Сценарій до Дня пам'яті жертв Голодомору

Музика.

1-й ведучий

Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю,

Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Збудуйте пам’яті невгасний собор!

Це тридцять другий рік.

Це тридцять третій рік.

Голодомор. Голодомор.

2-й ведучий

Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом у 1932-1933 роках, пам’яті тисяч українських сил і хуторів, які щезли з обличчя землі після найбільшої трагедії ХХ століття, присвячується наш захід.

1-й ведучий

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислює своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

(Звучить класична музика).

1-й ведучий

Навесні 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знає, скільки живого люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

2-й ведучий

А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи заспівали травневими ночами солов’ї ? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

3-й ведучий

Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…

1 дитина

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хотілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?!

1-й ведучий

На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошую хвилину скорботи.

2-й ведучий

Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом - геноцидом, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.

(Діти запалюють свічки).

1-й ведучий

1930 – 1932 роки були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, борони.

2-й ведучий

В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати стало нічого-почали забирати хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали… Настав голод 1932 – 1933 років. 

2 дитина

Мамо, не плачте. Дивіться, ось хліба окрайчик

Трошки я з’їв, а другий кусочок приніс.

Бабця сказали, це вчора приходив зайчик,

Дав нам гостинця і знов побіг у ліс.

Темінь в кутках залягла, як земля глибока,

Сонце не входить-спинилося перед вікном.

Блиснула сталь і порізала променем око,

Наче по склу скреготнуло по серцю бруском.

-мамо, а що ви на поле не йдете сьогодні ?

Бабця сказала, вже дядька Миколи нема.

Мамо, чого це у вас такі руки холодні ?

Мамо, пустіть мене! Мамочко ! Мамочко ! Ма…

1-й ведучий

1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з най родючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?

Смерть чатувала на людей і вдень, і в ночі. Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини й села.

2-й ведучий

На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди:

«О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не вмер».

4 дитина

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, люди, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

1-й ведучий

Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись врятуватися тисячі селян йшли в міста, де на весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали.

2-й ведучий

Дороги, що вели до міста, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях.

5 дитина

Це остання хлібина, остання…

Очі горем налиті вщент.

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання…

Після неї голодна смерть.

Плаче й крає мов соломину

Пильно дивиться дітвора.

  - Тату, їжте ось цю шкуринку

Майте жалю до нас краплинку

Умирати вже вам пора.

Взяв шкуринку татусь і плаче

І стареча рука тремтить,

Сиве око, - сліпе, не зряче

Але , серце, його козаче

Б’ється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі.

Немає слів

А над хатою – клекіт орлів,

А на вигоні – трупи чорні

Там, де саваном сніг білів.

1-й ведучий

За зиму 1932 – 1933 в селах з’їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. На деяких возах були ще живі, вони ворушились і стогнали дорогою до могили. Люди від голоду божеволіли, їли людей, їли власних дітей.

2-й ведучий

Влітку, у серпні зорепад. Теплими, погожими ночами зірки падають додолу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі – ДУШІ безневинно вбитих діток. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте про що гомонять зорі-душі.

(Звучить повільна музика і повільно «випливають» три зіроньки. Вони кружляють у танці, зупиняються).

1-а зірка.

А мені заподіяли смерть за «5» колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки… Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з’їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, 2, 3… 5… і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза… мене били, били, били… поки не забили. Забили за «5» колосочків, а було мені шість рочків.І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька.

2-га зірка.

І мені хотілося їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. Приїхали дядьки, повкидали їх на воза і повезли їх за село в ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер з рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з’їм, а то він не перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котились сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки, напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею, Ганнусею мене звали…

3-я зірка.

А я Андрійком був… Було мені три рочки. Мене матуся зарубала… З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівку до серденька притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала… А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась…

1-й ведучий

Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутись – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

2-й ведучий

Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне

свою історичну пам'ять.

1-й ведучий

Хай простять нам наше безпам'ятство всі жертви голодомору, що

лежать у сирій землі.

2-й ведучий

З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і

мовчки клялися, що пам'ятають, що не забудуть. І тягар гріха з душі

спадав.

1-й ведучий

Коли наша розповідь дійшла до Вашого серця, то перед цією

свічкою скажіть слова, які нас згуртують,— Пам'ять та віра!

6 дитина

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть варево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

7 дитина

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв? хто?

На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору…

Учні входять з запаленими свічками

Ніч гасить день, - ми засвічуємо свічки в кожному  місті, селі, області. Горітимуть вони, зігріваючи зорі і небо, й душі тих, кого в 33-му не відспівали, не оплакали, не провели, не пам’янули…