Сценарій до Всесвітнього дня Землі "Я не ображу рідної Землі"

Я

не ображу рідної землі

(22 квітня –  Всесвітній день Землі)

1. Послухайте, як дихає земля,

Як щирістю і ласкою розкрилась,

 Немов маленьке сонне немовля,

 Неначе мати, що над ним схилилась.

 І навіть всі замовкли солов’ї,

 Бо дихання землі зачарувало.

 А ні шелесь, замріялись гаї

 І зорі з неба падать перестали.

 Здається, сам немов у землю вріс,

 Як грудочка, а чи мала піщина.

• Ти до землі всім серцем прихились, -

Мені шепоче рідна Україна.

2.               Народ ніколи не уявляв свого життя без землі. Та й хіба може бути інакше? Адже  дерево або квітка загинуть, якщо їх вирвати із грунту. Так і людина, її душа в’яне, засихає, втративши зв’язок з рідною природою.

Природа землі унікальна і неповторна. Кожен її куточок прекрасний

по-своєму. Духмяний аромат нам дарують розквітлі сади навесні, а літні лісові поляни щедро пригощають запашними суницями. Величаві бори та білокорі березняки, зустрічаючи пташиним співом, наповнюють грибами наші кошики.

3. В степу село. Затишне, кучеряве,

У зелені садів і рожевощоких мальв.

Тополя край села іздавна тут стояла.

Підперши небо, милувала даль.

Моє село, до тебе повертаю,

Хоч як далеко не проліг мій шлях.

Моя душа живе й тепер, я знаю,

Маленьким жайвором в бурштинових хлібах.

4. Із давніх часів люди вважали землю матір’ю, яка завжди зігріє своєю ласкою,

нагодує своєю щедрістю, підтримає і захистить у лиху годину. Все від землі – вважали наші предки. Вона й народжує, й ховає. Життям і добробутом людина зобов’язана землі-матінці. Давня народна приказка мудро вчить: «Держімося землі, бо земля держить нас».

5. Прийшла пора, дзвенить достиглий колос,

Мов золото горить в долоні трударя.

То праці плід, то ниви щедрий голос,

То поту сіль, дарунок твій, земля.

І скільки ока, як безмежне море.

Хвилюються достиглі пшениці.

У короваї, що дадуть до столу,

Священний здревля, з наших праотців.

6. Увага до землі наших предків була не марною. Вони поважали її, а вона оберігала, плекала їхнє життя. Так було колись і повинно бути завжди. Скільки ран на землі залишили люди: засмічені ріки та моря, поріділі ліси, спотворені цезієм та хімічними речовинами грунти, насичене отруйними парами повітря. А земля не прощає наруги, образи, жорстокості. Вона не любить лінивих, байдужих. Земля чекає на доброго і дбайливого господаря.

7. Як тихо над краєм, а серце стривожено б’ється.

Земля промовляє, як їй нелегко живеться.

Від горя і болю сміятись давно перестала,

Бо в’їлися бомби, снаряди впилися, як жала.

Виходить в дорогу в чудовім весільнім цвітінні,

Збива босі ноги посипаним ядом камінням.

Чудове повітря ортуйним насичене газом,

І дихати грудям все важче і важче щоразу.

8. Джордж Даррел у книзі «Наш друг ліс» писав: «Річ у тім, що нині більшість людей не усвідомлює, наскільки ми руйнуємо світ, у якому живемо. Ми поводимось, як малолітні недоумки, залишені без нагляду в незрівнянному, дивовижному саду, і повільно, але впевнено перетворюємо його в безплідну пустелю за допомогою отрут, пилу, серпів і вогнепальної зброї...»

9. Сплюндрована врода водою гнилою і сміттям,

Ледь видно природу під порваним сірим лахміттям.

В покраянім тілі пластами лежать хімікати,

Рубці затверділи, а їй же ще жить і кохати.

Що буде, не знаю, в тривозі заламує руки.

Скрізь горе безкрає, і всюди Чорнобиля муки.

Напевне, загине, як зміни на краще не буде.

Ви мужні і сильні, під захист візьміть її люди!

10.  Яка ж вона зранена, моя Україна, моя рідна земля... Наша пам’ять і пам’ять

багатьох наступних поколінь знов і знов буде повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року. Дзвони Чорнобиля будуть болем відлунювати в серцях багатьох людей. Привиди обгорілих дерев, запустілих полів і лугів довго нагадуватимуть про цю страшну трагедію.

11. Не шапки лісу майорять мрійливо,

Не схилів над Дніпром святі пороги,

То виросло від катастрофи диво,

То «монумент»  її перестороги...

Стоять дерева голі, непривітні.

Трава росте покручена, в дірках,

І височить, мов пам’ятник століття,

Як мур, багатотонний саркофаг.

Стоять руді, заражені ліси,

Позаростали села бур’янами,

Лиш зрідка здичавілими котами

Вони являють світу голоси.

12.  Людина – захисник живого на Землі. Кожна незірвана квіточка, незрубане деревце,  нескаламучена річка віддячить нам сторицею.

13.  До вас, мої рідні, звертаюся я –

Найменший у нашій сім’ї:

Стоїть на узліссі ялинка моя – не зрубайте її!

На озері плаває пташка моя – не убийте її!

Яскравіє на небі зірка моя – не згасіте її!

Світ-казку будує мрія моя – не спиняйте її!

     14. Саме від нас, молодих, залежить в якому світі ми житимемо, яким повітрям будемо дихати, яку воду питимемо. Чи зможе юнак подарувати коханій квітку, зірвавши її на зеленому лузі. Чи зможе дівчина вплести травневий барвінок у вінок. Людина відповідальна за кожен свій крок, який вона зробила на цій землі.

15.  Люблю тебе і в образі і в слові,

Бо ж  хліб святий у мене на столі

Із колоска, що половіє в полі

І набирає сили від землі.

О рідна земле, я тебе частина.

Із серця мого зелом пророста

Й зростається з тобою воєдино

Моя любов велична і проста.

Крізь мою душу подихом воскреслим

Твої турботи – більші і малі,

Хай зів’ються в пшеничне перевесло.

Я не ображу рідної землі.