Малишко Андрій?

Він з пекла атак виносив

Поезії буревій.

А той сталінградський подих,

Яким він палив серця?..

Його поезія – подвиг

І воїна, і творця.

Зі мною бентежна книжка

Півсвіту, мабуть, пройшла.

У неї – душа Малишка,

В ній пам’ять моя пала…