Сценарій: "Іду крізь свята і крізь будні..."

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЦЕНАРІЙ ВІДКРИТОГО ЗАГАЛЬНОШКІЛЬНОГО ЗАХОДУ, ПРИСВЯЧЕНОГО 200 –ІЙ РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА:

,,Іду до вас іду зі Словом я…”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала і провела

класний керівник

Олійник Р. Л.

 

,,Іду крізь свята і крізь будні, крізь радісні й сумні тривоги дня… Іду в майбутнє, не в минуле, до вас іду зі Словом я…” (мистецька майстерня вшанування пам’яті Т. Г. Шев-ченка)

Святково прибрана зала. Портрет Тараса Григоровича Шевченка.

Виставка його творів.

На дошці вивішений білий чистий рушник.

На столі – чорні й червоні паперові стрічки – візерунки.

Презентації.

Мета: виховувати шанобливе ставлення до генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

             Ознайомити учнів із маловідомими фактами з життя Т. Г. Шевченка; з поетичними творами поета, що стали піснями.

             Формувати в учнів такі духовні якості, як усвідомлення свого обов'язку перед батьками, а особливо перед матір'ю; показати велич жінки-матері, її роль в житті кожного з нас.

             Розвивати творчі та акторські здібності учнів, вміння декламувати поетичні твори, прищеплювати інтерес до вичення життя і творчості відомих людей України.

Звучить уривок пісні (перший куплет) пісні Святослава Вакарчука ,,Не твоя війна”

Слово вчителя.

А завтра буде новий день… А завтра буде нова Україна… Без болю, без смутку, без війни.

Україна, яку так любив Він – Тарас Григорович Шевченко. Україна, про яку повсякчас мріємо ми…

Ведучий. І знову – березень… І знову линуть до нас думи геніального українського поета Т. Г. Шевченка. Традиційно український народ у цей весняний час звертається до постаті Великого Кобзаря, яка в своїй величі була, є і залишається ні з чим незрівнянною, невичерпною для людського подиву й осягнення. Т. Г. Шевченко – це слава і гордість нашого народу. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею. Він росте і розвивається в часі, в історії, і нам ще йти, йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка.

Між берегами вічності клекоче час,

Дзвенить нового дня весела повінь

Живуть, Тарасе рідний, поміж нас

І голос Твій, і пензель Твій, і Слово.

,,Твої думки, діла і заповіти

– Як вічне слово, як весняні квіти

Цвітуть, живуть. І вічно буду жити!”

Вельмишановна адміністраціє! Шановні вчителі! Дорогі гості! Батьки та учні нашої школи! Вітаємо Вас у ,,сім’ї вольній, новій”, сім’ї Великого Кобзаря.

Звучить ,,Заповіт” Т. Г. Шевченка

Ведуча.

У розкриллі землі і заобрійних трас

Височіє над світом Шевченко Тарас.

Молодий і красивий – українське лице,

Віє цвітом калини, Дніпром, вітерцем

Він іде по землі – гине пан, гине цар,

І звучить стоголосо на планеті Кобзар.

Він зорею сіяє в прийдешнім віку,

Сходить хлібом духовним на яр – рушнику.

Чим є рушник у житті українців? Це чудовий оберіг від лиха, горя, це символ благословення батька – матері. Вишитий червоно-чорними або світлими і темними нитками, він уособлює сумні і радісні моменти людського життя.

Звучить приспів пісні ,,Два кольори” у виконанні квартету дівчаток.

Ведучий. Сьогодні ми будемо ,,вишивати” на білому рушникові життя і долю нашого великого поета Т. Г. Шевченка. Рушник поки що чистий, бо не з’явився ще на світ Божий той, кому судилось стати пророком України. Дуже просимо нашого директора, завучів і вчителів активно долучитися до свята і вишити долю великого Тараса на нашому рушнику.

Ведуча. За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам’яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга – царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав’язано, говорити – заказано, ходили німі… У цій далекій і водночас такій близькій стороні 9 березня 1914 року, коли під березневими туманними зорями земля вбирає у себе шелест пташиних крил …в похилій хаті край села над ставом, чистим і прозорим, життя Тарасику дала кріпачка – мати, вбита горем…

( На сцену виходять мати зі сповитком на руках і баба )

Мати ( сумно дивиться на дитину ). Бодай уже ті діти не плодились, як мають рости в неволі.

Баба. Не можна так казати, дочко – гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує…

Мати. Нам усім один талан – і дідові, і бабі, і дитині: довічне панське ярмо.

Баба. А ти не клич недолі на малого та ось послухай, що тобі розкажу. У нас, бабів, є така приміта: якщо перед тим, як зайти до породильниці в хату, заглянеш у вікно, то побачиш долю народженого. Коли я заглянула до вас, то заніміла . Скільки бабую, такого бачити не доводилось. Навіть казати боюсь.

Мати. Та кажіть уже, як почали.

Баба. А побачила я: сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством мужик стоїть, вичитує щось із паперів. Вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це де не візьмись щось таке, як цар у короні, та як схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию… Я кажу, так і обімліла, і дивитися далі побоялась… Так бач, що виходить: виросте твій син неабияка людина: буде з царями й панами змагатись… Чуєш, ходять чутки, ніби вже народився той, що волю в панів одніме. Може, це й він.

Мати. Волю? Синочку мій, рости, набирайся сили. День і ніч Бога за твою долю, за твій талан молитиму.

(Виходять )

 Проектується хата батьків в селі Кирилівці.

Звучить пісня ,,Садок вишневий коло хати” у поєднанні з мелодією флейти

( Виходить малий Тарас і його Мати )

Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не маєм радісної днини

Нам вік доводиться робить,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свище.

І тут усюди – з краю в край

– Лютує панство ненависне.

Росте неправда на землі

Згорьованій, сльозами змитій,

О, любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Мої ви квіти нещасливі,

Коли безжально смерть зітне

Мене на довгій панській ниві?

Учениця у ролі матері співає пісню ,,Виростеш ти , сину”

Тарас ( дивиться на хату ).

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло…

Там неволя, робота тяжкая,

Ніколи і помолитись не дають.

(дивиться на матір і обнімає її)

Там матір добрую мою,

Ще молодую - у могилу

Нужда та праця положила

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі ),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині… А ми

Розлізлися межи людьми, мов мишенята.

 Тарас і мати, плачучи, виходять

Ведучий. Яким же кольором вишиємо перші стібки на життєвому рушнику Тараса Шевченка? Гірко, але дитинство Тараса вздовж і впоперек пронизане чорними візерунками смутку сирітського. У дев’ять літ залишився без матері, зазнав тяжких знущань лихої мачухи, а на одинадцятому році втратив батька. Павле Зіновійовичу, будь ласка, вплетіть перші нитки у долі Шевченка на рушникові. Прошу.

Ведуча. А були в дитинстві Тараса і радісні, світлі дні. Любов сестри Катерини до малого хлопчика, його подорож до стовпів, що небо підпирають, захоплюючі розповіді діда Івана про Коліївщину і щира, вірна дружба Тараса та Оксани Коваленко.

(Під тиху мелодію виходить Катерина )

Катерина. Тарасик був більше мій, ніж татів чи мамин. Бо вони до ночі на панщині. А я, сама ще недоросла, зв’язана з малим, як ланцюгами: колихала, пісень співала, по кутку з ним носилася. Ще ж сама погратися хочу! Посаджу його на вигоні в ту ямку, що хлопчаки вирили, граючи в дуки, насварюсь, накажу сидіти й не вилазити, а сама – до гурту. Було, згадаю про дитину аж тоді, як із поля череда покажеться. Вітром прилечу до дуки – сидить, уже й сліз немає. Та як мене побачило – сльози в три ручаї! Скучило. Тулю його до себе, картаю себе докорами і обіцяю-обіцяю, що більше ніколи-ніколи не кину самого на вулиці! ... Колись Тарасик вивчиться, приїде в село уже в панській одежі, в капелюсі. Але говоритиме зовсім не по-панському і не цуратиметься ні нас, ні сусідів, ні геть чужих. Співатиме з нами пісень… Доживе його слава. І його вірші. Доки житиме останній українець на цій землі, буде він Тарасовими рядками і плакати, і сміятись, і ненавидіти, і любити.

Тарас. Як зараз згадую той час ще тоді щасливого дитинства, коли були живі батько й мати, і я ріс хоч у бідній, але дружній сім’ї. Часто бігав за село гратися у високих бур’янах, дивитися на зорі у вечірньому небі.

(Вибігає Оксана Коваленко)

Тарас. Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підковами.

Оксана. Срібними?

Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана. Ще ні в кого таких не було.

Тарас. А в тебе будуть.

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Одіб’ємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.

Оксана. Я без тебе – нікуди.

Тарас. А як до пана покличуть?

Оксана. Не піду! Хоч убий – не піду!

Тарас. А я не віддам тебе нікому.

Оксана. А коли-що – рішу сокирою!

Тарас. А я втечу до тебе звідки завгодно.

Оксана. А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.

Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана. Докотиться через гори, байраки, долини. Прощай, Тарасику!

(Оксана цілує Тараса і вибігає. Тарас і собі йде )

Звучить пісня ,,Зацвіла в долині червона калина” у поєднанні з мелодією скрипки.

Ведуча Вишиваємо на рушнику кілька червоних візерунків. А згодом поетові мине чотирнадцять , отже, від пастушка на ім’я Тарас він стане Т. Г. Шевченком. Подарує Україні та світові щемливий спогад про замріяного хлопчика, який щиро вірить у Бога і в добрих людей… Той спогад стане пам’яттю України, поетичною легендою для багатьох-багатьох поколінь. А його автора згодом назвуть Пророком.

Ведучий. Пророком, Генієм, Кобзарем, в якого було таке зряче серце, що бачило крізь віки наперед. Тому й боліло, кричало, стукало… Не знав тоді ще поет, що покликаний Богом і людьми стати словом України. Не відав, що опікується Ним сам Господь.

Читець. А Сонце знало, що іде Всевишній

Воно ягнят зігріло, хай ростуть.

І напоїло щедрим соком вишні

Тієї, де хрущі нелякані гудуть.

А мати научала бути сином

Не тільки тата й рідного села

Вона розп’ятій тричі Україні

Своє дитя в офіру віддала.

 Щоб був захисником, і на сторожі

Поставив Слово, зіткане з грози.

Щоб зріс слівцем, що на долоні Божій

Залишить сіль з пекучої сльози.

Молилось Сонце: Господи, Ти знаєш:

Це він, кому ягнята гріли світ.

Хто став Пророком у своєму краї

На всі віки в гірких тринадцять літ.

Бо вже тоді він бачив стільки сонця,

Що сльози не сховали далини.

А в тій малій потрісканій долоньці

Лишив Господь сім золотих зернин.

Ведучий ... Не весело на світі жить, коли нема кого любить… Кохання в житті Т. Г. Шевченка – чи не найболючіша сторінка Його долі, бо не мав Він сімейного щастя, родинного тепла, хатинки, обсадженої садочком, люблячої дружини, не було й діточок. Не судилося. За своє життя Він закохувався багато разів. Любили і його, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню.

Ведуча. Найчастіше Його обраниці не могли оцінити ані поетичного, ані художнього таланту митця. Тому Він втішався, переконуючи себе у правильності ,,запорозького вибору” :

,,Не женися на багатій, бо вижене з хати.

Не женися на убогій, бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі.

На козацькій долі…”

І все-таки жаль, що не знайшлося у житті поета жінки, яка могла б йому сказати: Любове святая моя, богине моя страждальна. Вже стільки спливло років, а ти у мене кохана. І скільки лишилося б днів на рідній землі прожити… Та навіть як стану житом, знов шепотітиму вітру, щоб ти повернувсь мені. Журавлику-чорнокрилий, загублений мій коханий. Я навіть свій день останній летіти до тебе стану, допоки вистачить сили…

Звучить пісня ,,Явір та Яворина” на слова Дмитра Павличка. Під звучання пісні на екрані проектуються кохані жінки Т. Г. Шевченка (  у вигляді презентації )

Звучить мелодія «На голубому Дунаї» Й. Штрауса. На сцені кружляють три пари у бальних костюмах. З-за сцени виходить дівчина в образі Варвари Рєпніної.

Варвара. Ось ми і в Березовій Рудці на поміщицькому балу. Все кружляє, строкате, сяючи в нещирих посмішках, манірних жестах. Сьогодні в них у моді Шевченко. Ось чому з такою цікавістю всі, хто приїхав сюди, юрмляться біля нього. Але тільки одна особа привертає його увагу, лиш на неї він дивиться, мов зачарований. Це Ганна Закревська, молода дружина Платона Олексійовича. Та пані хоч вродлива, та легковажна вітрогонка. Як мені важко бачити їх удвох.

Від танцюючих пар відділяється дівчина в образі Ганни Закревської і підходить до Варвари:

Ганна. Шевченко багато про вас казав... Він у захопленні від вас.

Варвара. Як усі поети, Шевченко схильний до перебільшень.

Ганна. А ви знаєте, ваш друг дуже милий і дотепний. Казав мені, що навіть не знає, кого треба проголосити царицею балу – вас чи мене.

Варвара. Будь ласка, увільніть мене від цього небезпечного суперництва. Царицею визнаю вас. (Повертається і відходить.) Молю тебе, Боже! Допоможи Шевченкові вирватися з пут кокетки! Хай дійде він високої мети, йому призначеної.

Ганна. Шевченко, Шевченко, у всіх на устах тільки він. Ось тепер і я бачу в ньому неабиякого художника. Він написав мій портрет – це якесь диво! (Демонстрування.) Та й сам маляр дивний і прекрасний, куди нам усім до нього. Якби ви знали, Варваро Миколаївно, яка я нещасна. Я жила в бідній сім'ї. І батькам здавалося, що мені випало велике щастя. Пан полковник Закревський особисто зупинив свій погляд на Ганні Вродливій... Щастя... Хай проклята буде та лиха година. П'ять літ минуло з тих пір. Це на балах ми такі безжурні. А коли роз'їжджаємось... От і став Шевченко єдиним світлим зблиском у темряві мого життя. Він каже мені такі слова, яких ніхто в житті не казав. І тоді наче сонце зігріває все довкола. Платон Олексійович вовком дивиться на нього. Я боюся, щоб не вчинив йому якогось зла. Варваро Миколаївно, попередьте Тараса Григоровича. Він вас послухає. Подумати страшно, чим усе це може закінчитися.

Варвара (обіймаючи Ганну). Гаразд. Тільки... Тарас Григорович - дуже складна людина і часто чинить всупереч здоровому глузду і... моїм повчанням.

Ганна. Прощавайте! Ніколи не забуду вашої доброти.

(Іде, її спиняє Шевченко. Звучить лірична мелодія. Гра на бандурі на мелодію М. Скорика.)

Шевченко. Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать.

А я про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою свіжо-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі.

Доле! Доле! Моя проспіваная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися...

Ганна (читаючи лист від Шевченка, продовжує):

А ти, доле! А ти, мій спокою!

Моє свято чорнобриве,

І досі між ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними - голубими,

І досі чаруєш

Людські душі?

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто не бачив...

Та й більше нічого...

Пісня «Зоре моя вечірняя»

Зоре моя вечірняя, 

Зійди над горою, 

Поговорим тихесенько 

В неволі з тобою.

 

Розкажи, як за горою 

Сонечко сідає, 

Як у Дніпра веселочка 

Воду позичає. 

 

Як широка сокорина 

Віти розпустила... 

А над самою водою 

Верба похилилась;

 

Зоре моя вечірняя, 

Зійди над горою, 

Поговорим тихесенько 

В неволі з тобою.

 

Ведуча. Рушник доповнюється червоними візерунками. Петербург…. Це були радісні, найщасливіші роки. Тарас починає малювати статуї в Літньому саду, зустрічає Івана Сошенка – земляка з Київщини, знайомиться з художником Карлом Брюлловим, українським письменником Євгеном Гребінкою, російським поетом В. Жуковським. І врешті стає вільним.

Ведучий. Він кидав пензля і брав перо в руки. Забував про мистецтво, яке давало йому гарний заробіток, медалі, славу, а витрачав час на вірші. Пророчі вірші України. Скільки зробили вони для долі нашої держави. Навіть пани, які терпіти не могли української мови, іноді заливалися слізьми, слухаючи їх.

Ведуча. Кладеться червоний візерунок на рушник.

З’являється слідчий, сідає за стіл, покритий зеленим сукном. Шевченко стоїть, біля нього з обох боків жандарми.

Слідчий: У вірші під назвою «Сон» зухвало описується його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там… не можу пригадати… Смеркалося…огонь…огнем…

Шевченко: Я нагадаю!

Смеркалося… огонь огнем

Кругом запалало, −

Аж злякавсь я… «Ура! ура!

Ура!» − закричали.

Слідчий: Припинити!

 

Чути барабанний бій. На його фоні слідчий читає наказ.

 

Слідчий: Государ Імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати…

 

Барабанний бій посилюється. Жандарми виводять Шевченка.

 

Стіл, на ньому – свічка .Сидить, схилившись Шевченко-солдат.

Піднімає голову. В очах − біль і сум.

Шевченко: Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

 

(Починає писати і говорить до себе)

 

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро, і лихо.

Забирають, не вертають

Ніколи нічого.

Звучить тривожна музика

Читець. 30 травня 1847 року Шевченка, зарослого бородою, вивели з каземату. Він посміхався, прощаючись з друзями… Скинув капелюха, сідаючи у віз, а обличчя було ж таке спокійне, тверде. Через вісім діб уже були в Оренбурзі. За 2500 верст від Петербурга. В Оренбурзі, в Орську, в Новопетровській фортеці, на Кос-Аралі – ось де проминули ще десять літ Тараса Шевченка, десять нестерпних років солдатчині… І все ж дав собі слово, що солдата з нього не зроблять. Дав і дотримав. Не зробили! Повертався з заслання хворий і постарілий, але не скорений. Наче птаха з підбитим крилом, але з невимовною жагою злетіти.

Звучить мелодія пісні ,,Думи мої, думи мої”. На її фоні читець декламує вірш ,,І знов мені не привезла…”

Ведуча. І знову вишиваємо наш рушник одночасно чорними і червоними візерунками.

Ведучий. А далі… Закінчилося життя нашого генія, і почалися безсмертя слова і вічна пам’ять, які пронесуть у своїх серцях живі й ненароджені земляки поета в Україні й не в Україні. Чорні кольори на рушнику долі Шевченка переходять у червоні кольори всенародної любові та вдячності.

Звучить мелодія пісні ,,Сину, качки летять” ( З глибини сцени повільно виходить Доля. Тримає запалену свічку у руках )

Доля. Я тиха доля, доленька Тараса…

В вінку терновім, боса на снігу.

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала ,,люлі” ще у сповитку.

Я проводжала маму, Катю в вічність

Разом з Тарасом.

Свічку їй несла.

Тихенько в бур’янах писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Я з ним ходила до стовпів

Шукала тих, що небо підпирають…

Та дарма… Нема стовпів…

Лише луби високі, Бо світ цей тлінь…

Одна душа жива!

Жила з поетом там, у Петербурзі

Думки ростила разом з ним.

Летіла в Україну вільна… така щаслива, друзі,

Хрущів шукала у садку, в гаю, на лузі.

Сміялася і плакала крізь сльози,

Ішла вперед, не озираючись назад.

Світила Кобзареві і в дощі, і в грози,

Щоб легше було йти крізь камінь канонад.

А потім згасла… ( гасить свічку )

Ранньою весною,

Коли із вирію летять птахи.

Я з ними повернулась.

Я вже вдома

Зійшла зорею на усі віки!

Голос з-за куліс. Історія життя Тараса Григоровича Шевченка становить частину історії нашої Батьківщини. В останню дорогу проводжала поета вся Україна. І петербурзька. І московська. І українська. І вільна, й кріпацька. Над його труною сипався петербурзький сніг, а здавалось, що то вишневий цвіт український.

Декламується уривок з поеми І. Драча ,,Смерть Шевченка”

Вишневий цвіт

Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

А земля од ляку задубіла,

На вітрах скрутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнучи в наметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,

Ніби кров змерзалась на льоту.

,,Сину, сину,” – слухали дороги

Тих ридань метелицю густу.

,,Може, б йому липового чаю

Чи калини, рідному, бува…”

А дорога ген до небокраю

– На дорозі мати ледь жива.

Хурделяє хуга хуртовинна,

Засипає снігом очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

Ведуча. Є у світі могили святих пророків, куди пливуть паломники цілого світу. І є у Каневі на Чернечій горі могила пророка Тараса Шевченка, до якої збігаються шляхи й стежини українців цілого світу. І є в кожній державі, де мешкають українці, пам’ятники Великому Кобзареві. І всіх українців єднає він – Тарас Григорович Шевченко.

Звучить уривок ( перший куплет ) пісні Святослава Вакарчука ,,Не твоя війна”

Ведучий. А завтра буде новий день… А завтра буде нова Україна… Україна, яку так любив Він – Тарас Григорович Шевченко. Україна, яка не плаче, а сміється. Україна без болю, без смутку, без горя, без війни.

(Учасники свята виходять на сцену із синьо-жовтими кульками) Звучить пісня ,,Бачення з небес” ансамблю ,,Подих весни”