Сценарій до Дня народження Лесі Українки "Хто вам сказав, що я слабка..."

«Хто вам сказав, що я слабка..»

 

Ведуча.

Ти себе Українкою звала, -

І чи краще знайти ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла,

Як отчизна – твоя і моя, - писав про Лесю Українку Максим Рильський.

Леся Українка… Це ніжне й дзвінке ім’я належить до найвеличніших імен нашого народу.

 

Ведучий.

     Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилась 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Зростала в інтелігентній сім’ї, передовій родині, яка мала давні волелюбні традиції. Лесин дід по матері, Яків Драгоманов, був декабристом, а дядько – Михайло Драгоманов – відомим публіцистом, істориком, громадським діячем. Батько, Петро Антонович Косач, юнаком брав участь у студентському русі. Мати Лесі – Ольга Петрівна – відома українська письменниця, що друкувалась під псевдонімом Олена Пчілка. Родина Косачів приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Таке оточення позитивно вплинуло на формування допитливої, вольової натури Лесі, сприяло духовному збагаченню. Виростала Леся гордою, волелюбною.

 

1 читець.

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

 

«Що, болить?» - мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, -

Щоб не плакать, я сміялась.

 

Ведуча.

     Леся була милосердною до всього і до всіх. Їй хотілося захистити зайченя від вовка, билинку від негоди, подружку від хвороби, людину від зла. А зло зустрічалось не тільки в казках, книжках. Вона бачила його в житті.

Чужий біль сприймала дівчинка як власний. Несправедливість, неправда її гнітили, обурювали. Їй хотілося протестувати. Коли Лесі було 9 років, несподівано для неї за революційну діяльність заарештовують її улюблену тьотю Єлю. Страшенно тяжко вона пережила цю звістку і написала вірш «Надія».

 

2 читець.

 

Вірш «Надія»

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

 

     Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

     Поглянути ще раз на рідну країну,

 

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені все одно;

 

      Поглянути ще раз на степ, могилки,

      Востаннє згадати палкії гадки…

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

Ведучий.

     Дівчинка росла наполегливою. До всього їй хотілося дійти самій. Відчути чари нічного лісу – і вона крадькома йшла у ліс. Проникнути у таємниці Луцького замку, поблизу якого жили, - і вона збирає про нього перекази. Замок відразу став місцем розваг дітей. Тут вони створили своє таємне товариство. Наслідуючи дорослих, члени товариства запозичили всі конспіративні умовності: варту, пароль, клятву.

 

Вірш «Віче»

 

     Обігрується сцена на основі вірша «Віче». Задіяно 12 дітей: 2 хлопці і 2 дівчини – читці; 2 хлопці – вартові; 1 дівчина і 5 хлопців – учасники дитячого товариства. Виходять 4 читці, стають по боках сцени.

 

1 читець (під час читання виходять ще 8 дітей, стають вартові (2), маленька білолиця дівчинка сідає в середині кола, решта стає навколо неї. Діти тихенько наспівують якусь мелодію).

 

 

В дворі старого замчища-руїни

зібрались ми на віче, все поважні,

учені голови, гладенькі й кучеряві,

і віком не малі – якби зложити

літа усіх, либонь, століття вийшло б!

Ми всі були на зборах, всі дванадцять.

Обачні люди, тямили ми добре,

що ми живем у небезпечний час:

поставили сторожу біля брами, -

як хто надійде, щоб давала гасло, -

і раду радили. Таємне товариство

ми закладали, і ніхто з «великих»

до нього доступу не мусив мати.

Зложили всі обітницю врочисту

ховати таємницю до загину.

 

2 читець.

Яка ж була мета у товариства?

«Мета?» - «великі» вже б не обійшлися

без цього слова, ми ж були щиріші:

в нас не було мети. Було завзяття,

одвага, може, навіть героїзм,

і з нас було доволі. Ще ж до того

була в гурті маленька Жанна Д’Арк:

тоненька, блідолиця, голосочок

бринів, немов дзвінок, її очиці

блакитні блискавиці розсипали,

злотистеє волосся розвівалось,

мов орифлама. В нас її вважали

за речницю великої снаги.

Вона сиділа в замковій бойниці,

неначе в ніші, і навколо неї

було ще досить неба весняного

в тій рамці кам’яній; західне сонце

вінцем її голівку червонило.

Вона держала слово, і багато

великих слів у ньому поміщалось:

братерство, рівність, воля, рідний край…

 

3 читець.

Так, так, те все було. А далі слово

змінилося у спів, і вся громада

до дзвінкої промови прилучилась.

О, то були такі «червоні» співи,

яких, либонь, не чув старезний замок

і в ті часи, коли червона кров

йому красила тверді, сиві мури.

«Гартовані ножі» були в тих співах,

а в серці у співців була любов

до тих «великих», що були малими

на бенкеті життя. Летів той спів

геть за зубчаті стіни і котився

зеленими моріжками до річки,

немов хотів поплисти за водою

до вбогих сел., що мріли навкруги…

 

4 читець (під час читання один із вартових говорить гасло: «Гуси, додому, вовк за горою!». Після гасла спів стихає. У кінці діти потискають на прощання один одному руки, розходяться).

 

Зубчата тінь від замкового муру

все довшала, а далі й двір покрила.

В бойниці небо стало темно-синім,

не стало вже червоного віночка

на голові малої Жанни Д’Арк,

а ми співали… Раптом наша варта

нам гасло подала: «Гуси, додому,

вовк за горою!» - Все затихло миттю:

«великі» йшли!.. Під муром притаївшись,

ми бачили, як постаті незграбні,

хитаючись та пишучи «мисліте»,

блукали по замковому дворі, -

«великі» йшли з веселої бесіди.

Ой, видко, шлях був довгий та трудний,

либонь, їм там судилось ночувати…

 

Таємне віче розійшлось таємно:

скрадалися ніжки маленькі тихо

у темряві; ніхто не озивався;

ручки стискались мовчки на прощання;

за брамою всі різно подались…

 

Ведуча.

     Коли Лесі було 13 років, у неї назбиралося вже кілька віршів, і мати, порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім Українка й публікує в журналі вірш «Конвалія».

 

3 читець.

Вірш «Конвалія»

 

Росла в гаю конвалія

   Під дубом високим,

Захищалась від негоди

   Під віттям широким.

 

Та недовго навтішалась

   Конвалія біла, -

І їй рука чоловіча

   Віку вкоротила.

 

Ой понесли конвалію

   У високу залу,

Понесла її з собою

   Панночка до балу.

 

Ой на балі веселая

   Музиченька грає,

Конвалії та музика

   Бідне серце крає.

 

То ж панночка в веселому

   Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

   Пов’яла, схилилась.

 

Промовила конвалія:

   «Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

   Друже мій єдиний!»

 

Та й замовкла. Байдужою

   Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

   Кинула додолу.

 

Може, й тобі, моя панно,

   Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

   Як щастя минеться.

 

Не довго й ти, моя панно,

   Будеш утішетись

Та по балах у веселих

   Таночках звиватись.

 

Може, колись оцей милий,

   Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

   Залишить байдуже!..

 

Ведучий.

     Відтоді й пішли по всьому світі прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим ім’ям – Леся Українка. Чому Українка? Та тому, що в сім’ї панували українські звичаї. Часто це викликало подивування: «Як-то може бути, щоб у сім’ї дворян та все було отаким мужицьким?» Леся вже знала, що українському слову доводиться боротися за виживання – діє циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який не дозволяв друкувати українською мовою навчальні та науково-популярні книги. Діє також царський указ про заборону ввозити з-за кордону в Україну книги, ставити українські п’єси.

     Псевдонім Українка був своєрідним викликом існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови в рідному краї. І не в одній своїй поезії Леся Українка створює образ України.

 

4 читець.

Вірш «Сім струн. До (Гімн)».

 

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

 

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана?

 

І, може, зустрінеться пісня моя самотная

У світі з пташками – піснями,

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко шляхами – тернами.

 

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю,

Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

 

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанна мати!

 

Ведуча.

     Тяжка була в Лесі Українки доля. Спершу захворіла нога, потім рука, потім нирки і шлунок. Кілька операцій витримала вона. Доводилось ходити в гіпсі, зі спеціальним апаратом, на милицях. Це завдавало нестерпних мук. Але вона мужньо повторювала, що буде «серед лиха співати пісні» і шукатиме «зірку провідну». Адже ще жили сподівання, що молодий організм подолає хворобу. Батьки докладали всіх зусиль, щоб допомогти дочці. Лікування у Києві, солоні ванни у Литві, грязьові лимани на Одещині, купелі в Криму, сеанси народної медицини на Сумщині. КЛІНІКИ Відня. Проте Леся вже змушена відмовитись від гри на фортепіано, від малювання…

 

Ведучий.

      Від хвороби Лесю відволікали хвилини поетичного натхнення, книги і природа. Батьки прищепили їй любов до природи, любов споглядальну. Природу поетеса розглядала у зв’язках з людиною. Вона може чарувати, а може й засмучувати. Краса природи не тішить, бо

 

…скрізь голосіння сумні!

Ох, невже в тобі, рідний мій краю,

Тільки й чуються вільні пісні –

У сні?

 

Леся Українка.

     Доля зіграла зі мною лихий жарт. Мені відмірено нею небагато років – всього 42. Із них 30 років я провела тяжку війну зі своєю хворобою. Та всі мої думки і помисли – їй, Україні. Для неї я віддала все, що мала, - талант і серце, і свої недовгі дні.

 

Ведуча.

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!