Проєкт "Славетні українці"
Про матеріал
З проєкту можна дізнатися більше про видатних особистостей, які змінили хід історії, прославили Україну на весь світ та залишили глибокий слід у науці, культурі й спорті. Є фото визначних пам'яток архітектури, портретів митців та пам'ятників.
Мета проєкту: поглибити знання учнів про видатних українців, навчити учнів співпраці з однолітками та батьками, працювати з різними інформаційними джерелами, розвивати пізнавальну діяльність учасників навчального процесу, виховувати почуття патріотизму, гордості за своїх земляків та толерантність у відносинах між учасниками проекту.
Етапи реалізації проекту: 1. Створення груп із учнів класу і залучення до пошукової роботи батьків учнів.2. Ознайомлення з темою, метою і основними завданнями.3. Знаходження необхідної інформації з використанням різних джерел.4. Обговорення , аналіз та систематизація зібраного матеріалу. 5. Представлення роботи груп.6. Оцінювання роботи проведеної групами.
Ярослав Мудрий. Роки життя (близько 983 —1054). Був другим сином хрестителя Русі князя Володимира Святославича з династії Рюриковичів. В хрещенні мав ім'я Георгій. Був людиною високою на зріст (близько 175 см), із середнім видовженим обличчям, різко випнутим носом дещо хвилястої форми та з тонко окресленими, відносно неширокими вилицями..
Ярослав був освіченою людиною. За свідченням Нестора:“Засіяв книжними словами серця віруючих людей”. “До книг він мав нахил, читаючи часто вдень і вночі”. За це його прозвали “Мудрим”Нестор Літописець. Пам’ятник Ярославу Мудрому. При дворі Ярослава навчалися майбутні правителі європейських держав, зокрема король Норвегії Гарольд Сміливий та угорський король Андрій.
Заповіт Ярослава Мудрого. У близькому до Києва Вишгороді 20 лютого 1054 р. на руках любого Всеволода помирав Великий князь Ярослав. В останні хвилини свого життя він звернувся до дітей зі словами:«Вас я, діти, покидаю,Йду у ліпшу сторону Але, діти, пам’ятайте Мою заповідь одну: Не сваріться, живіть в згоді!Тільки мир збере усе,А незгода, наче вітер,Все по полі рознесе!»
Смерть Ярослава. Ярослав Мудрий помер у віці 76 років. Літописець,вказуючи на значення діяльності князів Володимира та Ярослава,писав: “ Як то буває, що один зоре землю, другий засіє, а третій жне та їсть багаті овочі. Так і тут: батько Ярослава зорав та зрушив землю, просвітивши хрестом, Ярослав, Володимирів син, засіяв книжними словами серце вірних, а ми живемо, користуючись з книжної науки”.
Княгиня Ольга. Ольга — княгиня київська, дружина руського князя Ігоря Рюриковича. Після смерті чоловіка стала регентом при малолітньому синові Святославі та фактичною правителькою Русі у 944—964 роках. Народилася приблизно між 880 та 920 — 11 (24) липня 969 Померла 24 липня 969 р. н. е., Київ. Похована була у Десятнній церкві в Києві Чоловік: Ігор Рюрикович Діти: Святослав Ігорович Онуки: Володимир Святославич, Ярополк Святославич, Олег Святославич Правнуки: Ярослав Мудрий, Ізяслав Володимирович, Борис Володимирович,
Україна може пишатися княгинею Ольгою, бо така правителька зробила б честь будь-якій країні. У ній чудово поєднувалися найважливіші лідерські якості: мудрість і рішучість, справедливість і суворість, твердість і милосердя, наполегливість та доброта. Але головне, Ольга була першою з Рюриковичів, хто справді думав про державу, її інтереси та майбутнє. Вона, на відміну від Олега та Ігоря, не розглядала державну владу лише як засіб збагачення себе та власних наближених. Ольга створювала країну для свого сина та онуків, намагаючись закласти у суспільно-політичний фундамент давньої Русі міцну основу
У Ватикані заборонена символіка інших держав (окрім Ватикану),але у Соборі Святого Петра в Римі знаходяться мозаїчні зображення святих Володимира і Ольга. Мозаїчне зображення св. Володимира декороване золотим тризубом на синьому фоні. Мозаїки святих хрестителів Русі-України були подаровані Собору Святого Петра українським греко католицьким священиком Василем Лостеном на честь тисячоліття хрещення русі-України та на знак єдності українського народу із Римським Престолом. Мозаїки стали одним із символів належності у св. Хрещенні українського народу до великої Христової сім’ї – Католицької Церкви .
Розмістити тризуб дозволило те, що на Той час Україна не була самостійною державою. Отож ,тризуб був лише національним знаком та знаком князя Володимира, але не державним гербом. Після проголошення незалежності України він став гербом України. Так України стала єдиною державою у світі (звісно, окрім Ватикану),чий герб зображено у Соборі Святого Петра в Римі.
Михайло Грушевський. ГРУШЕВСЬКИЙ Михайло Сергійович (1866-1934) Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1890 p.),видатний український історик, громадський діяч,Президент Української Народної Республіки. Народився 29 вересня 1866 р. у м. Холмі (тепер місто Хелм на території Польщі). Походив, як пише він у своїй біографії, з бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що гніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки й паламарі. Дід Михайла, Федір, переїхав свого часу під Київ, у село Лісники, що допомогло батькові Грушевського, Сергію Федоровичу, здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності.
Цікаві факти: 1. Досі невідомо, де саме народився Михайло Грушевський. Знаємо лише, що у містечку Холм у Польщі. От тільки точна адреса не збереглася, та й у ніяких документах вона не згадується. А щодо особняка, на якому красується бронзова табличка з надписами польською та українською «У цьому домі 17. ІХ. 1866 року народився найвизначніший український історик і перший Президент Української Республіки Михайло Грушевський», – його обрали наздогад. 2. Михайло пішов до школи доволі пізно. Попри те, що батьки (педагоги) добре підготували дитину вдома, батько боявся, аби син не мав проблем з наукою. Особливо зважаючи на чужу, російську, школу. Саме тому від початку віддав його до нижчої кляси, яку Михайло переріс як роками, так і знаннями.
3. Михайло Грушевський, як історик, є рекордсменом серед своїх колег. Йдеться про кількість написаних ним наукових праць. Навіть сьогодні неможливо підрахувати їхню точну кількість, проте, як стверджують історики, лічба йде на кілька тисяч! До слова, аби встигати виконувати такий великий обсяг роботи Грушевський спав лише чотири години на добу. 4. Михайло все життя був українським націоналістом. Саме тому його заочно 7 (20) березня обрали головою Центральної Ради. До слова, сам Грушевський про своє нове призначення дізнався постфактум і навіть був змушений вернутися в Україну, аби виконувати нові обов’язки.
5. Попри свій авторитет та високі посади, Михайло був напрочуд ввічливим. Особливо це проглядалося у його викладацькій діяльності. Так, до всіх студентів він звертався винятково «пане-товаришу» та на «ви». 6. Серед робіт Грушевського наймасштабнішою є праця «Історія України-Руси». Дев’ять томів у загальному налічують понад 6 000 сторінок. Над написанням Михайло трудився понад 38 років від 1895 до 1933-го. 7. Насправді ж Михайло Грушевський ніколи не був Президентом України. Фактично він очолював Центральну Раду, яка виконувала основні функції уряду. Завдяки цьому він був більше як голова парламенту, але не президент.
8. Саме за Грушевського почали діяти частини Народної міліції, як аналог Національної гвардії. Сам Михайло ніколи не був противником української армії, проте він чітко усвідомлював, що царських солдатів на український манір ніколи не переробити. 9. Майже від початку свого наукового та літературного шляху Грушевський піддавався нападкам російської (і ще імперської) влади. Так, під час штурму Києва у 1918-му більшовики цілеспрямовано знищили фамільний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9. Впродовж кількох годин бронепотяг обстрілював дім. Солдати під керівництвом Андрія Полупанова знищили все – майно, рукописи, деякі праці Михайла та його батька, велику бібліотеку тощо.
10. Того ж 1918-го, а саме – 29 квітня, у Києві на Грушевського здійснили напад. Сталося це в Луцьких казармах Січових стрільців. Тоді російський солдат хотів багнетом заколоти вже чинного голову Центральної Ради, проте промахнувся, поціливши у дружину Грушевського Марію, яка тоді отримала легке поранення.
Родина Гната Юри була хоч і небагата, але дуже творча, тож акторські здібності хлопця виявились доволі рано. 1904 р. спробував себе на сцені аматорського театрального гуртка, а з 1905 р. перебував на професійній сцені — у трупі С. Максимовича. В 1913—1914 рр. молодий актор працював на сцені театру товариства «Руська бесіда» у Львові, справжній кузні кадрів українського театру. У 1917 р. Лесь Курбас запросив Гната Юру у Київ до Молодого театру.
Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка було засновано у Вінниці 1920 року частиною акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об'єднавшись, митці утворили театральний колектив під назвою «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», керівником якого було обрано Гната Юру – надзвичайно талановитого організатора театральної справи. Перші роки свого існування театр багато мандрував по містах і селах центральної України. Потім півроку на підводах, а то і пішки актори мандрували по шахтах, заводах та робітничих селищах Донбасу. В умовах війни, голоду, хаосу митці працювали виключно на ентузіазмі – в тому середовищі, де про театр годі було й думати.
Спочатку театр не мав постійного місця, але 1923 року отримав статус Державного. Це стало поштовхом для переведення франківців до тодішньої столиці України — Харкова. Однак через три роки відбувся так званий «обмін містами»: київський театр «Березіль» Леся Курбаса переїхав до Харкова, а театр ім.І. Франка – до Києва, в будівлю колишнього театру Соловцова. З 1926 року театр вже розташовувався за теперішньою його адресою.
Через постановку «Бориса Годунова» Борисом Сушкевичем у 1937 році (і не лише через цю виставу) над Гнатом Юрою нависла реальна загроза. Син Юри каже, що арешту батька завадив тодішній 1-й секретар спочатку Московського, а потім Київського міськкому ВКП(б) Микита Хрущов і… війна. Початок німецько-радянської війни 1941 року збігся з гастролями франківців у Москві. Театр спочатку вивезли до Тамбова, згодом був період роботи в евакуації – у Семипалатинську (Казахстан) і Ташкенті (Узбекистан). Три фронтові бригади митців виступали на передовій та у шпиталях. Також з листа Юри до радянського вождя Сталіна відомо про те, що театр пожертвував чималу суму – 230 тисяч карбованців – у фонд оборони СРСР від німецьких окупантів. Під час війни будівлю театру було зруйновано. Відновили її у 1946 році – через три роки після відступу нацистів із Києва. Гнат Юра пропрацював художнім керівником рідного театру 46 років – з 1920 до 1966.«Театр – це великий творчий колектив, який складається з різних майстрів своєї справи. Всі вони виконують спільне завдання, створюють виставу», писав він у книзі «Моє життя».
Гнат Юра активно знімався на Київській кіностудії фільмів ім. Довженка та Київській студії науково-популярних фільмів, грав у фільмах «Прометей», «Тарас Шевченко», неперевершено грав у виставі «Пригоди бравого солдата Швейка». Останні п'ять років життя митець був на пенсії. Помер 18 січня 1966 р. Похований на Байковому кладовищі.
Сергій Параджанов. Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї. Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці. У 1942–1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А. Слісаренком).
Тіні забутих предків. Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні.
Колір гранату. У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату». Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич.
Переслідування і арешти17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».
Останні роки. Смерть прийшла до нього тоді, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер. Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном й іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.
факти2004 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова. Параджанов мріяв поїхати до Берліну, але не для участі в престижному кінофестивалі, а тому, що хотів розшукати на барахолці чашку Гітлера. Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу — так і став підмітати — «з вогником». В одній з колоній Параджанов відкрив школу живопису. Шляхом Сергія Параджанова пішов тільки один з його родичів — його племінник Георгій Параджанов. Він зняв короткометражний фільм «Всі пішли…», який був відмічений тим самим медальйоном Параджанова на фестивалі в Ріміні. 23 липня 1997 року в Києві врочисто відкрито пам'ятник Параджанову.
Леонід Биков. Леонід Биков народився 12 грудня 1928 р. у селі Знам'янці на Донеччині в родині робітників. 1929 року батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). 1936 року сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». В цьому ж році Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше навчався у 11-й школі, до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945—1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі № 6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна.
1960—1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сценарію сатиричного кіножурналу «Ґніт». У кіно свою першу роль він зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці», потім зіграв Сашка у фільмі Київської студії «Доля Марини». Наступну роль він отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році — головна роль у фільмі «Максим Перепелиця». Серед найкращих ролей Леоніда Бикова в кіно можна назвати Богатирьова («Дорога моя людина», 1958), Акішина («Добровольці», 1958), танкіста («Травневі зірки», 1959), Альошки («Альошкіна любов», 1960), Гаркуші («На семи вітрах», 1962).
Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створено сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, через його «негероїчність». Після довгого очікування в 1973 році, Биков зняв таки «В бій ідуть лише „старі“». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд радянських льотчиків Другої світової війни, і в першу чергу Віталій Попков. У 1976 році знято ще один фільм — «Ати-бати, йшли солдати». У 1978 році розпочалися зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець» за повістю Євгена Шатька «Прибулець-73». Биков виступив як автор сценарію, режисер та виконавець головної ролі інопланетянина Глоуза та колгоспника Юхима. У березні 1979 року вже відзнято дві частини фільму на кіноплівку і 5 квітня представлено суду критиків. Картину чекав успіх, але доля зруйнувала плани.
Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався трактор і з невідомих причин, Биков вирішив його обігнати, не переконавшись у безпеці маневру. Як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухається вантажівка. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на слизькій трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів… Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві.
Олександр Усик. Усик Олександр Олександрович Народився 17 січня 1987 року у Сімферополі. Боксом почав займатися у 15 років. 2006 р. взяв участь на чемпіонаті Європи, дійшов до півфіналу, в якому програв Матвію Коробову у ваговій категорії до 75 кг. Потім Усик перейшов до напівважкої вагової категорії, і в 2008 році завоював у Болгарії Кубок Стренджа. Після поразки у травні 2022 року мексиканця Сауля Альвареса від Дмитра Бівола Олександр Усик очолив рейтинг найкращих боксерів світу незалежно від вагової категорії журналу «Ринг», але менше ніж за місяць поступився першою сходинкою японцю Наоя Іноуе, який 7 червня 2022 року здобув перемогу над філіппінцем Ноніто Донером. Слід зазначити, що Усик став першим важковаговиком-лідером рейтингу P4 P від The Ring після Майка Тайсона за більш ніж 30 років.
Бій Олександр Усик — Ентоні Джошуа , з назвою Лють на Червоному морі — професійний боксерський поєдинок-реванш між чинним чемпіоном світу за Олександром Усиком та колишнім володарем цих титулів Ентоні Джошуа, який відбувся 20 серпня 2022 року в Джидді, Саудівська Аравія. Ентоні Джошуа був розчарованим результатом поєдинку, викинувши на емоціях пояси чемпіона WBA (Super) та The Ring за канати рингу. Після цього вийшов з рингу та прямував до роздягальні, але, заспокоївшись, повернувся.
Джошуа взяв мікрофон та у своїй промові визнав перемогу українця, розповів про тиск, який був на ньому в реванші, складність свого боксерського шляху, а також згадав про українських чемпіонів, які билися у важкі для країни часи. Олександр Усик, своєю чергою, заявив, що цю перемогу він присвячує Україні й воїнам ЗСУ, також подякував Богу та виявив бажання провести бій лише з Тайсоном Ф'юрі, який володіє титулом WBC. А також чемпіон який 17 січня, святкував 36-річчя, оголосив про збір коштів на відновлення зруйнованого російськими військами багатоквартирного будинку в Ірпені.
Володимир і Віталій Кличко. Віталій та Володимир Клички народилися у Киргизстані у сім’ї військового. Разом зі своїми батьками вони об’їздили більшу частину Радянського Союзу. У 1985 році вони переїхали до України. Дитячі заняття різними видами єдиноборств склались у серйозне захоплення кікбоксингом, а згодом – боксом. Ще з дитинства брати мріяли стати чемпіонами світу з боксу одночасно і зібрати якомога більше поясів. З кожним боєм брати вдосконалювали свою техніку, беручи щось для себе з техніки суперника.
В Німеччині Віталія Кличка називають “королем нокаутів ”, адже він провів 27 перших боїв і завершив їх нокаутами. Володимир “ сталевий молот ” має 32 перемоги, з яких 28 - нокаутуючі. Клички вписали нову сторінку в історію світового боксу, ставши першими братами, котрі зібрали всі найпрестижніші пояси серед важковаговиків. Мають вищу освіту вільно володіють німецькою, англійською. З дитинства брати займались не тільки спортом, а й музикою. Віталій у 2000 році захистив кандидатську дисертацію на тему “ Бокс : теорія та методика спортивного відбору ”Віталій та Володимир мають авторитет в усьому світі. Не лише як спортсменів, але й як хороших людей.
Тарас Шевченко. Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаська область) у кріпацькій родині. 1822 р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і засвоїв деякі знання з арифметики. Малий Тарас, рано втративши матір, а потім і батька, з дитинства зазнав багато горя і знущань. Працюючи і навчаючись у дяка, Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури, а відчуваючи великий потяг до малювання, уже тоді робив перші спроби розпочати навчання у маляра. Переїхавши до Петербургу в 1831 р., Енгельгардт взяв із собою Шевченка, щоб мати дворового маляра, віддав його в науку на 4 роки до живописця В. Ширяєва. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші.
Зустріч у Петербурзі із земляком – художником Сошенком, байкарем Гребінкою, художником Брюлловим, Венеціановим, із поетом Жуковським змінила долю Тараса Шевченка. Вони побачили здібності молодого художника і 22 квітня 1838 року викупили його з неволі. Тарас Шевченко малював портрети, картини, ілюстрував свої вірші.21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі.
Цікаві та маловідомі факти. Тарас Шевченко був невисокого зросту – трохи більше 164 см. Улюбленим напоєм Тараса був чай із ромом. У 1975 році один із кратерів на Меркурії був названий на честь Тараса Григоровича Шевченка.1384 – стільки пам’ятників Тарасові Шевченку встановлено в світі. З них в Україні налічується 1256 монументів, і ще 128 – в 35 країнах світу — Бразилії, США, Китаї тощо. Перший пам’ятник Тарасові Шевченку встановили в 1881 році в місті Форт-Шевченко. Найменше в світі видання Кобзаря має розмір близько половини квадратного міліметра, що менше за макове зернятко. Створив його український майстер Микола Сядристий. Гортати сторінки збірки можна лише кінчиком загостреного волоска через їхній неймовірно крихітний розмір.
За життя Кобзаря більше цінували як художника, ніж як поета. Він був улюбленим учнем Карла Брюллова, а в 1860 році був удостоєний звання Академіка гравіювання від Імператорської Академії мистецтв за гравюру за картиною Рембрандта Притча про робітників на винограднику.500 м² − площа найбільшого портрета Кобзаря. Написаний він у Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою проїзд Садовий, 30, і внесений до Книги рекордів України. Графіті малювали ночами протягом двох тижнів. У 2002 році на території невизнаної Придністровської Молдавської республіки з’явилася оновлена 50-рублева банкнота з портретом Тараса Шевченка на лицьовій стороні. Раніше в обігу тут були купюри в 50 000 рублів із зображенням пам’ятника Тарасові Шевченку перед університетом в Тирасполі. Основну освіту Кобзар отримував всього лише 2 роки в церковно-приходській школі. Багатьма знаннями поет зобов’язаний баронесі Софії Григорівні Енгельгардт, яка навчала його польської та французької мов, але основні знання мов Тарас отримав від лакеїв. Поет завжди одягався досить модно, оскільки добре заробляв у Петербурзі, будучи успішним портретистом. У своєму щоденнику він писав про величезне задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша за 100 рублів, що було значною сумою для того часу.
15 років – стільки поет провів в Україні за все життя. У 14 років він виїхав із України з поміщиком Енгельгардтом, якому прислужував із дитинства, і потім приїжджав в Україну лише погостювати. Тарас Шевченко багато разів за своє життя закохувався. Серед симпатичних йому жінок були односельчанка Оксана Коваленко, польська швачка Дзюня Гусиковська, натурниця Амалія Колберг, княжна Варвара Рєпніна-Волконська, дружина полковника Ганна Закревська, Анна Ускова. Після повернення із заслання Тарас закохався в 14-річну актрису Катерину Піунову, а останнім коханням його стала 20-річна служниця Ликера Полусмак. До самої смерті Тарас Григорович мріяв знайти кохання і побудувати сім’ю, але ні з ким не склалися тривалі стосунки. Крім цього, є версія, що у поета був роман із дружиною Михайла Максимовича – Марією, адже через 9 місяців після початку їхнього тісного спілкування у Максимовичів народився син. Однак багато істориків називають це чутками, оскільки Михайло був близьким другом Тараса, і останній не міг так із ним вчинити.
Іван Котляревський1769, 9 вересня – у Полтаві народився Іван Котляревський, письменник, поет, драматург, громадський діяч, основоположник сучасної української літератури. Походив із зубожілого козацького старшинського роду, батько працював канцеляристом міського магістрату. Згодом Котляревські отримали дворянське звання. Дев’ять років навчався в духовній семінарії у Полтаві, яку так і не закінчив – духовна кар’єра його не приваблювала. Тоді ж почав писати вірші, публікувався в сатиричному альманаху «Полтавська муха». Працював канцеляристом, вчителював у поміщицьких родинах. Водночас активно цікавився українським фольклором: вивчав життя простого люду, його звичаї та обряди, записував народні пісні. З 1796-го перебував на військовій службі у Сіверському карабінерському полку.
«Енеїда» стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою. На той час українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Відтак твори Івана Котляревського започаткували новий етап формування української літературної мови. Мешкав у батьківському будинку, збудованому ще в 1705-му. Помер 10 листопада 1838-го в Полтаві. Перед тим відпустив на волю 6 своїх кріпаків та роздав все майно родичам і знайомим. В останню путь його проводжала вся Полтава, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем «На вічну пам’ять Котляревському»:... Будеш, батьку, панувати,Поки живуть люди;Поки сонце з неба сяє,Тебе не забудуть!...
Оскільки Іван Петрович ніколи не був одружений і не мав прямих нащадків, його спадкоємницею та господаркою садиби стала економка Мотрона Веклевичева, унтер-офіцерська вдова. Повний текст «Енеїди» (в шести частинах) побачив світ уже після смерті автора, в 1842-му. В рідній Полтаві на честь Івана Котляревського відкрито пам’ятник (1903), літературно-меморіальний музей (1952) та музей-садибу (1969).
Цікаві факти«Енеїда» Котляревського була в бібліотеці Наполеона. А цар Микола І мав її аж 2 примірники. Народився у Полтаві, в сім’ї канцеляриста. Закінчив Полтавську духовну семінарію та працював канцеляристом і домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.Іван Котляревський не був одружений. Дослідники твердять: через нещасливу любов у юності, коли дівчина Марія, в яку він закохався у 25 років, йому відмовила. Після того він пішов до армії. Служив у Сіверському карабінерському полку, брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїлу. Під час походу Наполеона І Бонапарта сформував на Полтавщині 5 український козацький полк. Був директором Полтавського вільного театру. Входив до складу Полтавської масонської ложі «Любов до істини». Сприяв викупові з кріпацтва українського і російського актора Михайла Щепкіна. Віддав 25 років службі на посаді директора дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Прямих нащадків Котляревський не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків, а дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові.
Катерина Білокур. Видатна українська художниця, майстриня народного декоративного живопису, представниця наївного мистецтва Білокур Катерина Василівна народилася 24 листопада (7грудня) 1900 р. в с. Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, зараз це село належить до Яготинського району, Київської області.
В 6–7 років Катерина самотужки научилась читати й писати. Саме тому батько вирішив, що дочці не потрібно навчатись у школі. Малювати дівчинка почала з раннього дитинства. Спочатку це були малюнки гілочкою на снігу чи на розмитій дощем доріжці, а потім на шматку тканини вугликом. Однак батьки Катерини не схвалювали її заняття малюванням, та забороняли їй займатись цим.
В юності Катерина Василівна брала участь драматичному гуртку, малюючи декорації для вистав. В 1922 р. вона спробувала вступити до художньо – керамічного технікуму в Миргороді. А в 1928 р. до київського театрального технікуму, бо розраховувала навчаючись в Києва спілкуватись з художниками. Але і в першому й в другому випадку її не прийняли до цих учбових закладів, бо вона не мала свідоцтва про закінчення семилітки.
Батьки продовжували забороняти Катерині займатись малюванням. Саме тому в 1934 р. вона намагалась покінчити життя самогубством. Тільки після цього батько та мати дозволили дочці малювати картини. Пензлика Катерина Василівна виготовляла зрізуючи шерсть з кінчика котячого хвоста. Фарби вона виготовляла з різних рослин. Для кожної фарби був свій пензлик. В цей час художниця писала портрети, пейзажі та натюрморти.
Анатолій Криволап. Вважається «найдорожчим» художником України. Анатолій Криволап – один із найвідоміших художників українського сучасного мистецтва. Він отримав класичну професійну освіту, закінчивши Державний художній інститут в Києві, але шлях у мистецтві прокладав через власне уявлення про колір і відтінки. Після закінчення інституту, протягом 15 років вів непублічний спосіб життя, шукаючи себе в мистецтві та не бажаючи творити в соцреалізмі.
За життя 71-річний митець створив власний впізнаваний та неповторний стиль у живописі. Його роботи перебувають у найкращих музейних та приватних колекціях. У 2013-му році картина Криволапа "Кінь. Вечір" була продана у Лондоні за $186,200. У 2016-му році Анатолій Криволап заснував іменну премію для молодих художників в розмірі $5 тис. Але це не живі гроші, а квиток на літак, оплата готелю і вхідних квитків у кращі музеї світу.
Анатолій Криволап Найуспішніший сучасний український художник не лише є найдорожчим живописцем України. Попри свій поважний вік не припиняє творити, залишається постійним учасником регіональних та міжнародних виставок, а також бере участь у перформансах. Криволап є майстром нефігуративного малярства та пейзажу. Його особливість – у кольорових поєднаннях, які, за його словами, є "нервовими клітинами", що й утворюють відчуття. Він відчуває і реагує фарбами, і саме за кольорами і впізнають роботи художника.
Ковальчук Вікторія Володимирівна. Українська художниця-графік, ілюстраторка, дизайнерка, літераторка. Жила й працювала у Львові. Вікторія Ковальчук народилася в 1954 р. в Ковелі. Її батько Володимир Петрович — службовець, мати Марія Петрівна — лікар. Любов до малювання у Вікторії Ковальчук проявилася із раннього віку, вона з дитинства відвідувала різні художні гуртки, у 12 років вступила до вечірньої художньої школи. У 1961—1971 роках навчалась у Львівській середній спеціалізованій школі № 52, з математичним ухилом. Паралельно з образотворчим мистецтвом захоплювалася літературою. Була активним членом літературного гуртка при Обласному Палаці піонерів. За розповідь «Миролька» стала переможницею обласного літературного дитячого конкурсу (1968 р.).
Авторка працювала в декількох літературних жанрах — писала казки, новели, притчі та повісті. У 1972—1978 рр. навчалася у Львівському поліграфічному інституті ім. І. Федорова. Після закінчення інституту деякий час працювала зав. кабінетом книги Кафедри оформлення і ілюстрування книги Українського поліграфічного інституту, зав. відділом художнього оформлення видавництва «Вища школа», художником Державного видавництва «Каменяр», старшим викладачем кафедри «образотворче мистецтво — графіка» Української академії дизайну. Але більшу частину життя — вільний художник, що працює на вітчизняні та зарубіжні видавництва. Оформила близько 200 книжок різних жанрів, серед них понад 30 книг для дітей. Розробила оригінальне оформлення українського Букваря.
Творчість. Творчий девіз Вікторії Ковальчук: «Художник — вісник, а не садівник власної пихи». Метод — міфічний реалізм. Великий вплив на творчість мали символізм, футуризм, народний примітивізм. Останніх 2-3 роки художниця працює над власним напрямом, який називає «приколізмом» — своєрідний протест цивілізації споживання, занепадницьким настроям постмодернізму. Мешкаючи майже безвиїзно у Львові, художниця любить мандрувати у світі книг, філософій, культур. Її глибоке захоплення фольклором, особливо традиціями, звичаями, віруваннями гуцулів, бойків, лемків — етнічними групами, що населяють Українські Карпати, у великій мірі сформувало стиль і образну структуру її робіт. Умовно творчість художниці можна поділити на кілька періодів: Етноперіод з елементами сюрреалізму,«Східний» період, серія медитативних малюнків «Відтинки дороги», створених під впливом буддизму, індуїзму,Міфічний реалізм, спроба візуалізувати властивості людської душі, подібний до мови Маркеса, Борхеса, Кобо Абе, Германа Гессе,«Приколізм» — відповідь вульгарному матеріалізмові, механістичній цивілізації з культом наживи та насильства.