Роль жінок у суспільному житті України козацької доби

ЗМІСТ

Вступ........................................................................................................................2

РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКА ЖІНКА ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ.....................5

1.1 Сімейний статус українок наприкінці XVI-XVIII ст...............................5

1.2 Життєві позиції жінки в Україні протягом  XVI-XVIII ст....................12

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ЖІНКИ У СОЦІАЛЬНО — ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ ЗА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ......................................................................................17

2.1 Жінка в суспільному житті України  XVI-XVIII ст...............................15

2.2 Роль жінки в духовному та культурному житті України......................20

ВИСНОВКИ..........................................................................................................28

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.................................................30

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. З давніх-давен українська жінка поставала як незалежна особистість, яка мала майже однакові з чоловіком права і свободи, була активною учасницею історичного державотворення. Особливо це стосується такого важливого етапу української історії, яким є доба пізнього середньовіччя та нового періоду – XVI-XVIII ст. Для України цей період охарактеризувався боротьбою за своє соціальне й національне визволення, виникнення українського козацтва, Запорозької Січі та Гетьмансько-козацької держави. В країні панувала рівність та свобода вибору, а тому права жінок і чоловіків були рівними. Жінки разом з чоловіками активно брали участь у суспільних процесах, активно впливали на політику, суспільне виробництво, розвиток освіти, громадське та духовно-культурне життя України.

Наукове дослідження жіночого чинника в історичному минулому українського суспільства зумовлене сучасними проблемами створення Української національної держави, соціальної організації суспільства, його демократизації та гуманізації суспільних відносин, відродження національно-культурного життя.

У науковій літературі та масовій суспільній свідомості культурою українського козацтва є виключно чоловіча. Одним із перших опрацював безцінні документи часів Запоріжжя та архівні матеріали з історії Запорізької Січі відомий історик, етнограф і публіцист Аполлон Скальковський. Про колишніх козаків свідчить його праця «Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького»,в якій подається детальний опис козацького побуту. Зокрема, зосереджено увагу на козацьких звичаях та традиціях щодо дівчини та дружини. У працях О. Лазаревського розглядаються проблеми побуту, звичаї, особливості сімейно-шлюбного життя, поведінка представників різних класів суспільства. Значним доповненням до образу видатної українки поза Батьківщиною стала творчість К. Биркіна, С. Кайдаша, Є. Ліфанова, А. Кримського. Сучасні вчені О. Апанович та Ю. Мицик знайшли нові відомості про жінок України XVI-XVIII ст., які волею долі опинилися в інших країнах, але діяли на благо свого народу. Окрім публікацій у збірниках за останні роки, з’явилися нові дослідження, присвячені різноманітним аспектам української жінки в досліджуваний період. Зокрема, у працях В. Андрущенка, А. Кравченка, І. Денисюка, О. Кривошия та інших розглядається феномен запорізького антифемінізму з одного боку та роль жінки як берегині звичаїв, традицій, культури – з іншого амазонство українських жінок, тощо.

Аналіз історіографії даної проблеми, показав, що хоч і були проведенні дослідження про роль жінки в українському суспільстві XVI-XVIII століттях,але вони не були виокремленні для цілісного вивчення.

Метою дослідження є наукове обґрунтування соціально-політичної діяльності та життєвої позиції жінки в системі суспільних відносин в Україні за часів козацької доби.

Для досягнення поставленої мети було визначено наступні завдання роботи:

• дати характеристику місця жінки в суспільстві козацької доби;
• висвітлити особливості становища жінки в родинних відносинах;
• дослідити та узагальнити, який вплив та права мали жінки XVI-XVIII ст.. на громадсько-політичне та соціально-економічне життя українського суспільства;
• узагальнити роль жінки у національно-культурному відродженні XVI-XVIII ст. на українських землях.

Об'єктом дослідження є українська жінка в козацьку добу, а предметом дослідження – висвітлення соціального статусу та життєвої позиції жінки в Україні в цей період.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 30 сторінок.

РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКА ЖІНКА ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ

1.1 Сімейний статус українок наприкінці XVI-XVIII ст.

Протягом XIV – XVIII ст. родина в Україні, як і в усіх тодішніх сусідніх країнах, залишалася патріархальною. Таким чином, головою сім'ї повинен був бути чоловік, якому жінка зобов'язана бути вірною і слухняною, у всьому підкорятися. Жінка була як напівправна людина, завжди під чиєюсь опікою: поки вона не вийшла заміж, про неї піклувалися батьки, а якщо вони помирали, то найближчі родичі, а коли вона виходила заміж, то піклувалися про неї мав її чоловік. Жінка овдовіє – у неї та дітей мають бути нові опікуни – «навмисні». Таке, здавалося б, безправне суспільне становище жінки узаконювалося спеціальними вказівками Литовського статуту, в якому попереджалося, що дівчина, яка наважилася вийти заміж «без волі батька й матері», та дівчина-сирота без волі родичів і опікунів, позбавлялися права на отримання приданого і втрачали, якщо дівчина із заможної родини, спадкове майно. Те саме чекало на дівчину (чи вдову) з вищих верств суспільства, яка вирішила вийти заміж за чоловіка «простого стану»: тоді її діти, народившись, ставали людьми «простого стану». Однак у Статуті також зазначалося, що дівчина «простої породи», вийшовши заміж за шляхтича, отримує шляхетство [9,с.100].

Проте, як свідчать тодішні документи, в реальному житті українка займала порівняно високе і навіть незалежне становище в родинному колі. Цей же Литовський статут, з одного боку, обмежував громадянські права жінки, а з іншого, визнавав усі її особисті права. Видатний історик Орест Левицький, спираючись на документи, підкреслював, що жінка вищого стану має необмежене право купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна; вона взяла на себе юридичні зобов'язання; вести судові процеси, часто добре знала Статут та інші закони, особисто виступала у залі суду, не поступаючись чоловікам у тонкощах судової казуїстики. Виходячи заміж, жінка брала прізвище чоловіка, а своє могла залишити, і часто заміжні жінки підписували документи лише на дівоче прізвище [1, с.56].

З документів відомо, що жінки із заможних магнатських родин, а також козацька військова старшина іноді втручалися в політичні та військові справи. Деякі були настільки войовничими, що судова тяганина, яка панувала в тодішньому суспільстві, вже не задовольняла їх і вони вирішували свої проблеми збройним конфліктом із сусідами, особисто керували військовими частинами [30].

Військова організація Запорозької Січі не дозволяла там перебувати жінкам. Січові козаки були самотніми людьми або людьми, які розірвали подружні узи. Зовсім іншим був стан сімейних козаків. Вони допускалися до Січі, але жити в ній не могли, а лише на віддаленні від неї, в запорізьких степах і слободах, зимівниках і бурдюгах, де вони займалися землеробством, скотарством, торгівлею, ремеслами. Їх називали не лицарями і товаришами, а підданими чи простими січовими козаками, «зимівниками», «сиднями», «гніздюками» [2,с.105].

Жінки багатих козаків, старшини полку, під час тривалої відсутності чоловіків у справах служби неодноразово брали в свої руки велике і складне господарство. Ще більша сімейна та економічна відповідальність лягла на плечі простих жінок, чиї думки та турботи залишилися поза історичними документами, але залишилися в народній творчості. В українських народних прислів’ях та прислів’ях про добру, вірну дружину, повагу до жінки, про її розум, є визнання її особливого становища в українській родині [3,с.116].

Виходячи заміж, жінка приносила з собою в будинок чоловіка майно його родини – придане, яке залишалося власністю жінки.

Придане сільської дівчини зазвичай складалося з особистих речей, постільної білизни, одягу, посуду, речей побуту (так звана виправка, як записано в документах – докладний запис про все, що передавали батькам дочки). Крім статків доньки, донька отримувала ще худобу, гроші («голову») та земельну ділянку. У заможних родинах міщан, заможних козаків, шляхти і магнатів до списку експедицій входили прикраси із золота і срібла, перли, «клейноди» (кільця з дорогоцінним камінням), срібний, мідний та олов’яний посуд, дорогий одяг, льон, хутра, кінних екіпажів, худоби тощо, а також»челядь невольна» [15,с.17].

Дочки і сини успадкували Батьківщину в рівних частинах. Від батьківських дочок, скільки б їх не було в родині, вони отримували в придане різні речі та гроші в розмірі чверті батьківського майна. Коли в родині не було синів, дочки успадкували частку майна батька. Після смерті батька обов'язок давати придане дочкам залишався за їхніми братами, а придане, встановлене братами під час змови, вважалося рівним за вартістю приданому, отриманому сестрами, які вийшли заміж під час змовин за життя батька.

За тодішніми звичаями матеріальною основою для створення нової сім’ї вважалося придане, яке жінка приносила в сім’ю і передавала зятю в день весілля. Поки існував шлюб, пара його ділила. Щойно шлюб перестав існувати - через смерть чоловіка або через розлучення - придане повністю поверталося дружині, яке згодом успадковували її діти або залишали кому вона забажала. У разі смерті бездітної жінки її придане поверталося родині й поділялося між братами, якщо такі були [18,с.25].

Незалежне життя та ведення домашнього господарства підтримували рівність між жінками та чоловіками. Українки мали право виступати перед судом, чого на той час не було в жодній європейській країні. Жінка сама змогла вибрати нареченого. Як збереглися документи 1564 року, було прийнято розлучатися з ініціативи жінки. Такий статус жінки зумовив її освіту. Численні документи свідчать, що українки були письменними.

Права жінки та повага до неї, як до матері сім'ї, виявилися в тому, що вона, крім підпису чоловіка, поставила свій підпис. А у разі втрати чоловіка підпис його дружини важив більше, ніж підписи повнолітніх синів. При укладанні цивільно-правових договорів підпис матері першим підтверджував її право очолювати сім'ю. У козацтва, як і в інші часи, жінка залишалася берегинею родинного вогнища. Це полегшило стиль і традиції подружнього життя українців. У такій атмосфері закономірно втілювалися ідеали народної педагогіки: працьовитість, повага до старших, гідність, самостійність, волелюбність, патріотизм [20,с.24].

Соціальний статус жінки у XVIII ст. істотно відрізнявся від попередніх XVI-XVII ст. Це можна пояснити тим, що в козацьку добу, як і в попередні періоди, українка мала високий соціальний статус, який залежав не від статусу чоловіка, а від власного майна.

Литовсько-російське законодавство закріпило принцип вільного вибору жінки при шлюбі. Хоча козацьке право заохочує безшлюбність, воно підкреслює повагу до жінки. Випадки зневаги до жінки були злочином і суворо каралися. Обмежене спілкування з жінками на Запорізькій Січі призводило не стільки до байдужості, скільки до їх ідеалізації [3].

У другій половині XVI – першій половині XVII ст. міщанка, навіть селянка, була повноправним учасником громадського (копного) суду селян і міщан, а іноді і шляхти. Якщо звичайне право українського народу в XVI – середині XVII ст. жінці не тільки дозволялося брати участь у копних судах, а й нести відповідальність за нього в суді за відсутності чоловіка. У XVIII ст. жінка поступово втратила це право. У XVI – середині XVII ст. свідчення чоловіків і жінок вважалися рівними на українських землях. Проте з другої половини XVII ст. в українську судову систему проникає та закріплюється домінування чоловічих свідчень над жіночими. У кодифікаційних збірниках українського права XVIII ст. остаточно було встановлено перевагу свідчень чоловіків над свідченнями жінок [29,с.180].

«Шлюб за коханням» завжди вважався в народі ідеалом; однак цей ідеал не завжди міг бути реалізований. З давніх-давен було встановлено, що жінка вибирала собі чоловіка. Доказом цього є спостереження французького інженера, картографа Гійома Левассера де Боплана. Він писав: «Тут дівчата, на відміну від загальноприйнятого в усіх народів, самі залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися: закохана дівчина заходить до хати парубка, якого кохає, коли сподівається застати батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона вихваляє того, хто вразив її серце... « [4,с.170].

У другій половині XVII-XVIII ст. сім’я у Гетьманщині залишалася патріархальною, а її лідером був чоловік, якому його дружина зобов'язана була бути вірною і слухняною. У політичні та військові справи іноді втручалися жінки із заможних магнатських родин, а також козацька військова старшина. Деякі виявляли справжню войовничість, вирішували проблеми зі збройними конфліктами, особисто керували військовими частинами. Дружини багатих козаків, полкова козацька старшина за відсутності чоловіків брали на себе управління великим господарством. Ще більша сімейна та економічна відповідальність лягла на плечі простих жінок [21].

Після Переяславської ради та Березневих статей 1654 р. Московія почала втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, що призвело до запровадження її норм суспільного життя. У XVIII ст. Гетьманщина поступово втратила залишки автономії й увійшла до складу Російської імперії. Проте українці зберегли національну самобутність у традиційній основі своєї етнокультури, що допомогло їм не розчинитися серед російського народу. Ідея демократичного становища жінки в суспільстві продовжувала залишатися в колективній свідомості людей, представлених консервативною сільською громадою. Будь-які відхилення від загальновизнаних норм засуджувалися громадою. Особливо це стосується життя жінок, на яких покладено функцію охорони дому, народження та виховання дітей, ведення господарства та передачі сімейних традицій майбутнім поколінням. Дошлюбна поведінка дівчини передбачала цнотливість, але в іншому її поведінка викликала осуд і сором в очах сільської громади. Це показало середньовічну традицію втручання громади в життя особистості, яка перешкоджає приватному, особистому життю селянина чи селянина. Нехтування моральними нормами ставило хлібороба за межі сільської громади, він підлягав самоосуду. Такі принципи, як індивідуалізм, індивідуальна свобода та право на інтимне життя, незалежне від громади, не пронизували село, не кажучи вже про сімейні стосунки [3, с.45].

За звичаєвим правом шлюб вважався цивільно-правовим договором, який можна було легко укласти і розірвати. Поділ здійснювався після виплати відповідного віку в цивільному (міському) суді. Відповідно до Литовського статуту відокремлення повністю відносили до юрисдикції духовного суду. Світські суди розглядали лише майнові справи подружжя. У реальному житті розлучення керувалися не стільки канонічними законами, скільки традиційними звичаями. Всупереч церковним законам, розлучення могло відбутися без участі духовної влади. Акт про розлучення відбувся в присутності свідків, подружжя давало собі так звані «розлучні листи», які потім заносили в актові книги. Тому головною умовою розірвання шлюбу була згода обох подружжя і вони мали право на повторний шлюб. Якщо у подружжя були діти, то ними опікувалися і батько, і мати [20].

Важливе питання про причини розлучення. Адже вони в XVI – першій половині XVII ст. істотно відрізнялися від XVIII ст. Достатнім мотивом для розлучення вважалися розбіжності, сварки в подружньому житті. Інші причини розлучення були рідкісними – тривала хвороба одного з подружжя, тривала відсутність чоловіка чи дружини, зміна віросповідання, подружня невірність та інші. Таким чином, основними причинами, які призвели до розлучення, були переважно морально-етичні. Вони відображали погляди людей на сім’ю як союз рівноправних осіб, стосунки між якими мають будуватися на взаємній повазі. Тут простежується ставлення до жінки як до рівноправного чоловіка. Кількість повторних шлюбів не обмежувалася, і духовенство не відмовлялося благословити четвертий і навіть п’ять шлюбів [19,с.24].

Історію сім’ї та положення жінки в ній необхідно розглядати в контексті суспільно-політичної та економічної ситуації того періоду. У 1686 р. Українська православна церква перейшла під владу Московського патріархату. З підкоренням Київської митрополії Москва негайно почала скасовувати свою автономію, національну самобутність і перетворюватися на провінційну єпархію Російської Православної Церкви. Відтоді демократичні традиції церкви в Україні були знищені, а духовенство змушене було підкорятися волі центру. Шлюбно-сімейні відносини перейшли під контроль Російської Православної Церкви, яка їх регулювала і освячувала. Правителі Російської імперії зі своїми наддержавами, шовіністичною політикою нехтували сімейними традиціями українського народу, звичаєвим правом, за допомогою своїх законів і розпоряджень намагалися контролювати шлюбно-сімейну сферу суспільства. Тому шлюбно-сімейні відносини стали одним із засобів встановлення контролю над населенням Гетьманщини [1,с.56]

У XVIII ст. була остаточно запроваджена церковна форма шлюбу. Висновок і розлучення стає прерогативою духовної влади. Священнослужителі, які проголосили шлюб одним із таїнств, проповідували, що на небі освячується союз чоловіка і жінки, який практично неможливо розірвати. Причинами розлучення були тривала відсутність одного з подружжя, фізична недієздатність чоловіка до шлюбу: хвороба, рішення одного з подружжя піти до монастиря, перелюб, дії дружини, злочини, вчинені одним з подружжя проти іншого, злочини, не пов'язані з сімейним правом. Однак очевидна наявність цих причин не завжди призводила до розлучення. Російська православна церква зробила все можливе, щоб справа не призвела до розлучення. Це призводило до багатьох конфліктів, коли жінки, чоловіки та діти в шлюбі могли бути нещасливими. Українці змушені були відмовитися від старого уявлення про шлюб як вільний демократичний договір, який вільно укладався і порушувався.

Така політика призвела до деморалізації сімейних відносин. Відтоді в документах згадується про тиранію чоловіка над дружиною, про вбивство перед смертю дружини, про вбивство дружини тощо [23].

У XVI – першій половині XVII ст., завдяки демократичності сімейних норм, які сформувалися під впливом звичаєвого права та гуманістичних ідей європейського Відродження, незалежність і самостійність українок набули національних ознак. У другій половині XVII – XVIII ст. настав період обмеження та поступового позбавлення українок значної кількості майнових, сімейних та соціальних прав. Це було зумовлено зміною соціально-політичної та економічної ситуації в суспільстві в період підпорядкування Гетьманщини Російській самодержавній імперії [15,с.21].

1.2 Життєві позиції жінки в Україні протягом XVI-XVIII ст

Значною була вага українки в козацьку добу. Усі автори, які займалися цією темою, напрочуд єдині: козацька жінка внесла вагомий внесок у потужний історичний процес творення матеріальних, моральних і духовних цінностей українського народу. У козацьку добу жінка вважалася рівною чоловікові, також юридично. Вона мала право на рівних з чоловіком виступати в суді, вибирала собі нареченого і мала законне право на розлучення. Це давало підстави припустити, що жінка за таких обставин мала і могла широко здійснювати свою громадську, політичну та іншу діяльність [21, с.9].

Жінки брали участь у різних сферах життя України, виступаючи як особи у сфері освіти, громадськості, навіть держави. У відповідальний момент українки виявились і військовими організаторами.

Основною діяльністю козачок була лікувальна робота. Конкретні методи лікування поки невідомі. Завдяки їм розвивалася медицина, основи лікування, а вони у свою чергу допомогли відновити бойову силу Запорозької Січі [23].

Жінки з українських шляхетських родин брали участь у підписанні найважливіших державних угод. У списках є десятки жіночих імен, які підтвердили чи спростували дію Люблінської унії (1569). Особливо відомо про луцького каштеляна пані Михайлову Козинську. Такі жінки, як Василина Ружинська, княгиня Катерина Скорутинська та Васильєва Яковицька Марія, уклали багато договорів державного характеру, які мають історичну цінність, оскільки були важливими на той час.

Широкими законними правами користувалися не лише жінки з знатних князівських родин. Жінки як шляхетного, так і міщанського станів мали змогу брати на себе зобов’язання від свого імені, видавати юридичні листи та судитися, за що вони виступали особисто, як світським, так і духовним.

Було багато жінок, які мали схильність до судових процесів. Жінки були не гірші за чоловіків, і часто тільки тим і займалися, що ходили до суду,щоб добре знали статут та інші закони, розуміли всі тонкощі судової казуїстики і особисто, а не через адвокатів [29].

В епоху козацького відродження – одного з розвитку історії та культури України – виникло чимало визначних осіб освіти та культури. Серед них Софія Острозька, Раїна Могиляка, Анастасія Красовська, Юхимія Полуботок, Анна Забіла, Параска Сулима, Феодосія Палій та багато інших. Діяльність жінки в цей період є результатом її великої освіти. Постійна відсутність чоловіка давала жінці достатньо самовираження. Після унії 1569 року, коли в українців відібрали державність, церква стала єдиним осередком духовності, а відтак освіти й культури. Відтак культурно-просвітницьку діяльність проводили жінки в церкві.

При храмах, церквах і монастирях діяли школи, друкарні, лікарні. У ремонті старих церков та будівництві нових брали участь і жінки, представниці найосвіченіших кіл українського суспільства, берегині духовної культури народу [4].

Олена Горностаєва, яка походила з князів Чарторийських, була фундаторкою Пересопницького монастиря, де збереглося Пересопницьке Євангеліє, написане живою українською мовою. Вона підписала оригінальний статут цього монастиря, заснувала лікарню для бідних і хворих і школу для молодших дітей (основа початкової освіти) [25, с.62].

В Україні виникла потреба в нових школах. Не церква вирішила вирішити цю проблему, а козаки, міщани та меценати. Так утворюються братські школи. Вже в 70-х роках було створено більше п’яти таких шкіл, головну роль у яких відігравали жінки, які мали достатню освіту, ставали вчителями та наставниками. У Києві монахиня Флоровського монастиря Парасковія Кучинська подарувала Київському братству землю біля Старокиївської гори. Меценат, засновник Києво-Могилянської академії, Гашка Гулевичівна, щойно переїхала до Києва, взяла на себе управління майном у Києві та Поділлі. Незважаючи на зайнятість у власному господарстві, Гашка Гулевичівна цікавилася духовними та культурними подіями краю [11,с.67].

У той час Україну охопила хвиля національного відродження. Люди почали усвідомлювати, що мають свою культуру, звичаї та мову. З'являються нові друкарні, школи, навчальні центри. До їхньої роботи залучені найяскравіші представники національно свідомої еліти. У цей час Гашка Гулевичівна починає збирати кошти на нову братську християнську школу. 15 жовтня 1616 року киянка Гашка Гулевичівна передала братству свої землі в Києві та на Подолі за умови спорудження монастиря, будинку для іноземних паломників і, головне, школи для дітей шляхти та міщан. ці країни. Вирішили, що школу необхідно створити негайно. Свою землю, яка була основою матеріального добробуту в ті часи, Гашка Гулевичівна не передає ні монастиреві, ні церкві, ні своєму синові, а несе її землякам для виховання патріотизму, поваги до історії та культури України. Боротьба між католиками і православними загострилася, і в цей період були потрібні духовно багаті люди.

Братська школа, відновлена ​​в маєтку Гальшке Гулевичівне, поклала початок знаменитій Києво-Могилянській академії, яка була першим і єдиним навчальним закладом у Східній Європі. Він зіграв роль не лише Всеукраїнського центру освіти і науки. Академія мала значний духовний вплив на сусідні країни [27,с.57].

Діяльність Роксолани, відома лише з легенд, не обмежувалася виданням книг і супроводом султана на прийомах. Коли в 1520 році Настю Лісовську вивезли до Туреччини, вона майже відразу стала першою султаном Стамбула. Роксолана стала першою жінкою в історії України та Туреччини, яка зайнялася дипломатією. Вона писала листи різним державним діячам з усього світу, пропонуючи мир. Таким чином, правитель войовничої Османської імперії став на шлях миру і подарував багатьом народам і народам свободу і незалежність.

Анастасія забезпечила мир і незалежність своїй Батьківщині. 41 рік Україна не зазнавала нападів турків і татар. Вона була не тільки радницею султана, а фактично здійснювала всю державну політику тодішньої Туреччини. За її правління в Туреччині було побудовано багато навчальних закладів, духовних центрів і шкіл для військовополонених з України та інших країн. До досягнень Роксолани можна віднести те, що Османська імперія почала занепадати, а в Україні будувалися міста й села, відновлювалася влада Січі, завдяки стримування татарських та турецьких нападів. Основою діяльності султана була культурна сфера. Вона побудувала багато храмів - мечетей, притулків для бідних і лікарень. Українка - Настя фактично управляла Османською імперією протягом 30 років і вплинула на політику всієї Європи [6, с.204].

Воля і повнота українок виявилася в ряді акцій, що мали яскраво виражений політичний характер. У цей період релігійні уявлення стали головною рисою українства, символом, навколо якого закріпилася самовпевненість українського етносу.

Подібні до описаних, але меншою мірою процеси, відбувалися й у нижчих верствах українського суспільства. У створенні монастирів і православних шкіл брали участь городяни і навіть хлібороби.

У діяльності братств брали участь жінки всіх верств суспільства. Серед членів львівського братства, яке об’єднувало не лише львів’ян, православних, а й мешканців навколишніх міст, було кілька жінок [6,с.112].

Козацькі часи також сприяли поетичному пробудженню українського народу. Особливий внесок у це зробила народна поетеса Маруся Чурай. За свою творчість її назвали українською Сафо (давньогрецька поетеса), оскільки її вважають автором багатьох народних пісень.

Своєрідне суспільно-політичне життя України XVI першої половини XVII ст. воно не входить у рамки традиційної політичної історії. Це призвело до розвитку особливої ​​системи взаємин жінки і суспільства, жінки і місцевої влади, жінки і релігії. У цій складній системі постать власника була досить помітною і важливою. У скрутні часи українки по-своєму розуміли свою місію берегинь вогнища. Якщо вони бачили, що йому загрожує ворог, то бралися за зброю як чоловіки [25,с.67].

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ЖІНКИ У СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ УКРАЇНИ ЗА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

2.1. Жінка в суспільному житті України XVI-XVIII ст.

Правовий статус жінки регулювався Литовським статутом у постановах якого реалізують принцип рівних прав для чоловіків і жінок. Забезпечення майнової незалежності жінок і їхнє право успадкування землі, таким чином Литовський статут узаконював однаковий правовий статус із чоловіками, що було дуже важливим. Адже саме правовий статус людини відзначав середньовічну людину і диктував її моральні якості [12,с.58].

Жінки-шляхтянки користувалися в цей період широкою свободою та юридичною незалежністю, які не поступалися за повнотою їхніх соціальних прав чоловікам. Соціальне становище жінки відрізнялося від чоловічого лише тим, що жінки разом із живими братами успадкували чверть батьківщини. Цей виняток пояснюється тим, що за литовським феодальним правом володіння завжди поєднувалося з обов’язком військової служби. Якщо поміщиця була вдовою або відокремлена від сім’ї, вона зобов’язувалася постачати певну кількість солдатів, а не служити особисто. Однак жінки іноді самі виконували цей обов’язок і вступали до війська, як це зробила шляхтянка Зофія Єзофова в 1565 р. [14, с.17]

Хоча Запорозька Січ і була майже неприступною для жінок, проте українка, як мало яка жінка в Європі, була пов’язана з військом і військовими обов’язками. Особливості нестабільного життя в українських воєводствах біля татарських кордонів зумовлювали необхідність озброєння, войовничу вдачу та своєрідність світосприйняття [12].

Життя на кордоні навчило українок витримці, незалежності, сміливості та вмінню постояти за себе та свою родину зі зброєю в руках. Щоб переконатися в цьому, достатньо прочитати рядки народних пісень і дум козацької доби. Образ матері, дружини, сестри, нареченої тут показаний із щирістю та реалістичним відображенням дійсності, що не залишає сумнівів, що українським ідеалом краси й жіночості XVI – першої половини XVII ст. була жінка, гарна, «як зірниця», «гнучка, як тополя», з «рум’яним личеньком», з «очима, як терен», соціально активна, вільнолюбива особистість, водночас здатна визволяти бранців, воювати з ворогом, керувати військовим загоном чи управляти господарством [28].

Волинська шляхтянка Анна Борзобагата-Красенська керувала скарбницею Луцької єпархії, робила наїзди в маєтки сусідніх шляхтичів і навіть не хотіла виконувати накази та вимоги самого короля. Коли проти неї було організовано загальне ополчення всього воєводства, ця безстрашна жінка одягла обладунки і, очоливши гайдуків, відбила напади знаті і розгромила її військо.

У 1584 р. дворянка Мілохна Осташкова та її дочка Софія організували збройний напад на маєток шляхтича і завдали збитків.

Сестра полковника Івана Донця брала безпосередню участь у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині 1649 р. Під час однієї з атак вона загинула [26,с.77].

За легендою, записаною А. М. Ковальовим, дружина козацького сотника Семена Моторого Варвара брала активну участь у повстанні під проводом Якова Острянина (1638). Особливо це було помітно під час оборони табору повстанців біля Жовнина на річці Сулі. Острянин нібито наказав Варварі Моторі стріляти в особливо важливих людей у ​​ворожому таборі, змусивши шістьох козаків заряджати мушкетами та готувати для неї стріли. Згідно з документами, у 1524 році після битви під Прухницьким замком на Поділлі серед убитих захисників були знайдені тіла жінок, переодягнених у чоловічий одяг. Щоб їх не впізнали, жінки навіть голили голови [22,с.105]

Значну владу над козацтвом Правобережної України мала й впливала «Мати-полковниця», дружина фастівського полковника Семена Палія – Феодосії. Вона не тільки мала змогу приймати послів, які приїжджали в «державу Палія», а й за відсутності чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького полку. Під час заслання до Сибіру вона кілька разів воювала проти москалів та польської шляхти, захищала Фастівщину від їхніх зазіхань [17,с.23].

Українських жінок забирали в полон не рідше, ніж чоловіків, але доля їхня була трагічнішою. Невільниць чекала тяжка, виснажлива праця в маєтках поневолювачів, а наймолодші та найкращі потрапляли до гаремів. Українські полонянки цінувалися на невільничому ринку дуже високо за свою вроду, розум і високу фізичну витривалість [7,с.15].

Жінки-землевласниці не звільнялися від сплати податків, котрі збиралися з них як з повноправних членів суспільства, без будь-яких обмежень. Важливим також є той факт, що жінки беруть участь у прийнятті найважливіших політичних рішень. Коли польський король Зигмунд Август наказав українській та польській шляхті присягнути на вірність об’єднанню Литовського князівства з Польщею, багато жінок присягнули на Волині зі своїми чоловіками – тими, хто сидів на «вдовиному кріслі» і володів маєтком. Княгиня Василіса Ружинська, княгиня Катерина Скорупинська, каштелян у Луцьку, пані Михайлова Козинська склали присягу за себе та своїх дітей. Крім того, зять Козинської – князь Микола Ярославович – мав право підпису лише після матері роду. Таким чином, підпис дворянки мав вирішальне значення у справах загальнодержавного значення [12]

Згідно з документами, жінки могли займати і наслідувати посаду старости. 1613 р. право пожиттєвого користування та володіння війтівством отримала дружина барського війта Яна Ожигалка – Катерина Кавецька. Згідно з угодою між шляхтичем Михайлом Дубницьким та його дружиною, після смерті шляхтича Дубницького дружині було надано право володіння Володимирським князівством, щоб повернути борг перед чоловіком.

Володіння майном, повноцінними правами, повага в суспільстві давали українським жінкам вищого соціального статусу право видавати документи різного значення – від адміністративно-господарських розпоряджень про управління війтівством чи до права на самоврядування окремих міст і розподілу земель та маєтностей [10,с.56] .

Документи виразно доводять активну участь жінок-магнаток у справах місцевого самоврядування та їхній вплив на суспільно-політичне життя українських міст і містечок. Як зазначав Й. Ролле, жінки-шляхтянки за Козацької доби ведуть досить активне політичне життя: «беруть участь у конференціях, нарадах, сеймах, у з’їздах сільських господарів, проникають у трибунали, і навіть – у сейм, упадають нерідко коло ватажків союзних армій теж заради користі «застінкової» дипломатії, одне слово, верховодять у краї» [5,с.45].

Щодо навчання дітей тодішньої української шляхти, то дівчата нічим не відрізнялися від хлопців і навчалися з ними вдома з прикріпленими «бакалярами». Домова система навчання дівчат була традиційною за козацьких часів і найбільш поширена на українських землях. Батьки рідко нехтували початковою освітою своїх дочок, про що свідчать численні записи в актах (продаж, купівля, подарунки, різні скарги, передача права власності іншій особі чи отримання грошей). Їх виготовляли не лише дворянки, а й жінки нижчих суспільних верств.

Неписьменність серед жінок вищих і середніх верств українського суспільства була досить рідкою. Крім того, деякі дворянки мали навіть вищу освіту. Серед них княгиня Анна Корецька, княгиня Анастасія Юріївна Гольшанська (заміжня Заславська), сестри княгині Олена та Софія Чарторийські та інші [13, с.205].

Опікунська діяльність жінок-шляхтянок передбачала також підтримку відомих церковних та культурних діячів. Так, магнатка Раїна Могилянка, княгиня Вишневецька, підтримувала українського церковного діяча, а згодом митрополита Київського (1631 –1632 рр.) Ісаю Копинського, який заснував на землях князя Михайла Вишневецького та Раїни Могилянки православні монастирі – Густинський-Прилуцький, Ладинський-Підгірський та Мгарський-Лубенський [10,с.68].

На тих же засадах ґрунтувалися права власності жінок, які не належали до привілейованих станів. Жінки нижчих станів, як і дворянки, мали досить широкий спектр майнових прав, але реалізовували їх зі своїми здібностями на своєму рівні. Сферою реалізації таких прав була, наприклад, торгівля. Серед документів тогочасних актів маємо чимало свідчень про участь жінок усіх станів у торгових відносинах, причому жінки часто вступали в торгово-економічні відносини за власною ініціативою, без участі чоловіків. У середині 16 ст. тільки в Крем’янці було 70, у Луцьку – 40, у Холмі – 20 магазинів [25,с.66].

З поширенням спиртних напоїв і шинків виник і поступово сформувався унікальний тип українки, яка торгувала горілкою – власниці корчми. Ідея особистості, яка історично виховалася в українках, рівноправне становище в суспільстві та постійна відсутність козака, який пішов у похід чи загинув у січні, турботи про сім’ю та добробут навчили їх підприємливості. Через такі якості заможні козаки наймали жінок для продажу крамниці та горілки. Так, переважно жінки торгували в крамницях і корчмах Чернігівської та Полтавської губерній. Вони зробили всю торгівлю. Наполеглива праця, розум і підприємливість дозволили жінкам «майже повністю витіснити чоловіків з цієї галузі» [24]

Отже, жінки вищих суспільних станів України у XVI –XVII ст. вели повноцінне суспільно-політичне життя, мали досить широкі спадкові права, на відміну від більшості країн Західної Європи, де будь-яка спадкова власність у руках жінки розглядалася як можливість росту рентабельності господарства чужого роду. Самостійність і свобода жінок не визначалась лише економічними факторами. Незалежно від станової належності, жінки мали право самостійно вирішувати свою особисту долю в шлюбному житті, спираючись на економічні важелі такої самостійності. Правове становище жінок в Україні за Козацької доби було досить стабільним і регулювалося нормами, закріпленими світським і церковним законодавством та звичаєвим правом українського народу.

2.2. Роль жінки в духовному та культурному житті України

На межі XVI –XVII ст., коли православ’я стало в Україні символом боротьби із засиллям польської мови та культури в цілому, немало найдостойніших жінок своєю меценатською та культурною діяльністю виступили на захист православної віри. Ганна Гойська, Раїна Соломирецька, Галшка Острозька, Софія Чарторийська, Галшка Гулевичівна, Раїна Могилянка та інші вписали не одну яскраву сторінку в історію визвольних змагань українського народу проти полонізації.

Меценатська діяльність жінок вважалася цілком закономірним явищем тогочасного українського життя. Одним із його напрямків є заснування при них православних церков, монастирів і шкіл. На пам’ятці Києво-Печерського монастиря згадується багато жінок, які приносили жертви, а вдова чернігівського скарбника Катерина Угорницька передала монастирю всі свої маєтки. Олена Горностаєва, народжена княгиня Чарторийська, була засновницею монастиря Пересопниці на Волині (1596). Вона склала на нього інтервенційний документ і влаштувала при монастирі лікарню для бідних і хворих і школу для селян, а її сестра Софія відкрила у своєму маєтку в Рахманові друкарню, де перекладала перекладені з грецької на українську мову книги Святого Письма – євангельські та апостольські [18,с.23].

Прихильниця православної віри та освіти княгиня Чарторийська підтримувала відомого діяча Львівського братства Кирила Транквіліона-Ставровецького, автора «Євангелія учительного», що вийшло друком в Рахманові 1619 р [25,с.64].

Наприкінці XVI ст. монастир при церкві Успіння в Почаєві фундувала дружина земського судді луцького Ганна Гойська, а шляхтянка Олена Стеткевич, дружина майбутнього гетьмана України Івана Виговського, будує церкву в с. Юсиптичі. 1637 р. волинська шляхтянка Раїна з Боговитинів Ярмолинська заснувала монастир у своєму маєтку Загайцях Кременецького повіту. Два роки по тому в м. Гощі розбудовує на власні кошти монастир остання з роду Гойських, княгиня Раїна Соломирецька, каштелянова Смоленська. Наведені приклади були не винятком, а скоріше нормою тогочасного життя [26].

На прохання Копинського княгиня Вишневецька не лише видала «фундаційні» записи на користь задніпровських монастирів, а й дозволила в Підгірському скиті заснувати жіночий монастир, а настоятелькою зробити рідну сестру Ісаї – інокиню Олександру. Особливим «фундушем» 1619 р. вона передала в пожиттєве завідування Ісаї на правах ігумена Густинський Мгарський та Ладинський монастирі, а також доручила Копинському завідувати всіма парафіяльними церквами в її українських маєтностях, з підкоренням йому священиків та всього духовенства – і навіть з правом «надання приходів за згодою з ЇЇ старостами» [20]

У цей період українки поряд із чоловіками були носіями української культури та звичаїв, активними поборницями батьківської релігії, традицій та рідної мови. Вони намагалися сприяти інтелектуальній діяльності суспільства, створити належні умови для поширення освіти і наукових знань, налагодження книговидання, дбали про впровадження нових гуманістичних ідей.

Особливе місце серед тогочасної інтелектуальної еліти посідає княгиня Анастасія Юріївна Гольшанська, дружина князя Козьми Івановича Заславського, зусиллями та силами якої народилася перша українська книга – Пересопницьке Євангеліє, написане живою староукраїнською мовою.

Княгині Анастасії Гольшанській вдалося втілити в життя найважливішу ідею свого часу – переклад Біблії на живу народну мову, а також використання рідної мови в богослужінні. У розмові до Євангелія написано, що переклад зроблений «для кращого розуміння людей християнської громади» і що його написала «вірна і христолюбна княгиня Козьма Іванович Заславський Прасков’я». Парасковія – інше ім’я Анастасія Юріївна [5,с.123].

Ще одним напрямком заступництва українських жінок є організація нових православних шкіл та підтримка вже існуючих. Так, шляхтянка Раїна Ярмолинська та господарка Марія Могила активно підтримували православні школи та монастирі у своїх округах. Єлизавета Могила підтримувала львівське братство і допомагала йому своїм впливом і матеріалом. Донька Єлизавети Анна Могила не тільки допомагала братству, а й сама в 1630 р. вписується до реєстру братств у Львові.

 Шкільна освіта в XVII – першій половині XVIII ст. охоплює всі сегменти та соціальні групи, включаючи жінок. За цей час були створені школи в Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському полках. У 1099 населених пунктах їх було 866, а у новоутворених Чернігівському, Гродненському та Сосніцькому районах 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів [13,с.305].

Наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. Після Берестейської унії на зразок Львівської братської було засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділялася вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грецькими». Гетьман Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Гашка Гулевичівна, «палаючи побожною ревністю до віри грецької», подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських [27].

У 1631 р. П. Могила заснував школу в Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення братів і козаків, які бачили в цьому конкуренцію братській школі. Конфлікт завершився злиттям двох шкіл, що викликало занепокоєння та протест у польських католиків. Тому в 1634 р. вони звернулися до сейму з клопотанням про заборону православних шкіл від православних, але безуспішно. Так утворилася Києво-Могилянська колегія.

У заповіті 1579 року княгиня Гашка Острозька вважала своїм обов’язком передати велику суму грошей на шпиталь та академію в Острозі, до монастиря Святого Спаса біля Луцька [26,с.79].

Кажуть, що за кожним успішним чоловіком стоїть мудра і розумна жінка, і якщо в особистому житті Івана Мазепи не вийшло, то єдина жінка, яка залишилася з ним протягом усього життя, сильно вплинула на нього, сформувала його характер та ідеали, його мати – Марія Магдалина Мазепа.

Вона була не просто матір’ю, яка щиро любила сина, а його великим другом, підтримкою, мудрою, сильною жінкою, яка до смерті залишалася його щирою порадницею та надійною помічницею.

Проживаючи в Білій Церкві, орієнтовно 1666 р. Марина Мазепина була сестрицею Луцького Хрестовоздвиженського братства як «подчашина Черниговская». Є документ 1666 року про її участь у цьому братстві, через рік після смерті її чоловіка, батька Івана Мазепи, Адама Степана.

Вперше Марія Магдалина згадується як настоятелька Києво-Печерського Воздвиженського монастиря 29 січня 1683 р. Тоді київському воєводі князю Петру Прозоровському надійшла царська грамота про надання їй 100 рублів з міських доходів на побудову теплої церкви та виправлення колодязя. Очевидно, що вона керувала духовним закладом ще раніше. Він знаходився перед Троїцькою надбрамною церквою. У цьому монастирі стриглися дівчата зі знатних родин. При монастирі була школа. Очолити такий монастир могла лише освічена, розумна жінка знатного походження і твердих релігійних переконань. Такою була Марія Магдалина Мазепина [11,с.47].

За словами українського історика С. Павленка, активізувалася діяльність настоятельки після обрання гетьманом її сина І. Мазепи. З його допомогою та захистом володіння монастиря значно зросло. Вирішальну роль у цьому відіграв візит Марії Магдалини до Москви в грудні 1687 р. У листі до імператорів Мазепа просив їх схвалити прохання матері в царських листах. Черниці бідного Глухівського монастиря вирішили покращити своє становище, підкорившись Києво-Печерському монастиря.

Авторитет настоятельки був настільки високим, що вона стала і настоятелькою Глухівського Успенського монастиря. В універсалі І. Мазепи від 12 лютого 1688 р. вони вже подані як «законники під. відповідальний за правління преподобної в Бозі, його милосердної пані Магдалини Марії. З її допомогою розширювався монастирський маєток. Так, стараннями гетьмана Івана Мазепи та його шляхетної матері Марії Магдалини Глухів він переживає піднесення козацького Відродження.

Подбала й про переїзд монахинь на нове місце. У 1692 році, порадившись з гетьманом і митрополитом В. Ясинським, Марія Магдалина запропонувала побудувати монастир навколо новозбудованої церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Стараннями матері та сина були побудовані келії для монахинь. Разом зі своїм впливовим сином ігуменя дуже багато працювала над розбудовою Печерського монастиря. У 1701-1705 роках тут на кошти гетьмана збудовано велику кам’яну Успенську церкву. Ігуменя самостійно дбала про приріст грошей [13].

За часів правління Марії Магдалени Києво – Вознесенський монастир став найбільшим центром унікального мистецтва - гаптування (літургійного шитва). Шитво золотом і сріблом процвітало у багатьох жіночих обителях. Але майстерні Вознесенського уславились найбільше. Високоосвічені монахині були водночас дизайнерами і майстринями найвищої кваліфікації. І тому образи і орнаменти з їхніх риз і плащаниць ставали взірцями для інших майстерень.

Історики наводять кілька доказів на користь того, що Марія Магдалена була утаємничена в політичні дії гетьмана. Так, на прохання Мазепи вона розслідувала справу з підкинутим листом-пасквілем на гетьмана в Києві, а коли 1707 р. виникла в гетьмана потреба передати таємні листи Андрію Войнаровському до Варшави, він завірив Пилипа Орлика, що найкраще зробить це його мати [26,с.78].

Отже, меценатська діяльність жінок-шляхтянок на користь православної церкви та шкіл була досить поширеною серед шляхти та магнатських родів. Слід сказати, що й високу освіченість жінок привілейованого стану сучасники вважали справою звичайною – багато з них мали домашні бібліотеки, перекладали й видавали церковні книги.

ВИСНОВКИ

Таким чином ми досягли поставленої мети та вирішили поставлені на початку наукової роботи завдання.

Дали характеристику місця жінки в суспільстві та висвітлити особливості становища жінки в родинних відносинах козацької доби. В українському середньовічному суспільстві жінки мали майже такий же статус, як і чоловіки. Їхня роль не обмежувалася лише домогосподаркою: участь жінок у суспільному виробництві була такою ж важливою, як і чоловіків. Звичайно, на даний момент не можна говорити про повну рівність жінок і чоловіків. Традиційною сферою впливу жінки була сім'я, де її участь і роль були набагато більшими, ніж у чоловіка. Нарівні з чоловіками вони виступали повноцінними суб`єктами права, а в деяких випадках мали навіть переваги. У судовому порядку захищалися права, честь, гідність і свобода жінки. Крім матері, в догляді та вихованні дітей важливу роль мали й інші члени сім’ї.

 У роки боротьби за волю й незалежність України жінки інколи входили до козацьких лав разом із чоловіками. Жінки-козачки загалом були високоосвіченими і сприяли поширенню освіти, ставали меценатками і жертвували матеріальними благами для розвитку освіти українського народу. Особливо повно реалізувалася діяльність українок у духовній сфері суспільства. Світогляд матері наділений рисами ідеалу, який для українців є втіленням усіх людських чеснот і самої ідеї гуманізму.

Дослідили та узагальнили, який вплив та права мали жінки XVI-XVIII ст.. на громадсько-політичне та соціально-економічне життя українського суспільства. Жінки активно брали участь не лише в політичному, а й духовному та культурному житті країни. На кошти від меценатської діяльності будувалися школи, лікарні, монастирі та храми. Жінки були носіями української культури і духовних цінностей, берегинями національних звичаїв і традицій, національної ментальності. Вони чуйно реагували на міжконфесійні протистояння і всіляко намагалися підтримувати і відстоювати батьківську православну віру.

Узагальнили роль жінки у національно-культурному відродженні XVI-XVIII ст. на українських землях. Жінки не лише впливали на політичну, соціальну та економічну сферу життя, а й були активними її учасниками. Вони виступали на рівні з чоловіками в боротьбу за незалежність і свою національну ідентичність. Хоча з часом права жінок і були обмеженні законодавчо, їх вплив і на далі проявлявся в культурній та освітній сферах.

Еволюція статусу зумовила природну зміну ґендерної ролі жінки в сучасному, зокрема й українському, суспільстві: вона часто бере на себе обов’язки глави сім’ї, підвищує свій громадський статус, домінує в багатьох гуманітарних галузях суспільства - освіта, медицина, культура та інші. Українська традиція гарантувала, що отримання нового статусу не вимагає від українок подання на нього та спеціальних публічних дебатів, як це прийнято в західному суспільстві.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.     Андрущенко В. Запорожці і жіноцтво / В.Андрущенко // Наука і суспільство.– 1991.– № 7.– С. 55–57.
2.     Антонов В.М.Українська Акме-жінка: золотий фонд нації: монографія /В.М. Антонов. – Одеса: КУПРІЄНКО СВ, 2017 – 248 с.
3.     Апанович О. М. Роль жінки в козацькому вихованні / О. М. Апанович // Неопалима купина. Народознавство, історія. – К. : Генеза, 1993. – 144 с.
4.     Боплан, Гійом Левасер де. Опис України. Українські козаки та їх останні гетьма- ни / Боплан Г. Л. де.– Львів : Каменяр, 1990. – 301 с
5.     Борисенко В.К., Головащенко М.І., Кривоший О.П. та ін. Українки в історії./ За заг. ред.. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2004 – 328с.; іл
6.     Гендерна політика міст : історія і сучасність : матеріали ІV міжнар. наук.-практ. конф., Харків, 6 – 7 жовтня 2015 р. / [редкол.: Н. Бібік,Г. Фесенко, О. Першай] ; Харків. нац. ун-т міськ. госп-в ім. О. М. Бекетова.– Харків: ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2015. – Вип. 5. – 349 с.
7.     Григор’єва, О. Повінчані з булавою / О. Григор’єва // Дзеркало тижня. - 2013. - №9 (7 - 15 березня). - С. 15.
8.     Гуржій, Олександр. Українська козацька держава в другій половині XVII–ХVІІІ ст.: кордони, населення, право./ О.Гуржій – К: Основи, 1996. – 222с.
9.     Іваннікова Л. «Баба» на Січі: шлюб та безшлюбність запоріжців у фольклорі Степової України / Л. Іваннікова // Слово і час.– 2017.– № 3.– С. 99–107.
10. Ільченко О. Благодійність жінок в освіті України: історія, сучасний стан і перспективи розвитку : навчально-методичний посібник / Олена Ільченко. – Полтава : ПНПУ імені В.Г.Короленка, 2015. – 266с.
11. Історія та історики у Львівському університеті: традиції та сучасність (до 75-ліття створення історичного факультету):колективна монографія / за редакцією Леоніда Зашкільняка та Павла Сєрженґи. – Львів : ПАІС, 2015. – 412 с.
12. Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. -Т. 1. – 800 с.
13. Історія української культури : у п'яти томах. Т. 2. Українська культура ХІІІ - першої половини XVII століття / Ред. В. А. Смолій. - К. : Наук. думка, 2001. - 848 с..
14. «Козацтво – традиції через роки!»: Збірник тез доповідей VІ регіональної конференції науково-творчих робіт здобувачів освіти. – Кривий Ріг: КРФК НАУ, 2020. – 67 с.
15. Кривоший О. Жінка в культурному просторі Запоріжжя: межі присутності / О. Кривоший // Історія в школі.– 2011.– № 9 .– С. 15-23.
16. Кривоший О.П. Роль жінок у суспільному житті України за козацької доби / О. Кривоший //Жіночий світ. - 2001. - Ч.1(9). - (липень-вересень) - С.28-29.
17.  Кривоший, О. «Сильна жінка зі зброєю» в українському історіографічному дискурсі XVI-XIX ст. / О. Кривоший // Київська старовина. - 2012. - №1. - С. 16-34.
18. Кривоший О. Специфіка та межі присутності «жіночого» в культурному просторі Запорожжя / О. Кривоший // Мандрівець.– 2011.– № 5.– С. 20–28.
19. Кривошия О. Жіноча Січ: як українки творили історію/ О. Кривошия // Українське слово.– 2016.– № 31.
20. Кукса В. В. Роль та значення жінки в козацькій державі / В. В. Кукса, Т. В. Коломієць // Сторінки історії : збірник наукових праць. – 2012. – Вип. 34. – С. 21–32.
21. Мушинський В. Роль жінки в історії українського суспільства ХVІ–ХVІІІ ст. // Історія в школі.– 2013.– № 10.– С. 6–11.
22. Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. ХІV. Серія: Історія: Збірник наукових праць /За заг. ред. проф. П.С. Григорчука – Вінниця, 2008. – 396 с
23. Піщанська В.М. Жінка в культурі українського козацтва // Культура України.– 2014.– Вип. 45
24. Сас Г.М. Історія України XVII – XVIII століття: Навч. посібник. – Дивосвіт, 2001. – 292 с
25. Смоляр Л. Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні: Монографія / За загальн. ред. Л. О. Смоляр. – Одеса: Астропринт, 1999. – 440 с
26. Українки в історії / С. Андрусів [та ін.] ; ред. В. Борисенко. – Київ: Либідь, 2004. – 326 с.
27. Хижняк З. І.Історія Києво-Могилянської академії / З. І. Хижняк, В. К. Маньківський. – Київ: КМ Академія, 2003. – 181 с.
28. Шульга О. О. Типи жіночих образів в українській романістиці про козацтво: канони, модифікація, еволюція [Текст] : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01 / Шульга Олена Олексіївна ; Бердян. держ. пед. ун-т. - Бердянськ, 2021. - 19 с.
29. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у З т. / Редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін.– Київ: Наук, думка, 1990.– 1991.– Т.1.– 592 с.
30. http://sichovyk.com.ua/istorichna-slava/648-woman-in-cozakorum