робота МАН Історія мого села

Про матеріал

Актуальність теми визначається тим, що в наш час кожна людина повинна знати своє минуле, історію своєї держави і малої батьківщини, де народився і виріс. Адже є такий вислів «Той, хто не знає минулого, не вартий майбутнього». Де б людина не опинилася, її батьківщина, рідний край буде завжди з нею. Всі хочуть знати історію свого села. Можливо, мої дослідження допоможуть їм у цьому.

Перегляд файлу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ ОДЕСЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ ДЕСАНТНЕНСЬКИЙ ЗЗСО ВИЛКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ВІДДІЛЕННЯ: історія

СЕКЦІЯ: історичне краєзнавство

Історія мого села

Роботу виконала: Згородня Наталя Віталіївна

учениця 10 класу Десантненського ЗЗСО Вилківської міської ради

Ізмаїльського району Одеської області

Керівник: Погорєлова Т. А. вчитель зарубіжної літератури Десантненського ЗЗСО Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Десантне – 2023

ВІДГУК

На роботу «Історія мого села» Загородньої Наталі Віталіївни учениці 10 класу Десантненського ЗЗСО Вилківської міської ради Одеської області.

Актуальність теми визначається тим, що в наш час кожна людина повинна знати своє минуле, історію своєї держави і малої батьківщини, де народився і виріс. Адже є такий вислів «Той, хто не знає минулого, не вартий майбутнього». Де б людина не опинилася, її батьківщина, рідний край буде завжди з нею. Всі хочуть знати історію свого села. Можливо, мої дослідження допоможуть їм у цьому.

У час, коли національно-культурне відродження нашого народу в незалежній Українській державі стало реальністю, все більше зростає інтерес до історичного краєзнавства. Очевидно, що без знання рідного краю годі говорити про національну гідність, самовідданість, національний менталітет. Святе відчуття Батьківщини і рідної землі починається саме з рідного краю, свого села чи міста, вулиці, своєї домівки, де людини народилась і виросла, де пройшло її дитинство. Десантне – мій рідний край. Маленька частина моєї України, моєї Батьківщини. Наймальовничіше та найпрекрасніше місце на всьому світі . Одеська область Ізмаїльський район село Десантне – це і є моя маленька батьківщина. Як і кожний населений пункт Десантне має свою історію і ця історія нерозривно пов’язана з історією України та України в цілому.

Мета дослідження історії села з періоду перших історичних відомостей про нього і до наших днів, дослідження назви села Десантне, яке тісно пов’язане з історією країни. Дослідити бойовий шлях своїх односельців в минулому і в сьогоденні. Ми, славні нащадки своїх предків, зобов’язані знати минуле нашого краю, малої Батьківщини, нашого села, пам’ятати людей, які віддали і, нажаль, і в наш час віддають життя за наше мирне майбутнє.

Об'єктом дослідження даної роботи є історія нашого села, її минуле і сьогодення

Предметом дослідження є маловідомі сторінки історії бойових подвигів людей, які віддали і віддають життя за наш мир і спокій.

Основними завданнями роботи було:

- познайомити з історією села;

- сформувати уявлення про різні сторони життя свого краю і його жителів;

- розвинути прагнення знати свій край, його культуру;

- сприяти формуванню особистісного ставлення до нього;

- сприяти розвитку громадянських якостей, патріотичного ставлення до малої батьківщини;

Висновок:

Була поставлена мета, зібрати матеріал з історії села Десантного, його минулого і сьогодення. Зберегти ту інформацію, яку, нажаль, молоде покоління села сьогодні не знає.

Використовувались різноманітні джерела: книги, газетний матеріал, архівні документи, спогади людей.

Була проведена велика пошукова робота з історії села, обробка значного обсягу матеріалу. Були знайдені рідкісні зображення храму, відомості про жителів села починаючи з 19 століття, оброблена значна кількість архівних документів, були знайдені фотографія героїв-десантників. До недоліків можна віднести той факт, що інформація про окремі періоди часу практично відсутня.

В результаті робота вийшла цікавою, пізнавальною і представляє певну історичну цінність. Було доведено, що в історії краю мають першорядне значення і відіграють ключову роль у збереженні пам’яті - люди. Результати роботи можуть бути використані на уроках історії та виховній роботі у загальноосвітніх закладах.

ЗМІСТ

Вступ Село моє, для мене ти єдине…______________________________5

РОЗДІЛ І

Дореволюційна історія села Десантне – Галілешти__________________7

РОЗДІЛ ІІ

Безсмертний подвиг увіковічений у назві нашого села «Десантне» ___8

2.1. Ніхто не забутий, ніщо не забуте______________________________ 11

Розділ III

Війна в Україні: втрати, випробування та спокута_________________ 13

3.1. Його життя, як спалах зірки!__________________________________13

3.2. Для мене мій тато — Герой!___________________________________15

3.3. Герої не вмирають!___________________________________________18

Висновок ______________________________________________________ 19

Список використаних джерел_____________________________________ 21

Додатки________________________________________________________ 22

ВСТУП

Село моє, для мене ти єдине… З любов'ю до рідного краю

Рідна хата, сім'я... Дороге і любе серцю село, де ти народився, виріс, прожив свої найкращі роки. Наше село Десантне має свою неповторну історію, яка маленьким струмком, беручи початок з глибини віків, плавно і впевнено тече аж до сьогоднішнього часу. Вона вливається у славну історію нашої великої України окремим маленьким струмочком.

В історії нашого села віддзеркалюється історія всієї Батьківщини, всього українського народу. Одне село, таке, як Десантне, це лише невеличка піщинка у великому морі сіл і міст України. Але разом вони одне ціле, одна велика історія, одна велика родина, а ім'я їй – Україна.

Кожна людина, яка поважає себе та інших людей, повинна знати, цінувати і примножувати історію рідного краю, духовні та матеріальні здобутки його людей, бути не байдужою до долі рідної землі.

Нас, десантненців, ніколи не полишає любов до батьківського порогу, до рідного краю. Можна констатувати, що з розвалом радянської системи багато українських сіл, на жаль, занепали. Розбиті дороги, аварійний стан Будинків культури, шкіл, дитячих садків, ФАПів – звична картина сучасного села, а особливо, коли воно знаходиться далеко від обласного чи районного центру. Але Десантне вирізняється охайністю, чистими вулицями, хорошими людьми. Тут свято бережуть пам'ять про минуле, і тому можемо впевнено дивитися у майбутнє.

В цьому році ми будемо відзначати 50-річчя нашої рідної школи. Із школою у кожного з нас пов'язані найкращі спогади. Варто також відмітити, що за останні роки громадою села зроблено багато добрих справ. Усе це робиться для людей і заради людей. Хочеться бачити жителів нашого села радісними й щасливими.

Сучасна історія села почалася майже триста років тому. Актуальність теми визначається тим, що в наш час кожна людина повинна знати своє минуле, історію своєї держави і малої батьківщини, де народився і виріс. Адже є такий вислів «Той, хто не знає минулого, не вартий майбутнього». Де б людина не опинилася, її батьківщина, рідний край буде завжди з нею. Всі хочуть знати історію свого села. Можливо, мої дослідження допоможуть їм у цьому.

РОЗДІЛ I

Дореволюційна історія села Десантне – Галілешти

Прослідкувати історію виникнення нашого села можна вивчаючи історію нашого храму. На той час св’ященники, д’яки вели дуже скрупульозно записи в приходських книгах і вивчаючи ці записи (які знаходяться в архівах міста Ізмаїла), можна дізнатися і про історію виникнення нашого села.

До 1791 року на землях Кілійського району були поселення монахів. У 1791 році за дозволом Кутузова почалося заселення цих земель простими жителями. Село засновано у 1779 році під назвою Галілешти (рум. Galilești) на місці великого маєтку османського полководця Гали–Абея. Українські поселенці, у тому числі козаки із колишньої Задунайської січі. Згодом у 1811 році відбулося відкриття приходу. 1822 рік – рік закладки першого каменю храму. 26 листопада 1826 року імператор Микола I затвердив земельні угіддя села Галілешти до Нікольського храму міста Кілії. А на 1832 рік уже існувала церква з дзвіницею. Храм був побудований за кошти місцевої громади і капітально перебудований в 1904 році, а 30 вересня того ж року храм був освячений.

А ще той же документ засвідчує, що на той час в селі було 109 дворів, проживало 439 чоловіків і 359 жінок, а в 1899 році уже було 286 дворів, чоловіків -1144, жінок – 1054. « Додаток А»

У 1896 році відкривається у селі окреме приміщення під школу. У новій школі навчалось 44 хлопчики та 16 дівчаток. Учні вивчали читання, чистописання, закон Божий, коротку священну історію, чотири правила арифметики.

Радянська влада встановлена в січні 1918 року. Жителі села із зброєю в руках виступили в 1924 році проти військ буржуазно-поміщицької Румунії, що окуповували край, пізніше вони чинили опір при наборі рекрутов, саботували заходи окупаційної влади. Багато які жителі були арештовані, а Десантне постійно рахувалися в списках сіл, де населення «неблагонадійне». Радянська влада відновлена а червні 1940 року. Мешканці села брали активну участь у Татарбунарському селянському повстанні, інспірованому більшовиками проти румунської влади. У вересні 1924 року місцеві повстанці захопили владу в селі. Під час придушення повстання у Галілештах загинуло 18 осіб.

РОЗДІЛ ІІ

Безсмертний подвиг увіковічений у назві нашого села «Десантне»

Місцеві органи влади- від бессарабського генерал-губернатора до примарів і шефів поліційних дільниць засипали край своїми власними підзаконними актами, внаслідок чого вакханалія кривавих розправ з місцевим населенням весь час зростала. Не оминув цей процес і Галілешти. З перших днів господарювання в нашому селі окупанти встановили рабську працю, посіяли голод і злидні, заборонили сельчанам говорити рідною мовою. Навчання в школі велось тільки румунською мовою. Втеч а в дунайські плавні була наймасовішою формою опору місцевого населення цивільній та військовій окупаційній владі. В нетрях плавень переховувались чоловіки та молодь, ухиляючись від мобілізації до румунської армії, від участі в примусових роботах та намагаючись уникнути відправлення до Німеччини. Не тільки українці, молдавани, а нерідко й румунські солдати королівської армії рятувались в плавнях від Східного фронту, особливо після розгрому німецько-румунської армії під Сталінградом. Кількість партизанів весь час зростала.

Підготовку до звільнення нашого краю Державний комітет оборони та Генштаб розпочав здійснювати ще ранньою весною 1944 року. Накопичувались матеріальні ресурси для бойових операцій та початку відновлення народного господарства, культури на звільнених землях, планувався наступ. Для цього посилено працювали всі види розвідки.

Активізували свою діяльність партизанські загони в молдовських Кодрах та Дунайських плавнях, а також підпільні антифашистські організації в містах та селах. Їм на допомогу для посилення розвідки у фронтовий тил ворога в глиб 100-200 кілометрів за місяць до запланованого радянського наступу засилались невеликі групи особливого призначення.

Багато успішно виконаних особливих бойових завдань в тилу ворога було на рахунку 4-ої групи, якою керував Іван Вікторович Бондаренко. Саме ця група була висаджена під селом Галілешти. Група складалась з півсотні досвідчених бійців, які виконали не одне складне бойове завдання. Особливо складним були Донецьке та Нікопольське. В ході останнього завдання загону вдалося в одній бойовій операції знищити чотири десятки німецьких танків, десятки автомашин, сотні гітлерівців. Одне із завдань цієї групи, яке виконувалося 22 липня 1944 року, стало великим безсмертним подвигом увіковіченим у назві нашого села.

І ось вони під Одесою поряд з аеродромом. Для нового завдання було наказано відібрати 12 бійців. Відібрати їх із загону було важко, адже всі рвались в бій. До складу 4-ї групи входило дванадцять досвідчених розвідників: Іван Бондаренко був родом із Запорізької області, Михайло Гмиря – комісар загону, Дмитро Звальзін – помічник командира з розвідки. З ними улюблениця загону, радистка Зоя Зубрицька, до війни ткаля із Ярославля. Війна зробила її радисткою-розвідницею. Свого радіо начальника вона вмовила дати їй на час виконання завдання радіопозивний «Чайка» - чомусь полюбилась їй ця білокрила птаха. Ростовчанин Малов Петро, Подкін Микола з Уралу, криворожець Вініамін Березовський, волжанини Микола Рекунов, українці Сибяков Аверкій та Володимир Суржанський – відмінні автоматники, розвідники, мінери .Молдий Кицу Микола румун із Добруджі – перекладач. Олександр Хромов – давній досвідчений начальник штабу загону, який клопітливо, як завжди, готував групу до відповідального завдання «Додаток Б».

Операція була призначена на 21 липня 1944 року. Тихої теплої ночі розвідники від’їжджали на аеродром. Швидко сіли в транспортний літак. Коли злетіли, командир ще раз повторив бійцям бойове завдання. Необхідно встановити зв’язки з місцевими партизанами та підпіллям і звичайно ж розвідка, можливо, навіть боєм. Розпочалась висадка. На першому колі пішли вниз парашути з тюками, кулеметами, боєприпасами, рація. На другому - над бійцями розкрились дванадцять парашутів. Останнім борт літака залишив Іван Бондаренко.

На світанку22 липня 1944 року десантників було помилково висаджено на кукурудзяне поле поблизу села Галілешти. Зрозумівши, що льотчик не дотягнув до плавень декілька кілометрів, командир загону прийняв рішення перечекати день тут, в кукурудзяному полі, а ввечері пробитися в Стенцівські плавні. Бійці стали збирати скинуті з літака тюки зі зброєю та продовольством. Десантника Малова Петра віднесло до путівця. Він стропами зачепився за гілля великої акації. Скинувши тасьму парашута, Малов Петро попрямував до своїх на кукурудзяне поле.

- Де твій парашут, - схвильовано запитав командир. – Негайно зняти і закопати!

Виконувати наказ пішли Малов, Подкін і Березовський. На дорозі вони побачили підводу, швидко дістали і закопали парашут. Виставивши охорону, зупинились на відпочинок, чекаючи поки стемніє. Радистка Зоя Зубрицька почала радіопередачу. А в цей час люди йшли працювати в поле. Багато хто з людей побачили десантників, які сховались в кукурудзяному полі. Люди зробили вигляд, що нічого не бачили, але серед них знайшовся один чоловік, який прибіг до коменданта села Галілештів і розповів про парашут і про людей з автоматами. Командування ворожого гарнізону направило до місця висадки десанту значні сили. Карателі мчали на вантажівках і мотоциклах.

Над полем з’явився ворожий літак. Місцевість оточили жандарми. Усі шляхи виявились відрізаними. Зав’язався жорстокий бій. Командир загону Іван Бондаренко та комісар Михайло Гмиря керували діями десантників, намагаючись протриматися до вечора. Але перевага сил була на боці німців та румунської жандармерії. Опівдні підійшла та відкрила вогонь мінометна батарея. З території від Ізмаїлу до Акерману підходили все нові ворожі підрозділи, а сили десантників танули.

Обставини склалися так, що десантники не могли більше виконувати завдання поставлене командуванням. Тепер у них була єдина мета- боротися ще запекліше і як можна дорожче віддати своє життя.

Розвідники чинили запеклий опір та сили були нерівними. Замертво впав весельчак Микола Рикунов, поблизу помічника командира розвідки Дмитра Звальзіна розірвалася граната, тяжко поранивши його. Від ворожої кулі впав Вініамін Березовський.

Та бій продовжувався. Командир маленького загону вміло керував бійцями, надихаючи їх власним прикладом. Біля Герасимового поля все більше карателів. Вороги підвезли міномети. Ще кілька розвідників схилили голови на придунайській землі. «Додаток В»

Шість годин вже йшов нерівний бій. Бондаренко, використавши хвилинний перепочинок, підкликав до себе бійців Суржанського і Сибякова, наказав їм відійти, адже хоч хтось повинен добратися до плавень та виконати завдання.

А на іншій стороні поля одна із мін розірвалась поблизу Зої Зубрицької, тяжко поранивши радистку. Долаючи біль, Зоя доповіла в військову частину про героїчну загибель загону, потім знищила рацію і документи. У відповідь про пропозицію здатися в полон вона вистрелила із пістолета, вбила фашистського офіцера, що повз до неї, і з викриком «Зоя ніколи не здається!» останньою кулею покінчила з собою.

… Фашисти були зовсім поряд. Передчуваючи легку перемогу, вони просувалися вперед. Бондаренко кинув гранату, потім другу і раптом зрозумів, що його намагаються взяти живим. Він піднявся, щоб метнути гранату, але щось вдарило його в саме серце. Так обірвалося життя хороброго командира. Озвірілі гітлерівці кинулися до трупів героїв, страшено нівечили та знущались з них.

А через місяць 24 серпня десант 384-го батальйону морської піхоти успішно висадився в Жебріянівській затокі, оволодів селом і перерізав Кундуцьку косу, по якій відступали румунські війська. Ворог втратив 1500 чоловік убитими і понад 44800 полоненими. Румунські війська тікали дуже стрімко. Це було близько шостої ранку.

Історія написана зі слів Аверкія Сибякова та Володимира Суржанського, які були учасниками десанту та залишилися живими.

2.1. Ніхто не забутий, ніщо не забуте.

Після звільнення села додому повернулися ті, хто переховувався в плавнях. Багато хто з них відразу ж відправилися на фронт громити ворога. Але, нажаль, 147 наших односельчан не повернулися з поля битви. Ми завжди будемо пам’ятати їх.

В пам’ять про безсмертний подвиг десантників в 1945 році село Галілешти було перейменовано в Десантне, назву героїв-десантників отримала одна з вулиць села. На кошти громади в центрі села споруджений меморіальний комплекс. Тут спочивають 9 героїв-десантників, які загинули 22 липня 1944 року під час операції по організації партизанського загону в Стенцовських плавнях. « Додаток Г»

Обагрене кров’ю героїв поле на північно- східній околиці села засівалось пшеницею, кукурудзою. Довгий час тут ріс виноградник, та в пам’яті людей це поле завжди буде полем десантників.

Поет Михайло Овчаренко в своїй збірці віршів «Гармонія гряде» нашому селу присвятив вірш «Десантне»

Облиште мене і відстаньте

З питанням: чи був там, чи ні?..

Десантне, моє ти Десантне,

І боляче й сумно мені.

Я бачу далеке світання,

І сонця червоний шолом,

І льотчик гойдає востаннє

Десантникам срібним крилом…

Одинадцять крапок у небі,

Знижаючись, стали рости.

Не треба, не треба! Не треба!

Бо пастку готують кати.

Та вже куполи над тобою,

І їх не вернути назад,

Як черги раптового бою,

Якого й не снив той десант.

І степ похитнувся уранці,

І хліб у журбі захитавсь.

Та й гад, що доніс сігуранці,

В агонії власній метавсь.

І взяти живими не здатні,

Фашисти спалили й полин!

Героям завжди не достатньо,

Щоб вижити, - кілька хвилин.

Та знали б крилаті солдати,

Як з ними я бути хотів.

Страшніше тепер передати

Засмучені очі дідів.

Несуть на граніт односельці

Гвоздики і зорі троянд.

Та що їм сказати, як серце

Ятрить і мені той десант.

Облиште мене і відстаньте

З питанням липким, наче віск,

Десантне, моє ти Десантне –

Героям живий обеліск.

І туги розвіяні й болі,

І це почуття не просте,

Бо скоро на кращому полі

«Десантне» зерно проросте.

РОЗДІЛ III

Війна в Україні: втрати, випробування та спокута.

3.1. Його життя, як спалах зірки!

У багатьох країнах світу війна стала давнім минулим, але для України вона стала реальністю на початку 21 століття. Війна – це слово, що має так багато значень і асоціацій, що не може не викликати найрізноманітніших емоцій і роздумів. А війна в Україні – це вже зовсім інша історія. Це історія болю, страждань і невідомого майбутнього.

Не оминуло це горе і наше село, її жителів. З перших днів війни одні прийшли до центрів комплектування та поповнили ряди Збройних Сил України; інші стали до лав територіальної оборони; жінки всіляко допомагали і допомагають захисникам : готували їжу, пекли хліб, плели маскувальні сітки. Наша готовність добровільно стати на захист України є вирішальною запорукою нашої перемоги.

Хочу розповісти про героя нашого села, який захищаючи нашу Батьківщину, нажаль, загинув. Це Чапурін Олександр Васильович.

Він був закоханий у море, свою професію, любив до нестями дружину й дітей, маму і сестричку, які завжди чекали його з далеких рейсів, велику рідню і чисельних друзів, які були у нього по всьому світу, любив життя, любив свою малу батьківщину с. Десантне Вилківської ОТГ Ізмаїльського району Одеської області.

Олександр Чапурін один з найкращих студентів випускників 2022 року Відокремленого структурного підрозділу «Кілійський транспортний фаховий коледж ДУТГ» заочної форми навчання, спеціальності 271 Річкового морського транспорту.

За роки навчання Олександр заслужив високу повагу колективу, був спокійним, врівноваженим, доброзичливим й допитливим студентом, людиною, яку зазвичай називають «майстром на всі руки», простий роботяга. Ще у Сашка була особливість - його посмішка, з ямочками на щоках легкої неголеності, і була по-дитячому щирою і відвертою, а очі випромінювали радість, харизматичний і позитивний погляд на життя. Здавалося б, життя повністю вдалося: закінчив успішно коледж, склав екзамен на отримання робочого диплому, запропонували хороший контракт, у сім’ї підростають діти, дуже важко пройшли з родиною через випробування ковідом. Вже все важке й страшне позаду, настає спокійне й розмірене сімейне буття, плани на майбутнє, але…

Але постукала біда – на українську землю вдерся непроханий «брат» з Півночі..

І Олександр з перших днів добровольцем пішов боронити свою сім’ю, свою Батьківщину, всіх нас.

18.03. 2022.. місто Миколаїв.. Жахливий ракетний обстріл..

В результаті обстрілу російськими ракетами типу «Калібр» казарми з військовослужбовцями Олксандр Чапурін і його побратими отримали травми несумісні з життям..

За неписаними законами війни ,з усіма її наслідками, смерть забирає найкращий цвіт нації. Високу ціну ми платимо, щоб настав мир на нашій землі.

Відданий, щирий, надійний, справжній Воїн – Сашко Чапурін. Гідно й достойно склав останній свій екзамен на присягу вірності Батьківщині. Своєму народу, честі воїна-захисника.

У ці гіркі хвилини щиро поділяємо горе сім’ї, разом з всією громадою схиляємо голови у глибокій скорботі. Висловлюємо велику вдячність рідним Олександра Чапуріна за те, що виховали справжнього патріота України, який віддав за неї своє життя. Він був, є і буде справжнім сином України.

Його життя, як спалах зірки! Віримо, що вона вічно світитиме нашим землякам! Вічна шана та доземний уклін загиблому воїну. «Додаток Д», «Додаток Е».

Отже, у світі, де війна є реальністю для багатьох країн, Україна стала жертвою конфлікту, який руйнує її життєві та культурні цінності. Ця війна вже забрала тисячі невинних життів, розлучила сім’ї та знищила багато надбань, які були побудовані століттями. І хоча зусилля здійснюються для зупинки конфлікту, надія на мир є ще далекою. Тому кожен з нас повинен докласти зусиль для миру, збереження нашої спільної історії та культурних цінностей. Війна в Україні – це нагадування нам про те, якої великої ціни варто заплатити за мир і стабільність, але і про те, якою силою ми можемо бути, коли стоїмо разом.

3.2. Для мене мій тато — Герой!

22 лютого 2022 рік, всі ми проснулися від новини «Війна розпочалась», мені не вірилось…. Потім я відчула страх, невже я буду бачити та переживати те, що пережили мої предки. Слово війна я чула тільки з вуст моїх бабусі з дідусем. Все, що пережили вони в ті часи, зараз проживаємо ми: звуки сирен, звуки літаків над головою, вибухи, горе, сльози і страх. А так хочеться жити в тиші та спокою, так як ми жили до всього цього. Тому що до війни в мене було все. Я не народилась в сім’ї олігарха, але у мене були найрідніші люди вдома і я була найщасливішою у світі. Світ, у якому ми жили зі своєю родиною, був чудовим, різнобарвним і прекрасним. Навколо нас вирувало життя: росли і навчалися діти, працювали мої батьки, а над головою було чисте і безкрайнє небо. Коли вся родина збиралася разом, то час проводили дуже весело. Проте прийшла до нас і закреслила все прекрасне одним словом - Війна.…..

В ту хвилину йти у бій готові були всі: і ті, хто ніколи до цього не брав зброї в руки, і навіть ті, про кого говорять, що вони «і мухи не скривдять». Ось і мій татусь 5 березня 2022 року вступив добровольцем в прикордонні війська Ізмаїльського прикордонного загону. І наше життя кардинально змінилося…. Він пішов на захист своєї Вітчизни за велінням серця, не знаючи про військові будні. До війни татусь був людиною дуже мирної професії – водій. Він не шукав ніяких причин, щоб не йти на війну, бо він хотів захистити, в першу чергу, свою родину: мене, моїх сестричок, маму, дідуся та бабусь…. І звичайно, Україну. Він весь час говорить, що все зробить, аби ворог не дійшов до нас. І тато стримує своє слово.

Ми раніше всі новини дивилися не часто, то тепер ми дивимось кожного дня. Звіти зі штабів стали щоденними, і хоч все тихо в нашім краю, тривога за тата не покидає нас ані на хвилинку.

В червні 2022 року тата перевели на Запорізький напрямок - місто Марганець, і тут почалися ще більші страхи за нього. Там були бої, ворог весь час робив спроби пройти та взяти під окупацію Запорізьку область. Три довгих місяці ми татуся не бачили, не могли обійняти, пригорнутися, посидіти тихими вечорами і поспілкуватися на різні теми. А нам, його донечкам, цього так не вистачало, ми так звикли і сумували за тими часами. Але найгірше було мамі, яка чекала його дзвінка, яка вночі зверталася в молитвах до Бога, щоб тільки татусь залишився живим, І Боженька почув мамині молитви, тато повернувся живим, і розповідав, як в останній день перебуванням там, недалеко від їхнього місця проживання, був «приліт ракети». Розповів, що перед очима в той момент промайнуло все життя, і людина не встигає нічого зробити. Татусь лиш вимовив слова «Господи прости», а мама немовби відчувала, що з ним щось трапилось, казала, що дихати важко стало в ту ж хвилину, сльози котилися самі по собі, вона просто просила зберегти чоловіка. Ми не розуміли, чому мама часто говорить, потрібно подякувати Богові за тата, зараз вже розумію.

Січень місяць 2023 року всі святкують Різдво, Водохреща, а ми готувалися до повного переведення татуся до Маріупольського прикордонного загону. Нам так було важко його відпускати, бо ми вже розуміли, що там йдуть важкі бої. Цілий місяць тата навчали, а в березні відправляють на передову Бахмутського напрямку. Це найстрашніші дні, які ми пережили всієї родиною. Це чекання дзвінка тижнями від рідної людини. Жити в незнанні, як він там, чи все з ним добре. Нас спасала молитва і віра в те, що все буде обов’язково добре. Мама знову вночі не спить, знову звертається в молитві до Бога. Але ні разу вона не сказала поганого слова про ворога, бо старенька бабуся їй дала пораду: не проклинай ворогів, а бажай їм здоров’я, і твій чоловік спасеться. Є така думка: чого бажаєш іншим, то отримаєш сам. А ще ми всі писали татусеві листи, де описували, як прожили день, які оцінки отримали, чим допомогли матусі, як вона себе почуває. Мама теж йому писала, весь час навіть по два - три рази на день, коли відчувала якусь тривогу. Так ми його підтримували. Про повернення на місце дислокації татусь надсилав смайлика, по якому ми розуміли, чи все з ним добре, і як він почувається.

Татусь пройшов багато за три місяці Бахмутському напрямку, і весь час, коли його запитують: «А ти стріляв у людину?», його відповідь завжди одна: «Якщо не будеш стріляти, то не залишишся живим, а я мусив це робити». Я помітила в татуся зміни, він немовби постарів на обличчі, часто сидить і дивиться в одне місце, мабуть про щось думає. А мама його просто обіймає в цей час і йому стає легше.

Зараз тато на кордонні України з Білорусією оберігає наш спокій. Ми знову благаємо Боженьку зберегти нашого татуся, щоб у нього було все гаразд. Коли йому погано, він мамі розповідає про те, що його турбує. Мама йому говорить такі слова: «Ти наш Герой, ти все подолаєш, і ми хоч на відстані, але думками з тобою все проживаємо, а ти тримайся », і ще так: « Я тебе оберігаю на відстані, а щоб мала крила, то захистила б». Я знаю, що йому дуже важко, але він тримається і несе службу відповідально, бо захищає нас, свої рідних та неньку нашу - Україну.

Я не побажаю нікому пережити те, що переживаємо ми з мамою, коли татусь на війні. Ці два роки нам здаються вічністю і ми не розуміємо, як ми їх прожили і все витримали. Мабуть тільки разом можна пройти такі випробування, які посилаються нам з неба. До початку війни ми були дружньою родиною, а зараз стали ще більше цінувати час проведений разом, стали ще більше спілкуватися. Скоріше б ця війна закінчилася і наш татусь прийшов би додому. За час, поки татусь стоїть на захисті України, я подорослішала і зрозуміла, що незалежна Батьківщина для мене понад усе. Мрію, щоб в Україні запанував мир, і всі хлопці живими повернулися додому.

Для мене мій тато — Герой! «Додаток Є»

3.3. Герої не вмирають!

Війна в Україні триває вже 9 років, а повномасштабне вторгнення - 1,5 року. За цей час тисячі хоробрих синів і дочок України загинули через військові дії. Точні військові втрати Україна не розкриває - це вважається військовою таємницею. Але кожен загиблий на фронті - це неоціненна втрата для країни і для сім'ї військового.

Пам'ять загиблих за Україну воїнів вшановують щодня о 9:00 загальнонаціональною хвилиною мовчання. Також у кожному місті України померлих військовослужбовців вшановують на алеях героїв та у храмах ПЦУ.

15 жовтня 2023 року в Десантному відбувся мітинг-реквієм "Герої не вмирають!". Було відкрито Алею Пам'яті загиблим Героям Десантненського старостинського округу: Руслану Гіржеу, Олександру Чапуріну, Артему Махортову

На мітингу були присутні військові, голова ОТГ Іванов М.К., староста села – Передерій О.Є. та інші почесні гості. Отець Олександр освятив Алею Пам’яті загиблим Героям. Багато теплих слів було сказано на адресу загиблих.

Староста села сказала: «Створення Алеї Пам'яті є проявом нашої відповідальності стосовно тих людей, які свідомо жертвували собою заради нашої держави, заради нашого майбутнього. Тому ми тепер повинні не задумуючись віддати їм належне. Щиро дякую усім , хто брав участь у створенні Алеї Слави! Сподіваюся , що в подальшому, дана Алея буде місцем піднесення патріотичного духу, де молодь і громадськість будуть подумками зустрічатись із минулим, щоб робити висновки та будувати правильне майбутнє. Наш святий обов'язок - берегти пам'ять про загиблих, їх героїчні вчинки та жити тим життям, про яке вони мріяли - у сильній та незалежній Україні, країні щасливих та вільних людей. Вічна пам'ять та слава загиблим героям! Слава ЗСУ! Слава Україні»

Вічна слава всім захисникам і захисницям України, які віддали життя за свою Батьківщину. Тепер вони стали ангелами в Царство Небесне. Нехай їхнє життя на небесах буде легким, а їхні рідні та друзі знайдуть сили пережити страшну втрату. Слава Україні! «Додаток Ж», «Додаток Ж», «Додаток З»

ВИСНОВОК

Десантне… Миле моє, Десантне...

Тут все говорить, все співає і грає, сміється і плаче… Високо в небо злітає те невидиме сяйво, що єднає душі односельчан з їх корінням, предками, заплітається в вербові лози і летить, летить через віки до скарбниці мудрості і пам`яті народної.

В своїй роботі я поетапно дослідила політичне, економічне, соціальне становище села від заснування до сьогодення, намагалася висвітлити питання історичного розвитку села Десантне, наскільки це можливо, враховуючи те, що джерельна база дуже мала.

Історія села Десантне подається на тлі історичних подій в Україні. На історичну долю села випали важкі випробування: румунське гноблення, Друга Світова війна ,голодомор та окупація. Та незважаючи на усі проблеми та негаразди село відроджувалось і ставало ще кращим. Найважливішу роль у відродженні та розвитку села відіграли його жителі, які справді любили свій край та батьківщину. Це люди, які не цурались своєї мови та історії, яку вони передавали із уст в уста з діда – прадіда, яку вони і самі ж творили.

Роботи охоплює історію розвитку села з початку його заснування до Другої Світової війни, тобто охоплює період заснування та розвитку села. В ньому використовувала старі наукові та періодичні видання, архівні документи, розповіла про розвиток села з найдавніших часів, а також про історію церковно-приходського життя села в той період. Також я розкриваю історію походження назви Десантне і розповідаю, як село називалось у давнину, про побудову нової церкви, яка зараз є окрасою села.

Слід сказати, що при написанні роботи я не могла, хоч і намагалася, об’єктивно та ідеально висвітлити історію села. Це перш за все пов’язано із браком джерельної бази, але дану роботу не слід вважати, як завершену, це етапна робота, маю намір продовжити її в такому ж напрямку.

Звертаємось до сивої давнини. У приміщенні Десантненського ЗЗСО до недавна був розташований музей бойової слави, в якому знаходилися експонати часів Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані. На жаль, зараз він не працює через ряд об’єктивних причин. Я думаю, що ми його обов’язково відновимо і учні та жителі нашого села зможуть знайомитися з його експонатами та взнавати багато цікавого і корисного з історії села Десантного.

Я дуже пишаюся тим, що народився в такому мальовничому куточку нашої рідної країни, як село Десантне. Але прикро констатувати той факт, що через війну багато односельчан виїхало за межі країни. Багато моїх друзів, однокласників зараз не з нами. Але настане той час, і ми зробимо усе можливе, щоб наш край знову процвітав і в усіх селах нашої квітучої неньки-України щебетали веселі дитячі голоси. І я дуже в це Вірю.