Проект "З тобою в серці, рідний краю, на світі Божому живу"

Про матеріал

З погляду історико–культурної спадщини Черкащина, безумовно, найбагатша область в Україні. Саме тут починалися витоки українського етносу, зароджувалось ядро української державності, козацтва та духовної основи нашого народу. Підтвердженням цьому є численні історико–культурні пам`ятники, яких немало на нашій землі і які могли б зацікавити туристів усього світу. Нажаль знаходяться вони зараз не в кращому стані.

Сучасну Черкащину справедливо називають Шевченковим краєм, землею Безсмертного Тараса. Саме тут у селі Моринцях народився геній українського народу Тарас Григорович Шевченко. В селах Моринці, Керелівка, Будище пройшли його дитячі роки. На Черкащину Шевченко приїжджав під час своїх подорожей на Україну. Славне минуле черкаської землі надавало йому натхнен­ня. Сила духу С.І.Наливайка, Б. Хмельницького, М.Кривоноса, І.Богуна та інших національних лицарів знайшли творче відображення в багатьох поемах та малюнках

Перегляд файлу

Шевченківська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат

з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю

 Черкаської обласної ради

 

 

 

 

 

 

З   Т О Б О Ю   В   С Е Р Ц І,   

Р І Д Н И Й    К Р А Ю,

Н А   С В І Т І    Б О Ж О М У    Ж И В У

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О.Д. Грицай,

вчитель бандури та вокалу,

керівник  зразкового

ансамблю бандуристів „Срібні

струни”,  вчитель вищої

категорії, вчитель-методист

 

 

 

 

 

 

Відомості про автора:

Грицай Оксана Дмитрівна - вчитель бандури та вокалу, керівник зразкового ансамблю бандуристів «Срібні струни», спеціаліст вищої категорії,  вчитель-методист

 

 

 

А н о т а ц і я

        З погляду історико–культурної спадщини Черкащина, безумовно, найбагатша область в Україні. Саме тут починалися витоки українського етносу, зароджувалось ядро української державності, козацтва та духовної основи нашого народу. Підтвердженням цьому є численні історико–культурні пам`ятники, яких немало на нашій землі і які могли б зацікавити туристів усього світу. Нажаль знаходяться вони зараз не в кращому стані.

       Сучасну Черкащину справедливо називають Шевченковим краєм, землею Безсмертного Тараса. Саме тут у селі Моринцях народився геній українського народу Тарас Григорович Шевченко. В селах Моринці, Керелівка, Будище пройшли його дитячі роки. На Черкащину Шевченко приїжджав під час своїх подорожей на Україну. Славне минуле черкаської землі надавало йому натхнен­ня. Сила духу С.І.Наливайка, Б. Хмельницького, М.Кривоноса, І.Богуна та інших національних лицарів знайшли творче відображення в багатьох поемах та малюнках.

 

 

 

 

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

 Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами

                                                                                             Максим Рильський

Генії належать людству. Та все ж кожен із них насамперед є син свого народу, син землі, яка його народила, дала крила й снагу для високого польоту.

Шевченків край... Земля безсмертного Тараса... Так на Україні називають сучасну Черкащину. Тут у селі Моринцях, в родині селянина-кріпака народився великий український поет, художник, революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко. Тут пройшли його дитячі роки. Сюди, у рідний край, линув він думкою з чужини.

Жителі міст і сіл області свято бережуть пам’ять про  великого поета. Шумлять вікові дерева. Так чи інакше пов’язані з його іменем, і досі служать людям криниці і джерела, з яких він тамував спрагу.

Земля Черкащини, давши світові генія, бережно прийняла його прах у своє материнське лоно. Як і заповідав поет, його поховано над Дніпром, на високій горі, яку в народі називають Тарасовою.

Славне минуле Шевченкового краю, прекрасне його сьогодення. На місці убогих бідняцьких нивок, з болем і гіркотою описаних поетом, виросли квітучі міста і села, у яких, як мріяв Тарас, і люди веселі. Черкащина стала краєм машинобудування і хімії, легкої та харчової промисловості, високо розвинутого сільського господарства, передової науки і культури.

Любити свій край черкащанкам досить легко. Його є за що любити. Але слід нагадати мудрий вислів максима Рильського: „Мало любити свій рідний край, його треба знати”. Ці слова поета-громадянина спадають на думку, коли заходить мова про Черкащину. Вона має багатовікову історію та культуру, а також сповнене яскравими подіями сьогодення.

Історія, культура та природа Черкащини відображені не лише в пам’ятках археології, історії, культури, а й в численних музейних композиціях. За останні роки в області створено чотири історико-культурних заповідники та 23 державні музеї.

Радують успіхи черкащан в охороні рідної природи , історико-культурної спадщини. Особливим піклуванням оточене тут все, що зв’язане з іменем великого поета.

 

 

 

Шевченкове (Звенигородський район)

Якщо Моринці – колиска великого поета, то Кирилівка (тепер село Шевченкове) – його перший життєвий на вчитель. У цьому селі пройшло його безрадісне дитинство. Тут пізнав він світ, набирався вражень, які пізніше вилились у щемкі рядки його геніальної поезії.

Шевченкове (до початку ХІХ ст. Керелівка, до 1929 — Кирилівка) — село в Україні на Придніпрянській височині в Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради, до якої входять також село Демкове та селище Кононове-Івасів. Населення — 2802 чоловік. Розташоване за 22 км від районного центру — міста Звенигородки та за 35 км від залізничної станції Городище на лінії КиївДніпропетровськ. Село розташоване на вододілі рік Вільшанки, яка впадає у Дніпро, та Гнилого Тікичу, води якого течуть до Південного Бугу. Територія Шевченкового заселялася з давніх давен. Про це свідчать виявлені поблизу села кургани скіфських часів. Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року. На карті України складеній в середині 17 століття французьким інженером Бопланом між Вільшаною і Лисянкою зазначені «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях. До наших днів дійшло кілька переказів про засновника села. Одна з легенд розповідає, що був козак Кирило, який першим оселився на узліссі біля річки. Місце було зручне, з усіх сторін захищене лісами і пагорбами. Поруч почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило Брацлавського повіту. Заселення його проходило досить швидко. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Керелівка, була власністю польських магнатів Яблоновських. З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів.  Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Потьомкін. 1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки.

Після приєднання Правобережної України до Росії, Керелівка ввійшла Звенигородського повіту і разом із навколишніми селами дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В. В. Енгельгардту, а з 1828 року — його сину Павлу, в якого Тарас Шевченко служив козачком. Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім'ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвічений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм.  На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Кожного тижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 — 5 курей, платити податки. На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще декілька навколишніх сіл, з 1520-ти дворів налічувалося тяглових 203, піших — 1038, огородників — 137, бобилів — 142. Усі селянські двори мали 132 коней, в той час як поміщик — 200.  1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів — С. Боровиченка та братів Гнатенків. За офіційними даними в 1852 році в селі проживало 2973 ревізійних душ.

Про важку долю кріпаків Т. Г. Шевченко розповідає у своєму вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання:

…Страх погано

У тім хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/2/29/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0_%D0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0.jpg/250px-%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0_%D0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0.jpgСади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!…

                                                                                                      Стара Кирилівка. Фото 1912 р.

 

В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкротував і продав свій маєток Е. Фліорковському. На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокуренний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років 19 століття. В 1860 році в селі відкрито парафіяльну школу, в якій навчалися 34 хлопчики. На час реформи 1861 року у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізійних душ. Після реформи у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців.  Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тянулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможніх селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Т. Г. Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання.

 20 століття

На початку 20-го століття у селі діяли 12 вітряків, 3 торгівельні лавки. Лише в основній кирилівській економії працювали 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі.  На кожну з 868 сімей, які складалися з 8 — 12 чоловік, припадало по 2 — 2,5 десятини. Всі непридатні землі належали селянам. Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. Коли прийшов час проривати буряки, полільниці відмовилися йти на роботу до поміщика. На початку другої половини травня натовп у кількості 700 чоловік прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки. В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом «Тут була хата Т. Г. Шевченка», а в 1914 селяни посадили пам'ятний дуб на садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І.С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди з різних місць. У роки столипінської реформи поглибилося класове розшарування на селі. Через безземелля на початку 20-го століття до Казахстану і Сибіру виїхало 40 сімей. За даними 1912 року з 791 двора 162 володіли до 1 десятини землі, 427 господарств від 1 до 3 десятин. 306 господарств не мали робочої худоби, а 242 були без реманенту. З початком Першої світової війни близько 500 жителів села було мобілізовано, майже сто із них загинули. На початку лютого 1918 року в Кирилівці встановлено Радянську владу. В березні село окуповане австро-німецькими військами. У першій половині лютого 1919 року село захопили частини 6-го і 7-го Сумських полків Червоної Армії. Наприкінці серпня 1919 року в село ввійшли війська генерала Денікіна. 2 січні 1920 року селом заволоділи частини 45-ї дивізії Червоної армії.  На початку 1921 року Кирилівка стала волосним центром. Восени 1922 року кирилівські бідняки організували три артілі: Першу Демківську, «Колосок» та ім. Карла Маркса. Перша Демківська об'єднувала 10 родин і мала 35 десятин землі, «Колосок» — 68, ім. Карла Маркса — 59 десятин. У 1925 році остання злилася з Першою Демківською. 1925 року всі артілі об'єднували 29 господарств, мали 172 десятини землі, 6 плугів, 13 борін, 2 сівалки, молотарку, 46 голів великої рогатої худоби. На той час в Кирилівці налічувалося 1453 двори, з них 42 заможніх, 234 середняцьких, 1177 бідняцьких, які володіли 4360 десятинами землі. 97 чоловік займалося ремеслом. Протягом 20-х років помітні зрушення відбулися в галузі народної освіти. Для дітей бідняків товариство «Кобзар» відкрило літню школу, яка працювала з 15 квітня по 15 жовтня. Крім основних наук, вивчалось столярство і чоботарство. Створене за ініціативою інтелігенції села товариство «Кобзар» займалось також впорядкуванням садиби Шевченка, спорудженням його пам'ятника. Вищепочаткову школу (колишню чотирикласну) з вересня 1920-го року перетворено в єдину трудову семирічну школу. 1918 року в селі відкрито вчительську семінарію, яка з серпня 1920 року почала називатися педшколою, а з 1922 року — педкурсами ім. Т. Г. Шевченко. В педшколі навчалося понад 150 учнів. Одночасно з нею працювала соціально-економічна школа, пізніше ці навчальні заклади об'єдналися. При школах працювали музичний і драматичний гуртки, хоровий колектив, що налічував 55 співаків. У 1923 році педшколу переведено до м. Корсуня, а в її приміщенні відкрито загальноосвітню семирічну школу та сільський клуб.

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/e/eb/%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_063.jpg/200px-%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_063.jpghttp://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/9/93/%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_059.jpg/200px-%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_059.jpgУ березні 1924 року, на відзнак 110-х роковин з дня народження Т. Г. Шевченка на садибі його батьків встановлено погруддя Кобзаря. Протягом 1928 — 1929 років в Кирилівці, крім існуючих двох артілей створено 5 ТСОЗів, які восени 1929 року об'єдналися в колгосп «Червоний партизан». До нього ввійшло 1080 господарств. В цьому ж році на пустирі було упорядковано парк. Протягом наступних двох років побудовано 4 зерносховища і стайні, закладено молодий фруктовий сад, плодорозсадник. 11 березня 1929 року на засіданні райвиконкому і сільської ради за участю голови ВУЦВКу Г.І.Петровського було прийнято рішення про перейменування села з Кирилівки у Шевченкове. В 1931 році в селі відкрито гідромеліоративний технікум. У 1932 році від «Червоного партизана» відокремилась артіль «Ударник», а 1934-го — ім. Якіра (згодом «Червона Зірка»). 1934 року у господарстві «Червоний партизан» налічувалося 125 коней, 80 голів великої рогатої худоби, 165 свиней. Також в 1932 році в центрі села споруджено новий корпус сільськогосподарського технікуму. На той час це була перша в республіці школа, яка ставила за мету підготовити фахівців колгоспного виробництва. В селі працювала середня, семирічна та початкова школи, де 1000 дітей навчали 44 вчителі. З 1935 року на садибі Т. Г. Шевченко розгорнулося будівництво літературно-меморіального музею, яке закінчилося 1939 року. За 1938 рік в селі було побудовано понад сто нових будівель. У житла та шкільні приміщення, установи проведено електроенергію. В передвоєнні часи шевченківські колгоспи мали 3542 га землі, 9 автомашин, 20 жаток, комбайн, 235 голів великої рогатої худоби, 358 коней, 507 свиней. В липні 1941 року село було окуповане німецькими військами. Село було знову перейменоване у Кирилівку. Понад 500 мешканців села відправлено до Німеччини. В ніч на 1 лютого 1944 року село Шевченкове визволили частини 180-ї стрілецької дивізії 2-го Українського фронту.  В селі перебував штаб 2-го Українського фронту на чолі з генералом армії І.С. Конєвим. На садибі, де розміщувався штаб, тепер встановлено пам'ятний монумент. 835 шевченківців воювали на фронтах Другої світової війни, 402 з них загинули, 256 нагороджені орденами і медалями СРСР. На пам'ять про їх подвиги в центрі села споруджено обеліск Слави.

З перших днів після визволення почала працювати лікарня. Відновили роботу середня і початкова школи, сільськогосподарський технікум, сільська бібліотека, музей Т. Г. Шевченка. У 1945 році зроблено перший післявоєнний випуск 10 класу, а в 1946-му — технікуму.1951 року три шевченківські артілі об'єдналися в одну — ім. Щорса. В 1957 році у центрі села встановлено бронзовий монумент Т. Г. Шевченка (робота М. П. Олійника і М. К. Вронського). Поряд з пам'ятником споруджено будинок культури із залом на 650 місць, нові приміщення сільради, правління колгоспу, аптеки. Споруджено нові корпуса гідромеліоративного технікуму, школи-інтернату. 1958 року в село від Ватутінської ТЕЦ проведено лінію електропередач. У березні 1963 року артіль ім. Щорса перейменовано в «Шевченківський край». За 1958—1970 роки в селі споруджено 25 капітальних приміщень ферм, гаражів, майстерень, будинків для тваринників, водонапірні башти, обладнано їх новими механізмами, підведено електроенергію. В 1971 році у колгоспі працювало 32 автомашини, 36 тракторів,19 комбайнів. Станом на 1972 рік у селі працювала лікарня із стаціонаром на 50 ліжок, амбулаторія, фізіотерапевтичний кабінет, рентген кабінет, пологове відділення. Хворих обслуговувало 70 медичних працівників. В селі працювало дві загальноосвітні школи та школа-інтернат, де навчалося 1500 дітей. При середній школі з 1961 року працювала філія Звенигородської музичної школи. 5 бібліотек села мали загальний фонд у 50 тисяч книг.

 Сучасність

У селі функціонують Шевченківський навчально-виховний комплекс, до складу якого входять ЗОШ І-ІІІ ступенів та дошкільна установа «Тарасик», Шевченківська спеціалізована школа-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю Черкаської обласної ради та Шевченківський коледж Уманського державного університету, Будинок культури, (художні самодіяльні колективи носять почесне звання народних), дільнична лікарня, музей Т. Г. Шевченка, церква Іоана Богослова (УПЦ КП).

 

В селі народились:

Григорій Дядченко художник-реаліст

С. О. Пасько — надзвичайний і Повноважний Посол України в ОАЕКатарі і Бахрейні за сумісництвом);

А. Т. Пилипенко — член-кореспондент АН УРСР, доктор хімічних наук;

О. О. Білан — доктор технічних наук;

І. А. Шевченко заслужений учитель України;

Г. П. Шевченко — заслужений учитель України;

М. П. Сокирко композитор, хоровий диригент (сільський хор під його керівництвом славився по всій Україні);

Б. К. Іщенко вчитель, народознавець;

М. І. Садова — заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук;

В. І. Засідатель поет, композитор;

Л. Д. Терещенко — директор Шевченківської загальноосвітньої школи-інтернату, заслужений вчитель України;

С. М. Ткаченко — поет, член Національної спілки письменників України;

В. П. Пономаренко — композитор, співак;

А. О. Савченко - поет, художник, народний вчитель;

Т. В. Гулак режисер, співачка, очолювала драматичний гурток, працювала директором музею Т. Г. Шевченка;

А. А. Різник- співак;

М. М. Дойнеко — народний умілець, роботи якого відомі за межами України.

Ф. П. Різниченко — український художник.

Щасливо і заможно живуть нащадки Тараса. Пам’ять про геніального земляка, його  творча спадщина – невід’ємна частина їх багатого і змістовного  духовного життя. Досить сказати, що в селі діють три художні самодіяльні колективи, яким присвоєно високе звання народних. Це театр, хорова капела і агітаційно-художня бригада при сільському Будинку культури. Увагою й турботою оточені пам’ятні місця, пов’язані з ім’ям Т.Г.Шевченка. Квітне талантами батьківщина поета.

 

 

Стрімкі яри, природи дивограй

І солов’ї весняні переспіви

Благословенний кобзаревий край

Рясні хліба з керелівської ниви

 

Шевченкове – квітуча сторона

Черкащини окраса віковічна

Тут мудрість із трипільського зерна

Квітуй, моя Керелівко велична.

 

В саду калина тихо гомонить

До матері Тараса Катерини

Керелівцям дай Бог у щасті жить

На славу української родини

 

Тут чорнобривці стеляться до ніг

Гостинна хата друзів зустрічає

І нас музей, як долі оберіг

Весь світ Шевченка мовою вітає

                                          Зоя Ружин

 

 

 

 

 

 

 

 

Територіальний і духовний центр України – Черкащина – поєднав села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшану у Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”. У цих середньонаддніпрянських селах із славною історією та могутнім духовним потенціалом пройшли дитячі роки Кобзаря українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У  Моринцях він вперше подав голос, у Керелівці зростав, формувався як особистість, у Будищах – в маєтку Енгельгардта –   козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави.

Історія заповідника починається з історії садиби у Керелівці, де пройшло дитинство нашого поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченків, а придбане ними у 1816 році.  Григорій Іванович та Катерина Якимівна посиротили дітей дуже рано, недовго господарювала на цій садибі і мачуха, Оксана Терещенчиха. Батьківщину успадкував старший син Микита, а по ньому – його діти.

Важкими і крутими шляхами доля вела Тараса від порогу батьківської хати до Будищ, Вільно, Петербурга, Казахстану, аж до всесвітнього визнання. Але він ніколи не забував, якого роду-коріння, не цурався тої мови, „що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла...” . Тричі повертався до рідної Керелівки  аби пройтися стежинами свого дитинства, схилити голову перед могилами батьків, зустрітися з братами і сестрами. Над усе мріяв жити в Україні, але не судилося…

По смерті Шевченка люди їхали у Керелівку, на батьківську садибу Пророка українського народу.  До маленького зошита, першої книги вражень, вони записували свої відчуття духовного піднесення, енергетики цих місць.  Залишали в ній також багато побажань з приводу створення на цій святій для кожного українця землі музею чи облаштування „хоч маленької музейної кімнати”. В 1935 році розпочалося будівництво музею. У 1939 році до 125-річниці з дня народження Кобзаря відкрили літературно-меморіальний музей.

Музейні матеріали розповідали про життя та творчість поета, художника, гравера, філософа, мислителя. Привертали увагу оригінальні речі – стіл, лава з Шевченкової хати, меблі з Енгельгардтового маєтку, стародруки, мистецькі вироби місцевих умільців, подарунки, що надійшли від родичів Т.Г.Шевченка.  
175 роковини з дня народження українського Генія, а також своє 50-річчя літературно-меморіальний музей зустрів оновленим. В той час було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. Просто неба на подвір’ї відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за кілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. На місці, де стояла батьківська хата – постать 13-літнього Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, з розумними, ясними очима – він мандрує в далекі світи, ніби щойно вийшов з батьківської хати.

1992 року літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка ввійшов до складу новоствореного Державного історико-культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка”, який об’єднав села дитинства Кобзаря. На  балансі заповідника знаходиться 40 об’єктів та пам’яток культурної спадщини України.
З 1995 по 2011роки посаду директора заповідника обіймала Людмила Михайлівна Шевченко, заслужений працівник культури, яка оберігала неоціненну духовну спадщину українського народу. А з 2011 року директор заповідника – Олександр Миколайович Комаренко.

У 2006 році Державному історико-культурному заповіднику „Батьківщина Тараса Шевченка” надано статус національного.

Заповідник є духовною субстанцією українців та шанувальників українства. Все на цій землі, особливе, чаруюче і неповторне. Хто вперше доторкнеться до її краси, той одразу відчує трепет животворящої сили, її таємничість і чистоту. Завітайте до Тарасового краю! Будьмо єдині в святій любові до України, до чого і закликав нас Тарас Шевченко: „Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою залишиться навіки од моря і до моря слов’янська земля”.

 

І с т о р и ч н а    д о в і д к а

М о р и н ц і

Село Моринці розташоване за 35 км від райцентру Звенигородка та 45 км від залізничної станції Городище.

1929р. – встановили погруддя Т.Г.Шевченка.

1956 р. – біля школи встановили пам’ятник Т.Г.Шевченку.

У 1964 році облаштували хату 1816 року забудови під народний музей, який зібрав під своїм дахом зразки чумацького знаряддя, народного мистецтва, одягу, речей домашнього вжитку першої половини ХІХ століття.

1964р. – в центрі села встановили скульптуру „Кобзар”.

1964р. – на честь 150 річниці з дня народження Т.Г.Шевченка учасники міжнародного форуму посадили паркову алею дубів. На початку алеї ліворуч від доріжки встановили гранітну плиту з написом: „Ці дуби посаджені на честь 150 річниці з дня народження Т.Г.Шевченка учасниками міжнародного форуму в 1964 р.”

1989р. – створили Моринський меморіал. Відтворили хату Копія та Якима Бойка.

1989р – встановили пам’ятний знак Т.Г.Шевченку при в’їзді з боку села Шевченкового „Мене там мати повила”.

1989р. - встановили пам’ятний знак Т.Г.Шевченку при в’їзді з боку села Почапинці.

2004р. – на садибу Якима Бойка (діда Тараса) перевезли комору 1896 року забудови.

2005р. – 30 вересня на території Моринського меморіалу відкрили адміністративний будинок з виставковими залами.

2006р. – встановили символічний пам’ятник жінці-матері „Материнство”.

2006 – біля хати Копія відтворили кузню.

2006р. – збудовано та урочисто відкрито капличку Святого Тарасія.

 

Ш е в ч е н к о в е

Село Шевченкове розташоване за 22 км від райцентру Звенигородка і за 35 км від залізничної станції Городище. Розкинулось на вододілі рік Вільшанки, яка впадає в Дніпро та Гнилого Тікича, води якого течуть до річки Південного Бугу.

Історія заповідника розпочинається із садиби Шевченків у с.Керелівка (нині с.Шевченкове).    

1815 -1827 – роки проживання Тараса Шевченка у селі.

1892 р. в селі побував біограф Т.Г.Шевченка О.Я.Кониський, який засвідчив, що хата згоріла під час грози.  Побачене описав так: „Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін., що я побачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7 – 8  в довжину, до ступнів шести завширшки…”

1908 року – на садибі Шевченків встановлено перший пам’ятний знак – млинове колесо жорно з написом: “Тут була хата Тараса Григоровича Шевченка”.

Після революції на садибі було встановлене гіпсове погруддя Тараса Шевченка. Пізніше, замість погруддя встановили невелику постать Кобзаря в кожусі. 
В 1927 році на вищезгаданий постамент піднесли погруддя поета, зроблене з

цементу і піску   скульптором Калеником Терещенком.

1 червня 1930 року в центрі села встановили пам’ятник Кобзареві.  

1939 р.     відкрито літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка.

1957р. – встановлений гранітний обеліск на місці батьківської хати.

1957р. – у центрі с.Шевченкове встановили пам’ятник Т.Г.Шевченку.

1961р. – зведено захисну споруду над хатою дяка П.Богорського.

1989 рік – проведена реконструкція та капітальний ремонт приміщення музею.

Авторами нової експозиції стали лауреати премії ім. Тараса Шевченка С.Фурсенко, М.Собчук, П.Соса. 

1989 рік –  просто неба на території музею відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка. Збудували фондосховище та низку господарських будівель. 

1992 рік -  на місці, де стояла батьківська хата встановлено скульптуру „Тарас мандрує” (робота київських митців Анатолія Куща та Мирослава Барановського).

1992 року створено Державний історико-культурний заповідник „Батьківщина Тараса Шевченка”, який об’єднав села дитинства Кобзаря.

1999 рік - оновлення експозиції музею.  Автор –  Народний художник України, лауреат премії  ім. Тараса Шевченка Анатолій Гайдамака.

26 січня 2006 року заповіднику надано статус національного.

 

 Б у д и щ е

Село Будище розташоване за 15 км від райцентру та за 30 км від  залізничної станції Богачеве.  Засноване в першій половині XVIIIст.  

На полі по дорозі до с.Будище знаходиться вітряк – пам’ятка історії .

На поч. ХІХ ст. – побудовані будинок П.В.Енгельгардта, будинок управителя  маєтком, льох та  закладений парк.

На території садиби поміщика П.В. Енгельгардта ростуть дуби – вік яких близько 800 – 1000 років.

        За межами садиби росте дуб –  800р.

Тарас Шевченко у  маєтку П.В.Енгельгардта козачкував 1828 – 1829рр.

1964р. –  біля колишньої садиби поміщика П.В.Енгельгардта встановили пам’ятний знак Т.Г.Шевченку.

1988р. – встановили пам’ятний знак Т.Г.Шевченку на в’їзді в село з боку с.Шевченкове.

1989р. – в центрі села встановили погруддя Т.Г.Шевченка.

Між селами Будище та Шевченкове знаходиться лісовий масив Гупалівщина – пам’ятка історії, визначне місце. Тут відбувалися історичні події національно-визвольного повстання 1768 року, описані у поемі „Гайдамаки”. На території Гупалівщини розташовано три об’єкти культурної спадщини: гайдамацькі льохи, гайдамацька криниця та озеро. 

 

В і л ь ш а н а

Вільшана – селище міського типу Городищенського району. Розташоване на річці Вільшанці, притоці Дніпра, за 25 км від районного центру та за 23 км від залізничної станції Городище.   

22 січня 1961 року до 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка відкрито музейну кімнату у приміщенні селищного Будинку культури.  Директором був Григорій Онуфрійович Рогальський.

З 1985 року по 2000 рік музеєм опікувався науковець заповідника, краєзнавець Іван Петрович Гуріненко.    

За 48 років музейна кімната стала повноцінним музеєм. Кожен етап історії селища висвітлено статистичними даними, фотознімками та експонатами. На стендах – світлини села кінця 19 століття, портрети жителів Вільшани у колоритних українських строях та бравих вояків часів громадянської війни, портрет славного _ільшанці Максима Кривоноса (народ у своїх думах називає його Максим Ольшанський), братів Кличків, коріння роду яких зросло на вільшанській землі.

21 вересня 2006 року у Вільшані з великими урочистостями було відкрито музей «Вільшанська світлиця».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З М І С Т

 

 

1. Земля  безсмертного Тараса……………………………………………………………… 3

2. Є куточок землі………………………………………………………………………………….. 4

3. Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»…………….5

4. Історична довідка………………………………………………………………………………. 6

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

docx
Додано
14 січня 2018
Переглядів
1246
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку