Розробка заходу "Наша Леся Українка"

        У нашім залі на столі  

Портрет стоїть у рамі. 

Він всім знайомий  —

І мені, й татусю, й мамі.

З портрета дивиться на нас 

Землячка - поетеса.  

Нескорена, незламна Леся.

 

Понад   100   років  тому,   на   Волині,   у   Новоград- Волинську   (нині  це   Житомирщина),   у   сім'ї   Косачів народилась донька Лариса. Синьоока, білява дівчинка, з душею гордою і ніжною, з серцем лагідним і чистим, характером сильним, волею незламною. Мама називала її Лесею. Батьки  Лесі   переїхали  до  Луцька   на   Кафедральну вулицю, де й досі стоїть цей будинок, а навпроти  дерево,   під розкішними   кронами   якого любила   відпочивати   Леся. Саме   в  Луцьку,   коли їй виповнилося 9 років, дівчинка почала писати вірші.  І    були вони такі гарні, що їх почали друкувати. Свої вірші підписувала так: «Леся з України». Дуже любила Леся  природу. Послухайте вірші Лесі Українки про ніч і струмок.

 

НІЧ

То була тиха ніч-чарівниця,

Покривалом спокійним, широким

Простелилась вона над селом.

Прокидалась край неба зірниця,

Мов над озером тихим, глибоким

Лебідь сплескував білим крилом.

 

СТРУМОК

З гір на долину

Біжу, стрибаю, рину!

Місточки збиваю,

Всі гатки, всі запруди,

Що загатили люди,   —

Бо весняна вода,

Як воля молода!

 

Вчитель. Хто уважно слухав, той зуміє відповісти, яка ж вона — весняна вода?

Тане сніг і дзвенять струмочки на початку весни. Леся Українка дуже любила весну, коли все співає, цвіте. Про це вона писала у своїх віршах.

 

 

1. Стояла я і слухала весну.

   Весна мені багато говорила,

   Співала пісню дзвінку, голосну,

   То знов таємно тихо шепотіла.

 

        2                 Була весна весела, щедра, мила,

                                                       Промінням грала, сипала квітки.

                                                       Вона летіла хутко, мов стокрила,

                                                       За нею вслід — співучії пташки,

 

 

 3. Уже весняне сонце припікає,

       Вже й сон-трава перецвітати стала,

       Вже з вирію поприлітали гості.

       Он жовтими пушинками

       Вже плавають на чистім плесі каченята.

Коли Леся була маленькою, вона разом з батьками і сестрами посадила садок: яблуньки, грушки, вишеньки. Мабуть, згадкою про той садочок, про дитячі роки і став вірш “Вишеньки”, а композитор Я. Степовий написав до нього музику .

 

Хоровод «Вишеньки».     

 

Послухайте вірш «Дощик».

 

 

Дивлюся ранком —

вже заволочено серпанком

сіреньке небо, далі став

помалу й дощик накрапати,

і вогким холодком до хати

зайшов притихлий вітерець.

 

Вчитель. Як гарно пише про рідну українську природу Леся Українка. Як ніжно вона пише про дитину в своєму вірші «На зеленому горбочку».

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка,

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати?

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

 

Вчитель. Леся Українка дуже любила вишиванки, сама вишивала.  В 6 років вона навчилася вишивати і вже тоді задумала вишити батькові сорочку. Ще маленькою Леся любила народні ігри, забави. Вона разом з братами і сестрами брала участь в народних святах. Всі вони вдягалися в українські костюми, разом з іншими дітьми співали пісні, грали в народні ігри. Зараз ми з вами заграємо в таку гру,

Народна гра «Мак»..

 

Вчитель. Леся Українка ніколи не вчилася в школі, але була дуже освіченою людиною. Всього її навчила мама. Вона знала 8 іноземних мов. Дуже гарно грала на фортепіано.

 

Вчитель. А зараз, діти, я хочу вам розповісти про Лесину маму, добру і ніжну жінку.. Леся її дуже любила і про все її розпитувала. А мама пояснювала, учила Лесю писати, читати, розповідала їй казки. Адже її мама була дуже відомою жінкою — письменницею, її звали Олена Пчілка. .

Всі казки, які слухала Леся в дитинстві, вона пам'ятала. І коли виросла, написала чудову казку «Лісова пісня» про лісову дівчинку Мавку і хлопця Лукаша, про їх любов, про те, як перемагає добро над злом. Коли ви підростете, то самі прочитаєте цю чудову казку.

Мама співала своїй донечці пісні, а маленьким братикам та сестричкам — колискові. Леся Українка теж

складала колискові пісні. Одна з них — «Місяць яснесенький», а музику до неї написав композитор Я. Степовий.

Колискова «Місяць яснесенький».

 

Вчитель. Леся Українка прожила тяжке життя. Коли їй було 11 років, вона застудилася на святі Водохреща і захворіла на страшну хворобу — туберкульоз кісток. Дівчинка дуже мучилась, страждала, але нікому не жалілась. Вона так писала:

Як дитиною бувало

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив

Я собі вставала тихо.

«Що болить?»  —  мене питали,

Але я не признавалась,

Я була малою горда,

Щоб не плакать, я сміялась.

Батьки возили Лесю на море,  вона там лікувалась. Послухайте, як Леся Українка писала про море.

1. Тиша в морі... ледве — ледве

Колихає море хвилі.

               Не колишуться од вітру ...

               На човнах вітрила білі.

 

2.  Вже сонечко в море сіда,

 У тихому морі темніє.

 Прозора глибока вода,

 Немов оксамит, зеленіє.

 

3.   Плине білий човник,

  Хвилечка колише, хвилечка гойдає.

  Плине білий човник,

                Вітер ледве дише, ледве повіває.

 

Вчитель. Які гарні слова в цих віршах. Леся полюбила море. Але де б вона не була, завжди пам'ятала, що вона українка, сумувала за рідним краєм, за Волинською землею.

 

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Уже скотилось із неба сонце,

Заглянув місяць в моє віконце,

Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок, та погуляю

При місяченьку, та й заспіваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо!

В таку годину забудеш й лихо!

Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут на нашій рідній Волині?

Ніч обгорнула біленькі хати.

Вітрець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише.

 

Вчитель. А на якій землі ми живемо? Так, ми живемо в Україні, це наша рідна Батьківщина, наша рідна земля, і ми з вами теж її любимо, як любила свою Батьківщину Леся Українка, її пісні, традиції, чудову українську мову. На завершення нашого усного журналу – вистава за казкою Лесі Українки “ Біда навчить”

 

 

БІДА НАВЧИТЬ

Ведучий (до класу). Був собі Горобчик. І був би він нічого, та тільки біда, що дурненький. Нічого не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна знайти. Тільки й того, що завзятий був до бійки.

На "сцені" (перед класною дошкою) походжає Горобчик, поцвірінькує, роззирається на всі боки — поживу шукає. Несподівано помічає купку зернят.

 

Горобчик. От так щастя! Ну й попоїм же я!

Хтозна-звідки з 'являється Задирака, теж горобець, щосили сердито відштовхує Горобчика від зернят.

 

Задирака. Це мої зернята! Я перший їх побачив!

 

Горобчик. Чого це раптом — твої?! Вони — мої!

 

Задирака (войовничо). А от зараз побачимо!..

Горобці розпочинають бійку. Нарешті стомлюються, сіли, важко дихають. Поки вони билися, з'явилася Курка, підібрала зернята, задоволено квокче.

 

Курка. Ко-ко-ко! Дурні бились, а розумні наїлись, ко-ко!

 

Горобчик. Це ти про що?

 

Задирака. Ти на що натякаєш, квоктухо?!

 

Курка. Це я дякую вам, що ви такі дурні: поки билися, я з курчатами поснідала вашими зернятами. Якби вас хто взяв у науку, може б, і птахи були!.

.

Задирака. Вчи своїх курчат розуму, а з мене й мого досить!

Задирака летить геть. Іде й Курка. А Горобчик сів та й міркує уголос.

 

Горобчик. Справді, краще бути розумним. От розумна Курка наїлась, а я голодний сиджу! (Схоплюється, гукає услід Курці). Гей, пані Курко! Навчіть мене розуму!..

 

Курка (озираючись). Е, ні, вибачай, серденько! Шукай собі інших учителів, бо в мене й свого клопоту доволі...

Курка пішла, а Горобчик сам-один зостався.

 

Горобчик. Треба когось іншого питати...

Звідкись долинає "ку-ку!". Дивиться Горобчик -— повз нього Зозуля летить. Він голосно до неї.

 

Горобчик. Тіточко Зозуле! Навчіть мене розуму!

 

Зозуля (на льоту). Як у мене свого клопоту нема, то чужого я не хочу й сама, ку-ку! Не мала б роботи — чужих дітей розуму вчити!..                                          Зозуля летить геть. Горобчик помічає Бузька.

 

Горобчик. Пане Бузьку! Ви такі розумні! Навчіть і мене розуму.

 

Бузько (проходячи повз, кидає роздратовано). Тікай-но, поки живий! А то я вашого брата — клац! — і нема! (Іде геть).

 

Горобчик. Ну й страхопуд!.. Кого б іще запитати?

Горобчик оглядається, аж за спиною в нього з'являється задумлива мовчазна Ґава.

 

Горобчик. Дядино Ґаво! Чого ви так зажурилися?

 

Ґава (сумно). Сама, синку, не знаю...

 

Горобчик. А чи не навчите ви мене розуму?

 

Ґава. Та ні, синочку, я й сама його не маю. Краще запитай у Сови: вона дуже розумна, може, щось і тобі порадить. Та ось і вона!

З'являється сонна Сова. Ґава йде геть.

 

Горобчик. Пані Сово! Чи ви спите?

 

Сова (злякано). Га? Що? Хто?!.

 

Г о р о б ч и к. Та це я, Горобчик.

 

Сова (сердито). Який Горобчик? Не бачу! Чого притирився? І яка тебе лиха година по дневі носить?! Ото напасть — і вдень заснути не дають! (Засинає).

 

Горобчик (зітхає). Що ж, доведеться вечора чекати...

Нарешті Сова прокидається, кліпає очима.

 

Сова (до Горобчика). А що це ти тут робиш

 

Горобчик. Та ждав, поки ви прокинетесь. Чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі!

 

С о в а. Не на те я мудра, щоб дурнів навчати! Тікай-но краще, бо я голо-о-дна!..

Горобчик тікає, наштовхується на Сороку, яка голосно скрекоче без упину.

 

Горобчик. З ким ви, панянко Сороко, розмовляєте?

 

Сорока. А хоч би й з тобою!

 

Горобчик. То я дуже радий, як зі мною! Навчіть мене розуму!

 

С о р о к а . А навіщо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму в світі легше жити. А ти ліпше красти вчись, як я, тоді й розуму не треба. Ти ось поговори зі мною, то я тебе навчу!..

 

Горобчик (роздратовано). А бодай тебе заціпило, скрекотухо! Цур тобі та пек тобі!

 

Сорока ображено скрекотнула та й геть подалась. А Горобчик сів та й думає вголос.

Горобчик. І де ж я того розуму навчуся? Може, Крука запитати? Він стільки літ на світі прожив... А ось і пан Крук! Нумо — поспитаю його!..

З'являється Крук. Горобчик — до нього.

 

Горобчик. Навчіть мене, добродію, розуму! Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.

 

Крук (розважливо). Розум, молодче-горобче, на дорозі не валяється. А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука.

 

Крук пішов собі геть, а Горобчик засмутився.

Горобчик Що мені така наука?! Оно зима скоро — знову холод і голод... Знову з іншими горобцями за поживу битися... Ні, годі сварок! Краще побудую собі домівку та й у теплі перезимую...

Горобчик складає з гілочок і пір 'ячка гніздечко. Нарешті склав, умостився в ньому та й затих...

 

Ведучий (до дітей). Отак наш Горобчик сам до розуму дійшов, за що заслужив повагу інших горобців. Перезимував зиму щасливо, а на весну став великим і мудрим Горобцем. А що вже господарний був, то й сусіди-горобці дивувалися. (Ведучий — до Горобчика). "Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви такого розуму навчилися?"

 

Горобчик (розводить крилами). Біда навчила!..