Розробка уроку "Шевченко і ми" (конспект і презентація)

Тема: «Є в Шевченка народження дата - дати смерті в Шевченка немає»

Урок – пам'ять

Мета: ознайомити учнів з поезіями Т.Г.Шевченка  про героїчне минуле    України, з автобіографічними творами, пейзажною лірикою,  розвивати спостережливість, логічне мислення, вміння співставляти, узагальнювати, робити висновки, розвивати навички виразного читання; виховувати почуття пошани до творчсті Великого Кобзаря, повагу до історичного минулого нашої країни, патріотичні почуття.

   Тип уроку: комбінований.

   Обладнання: портрет Т.Шевченка, бібліотека творів Кобзаря, автопортрети Т.Г.Шевченка. Ілюстрації з пам'ятниками поета в різних містах і країнах.

                                                Хід уроку:

І. Організаційний момент.

Учитель: Доброго дня, діти. Сьогодні на уроці в нас присутні гості, привітайтесь з ними будь ласка. Я думаю, сьогоднішній урок подарує всім багато приємних хвилин та незабутніх вражень.

II. Оголошення теми, мети уроку.

     Мотивація навчальної діяльності.

Учитель: Погляньте за вікно, надворі буяє весна. Які враження і почуття викликає у вас ця чудова пора року?

         У кожного свідомого українця початок весни асоціюється з днем народження нашого національного генія –

         Т.Г. Шевченка. Тож сьогоднішній урок  ми присвятимо світлій пам’яті поета.

Учитель: На сьогоднішній урок я виношу два проблемні питання, на які, я думаю, наприкінці уроку кожен зможе відповісти:

          У чому велич (феномен) Тараса Шевченка?

          Чому українці «Кобзар» вважають другою Біблією?

Учитель: Україна – розкішний вінок з рути і барвінку, що над ним світять заплакані зорі... Поема жалю і смутку... краси і недолі... Одна зі сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світу її огненному поетові. І сьогодні, вшановуючи пам'ять, ми не будемо говорити про Шевченка, він сам своїми творами буде промовляти до нас.

         Кожен вірш Шевченка – це радість і біль поета, його життя. Дивуєшся «Невже, щоб заграла скрипка, неодмінно треба розрізати живе тіло явора? Невже, щоб заговорила душа, неодмінно треба доторкнутися до неї різцем болю?»

         Болем огортається серце, коли згадуємо дитинство Тараса.

 В похилій хаті, край села,
Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка – мати, вбита горем.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

           Пройдімо ж дитячими стежками Кобзаря з допомогою його                    автобіографічних віршів.

« Якби ви знали, паничі»

Якби ви знали, паничі,
Де люди плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне бога б не хвалили, 
На наші сльози сміючись.  
За що, не знаю, називають   
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози! Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло, 
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую - у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи -
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії!
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

« І золотої й дорогої» 

І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.

        Були і світлі дитячі спогади, передовсім пов'язані з першим  дитячим почуттям до сільської дівчинки Оксани Коваленко.

«Мені тринадцятий минало»

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже покликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє -
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята -
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати -
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала .....

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... Лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

«Ми вкупочці колись росли»

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись -
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
 

   Питання до класу:

1. Давайте згадаємо, де народився Т.Г. Шевченко? (Черкащина,         с. Моринці).
2. Що ви знаєте про родину Шевченків?
3. Чому дитинство Тарасика було важким? (мати померла, батько вдруге одружився).
4. У скільки років хлопець стає круглим сиротою (11).
5. Яке найбільше бажання було у малого Тарасика? Чим він цікавився?
6. Яким у вашій уяві постає Шевченко у дитинстві.

17-річним юнаком Т.Шевченко приїздить до Петербурга, пишної і величної столиці Російської імперії. 1838 року пан Енгельгард видав своєму кріпакові вільну. Шевченко почав навчання в Академії мистецтв.

 «Яке то щастя бути вільною людиною! Живу. Учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь… велике щастя бути вольним чоловіком». Т.Шевченко.

У холодному Петербурзі, на чужині, у казематі, на засланні в казахських степах – скрізь мріяв Т.Шевченко про повернення на Україну. Давайте погортаємо сторінки "Кобзаря", глибше відчуємо в них красу рідної землі та любов поета до України.

«Садок вишневий коло хати»

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

«Зацвіла в долині червона калина»

Зацвіла в долині 
Червона калина, 
Ніби засміялась 
Дівчина-дитина. 
Любо, любо стало, 
Пташечка зраділа 
І защебетала. 
Почула дівчина 
І в білій свитині 
З біленької хати 
Вийшла погуляти 
У гай на долину. 
І вийшов до неї 
З зеленого гаю 
Козак молоденький; 
Цілує, вітає, 
І йдуть по долині, 
І йдучи співають. 
Як діточок двоє, 
Під тую калину 
Прийшли, посідали 
І поцілувались.

« Тече вода з-під явора»

Тече вода з-під явора 
Яром на долину. 
Пишається над водою 
Червона калина. 
Пишається калинонька, 
Явір молодіє, 
А кругом їх верболози 
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю 
Та попід горою. 
Хлюпочуться качаточка 
Помеж осокою. 
А качечка випливає 
З качуром за ними, 
Ловить ряску, розмовляє 
З дітками своїми.

Тече вода край города. 
Вода ставом стала. 
Прийшло дівча воду брати, 
Брало, заспівало. 
Вийшли з хати батько й мати 
В садок погуляти, 
Порадитись, кого б то їм 
Своїм зятем звати?

 Але красу рідного краю затьмарює людське горе страждання і плач скалічених душ.

«Сон»

Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднее мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Десять літ Т.Шевченко томився під вагою російської солдатської

муштри, заборона писати, заборона малювати, а він  знову потай переливає свій біль у поетичні рядки.

«Ой гляну я подивлюся»

Ой гляну я, подивлюся
На той степ, на поле;
Чи не дасть Бог милосердий
Хоч на старість волі.
Пішов би я в Україну,
Пішов би додому,
Там би мене привітали,
Зраділи б старому,

Там би я спочив хоч мало,
Молившися богу,
Там би я... Та шкода й гадки
Не буде нічого.
Як же його у неволі
Жити без надії?
Навчіть мене, люди добрі,
А то одурію.

«Лічу в неволі дні і ночі»

Лічу в ненолі дні і ночі, 
І лік забуваю. 
О господи, як то тяжко 
Тії дні минають. 
А літа пливуть за ними, 
Пливуть собі стиха, 
Забирають за собою 
І добро і лихо. 
Забирають, не вертають 
Ніколи нічого, 
І не благай, бо пропаде 
Молитва за богом. 

Каламутними болотами, 
Меж бур'янами, за годами 
Три года сумно протекли. 
Багато дечого взяли 
З моєї темної комори 
І в море нишком однесли. 

Питання до класу:

1. За що Шевченка було прозвано Кобзарем? (У 1840р.  Побачила світ перша книжка поезій письменника «Кобзар»).

       2. Які композитори звернули увагу на творчість Т.Шевченка (К.Стеценко, С. Людкевич, Я.Степовий, М.Лисенко).
 

       3. З якими талановитими митцями познайомився Шевченко?

         (І.Сошенком, К.Брюлловим, В.Жуковським). Як вони вплинули на долю поета?

       4. Чи актуальна творчість поета сьогодні? ( так, актуальна, адже сучасні композитори та виконавці звертаються до його геніальних творів). Пропоную прослухати вірш Т. Шевченка « Мені однаково чи буду»  у виконанні групи « Скрябін».

       Десять років заслання і неволі минули. Але свічка життя поета догорала. Мрії про одруження, розраду і життя на Україні, хатину тиху над Дніпром залишилися ілюзією. Фізично виснажений, поет відчував, що недалекий кінець. У німій холодній майстерні, в будинку Академії мистецтв він 10 березня 1961 року пішов із життя.

Цілий світ задивлений на Канів.
Дивне місто – що не говори!
Скільки чути – шириться осанна
З висоти Чернечої гори.
День у день – хурделиця чи спека -
З різних сіл, з містечок і країн
Йдуть до неї люди, наче в Мекку,
Йдуть з усього світу на поклін.
Йдуть і йдуть без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душі і тіла.

    Учитель:  Минають роки, спливатимуть віки, а Тарас Шевченкго

 залишатиметься у пам'яті нащадків, бо є й буде Україна, і народ

український. Великий Кобзар удостоївся світового визнання, його іменем названі вулиці, бібліотеки, галереї, парки. А пам’ятники Тарасу відкрито у всіх містах України та за кордоном. ( Показ пам’ятників Т. Шевченку і розповідь про них).

Учитель: Тож хочу повернутися до питань, поставлених вам на початку уроку: У чому велич Т. Шевченка? Чому українці « Кобзар» вважають другою Біблією?

Поет живе. Ми слухаєм його:

Ми чуєм заповіт його священний

Учитися, кохати край стражденний

І не цуратись рідного, свого.

І всі ми скільки є в душі своїй

Клялись тих дум не зраджувати зроду

І справдимо ми заповіт святий,

Поет живе в душі свого народу!