РОЗВИТОК ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ (ВІД КНЯЗІВСЬКИХ ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТ.)

Про матеріал

Розбудова незалежної держави України, перехід до демократичних форм організації суспільного життя вимагає вирішення низки проблем, серед яких — дослідження концепції українського державотворення в історично-політологічній спадщині, створення міцного юридичного підґрунтя громадянського суспільства і правової держави з урахуванням досвіду і вимог, вироблених свого часу гірким досвідом попередніх поколінь.

Перегляд файлу

РОЗВИТОК ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ

(ВІД КНЯЗІВСЬКИХ ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТ.)

ЗМІСТ

Вступ _________________________________________________________3

Розділ І

Розвиток державницьких тенденцій України Х- XІІI cт. ________________ 5

Розділ ІІ

Ідеї державності періоду Української гетьманської держави._____________8

Розділ ІІІ

Проблеми державотоворення у суспільній думці України періоду національного відродження XIX — поч. XX ст.___________________________14

Висновки_________________________________________________________20

ВСТУП

Оскільки протягом століть Україна не мала своєї державності, пріоритетними для її патріотів завжди були проблеми обґрунтування національних прав українського народу на самостійний розвиток і власну державність, пошуки шляхів здобуття і захисту незалежності. Інші проблеми відходили на другий план.

Чужоземна влада, яка робила все, щоб заблокувати поширення визвольних і державницьких ідей серед українського народу, перешкоджала, але не змогла все ж таки повністю спинити розвиток політичної думки в Україні, без якої немислиме жодне більш-менш розвинене суспільство. Окрім того, в українській історії маємо державницькі періоди: княжої держави (ІХ - ХІV ст.), козацької держави і Гетьманщини (ХVII - ХVIII ст.), УНР та ЗУНР у 1918-1921 рр. Відповідно й ідеї української державності беруть свій початок ще з часів Київської Русі.

Актуальність теми. Розбудова незалежної держави України, перехід до демократичних форм організації суспільного життя вимагає вирішення низки проблем, серед яких — дослідження концепції українського державотворення в історично-політологічній спадщині, створення міцного юридичного підґрунтя громадянського суспільства і правової держави з урахуванням досвіду і вимог, вироблених свого часу гірким досвідом попередніх поколінь.

Предметом мого дослідження є розвиток української державності, починаючи з найперших тодержавних утворень до початку ХХ ст.

Об`єктом роботи є політична думка від князівських часів до початку ХХ ст.

Складовою роботи є вивчення боротьби української нації за побудову власної держави у бездержавні періоди. Дослідження спрямоване головним чином на поглиблення й узагальнення знань про політичний та адміністративно-територіальний устрій Української держави на тому чи іншому етапі, усвідомлення закономірності й тяглості державницьких змагань, ідеології державотворення, причин перемог і поразок на цьому шляху.

Мета та основні завдання роботи. Поглибити знання про основні етапи української державності, її форми, еволюцію державницьких ідей, причини виникнення і припинення існування конкретних форм української державності, а також чинники, що зумовили її еволюцію, характер і особливості.

Наукова новизна полягає у постановці актуальної проблеми, яка досі не отримала всебічного та об'єктивного висвітлення в історичній науці. У роботі досліджено визначальні чинники виникнення і втрати української державності до початку ХХ століття.

Робота повинна сприяти правовому, демократичному і патріотичному вихованню, зокрема, виробленню у молоді глибокої особистої поваги до загальновизнаних моральних і правових цінностей, багатовікових традицій розвитку вітчизняної державності та сучасного конституційного статусу України як суверенної незалежної демократичної соціальної правової держави.

Відтоворення історії еволюції державницьких ідей є в багатьох дослідженнях і публікаціях. Так, у праці Я.Малика «Історія української державності» висвітлено процеси утворення української державності від часів Київської Русі до розбудови Української держави на сучасному етапі. Автор характеризує утворення, суспільно-поліьтичний устрій, причини занепаду і боротьбу за відновлення української державності.

Праця Дорошенка Д. дає огляд історії України як процесу розвитку української державності. Донцов Д. у праці «Історія розвитку української державності» теж висвітлює свої погляди на шляхи і методи побудови української держави. Моїм завданням було показати доречність деяких поглядів і ідей Д.Донцова в кризових умовах сучасного українського суспільства.

Структура роботи визначається метою і завданням дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури .

РОЗДІЛ І . РОЗВИТОК ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ УКРАЇНИ в Х-ХІІ СТ.

У IX—ХIIІ ст. в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і, звісно, стали розвиватися держава й право, політичні погляди. Важливу роль у цьому процесі, як і у всьому житті, відігравало християнство, яке сприяло розвиткові духовного життя, економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Політична думка Київської держави розвивалася більшою мірою під впливом політичної думки Візантії.

Неабиякою цінністю є «Повість минулих літ» літописця Нестора. Нестор — творець головної ідеї першої православної церковної доктрини — династичного князювання. Повість Нестора не лише санкціонувала удільно-династичне князювання, а й оголосила його єдиною, встановленою Богом, формою правління. Центром єдності держави виступала не великокнязівська влада, а церква. Основна ідея - зміцнення політичної влади великого київського князя і згуртування довкола нього усіх князів — це запорука припинення княжих міжусобиць і руйнування держави. [6; 58]

Талановитим світським письменником у Київській Русі був князь Володимир Мономах, який залишив нащадкам один із своїх найвизначніших літературних творів — «Повчання своїм дітям» . Мономах застерігав своїх синів-князів не лише не чинити самим, а й заборонити «служивим» творити беззаконня. Князь як державний муж є носієм закону і законності, на цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади. [6; 67]

Важливе значення у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало «Слово о полку Ігоревім», у якому чільне місце посідали актуальні політичні питання, зокрема, пропагувалася ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.

Помітною віхою в утвердженні української державності була політична діяльність Данила Галицького. У ній реалізувалися державницькі погляди, які були важливими для долі українського народу. Передусім чітко усвідомлювалася геополітична та історична визначеність європейського характеру українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дієвій дипломатичній тактиці щодо Батия. Чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Створювалася модель державного управління, яка не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам. [6;97]

Отже, серед причин втрати державності в часи Київської Русі можна виокремити такі, як прагнення окремих князівств до самостійності. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів. Адже Київська Русь знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим.

Так, з VІI ст. по 30-ті роки XIII ст. Київська Русь пройшла складний шлях, багатий на різноманітні події. Це був час творення першої Української держави з центром у Києві. У ході формування державності Київська Русь виступила осередком об'єднання інших східнослов’янських народів. Передові для свого часу державний лад, правова система, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплена силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя – все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

Невпинний поступ України - Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу, подальший розвиток національної державності та права перервали й на десятиріччя загальмували процеси роздробленості та розпаду. Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XIІІ – XIV ст. Це привело до утворення окремих держав. З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення перервалися. Далі вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави. Роль Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу в Україну, водночас зберігаючи кращі традиції української культури.

Отже, втрата української державності мала декілька причин:

1. Величезні розміри держави та етнічна різноманітність населення. Управляти ефективно такими територіями було важко, особливо за відсутності розвиненої інфраструктури.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Такі господарства були натуральними за своїм характером, тобто виробляли все для внутрішнього споживання. Це посилювало владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичного сепаратизму.

3. Несталий порядок успадкування князівської влади.

Так, економічний і культурний розвиток окремих князівств йшов значно швидше і з більшим успіхом. Проте у нової системи були й свої недоліки: слабшою ставала їх обороноздатність, наростав процес роздроблення князівств і міжусобиці між ними, усе більше конфліктували представники державної влади з феодалами. Такий аналіз причин втрати державності в князівські часи є актуальним і в наш час.

РОЗДІЛ ІІ. ІДЕЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПЕРІОДУ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Політичні погляди в Україні набули подальшого розвитку за часів Гетьманщини. Біля витоків гетьманської держави стояв Богдан Хмельницький.

Під час війни Б. Хмельницький вів активну політичну діяльність, яка дала підстави розцінювати його спрямування як державотворчі. На визволеній території з його дозволу виник новий державний апарат, прототипом якого були демократичні установи, що існували в Запорозькій Січі. До того ж він провадив значну роботу з установлення дипломатичних відносин з іноземними державами.

Але постать Б. Хмельницького вважається суперечливою. Річ у тім, що ідея державності не була основною, коли він почав війну з Польщею. З цього приводу М. Грушевський писав, що ні Хмельницький, ні козаччина, піднімаючи повстання, ще не думали про якийсь новий устрій українського життя; основною їхньою метою було скасування закону 1638 p., який значно скоротив козацькі привілеї, а народ використовувався як засіб для досягнення цієї мети. І тільки на тлі ейфорії від перших перемог над Польщею у Б. Хмельницького змінилися політичні погляди. Він почав думати про встановлення державної незалежності, але ці погляди були нечіткими, без визначення кінцевої мети. Для втілення ідеї державотворення він почав шукати союзників проти Польщі. Вів переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям і єдиновірною Росією.

Політико-правові погляди Б. Хмельницького детально викладено в «Договірних статтях», написаних у березні 1654 р. Уся влада на території України зосереджувалась в руках гетьмана, який мав обиратися на демократичних засадах без участі представників царя. Російський цар отримував інформацію про вибори, що відбулися, і приймав присягу гетьмана. У міжнародних зносинах Україна залишалася вільною. Приймати послів інших держав і вести переговори з ними гетьман міг самостійно. Царя тільки інформували про міжнародну діяльність.

Б. Хмельницький повалив польське панування в Україні, став творцем Української гетьманської держави, забезпечив її міжнародні зв'язки, започаткував розбудову державності України. Я вважаю, що саме Б.Хмельницький взяв на себе місію і очолив національну революцію, яка відродила українську державність, ту що ми втратили після падіння Галицько-Волинської держави. По-перше, він був соборником, тобто, коли йшлося про кордони української козацької держави, то він чітко ставив вимоги перед польською шляхтою – українці на батьківській землі всі мають бути в складі української держави. В цій боротьбі Б.Хмельницький спирався на союзників. Багато хто його за це критикує. Але в цій ситуації, і в той час він мусив це робити. Це був прояв його дипломатії. Інша справа, що не завжди вона була рішучою. Ще однією помилкою його , тепер вже військовою, а не дипломатичною, є те , що всі війни він вів на своїй території. Цим він виснажував цю територію, народ, державу. Тому і Руїна була одним з наслідків такої політики.

Певний слід в історії політичної думки в Україні залишив гетьман Іван Мазепа. I. Мазепа мріяв замінити демократичний порядок самоустрою на українських землях монархією в особі гетьмана. [2; 138] Як відомо, він зробив деякі кроки в цьому напрямі, поширив свою владу на значну територію України, прийняв під своє керування наперекір московському цареві правобережних козаків, вів таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і закликав його об'єднати зусилля для боротьби з Петром І. Саме І. Мазепа першим виплекав ідею незалежної держави, підняв цю ідею на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в основу українсько-шведського союзу 1708 р. Договір Карла XII та І. Мазепи гарантував Україні збереження її державного ладу, єдність і недоторканність території.

Отже, в еволюції політичних позицій І.Мазепи бачимо два періоди. На першому він виступає лояльним до Москви, вірячи в те, що цар Петро І дасть можливість Україні бути повноцінними автономним політичним утворенням. Він підтримує реформи Петра І, дбаючи при цьому про реформування української еліти на зразок європейської. Але дуже швидко І.Мазепа переконався у тому, що Москва не дасть автономних можливостей Козацькій державі. Тому він змінює свою політичну орієнтацію і робить ставку на союз зі шведським королем. На жаль, ця акція Мазепи, спрямована на утвердження незалежної України, отримала поразку.

Загалом гетьман І.Мазепа в ідеалі бачив Українську державу незалежною і суверенною. До такого політичного рішення він прийшов після багатьох років державницької діяльності. Ця ідея гетьмана була підхоплена його політичними наступниками і спадкоємцями.

Вплив Мазепи на розвиток українського політичного мислення незаперечний, жоден інший гетьман не зробив стільки для створення незалежної української держави. Основою державного і суспільного ладу він уявляв козацьку старшину, що відповідало тодішнім європейським традиціям. Після поразки І.Мазепи завершується період розвитку Козацької держави. Від того часу Москва починає агресивний наступ на Україну, обмежуючи рівень її автономності.

Чіткішими були політичні погляди Пилипа Орлика. Основною ідеєю, метою життя гетьмана П. Орлика стало створення антиросійської коаліції для вирішення українського питання. Його політико-правові погляди охоплювали весь спектр проблем державного устрою, владних відносин, судової влади тощо. Майже всі вони викладені в праці "Вивід прав України", а також у "Пакті і Конституції законів та вільностей Війська Запорозького».[2; 141] У цьому документі, написаному під час обрання П. Орлика гетьманом, передбачалося повне визволення України і встановлення державності. Цього договору повинні були дотримуватись і всі наступні гетьмани. Конституцією встановлювався національно-державний суверенітет України, до неї мали увійти всі історичні землі обабіч Дніпра, її кордони визначалися за станом на час правління гетьмана Богдана Хмельницького. Гарантом незалежності України виступав шведський король.

Важливе значення у розвитку політичної думки України має й етико-гуманістична концепція Г. Сковороди, яка констатувала, що це мав бути устрій, який би спирався на суспільний компроміс, це мало б бути гармонійне суспільство із певною ієрархічною структурою. Його політична концепція вміщувала такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу; майбутню форму правління (в ідеалі) — демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян.

Ідеї та концепції XVI—XVIII ст. охоплювали проблеми суспільного устрою системи державного правління, відносини з іншими, особливо сусідніми державами, і розв'язували їх на демократичних підставах, спираючись на новітню європейську думку того часу.

Отже, політико-правові погляди гетьманів України Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика сприяли формуванню й розвиткові національної політичної та правової ідеології, входженню України в політичні процеси Європи, зміцненню її міжнародного авторитету.

Таким чином, протягом другої половини XIV— першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського і Польського королівства, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська державність, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі. Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національно-української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

У цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи. Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це призвело до подальшого посилення соціального та національно-релігійного гніту. Характерним для даного періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

Головним чинником державотворення стало українське козацтво. Визвольна війна поклала початок третьому етапові формування української державності. Підвалиною її відродження стала військово-адміністративна система, що склалася в Запорізькій Січі.

Українська Гетьманська держава створювалася на основі ідеології української національної думки, що виходила не тільки з розуміння необхідності і творення власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Звідси спроба Богдана Хмельницького синтезувати ідеї козацьких традицій з соборністю Київської Русі чи Галицько-Волинського князівства. Основою відродженої української державності стала республіканська форма правління. Створення в роки Визвольної війни 1648 – 1654 рр. Української Гетьманської держави є незаперечним історичним фактом.

Загалом же після поразки І.Мазепи державницькі концепції в Україні починають занепадати, оскільки реальні політичні обставини не створювали умов для їхньої реалізації у практичному житті. Протягом ХУІІІ ст. у середовищі українській еліти відбувалося пізнання та осмислення політичного буття історичного минулого українського народу. Політичні мислителі цієї доби вбачали в українському народові автентичне етнічне утворення, що походить із глибокої давнини. В основі політичного мислення діячів ХУІІІ ст. лежить природне право кожного народу жити вільно і мати власну державу. Звідси виводиться і право українського народу на власну державність.

Головними причинами втрати Україною своєї незалежності були чвари у середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московські держави (пізніше Російської імперії) щодо України. У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність –усе те, що становить основу державності і що в майбутньому допоможе відродженню Української держави.

Так, сучасна Україна є спадкоємицею державницьких традицій попередніх поколінь автохтонів, що мешкали на її теренах. Свідченням цього є те, що нерідко ці традиції визначають суспільну і духовну складову сучасної української політики. Козацька держава другої половини ХУІ – ХУІІІ століть залишила по собі колосальну політичну спадщину, знання та використання здобутків якої не тільки збагачує державницький досвід України, але і при творчому її використанні дає змогу уникнути багатьох помилок. Цей досвід та уроки Козацької держави дають змогу запобігти багатьом помилкам, котрі були допущені українськими гетьманами в ХУІ—ХУІІІ ст., що зрештою і призвели до втрати Козацької держави.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ У СУСПІЛЬНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ ПЕРІОДУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ХІХ-ХХ СТ.

У XIX ст. розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин, що визначалися занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу.

Становлення ліберального й демократичного напрямків політичної та правової думки в Україні пов'язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він ввважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру. Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Взагалі Т.Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. [10; 37] Тарас Шевченко у своїй творчості відновив українські національно-державницькі традиції, на чергу історичних завдань поставив ідею державної незалежності України як гаранта інтересів нації. "Чи діждемось ми Вашінгтона з новим і праведним законом?"— запитував Тарас Шевченко і сам відповідав: "А діждемось таки колись!" Оцінюючи таку позицію поета, один із дослідників його творчості Степан Смаль-Стоцький зазначав: "Коротше й ясніше годі висловити ідеал державного ладу для України. Вашінгтон визволив Північну Америку з залежності від Англії, завів у визволеній землі республіканський лад з новим праведним законом, він став першим президентом Сполучених Держав Америки. Такого Вашінгтона хоче Шевченко діждатися й на Україні, хоче діждатися й для України нового і праведного закону".

Ідеологом лібералізму в Україні був Микола Костомаров. Основу його політико-правової концепції складали думки про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи. Розглядаючи форми правління, М. Костомаров критикував монархію, відзначав, що український народ завжди прагнув до демократичних форм державного устрою. У програмних документах товариства автор висловив критичне ставлення до самодержавства. Програма передбачала побудову слов'янської федерації християнських республік, поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами християнського заповіту. Складовою такого союзу мала бути незалежна Україна, яка підтримувала б ідейно-культурні та релігійні зв'язки з іншими республіками за принципами християнської моралі. [5; 234]

Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства на державу і право мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси — єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни монархії демократією.

Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов. М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. [5; 253] Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління. Він вважав, що рушієм усієї еволюції є окремий людський індивідуум, його душа, воля й інтелект. Він був еволюціоністом у трактуванні історичного процесу, пропагував поступовість реформування суспільства на основі піднесення його культури й освіченості, а не внаслідок кривавих повстань.

Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменникові І. Франкові. І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців — багатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він ввважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад — монархію. Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. І.Франко вважав неприйнятними ідеї «диктатури пролетаріату», централізму, неминучої пролетаризації селян. Суспільну власність І. Франко уявляв тільки як власність громадян, що самі розпоряджаються нею. Центральними питаннями політичного життя І. Франко вважав прагнення до особистої свободи громадян і національно-державної самостійності.

Формування націоналістичного напряму в українській політичній думці пов'язане з іменем Дмитра Донцова. Д. Донцов — ідеолог радикальної течії, що отримала назву інтегрального, він розглядав націю як абсолютну цінність, закликав відкинути «всі лібералізми, демократизми, соціалізми, всесвітянство, пацифізми», що заважають консолідації нації довкола ідеалу її могутності та всевладності. Для поширення національних ідеалів в українському народі, на думку Донцова, потрібно перетворити українця на людину, яка готова жертвувати в ім'я ідеалів руху, котра б горіла майже релігійною любов'ю до своєї нації і визнавала етичним лише те, що зміцнює її силу.

Консерватизм в Україні був менш поширеним, ніж лібералізм. Найбільшим і найвпливовішим представником українського консерватизму став В. Липинський. Йому належить розробка концепцій української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства; обґрунтування визначальної ролі держави у становленні української нації — на засадах громадянства і за активної ролі такого чинника, як територіальний патріотизм, на ґрунті якого могли б об'єднатися усі громадяни, незалежно від етнічної, класової, конфесійної належності та соціально-культурного рівня.

Подальшому розвиткові політико-правової ідеології в Україні (кінець XIX — початок XX ст.) значною мірою сприяли Михайло Грушевський та Володимир Винниченко.

Основою політико-правової концепції М.Грушевського було українське питання. Він вважав, що основою входження України в Росію була автономія. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні федерації, під якою розумів об'єднання в одній державі декількох. Автономію України автор розглядав як «самозаконність» — право встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі федерації мала бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи. Реалізуючи свою автономію, Україна повинна бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалізовувати на практиці свою державно-правову концепцію. Цей процес розпочався 17 березня 1917 р. зі створенням Центральної Ради і знайшов втілення в її Універсалах.

У І Універсалі проголошувалася необхідність вироблення власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. II Універсал зазначив, що Україна визнає всеросійські Установчі збори, які мають схвалити автономію України. У ІІІ Універсалі було закладено фактичний відрив од Росії. У IV Універсалі Україна проголошувалася Українською Республікою, за якою визначалося право самостійно ухвалювати закони і здійснювати владні функції через Центральну Раду та уряд . [1; 29] Відомо, що політико-правове вчення М. Грушевського не було втілено в життя. Вочевидь, практичні дії автора розійшлися з його ідеями, зокрема в національному питанні. Проголосивши у своєму вченні неприпустимість будь-яких проявів українського шовінізму, він підійшов до вирішення проблем державотворення саме з позиції панування української нації.

Після Лютневої революції 1917 р. разом із М. Грушевським в Україні працював відомий політичний діяч, один із керівників Української Центральної Ради Володимир Винниченко. В. Винниченко вважав себе прибічником «російсько-українського комуністичного табору». [1; 31] Згодом, переконавшись у великодержавній політиці керівників більшовицької Росії, він переглянув свої політичні погляди, і національні проблеми вийшли в нього на перший план. В.Винниченко проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі.

Отже, основні причини поразки українського державотворення п. ХХ ст. був низький рівень національної свідомості українців. Адже очолила боротьбу за відновлення української державності українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малою, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими. Робітники, підприємці, поміщики взагалі не підтримали ідею незалежності України. Також була відсутня єдність в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П. Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР.

Крім того, доба Центральної ради продемонструвала сильні і слабкі сторони державотворення. До перших слід віднести рішучість, з якою будується наша держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на її соціальну політику. До других — утопічно-соціалістичну орієнтацію керівництва Центральної ради, відсутність зворотного зв'язку з широкими народними масами.

М. Грушевський і його соратники не змогли знайти правильного шляху розвитку, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю і долю української державності. Підсумовуючи період 1917–1920 рр., приходимо до висновку, що прорахунки і амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії приведе до становлення радянської влади на більшій частині України.

Проте були і позитивні здобутки. Українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою – це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму — демократична держава, яка прийшла до цього через чільну владу (гетьманський режим).

Таким чином, боротьба за українську державність у 1917—1920 роках не пройшла безслідно. Головним здобутком стало занесення у свідомість мас ідеї української державності. Зросла національна свідомість населення України, виросло нове покоління української інтелігенції, яке підхопило думки національно-державного будівництва.

ВИСНОВКИ

Дуже відомою є мудрість давніх римлян «Historia est magistra vitae»(«історія – вчителька життя»). Історичні знання є органічною складовою частиною інтелектуальної ерудиції,світогляду кожної освіченої людини. Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу. Кожен загарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об'єктивно проаналізувати історію державницьких ідей, проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин України відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам′яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров’ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України. Певні уроки з історичного досвіду можна і треба брати. Також потрібно пам'ятати, що сучасний етап державотворення унікальний, а не універсальний. Тому варто уникнути пастки запозичення досвіду чи сліпого моделювання будь-якого етапу державотворення, без урахування специфіки процесів сьогодення.

Отже, протягом кінця ІХ-першої половини ХІVст. князівська верства була носієм і виразником державницьких традицій, боролася за створення і збереження державних структур. Втративши князівську верству українські землі почали втрачати державність, носієм і оборонцем якої вона виступала. Вітчизняне державотворення періоду Центральної Ради – один із найбільш складних етапів у розвитку української державності, який характеризується боротьбою за суверенітет і незалежність Української Народної Республіки та розробкою нових політико-правових засад національної держави. Такий державотворчий досвід має непересічне значення з точки зору переосмислення та оцінки процесів державного будівництва останніх 20-и років.

Досвід державотворення періоду Центральної Ради значною мірою впливає на зміст і характер сучасного державотворення. Так, на початку 90-х років активно використовувався досвід Центральної Ради у сфері законотворення, забезпечення прав національних меншин, реформування судової влади тощо. Окремо слід виділити питання захисту прав людини, власності на землю та ін., які були ключовими як на початку ХХ століття, так і залишаються основоположними для сьогодення. І хоча не всі ідеї Центральної Ради знайшли втілення в сучасному державо- та правотворчому процесі, проте і цей досвід є корисним у контексті модернізації українського суспільства.

Пряме запозичення законодавчих напрацювань Центральної Ради бачимо і в сучасній Конституції України. Йдеться, зокрема, про втілення ідеї малого і великого Герба, що дозволило розблокувати конституційний процес у ніч прийняття Основного Закону. Досвід Центральної Ради оцінювався і враховувався й під час прийняття законодавчих актів, спрямованих на розв’язання міжнаціональних проблем.

Характерно, що чимало інших питань, які розроблялися визначними діячами суспільно-політичної думки того періоду, нині знову виходять на перший план. Так, проблема федералізації, яка так активно дискутується сьогодні в політичних колах, була близькою і для епохи Центральної Ради. Конституція УНР передбачала надання значних прав місцевим громадам та місцевому самоврядуванню, що, на переконання її розробників, мало забезпечити цілісність держави та дотримання прав і свобод її громадян.

Варто зазначити, що державно-правові акти УНР заклали фундамент для розбудови сучасної української держави, адже політико-правові ідеали як Центральної Ради зокрема, так і української спільноти в цілому, являли собою прагнення до самостійного життя, надихали наступні покоління на боротьбу за повне державно-політичне визволення. З цим пов’язані такі глобальні процеси історичного розвитку, як консолідація нації, подолання розбіжностей у право розумінні населення окремих регіонів держави, що, зокрема, було втілено в Акті злуки УНР та ЗУНР, відродження у свідомості народу державницького ідеалу, який, за словами М. Грушевського, увійшов у свідомість народних мас, створивши нову суспільну правосвідомість.

Проголосивши державну незалежність, українське суспільство, й Україна як держава, перебувають у пошуках власної національної ідеї. Необхідність консолідації української нації, існування якої наприкінці ХІХ ст. довела вітчизняна суспільно-політична думка, стає невід’ємною складовою сучасного державо- і правотворення.

Необхідною передумовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є широкомасштабне входження до світового і, насамперед, європейського співтовариства, що зумовлювало б її активну співпрацю з різноманітними міжнародними організаціями у питанні реформування національної правової системи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. – К., 1997.- С.47
Гуржій О. Українська козацька держава у другій половині XVII-XVIII ст.

– К., 1996.- С.163

Грабовський С., Ставрояш С., Шилер Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.
Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1993.
Дорошенко Д.І. Нарис історії України: У 2 т. – К., 1991. _ С.349
Захарченко П. Київська Русь: державний устрій, суспільний лад та

основні риси права // Історія України. – 2002. - № 7, 10.