Родинне свято "Душа мого народу оберіг"

Нововолинський ліцей-інтернат

Родинне свято

Ми, українці. Нація прадавня,

На цій Землі – багато тисяч літ.

Культурою й традиціями славна,

І багатющий внас духовний світ.

 

В нас звичаї свої, неписані закони,

По них пізнає українця вся земля.

Своє світосприймання й забобони,

Як і свої ліси, річки й поля…

 

Свої казки, легенди і повір’я,

Дотепні жарти і слова ясні,

Своя хатина біла і подвір’я,

І неповторні тренпетні пісні.

 

 Усе, що є в нас, в праці здобували,

Пройшли дорогу всвіті нелегку.

Та завжди хлібом друзів зустрічали

На вишитому шовком рушнику.

 

Бо ж хлібові ціну народ наш добре знає,

Пройшов крізь голод, смерть і забуття.

Та доброту і щирість в серці має,

З теплом в душі й любов’ю йде в життя.

 

Народ цінує землю цю єдину,

В якій коріння наше з правіків.

Вітчизну любить і свою родину,

Бо тут народжений й життя прожив.

 

Шановні батьки, гості! Ми раді вітати Вас на нашому родинному святі

 

«Душа мого народу – оберіг»

 

 Наш український народ – це дуже давня нація і живе він на цій святій землі багато тисяч років. А тому у людей виробилися певні звички, традиції, писані й неписані закони, за якими відразу можна впізнати українця серед сотень інших націй і народностей. Тож ці риси характеру і поведінки стали національною ознакою.

 

У кожного народу є свої національні святині, які споконвіку шанують і бережуть. Це – батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги.

 

Обереги мої українські, -

Ви прийшли з давнини в майбуття.

Рушники й сорочки материнські

Поруч з нами ідуть у життя.

Нам любовю серця зігрівають –

Доброта і тепло в них завжди.

Вони святість і відданість мають,

Захищають від лиха й біди.

 

Й образи, що на стінах у хаті,

Наставляють на істинну путь.

Українці - душею багаті,

Крізь віки у майбутнє ідуть.

 

Маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родовідну пам’ять, волелюбність, працелюбність, любов до праці, бажання вчитися, все мати і все вміти. І хоч одній людині все не під силу, та в гурті, в колективі – це можливо.

 

Українці завжди любили землю, бо вона в нас родюча, що не посієш, те вродить. Тому працювали на цій землі, обробляли, вчилися сіяти, збирати. Стали землеробами та ще й дуже вправними.

 

 Наш народ – добрий, гостинний і щедрий. Українці дуже постраждали від голоду у тридцяті роки минулого століття. Тому завжди гостей зустрічають із хлібом-сіллю, підностять його на вишитому рушникові. Це вже стало нашою давньою традицією, звичаєм.

 

Українці своїм обов’язком вважають нагодувати людину, яка зайшла до хати з добрими помислами, дати напитися перехожому. Так повелося з давніх часів і дійшло до нас. Це говорить про високу культуру нашого народу.

 

 Хліб – символ життя. З давніх-давен він у великій пошані в народі. Недаремно у молитві до Бога «Отче наш…» люди, як великої милостині, просили не позбавити їх хліба, бо він не просто основа життя.

 

 Споконвіку хліб називають святим. Він завжди лежав на столі. Яке щастя, яке добро, що він є на світі. Спочатку в землі, потім у борошні, й нарешті, на столі. Якби в нас було хліба стільки, що могли б ним прогодувати весь світ, ми все одно сказали б: «Бережіть кожну скибочку хліба, кожний колосочок, кожну зернину, бережіть не тому, що ми скупі, а тому, що це наш хліб.

 

 «Як вродить жито, то будемо жити», - говорить народне прислів’я. Хліб з людиною від народження і до смерті.

 

 З хлібом ідуть на родини, хрестини, новосілля, сватання. На знак згоди дівчина подає хліб на весіллі, хлібом мати благословляє до вінця і зустрічає молоде подружжя.

 

Хліб на столі. Пахучий і румяний.

Неначе сонце встало з-за гори.

Лоскоче душу хліб святий, духмяний,

Неначе каже: «Їж мене, бери!»

На рушнику гаптованім, строкатім,

Що мама вишила… давно оте було…

Блаженний хліб… Молитвою у хаті

Враз роздалося. Наче зацвіло…

А за вікном – жоржини гордовиті

Наївно знову стукають в шибки…

І чисті роси, сонцем не допиті,

Вже напувають житні колоски…

Майбутній хліб. Яка важка дорога!

Це знають і старі, і молоді. І прикро так!

І так бере тривога. Що десь голодні люди є й худі.

А хліб, буває, викидають…

• Нехай суха буханка і черства.
• Згадай, що люди голодають,

І їм як мед, пекуча кропива…

Цінуймо хліб! Не кидаймо додолу!

Бо він святий, як ангела душа.

І він спішить до батьківського столу,

До матері щоденно й до тебе поспіша…

І ось він тут, всміхається до тебе,

А за вікном зітхають явори…

Є сіль і хліб, і більшого не треба,

Цінуй його. Він твій. Бери…

 

 

 Наш народ дуже майстерний. Він уміє багато чого робити, може здивувати інших своїми витворами мистецтва. А все тому, що з сивої давнини українці любили вчитися і передавали свої знання з покоління в покоління.

 

 Люди добре знали, що дитину треба вчити змалку, бо: «Чого Івась не навчився, того Іван знати не буде». Наші чоловіки ковалі, гончарі, можуть плести з лози меблі, … А жінки і вишивають, і плетуть, і прядуть.

 

Україну по вишивках  упізнають в усьому світі. Українська жінка і сорочку синові вишиє на щастя, і рушника на долю. Тому рушник і сорочка стали синам та донькам оберегами, бо це – сама материнська любов і щира молитва, що оберігають її дітей від біди в далеких дорогах.

 

Вишивала мама синіми нитками, -

Зацвіли волошки буйно між житами.

Узяла матуся червоненьку нитку,-

Запалали маки у пшениці влітку.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стали квіти України:

Маки та волошки, мальви біля хати.

Долю для дитини вишивала мати.

Шила-вишивала хрестики зелені,-

Зашуміло листя на вербі й калині.

Золотилось сонце у розлогій кроні.

Вишивала долю, наче по долоні.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стали символи Вкраїни:

І верба, й калина, сонях біля хати.

Щастя для дитини вишивала мати.

Білими по білім вишивала ненька,

До ниток вплітала всю любов серденька.

Дрібно гаптувала росяні мережки,

Щоб не заростали у дитинство стежки.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стала рідна Україна.

Мамину турботу збереже сорочка,

Захистять від лиха хрестиків рядочки.

 

 Український рушник! Хто з вас не бачив його? Він пройшов крізь віки і зараз символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх хто не черствіє душею. Рушник передавали як святиню з роду в рід, з покоління в покоління. 

 

А який він гарний! Його можна порівняти з піснею. Без рушника, як і без пісні не обходилось жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів пов’язано саме з ним.

Рушники – це обереги від усього злого, що може зайти в дім. «Хай стелиться вам доля рушниками» - бажали людям щастя.

 

Рушникове обличчя веселе

Обпліта коровай на столі,

Закликає гостей до оселі,

Випромінює щедрість землі.

Рушничок на столі – давній звичай,

Ним шлюбують дітей матері,

Він додому їз далечі кличе,

Де в калині живуть солов’ї.

Він простелений тим в кого серце

Не черствіє й дарує тепло.

Хай цей символ сусідиться вічно,

В нашій хаті на мир, на добро.

 

Вічним оберегом українців є народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса, то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу й натхнення.

 

Любов до рідного краю, мови починається з колисаночки. В ній – материнська ласка і любов, світ добра, краси, справедливості.

 

Минають віки, змінюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людське серце, допомогати в праці, оспівувати з радістю відпочинок, тамувати душевний біль. Земля наша українська така співуча, що не тільки кожне село, а й вулиця мала свої пісні.

 Тут мамина пісня лунає і нині,

Її підхопили поля і гаї,

Її вечорами по всій Україні

Співають в садах солов’ї.

І я припадаю до неї устами

І серцем вбираю, мов спраглий води

Без рідної мови, без пісні, без мами

Збідніє, збідніє земля назавжди.

 

 У рідному краї і серце співає,

Лелеки здалека нам весни несуть.

У рідному краї і небо безкрає,

Потоки, потоки, мов струни, течуть.

Тут кожна травинка і кожна билинка,

Вигойдують мрії на теплих вітрах,

Під вікнами мальви, в саду материнка,

Оспівані щедро в піснях.

 

Здавна наші предки вірили, що кожне природне явище, кожна рослина має душу, і тому з великою пошаною ставилися до них.

Найулюбленішою рослиною нашого українського народу є калина.

Оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду.

 

Ягода калини нагадує собою полумяне серце. Існує безліч легенд про сміливих дівчат, які заводили у нетрі монголо-татарські загони і там гинули від шабель ворогів, рятуючи рідні оселі. Легенди оповідають, що саме з крапель крові цих самовідданих дочок нашого народу проросли калинові кущі.

 

Щоб вівся рід, калину садили коло хати. Кущ калини біля материнської хати – це не тільки окраса, а й наш духовний символ, наша спадщина. З калини робили колиски для немовлят, прикрашали світлиці.

 

 

  Говорила мати: «Не забудься, сину,

Як будуєш хату, посади калину.

Білий цвіт калини – радість України,

А вогняні грона – наша кров червона.

Зоряна калина і краса, і врода

Нашої країни – нашого народу».

• Пам’ятаєш сину, що казала мати:

«Посади калину в себе біля хати».

 

Українці дуже люблять і цінують свою сім΄ю, свою родину. Із давніх давен повелося, що діти поважають батька та матір, які дали їм життя.

 

 

Одного роду ми і племені одного,

Зростаємо у радісні часи.

Тому усе, що в роду є святого, -

В своєму серці з гордістю неси.

Любов до праці, прагнення до волі,

Гостинність, щедрість і красу душі.

І доброту, і пісню на роздолі

В характер свій ввібрати поспіши

Ти – українець, пам΄ятай щоденно.

Що ти свого народу славний син.

До всього стався творчо і натхненно –

Ти неповторний і такий – один

Тому затям, що треба чесно жити,

Повинен досягнути висоти.

В житті своїм завжди добро творити

І промінь сонця до людей нести.

 

 

 

 Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Добра пам΄ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь, завжди переходила і на їх нащадків. Очевидно мало хто, вже знає, що у давнину було за обов΄язок знати поіменно свій родовід від п΄ятого чи навіть сьомого коліна. А за кожною особою стоять цікаві історії, реальні люди.

 

 Ось так зроду-віку й співіснував тісний взаємозв΄язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки варті уваги навички до праці і поведінки, але й залишити добру пам΄ять про себе; діти ж мали за обов΄язок тримати й далі розвивати родовідні звичаї.

 

Батьки і діти! Діти і батьки!

Нерозділиме і довічне коло

Ми засіваємо житейське поле

І не на день майбутній, на віки!

Між нами не ляжуть вирвами роки,

Бо наша кров пульсує в нашій долі…

Батьки і діти… Діти і батьки.

Нам нічого ділить на спільнім полі.

Оцих тополь приречений кортеж.

Що вічно супроводить Україну.

І традиційні верби, і калини -

Все батьківське, але синівське теж.

Все наше – од дощинки і навіки

До вічної Тарасової муки –

Передають своїм синам і внукам

І не на день майбутній – на віки!

 

 

 Сьогодні ми ще діти, вчимось у школі. Здобуваємо знання, вивчаємо історію свого роду, заглиблюємося у далеке і не дуже далеке минуле, щоб краще пізнати світ, рідний край, свій народ. Нам цікаво все на світі, адже ми пізнаємо свій рід, стосунки і взаємини у суспільстві, у родині, переймаємося всіма подіями, які відбулися або відбуваються в Україні. Наше серце сповнюється добрими почуттями, любов΄ю до свого роду, до рідного українського народу, до нашої Вітчизни.

 

Українці свободолюбивий народ. Понад усе наші люди люблять волю, щоб не було загрози їхній праці і життю. Бо сам народ миролюбний, цінує мир і спокій, ніколи не завойовував чужих земель, хоча сам страждав і страждає від набігів різних войовничих народів і змушений проганяти ворогів зі своєї землі.

 

Не може дитина рости байдужою до світу, бо у ній – гаряче, чисте та добре серце українця. Тому і ми зростемо добрими, волелюбними, світлими, працьовитими, люблячими, щирими, чесними людьми. Це наш обов΄язок – вирости саме такими, бо ми ж спадкоємці свого роду.

 

 Чудово, коли в сім’ї є братики і сестрички, є велика родина. Як кажуть в народі, де діток сім – там щастя всім. Завжди в українських родинах було багато дітей.

 

 У великих родинах завжди жили дружно, допомогали одне одному, заступалися за своїх сестер та братів, любили кожного. Тому і зростали не егоїстами, а добрими, чуйними, веселими і життєрадісними, а тому й були щасливі.

 

 Та, на жаль, трапляються у родинах сумні моменти, коли гинуть або помирають батьки, а діти залишаються сиротами. Це страшна трагедія. Та в дружній родині не дадуть пропасти, бо родичі, які залишилися, зігріють сироту своєю ласкою і добротою, поділяться хлібом насущним, своєю любов’ю. і нераз ми бачимо, що таких діток виховують і доглядають бабуся з дідусем, чи тітонька зі шваґром, чи дядько з дядиною, чи просто хресна мати чи хресний батько.

 

Але як би добре не було дитині в тих сім’ях, та найдорожчими людьми у житті є тато і мама, своя сім’я, своя родина. Тож бережімо тепло материнського і батьківського дому, любімо і дорожімо тим що маємо.

 

 Будьмо ласкавими, добрими, уважними доньками й синами. Проявляймо любов і вдячність до тих, хто дав вам життя, поставив на ноги, чиї дні і ночі були заповнені турботою про вас. Пам’ятаймо: батькам дорога любов, добре слово дітей.

 

Поклонися щодня батькові низенько,

Бо його серденько до тебе близенько,

Поклонися щодня матінці нижче,

Бо її серденько до твого ще ближче.

 

Два слова чарівних – лиш мама і тато,

А скільки любові у них і тепла!

Вони для дітей означають багато,

Щоб щастя іскрилось і радість цвіла.

Бо тато і мама – це рідні нам люди,

Рідніших у цілому світі нема.

З батьками дитина захищена буде,

І душу дітей не остудить зима.

Два слова крилатих – і серце радіє!

Й летить наче пташка в ясне майбуття.

Вони нам дали і натхнення, й надію,

Й найбільше у світі – це наше життя!

 

Дні дитинства, наче плин води.

Проліта дитинство, та у спадок

Зостається материнська пісня, повна казок,

Память зостається назавжди.

 

Давайте разом відроджувати обереги. Вони оберігатимуть наші домівки і донесуть культуру та звичаї українців до наступних поколінь.

 

Намагаймося бути лагідними, добрими уважними синами і дочками. Виявляти любов і вдячність до тих людей, які дали нам життя, поставили на ноги, чиї дні і ночі були наповнені турботою про нас.

 

Нехай у нашому царстві батьків і дітей передаються від покоління до покоління працелюбність і чесність, довіра і подяка, добрі звичаї та спомини про славні справи.