Сценарій
заходу - реквієму «ПАМ'ЯТАЄМО МИНУЛЕ ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО»
Сценарій підготувала Гальська О.А., педагог-організатор СШ № 7
Мета:
- поглибити знання учнів про голодомор 1932 – 1933рр;
- показати всю жорстокість, з якою винищували наш народ;
- виховати особисту стурбованість кожного за події тих років;
- навчити сприймати чужу біду, чужий біль, як свої власні;
- сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її
традиції, уболівати за майбутнє країни.
Свято проходить у актовій залі.
Учасники: до участі запрошуються учні 5-9 класів
Музика. |
|
1-й ведучий
|
Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю,
Всі українські села, присілки та хутори, Це тридцять другий рік. Це тридцять третій рік. Голодомор. Голодомор. |
2-й ведучий
|
Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом у 1932-1933 роках, пам’яті тисяч українських сил і хуторів, які щезли з обличчя землі після найбільшої трагедії ХХ століття, присвячується наш захід. |
1-й ведучий
|
Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислює своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. |
(Звучить класична музика). |
|
1-й ведучий
|
Навесні 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знає, скільки живого люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів. |
2-й ведучий
|
А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи заспівали травневими ночами солов’ї ? Ніхто того не бачив і не міг бачити. |
3-й ведучий
|
Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти… |
1 дитина |
Бозю! Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку… Щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка. Та ж підрости хоч би трохи бодай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Я – пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їночку дай. Тато і мама – холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хотілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у тебе в руці?!
|
1-й ведучий
|
На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошую хвилину скорботи. |
2-й ведучий
|
Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом - геноцидом, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. |
(Діти запалюють свічки). |
|
1-й ведучий
|
1930 – 1932 роки були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, борони. |
2-й ведучий
|
В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати стало нічого-почали забирати хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали… Настав голод 1932 – 1933 років. |
2 дитина |
Мамо, не плачте. Дивіться, ось хліба окрайчик Трошки я з’їв, а другий кусочок приніс. Бабця сказали, це вчора приходив зайчик, Дав нам гостинця і знов побіг у ліс. Темінь в кутках залягла, як земля глибока, Сонце не входить-спинилося перед вікном. Блиснула сталь і порізала променем око, Наче по склу скреготнуло по серцю бруском. -мамо, а що ви на поле не йдете сьогодні ? Бабця сказала, вже дядька Миколи нема. Мамо, чого це у вас такі руки холодні ? Мамо, пустіть мене! Мамочко ! Мамочко ! Ма…
|
1-й ведучий
|
1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з най родючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини? Смерть чатувала на людей і вдень, і в ночі. Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини й села.
|
2-й ведучий
|
На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не вмер». |
4 дитина |
Я ще не вмер... Ще промінь в оці грає. В четвер мені пішов десятий рік. Хіба в такому віці помирають? Ви тільки поверніть мене на бік. До вишеньки. В колиску ясночолу... Я чую запах квітів. Я не вмер... А небо стрімко падає додолу. Тримайте хтось! Хоча б за коси верб... Куди ж ви, люди, людоньки, Куди ж ви, люди, людоньки, куди? Окраєць ласки. Чи хоч з печі диму! В клітинці кожній — озеро води. Я ще не вмер. Усі проходять мимо. ...А житечко моє таке густе. ...А мамина рука іще гаряча. Вам стане соромно колись за те. Та я вже цього не побачу. |
1-й ведучий
|
Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись врятуватися тисячі селян йшли в міста, де на весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали. |
2-й ведучий
|
Дороги, що вели до міста, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях. |
5 дитина |
Це остання хлібина, остання… Очі горем налиті вщент. Батько й діти не їли зрання, Це остання хлібина, остання… Після неї голодна смерть. Плаче й крає мов соломину Пильно дивиться дітвора. - Тату, їжте ось цю шкуринку Майте жалю до нас краплинку Умирати вже вам пора. Взяв шкуринку татусь і плаче І стареча рука тремтить, Сиве око, - сліпе, не зряче Але , серце, його козаче Б’ється рівно і хоче жить. Стали кожному крихти в горлі, Спазми в горлі. Немає слів А над хатою – клекіт орлів, А на вигоні – трупи чорні Там, де саваном сніг білів. |
1-й ведучий
|
За зиму 1932 – 1933 в селах з’їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. На деяких возах були ще живі, вони ворушились і стогнали дорогою до могили. Люди від голоду божеволіли, їли людей, їли власних дітей. |
2-й ведучий
|
Влітку, у серпні зорепад. Теплими, погожими ночами зірки падають додолу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі – ДУШІ безневинно вбитих діток. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте про що гомонять зорі-душі.
|
(Звучить повільна музика і повільно «випливають» три зіроньки. Вони кружляють у танці, зупиняються). |
|
1-а зірка. |
А мені заподіяли смерть за «5» колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки… Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з’їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, 2, 3… 5… і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза… мене били, били, били… поки не забили. Забили за «5» колосочків, а було мені шість рочків.І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька. |
2-га зірка. |
І мені хотілося їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. Приїхали дядьки, повкидали їх на воза і повезли їх за село в ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер з рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з’їм, а то він не перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котились сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки, напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею, Ганнусею мене звали… |
3-я зірка. |
А я Андрійком був… Було мені три рочки. Мене матуся зарубала… З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівку до серденька притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала… А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась…
|
1-й ведучий
|
Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутись – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору. |
2-й ведучий
|
Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам'ять. |
1-й ведучий
|
Хай простять нам наше безпам'ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. |
2-й ведучий
|
З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам'ятають, що не забудуть. І тягар гріха з душі спадав. |
1-й ведучий
|
Коли наша розповідь дійшла до Вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які нас згуртують,— Пам'ять та віра! |
6 дитина |
Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села? А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерно вимели до тла? Як навіть варево виймали із печі І забирали прямо із горшків, Окрайці виривали з рук малечі, Із торбинок нужденних стариків? |
7 дитина |
Ти кажеш, не було голодомору? Чого ж тоді, як був і урожай, Усе суціль викачували з двору, - Греби, нічого людям не лишай! Хто ж села, вимерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв? хто? На чиєму це лежить сумлінні? Імперський молох світ нам затуляв! Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах. І досі ще стоять мені в очах… А кажеш – не було голодомору… |
Учні входять з запаленими свічками |
Ніч гасить день, - ми засвічуємо свічки в кожному місті, селі, області. Горітимуть вони, зігріваючи зорі і небо, й душі тих, кого в 33-му не відспівали, не оплакали, не провели, не пам’янули… |