Я
не ображу рідної землі
(22 квітня – Всесвітній день Землі)
Як щирістю і ласкою розкрилась,
Немов маленьке сонне немовля,
Неначе мати, що над ним схилилась.
І навіть всі замовкли солов’ї,
Бо дихання землі зачарувало.
А ні шелесь, замріялись гаї
І зорі з неба падать перестали.
Здається, сам немов у землю вріс,
Як грудочка, а чи мала піщина.
Мені шепоче рідна Україна.
Природа землі унікальна і неповторна. Кожен її куточок прекрасний
по-своєму. Духмяний аромат нам дарують розквітлі сади навесні, а літні лісові поляни щедро пригощають запашними суницями. Величаві бори та білокорі березняки, зустрічаючи пташиним співом, наповнюють грибами наші кошики.
У зелені садів і рожевощоких мальв.
Тополя край села іздавна тут стояла.
Підперши небо, милувала даль.
Моє село, до тебе повертаю,
Хоч як далеко не проліг мій шлях.
Моя душа живе й тепер, я знаю,
Маленьким жайвором в бурштинових хлібах.
нагодує своєю щедрістю, підтримає і захистить у лиху годину. Все від землі – вважали наші предки. Вона й народжує, й ховає. Життям і добробутом людина зобов’язана землі-матінці. Давня народна приказка мудро вчить: «Держімося землі, бо земля держить нас».
Мов золото горить в долоні трударя.
То праці плід, то ниви щедрий голос,
То поту сіль, дарунок твій, земля.
І скільки ока, як безмежне море.
Хвилюються достиглі пшениці.
У короваї, що дадуть до столу,
Священний здревля, з наших праотців.
Земля промовляє, як їй нелегко живеться.
Від горя і болю сміятись давно перестала,
Бо в’їлися бомби, снаряди впилися, як жала.
Виходить в дорогу в чудовім весільнім цвітінні,
Збива босі ноги посипаним ядом камінням.
Чудове повітря ортуйним насичене газом,
І дихати грудям все важче і важче щоразу.
8. Джордж Даррел у книзі «Наш друг ліс» писав: «Річ у тім, що нині більшість людей не усвідомлює, наскільки ми руйнуємо світ, у якому живемо. Ми поводимось, як малолітні недоумки, залишені без нагляду в незрівнянному, дивовижному саду, і повільно, але впевнено перетворюємо його в безплідну пустелю за допомогою отрут, пилу, серпів і вогнепальної зброї...»
Ледь видно природу під порваним сірим лахміттям.
В покраянім тілі пластами лежать хімікати,
Рубці затверділи, а їй же ще жить і кохати.
Що буде, не знаю, в тривозі заламує руки.
Скрізь горе безкрає, і всюди Чорнобиля муки.
Напевне, загине, як зміни на краще не буде.
Ви мужні і сильні, під захист візьміть її люди!
багатьох наступних поколінь знов і знов буде повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року. Дзвони Чорнобиля будуть болем відлунювати в серцях багатьох людей. Привиди обгорілих дерев, запустілих полів і лугів довго нагадуватимуть про цю страшну трагедію.
Не схилів над Дніпром святі пороги,
То виросло від катастрофи диво,
То «монумент» її перестороги...
Стоять дерева голі, непривітні.
Трава росте покручена, в дірках,
І височить, мов пам’ятник століття,
Як мур, багатотонний саркофаг.
Стоять руді, заражені ліси,
Позаростали села бур’янами,
Лиш зрідка здичавілими котами
Вони являють світу голоси.
Найменший у нашій сім’ї:
Стоїть на узліссі ялинка моя – не зрубайте її!
На озері плаває пташка моя – не убийте її!
Яскравіє на небі зірка моя – не згасіте її!
Світ-казку будує мрія моя – не спиняйте її!
14. Саме від нас, молодих, залежить в якому світі ми житимемо, яким повітрям будемо дихати, яку воду питимемо. Чи зможе юнак подарувати коханій квітку, зірвавши її на зеленому лузі. Чи зможе дівчина вплести травневий барвінок у вінок. Людина відповідальна за кожен свій крок, який вона зробила на цій землі.
Бо ж хліб святий у мене на столі
Із колоска, що половіє в полі
І набирає сили від землі.
О рідна земле, я тебе частина.
Із серця мого зелом пророста
Й зростається з тобою воєдино
Моя любов велична і проста.
Крізь мою душу подихом воскреслим
Твої турботи – більші і малі,
Хай зів’ються в пшеничне перевесло.
Я не ображу рідної землі.