Сценарій казки Л.Українка "Біда навчить"

    Леся Українка. Казка «Біда навчить»

 

Казкар. Був собі горобець. І був би собі нічого горобчик, та

              тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився

             з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнішав. Нічого

             він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго

             знайти. Де сяде, там і засне і що на очі навернеться,те

             і з’їсть. Тільки завзятий був до бійки.

Казкар. Одного разу літав він зі своїм товаришем, теж моло-

               дим горобчиком, по дворі в одного господаря.

                                   

                                             Сцена 1

                          Виходить Квочка з курчатами

Курчатко 1 хл. Ціп! Ціп! Згубили діти хліб. А я знайшло, та вподобало, та      гарнесенько подзьобало.

Курчатко 2. Ціп-ціп-ціп! Бережись горобців! (2р.)

Курчатко 3. Цяп-цяп-цяп! Не лови ґав! (2р.)

Квочка.  Квок-квок-квок! Повторимо урок. Як їдять кури?

(Курчата повторюють за квочкою.)  Лобиком кивок, дзьобиком клювок і проковтнули. Кво-кво-кво.

 Курчатко 1 хл. Дзьобиком кивок, лобиком клювок. Ой, заболіло!

Квочка. Кво-кво-кво.

Курчатко 2. Лобиком кивок.

Курчатко 3. Дзьобиком клювок.

Квочка. Це вже добре діло. Кво-кво-кво ходім за хлівок. Там росте травичка – вітамінна гичка.

Курчата разом. Вітаміни, вітаміни, від простуди та ангіни! 2р.  (Виходять )

 

                                                Сцена 2    

Цвірко. Хоча б одне зернятко знайшлося для початку. Цвір-цвір-цвір. Голодний я, мов звір.  

Горобчик. А, я, іще звіріший , і ще я голодніший. Та їжі не шукаю, бо силоньки не маю.

Цвірко. Хоча б одне насіння скотилось під каміння. Цвір-цвір-цвір. Який порожній двір.

Горобчик. Біля своєї хати не варто і шукати. От, кажуть, за кордоном, всього там всюди – тонни. Є! Знайшов!

Цвіркун. Це я знайшов! Моє!  

Горобчик. Пшеничних зерняток три.

Цвіркун. А спробуй, лише забери.

Горобчик. І заберу, то не твої.

Цвіркун. Не мої? А чиї?  

Горобчик. Зернят не віддам, нізащо!

Цвіркун. Ах, ти, несита башто! Ось тобі (штовхає Цвіркуна).

Горобчик. Ось, я, тобі.

Цвіркун. Ах ти, дурне гороб'я!

Горобчик. А, ти, дурніше, і ще гороб'їше!

Цвіркун. Від зерен свій дзьоб – забирай, чим скоріше! Бо я твоїм пір'ям засію подвір'я!

Горобчик. А я ген за вітром, пущу твоє пір'я!

Цвіркун. Цвір-цвір-цвір. Я лютий наче звір!

                                   (Б'ються. Виходять.)

 

                                                 Сцена 3

                               Заходить квочка і курчата.

Квочка. Кво-кво-кво. Кво-кво-кво. Цей Цвірко-горобко та Цвірко-неробко затіяли дзьобку.

Курчатко 1. А за що? Ціп-ціп. Може знайшли хліб?

Курчатко 2. А за що? Ціп-ціп. Б'ються горобці?

Курчатко 3. Може щось, цяп-цяп, хтось у когось взяв?

Квочка. Кво-кво-кво. Кинем оком збоку. Ось вони, троє зернят. Якраз для моїх куреняток. Ціп-ціп. Цяп-цяп. Ціп-ціп. Що нам до горобців? Дзьобайте.

                               Повертаються горобці

Цвіркун. А я, тобі дзобом, чуб!

Горобчик. А я, твоє пір'я, скуб!

Цвіркун. А я, тобі чуб.

Квочка. Кво-кво-кво. Покиньте. Цвірко-горобко і, ти, Горобко-неробко, свою розбишацьку дзьобку! (Тупає ногою)

Цвіркун. Добридень вам, тітко Квочко. Ми!

Горобчик. Я.

Цвіркун. Отам, на горбочку, знайшли собі кілька зерняток.

Квочка. І, якраз, для моїх куреняток.

Курчатко 1. Ми теж їх знайшли.

Курчатко 2. І вподобали.

Курчатко 3. І дзьобиками подзьобали.       

Горобчик. Це ж як, так? Зернятка наші.

Квочка. Можливо і ваші. Та каші, ви, не зуміли з них зварити. Це нам пощастило зробити. І поки дурненькі билися – розумні собі поживилися.

Курчатко 1. Поки дурні билися – розумні поживилися.

Курчатко 2. Розумні собі поживились, а дурненькі товклись та бились.

Курчатко 3. Розумні – це ми, поживились. А дурні – це ви, побились.

Квочка. Якби, ви горобчики милі, хоч трохи щось мали в чубі, то зараз би були ситі, а неголодні ти биті.

Горобчик. А ми, і не каємось і вас не лякаємось.

Квочка. Шкода. Видно, що вас не було кому вчити. Та вчасно на хвостиках пір'я лічити. Якби десь в добру науку попали, то може, як птахи, не зовсім б пропали. А так, безнадійно без розуму жити – то краще вже одразу крильця зложити.

Горобчик. Це ти, свої складеш, як у борщ попадеш! Ти мені не указ і не уряд. Вчи своїх малих курят.  (Вилітає)  

Квочка. Кво-кво-кволий народ. Кволіган. Мафіозо. То якраз отака порода і літа на город з города. І маківки собі нишком жує і мак собі п'є. Дурману набирає, кляте, замість розуму набирати.

Цвіркун. Хочу розуму, тітко Квочко.

Квочка. Непроста це справа, синочку.

Цвіркун. Якби, ви, мене приручили, то трохи б чогось навчили.

Квочка. Вибач, серденько. Та не зможу. Он-де скільки курчаток воджу. Поки всіх доведу до ума, чи не забуду чогось сама. Кво-кво-кво, куренята, пора в комірчину. То десь інде шукай собі вчителя, сину. (Виходить, слідом курчата)   

Курчатко 1. Ціп-ціп. Дурні бились, а ми поживились.

Курчатко 2. Ціп-ціп. А ми поживились.

Курчатко 3. Цяп-цяп. Дурні бились, а ми поживились.

Цвіркун. Мабуть, добре розумним бути. Це ж і їжу легко добути, і погратися, не побитися і на світ світліше дивитися. Але квочці курчат вистачає, іншим розуму не позичає. Як мені бути тут? Ну що робити? Вже не хочу без розуму жити. Правда, в мене є мама й тато, у них турбот і без мене багато.

      Лиш одних на крило поставлять, вже других, меншеньких бавлять. І от так зо три рази на літо. Де ж тут час на нашу освіту?

          

                                                 Сцена 4

Зозуля. Ку-ку. Ку-ку.

Цвіркун. Це зозуля озвалась в садочку. А, махну я крилом на квочку. Та подамся в садок до зозулі, до розумної капризулі.

                                     Заходить зозуля

Зозуля. Ку-ку. Ку-ку. Маю ко-ко в кулаку. Кину ко-ко з кулака до чужого купилька.

Цвіркун. Здорові, зозуле, були. Чи це ви так гарно кули?

Зозуля. Кула? Це коли? Я, кувала? Я ко-ку в кулаку ховала.

Цвіркун. Оце, я літаю, літаю та розуму у всіх питаю. Уже запитав я у Квочки, та в неї свої сини і дочки. Отож, я подумав спитати у вас. А ну ж не відмовите, може якраз. Ви, я знаю, зозуля ви здібна, сказати, цілком самітна. Немає клопоту власного, навчіть мене трохи нещасного.

Зозуля. Ти, бачу, і справді дурненький. Зустрів мене, та й раденький. Як не мала б я власних турбот, то чужих не бажала б. Але маю турботу, я маю. В кулаку, ось, ко-ку тримаю, і десь його мушу подіти, щоб і в мене були якісь дітки. Комусь у гніздо підкинути і потім навіки покинути. Та плакати, слізьми вмиватися, за сирітками побиватися. Ку-ку. Ку-ку. Таку тяжку муку ношу в собі. Чи це не клопіт тобі?

Цвіркун. Та, мабуть, клопіт.

Зозуля. Так, біда це, горобче, біда. Та не можу я мати гнізда. Бо не вмію нести до ладу та під ряд, щоб відразу потім вигрівати пташат. А поволі, таку маю звичку. Раз на тиждень знесу по яєчку. І поки знесу усі, то й літо підсохне в росі.

      Вже й осінь золочені міряє шати, вже ніколи на гніздечко сідати. Коли ж яєчко чужим не підкину, то переведу зозулину родину. А хто ж тоді вам куватиме? Щасливі літа рахуватиме? А, ти, кажеш, немає турбот. Є, горобчику, повен рот. Так що не можу тебе я учити. Шукай собі, пташе, іншого вчителя. Ку-ку-ку, маю ко-ку в кулаку . (Вилітає)

 

                                                    Сцена 5

                  Цвіркун сидить задуманий. Заходить Чорногуз.

Чорногуз. Маю кло-кло-клопіт, загубився лівий чобіт. Кала-кала-калабаня. А у чобіт натекло-кло-кло, ногу ліву натовкло-кло-кло. Об круте коріння, об тверде каміння. Ох і ж зло мене розпекло-кло-мене.

Цвіркун. Шановний, добродію, Чорногузе.

Чорногуз. Чого тобі, капосний карапузе?

Цвіркун. Навчіть мене розуму. Бо без нього, роблю я багато чого дурного.

Чорногуз. Та я бачу, що так-то-так. Та найдурніше зробив ти однак те, що розуму у мене спитав, геть тобі кажу, щоб у дзьоб не попався.

Цвіркун. Ай-ай. Та почекайте, не вбивайте. А бодай тебе, бодай, жаб собі своїх ковтай.  (Тікає)

Чорногуз. (Виходить) В чобіт мені натекло-кло-кло, ногу мені натовкло-кло-кло, зло мене розпекло-кло-кло. Небезпечний я, наче скло-кло-кло.

 

                                               Сцена 6

                     Прилетіла Ґава, сіла на гілку і спить

Цвіркун. Панно, Ґаво, панна Ґаво. Перепрошую ласкаво. Чи мене не чуєте? І чому сумуєте?

Ґава. Чую, сину, чую. А чого сумую, то й сама не знаю. От сиджу й куняю.

Цвіркун. Навчіть мене розуму, панно, бо в мене з розумом слабо.

Ґава. Я б і рада, сину, та де це в лиху годину, той розум візьметься в мене? То, ви, тепер кожне – вчене.

Цвіркун. Ой, Ґаво, не кожне, не кожне.

Ґава. Як, ти, вже таке негоже без розуму обійтися, то до Сови обратися. Сова, кажуть, вельми мудра. А я на розум згубна.

Цвіркун. Ну де ж ту сову знайти?

Ґава. У гаю, сину, лети в гай. В дуплі найгрубшого дуба, живе Сова-кулодзюба.

Цвіркун. Спасибі вам, панно Ґава, тримайтеся кучеряво. (Полетів)

Ґава. Воно ж горобець, а сова…., щоб не з'їла його бува? (Іде геть)

 

                                                     Сцена 7

                                            Сова спить у дуплі

Цвіркун. Цвірінь-цвірінь-цвірінь. Яка тут безгомінь від листяних склепінь. А он-де і дупло, чи є у нім Сова? Вона, її крило (піднімає крило сови) Чи спить? Чи нежива? А-гов, сово, а-гов. Ви є, чи вас нема? Бо я ото прийшов набратися ума.

Сова. Га? Що? Куди? Кому? Яку там ще чуму? Притирила за дня, ти що за пташеня?

Цвіркун. Цвірко – я – горобко.

Сова. Не бачу, не буди.

Цвіркун. Заснула. От сонько, а я так пер сюди. Бо нерозумний був, та й пер. А що робить тепер? Удруге будити її негоже, сова розсердитись може. Доведеться, мабуть, чекати, поки виспиться пугало кляте. За одно й собі відпочину, бо ж літаю увесь день без зупину.

                   Прокинулась сова

Сова. Пу-гу, пу-гу. От візьму кочергу розганяти нудьгу. Пу-гу, пу-гу.

Цвіркун. Ой, мамо, лихо моє лихо. Ой, страшна, як мана.

Сова. Що це? Я тут не одна? А, ти, тут чого? Чекаєш кого?

Цвіркун. Оце, вас, я чекаю весь час. Оце, вас, оце, вас розбудив я той раз. І тепер очікую, поки встанете і у бік мій глянете.

Сова. Поки встану? Чи ж я не встала? Чи ж я ночі не привітала? Слава тобі, ноче, слава тобі, ноче. Сова їсти хоче, аж дзьобом скрекоче.

Цвіркун. Хто це?

Сова. Сич регоче. Слава тобі, ноче.

Цвіркун. Ой, мамо-горобчихо, лихо мені, лихо.

Сова. Чого стремиш, чом синієш як синя миш?

Цвіркун. Я. Я – голодне. Я. Я – несите. Я хотів би, вас, просити. Чи б не могли ви, сово мудра, мене розуму підучити?

Сова. Не на те, я розумна, небоже. Не на те я, небоже, культурна, щоб навчати якогось дурня. Розум пхати в голову, те саме, що воду товкти у ступі. Ні з того, ні з цього – не вийде нічого. Хто дурнем вродився, то й дурнем загинув.

Цвіркун. Ой, лихо моє горобине. Ой, бідна моя голова.

Сова. Геть! Я – сова лісова. Погублю – подроблю, бо гостей не люблю. Заскубу – задробу, під пеньок загребу. Гу-у-у-у. (Вилітає)

 

                                              Сцена 8

Цвіркун. Де я того розуму навчуся? Так по світу стільки днів товчуся. А не чую, щоб мудрішим став. Видно, марно, я ото літав. Мабуть на тому і зостанусь – розуму шукати перестану. (Сів на пеньок і затужив)

                                 Влітає сорока

Сорока. Скоро ніч утече-утече-утече. Всюди дня натече-натече-натече. Сонце всіх припече-припече-припече. Стане всім гаряче-гаряче-гаряче.

Цвіркун. Чого ви так, сороко, лаєтесь? З ким так рішуче розмовляєте?

Сорока. З ким? Та ні з ким. Принаймі – не з таким.

Цвіркун. Та ні, я про те, що ви сердита видко, бо розмовляєте дуже швидко.

Сорока. Я – сорока, жвава птаха. Не слимак, не черепаха. А, ти, звідки? А, ти, чий? Ти – нізвідки. Ти – нічий.

Цвіркун. Ой, та ж дайте слово вставити. Дайте вам себе представити.

Сорока. Нам ясно, що ти горобець. Не голуб і не голубець.

Цвіркун. Яка, ви, і справді розумна, сороко, а я от з розумом маю мороку.

Сорока. Що? Розум? Як маєш, то краще згуби (тупає). Бо легше на світі без розуму жити.

Цвіркун. Без розуму легше? А квочка казала ….

 

Сорока. Про розум і світ тобі цим зав'язала. Навіщо той розум, горобче? Він щастя тобі перетопче. Повір мені. Вийде на краще, коля я навчу тебе красти. Ми будем з тобою літати, усе що блискуче хапати. І тішитися, і скрекотати, радіти і цвіркотіти. А розум зведе на пропаще (тупає). Без розуму жити – найкраще!

Цвіркун. Бувайте, пані сороко. Хитра, ви, собі нівроку. А я, таки, хочу розум. Не в вас, то в інших попрошу.

Сорока. Оце, тобі й виховання. З самісінького світання. Отак, напащекувати і геть почимчикувати. І шпурнув, як хом'як у шпарку, таку змарнував нам сварку. Нікчема, нікчема, нікчема.

Цвіркун. Де ж я того розуму навчуся? Вже  по світу скільки днів товчуся. Та  не чую, щоб розумнішим став. Видно, марно, я ото літав. Мабуть, і на цьому я зостанусь. Розуму шукати перестану.

 

                                            Сцена 9

                                       Поважно входить Крук

Крук. Крок за кроком, крочить Крук. Помагає Круку – дрюк.

Цвіркун. О-го. Чи не доля його наднесла? Спитаю востаннє, була-не-була. Навчіть мене розуму, Круку-круковичу. Ну, зарадьте моєму дурному становищу. Вже як я шукаю, ну ніяк не знайду. Оце ще гадаю, до вас підійду.

Крук. Знаю, хлопче, кру-круто той  помиляється, хто мислить, що розум абиде валяється. Нелегко туди дійти, де легко його знайти.

Цвіркун. Кажіть же. Хай я знайду та часу свого не гаю.

Крук. Дорога туди – уперед. Можливо збагнеш ти секрет. Як дам я тобі на дорогу цю приказку у підмогу.

Цвіркун. А, ви, не лякайте, кажіть. Дорогу туди вкажіть.

Крук. Поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. Ото, тобі й наука, старого діда Крука. Потім, здоровим будь, поради не забудь: « Поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш.»

     Крок за кроком, крочить Крук. Помагає Круку – дрюк. (Виходить)

Цвіркун. Ось тобі, маєш. Кого не спитаєш, у кожного цвік-цвік-цвік –  без розуму хоч гинь. (пауза) Ай, покину я наше подвір'я, та й оцей калиновий цвіт. Поки вистачить сили і пір'я облітати цілісінький світ. І я його облітаю, в когось розуму та й напитаю.                                                                                      

 

Казкар. Полетів горобчик, засмутився. Більше ні в кого розу-

                му не питав. Обридло вже. Посумував трохи, а потім

                і забув. Не зогледівся як і літечко минуло. Настала

                осінь з вітрами, дощами, а далі і сніжок став перепа-

                дати. Біда горобчикові: холод, голод. От і почав наш

                горобчик до розуму приходити. Почав до інших при-

                дивлятися. Соломку до соломки складає, гніздечко

                звиває.Горобці стали його поважати, радитися з ним.

 

 Казкар. Перезимував він зиму, а на весну вже став великим і

              мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з го-

              робчихою. А коли виклюнулись гороб’ята – то вже не до

              гуляння було. А вже що господарний був горобець, то

              аж сусіди – горобці та знайомі горобчика дивувалися.

 Діти.   ( разом )

            Які ви, пане сусідонько, мудрі!І де ви того розуму навчилися?

 Цвіркун. « Біда навчила!»

 Казкар. От вам і казочка, а нам бубликів в’язочка.

 

Учні.    Ми хочемо усім сказати,

             Не потрібно на біду чекати.

 

             Бо хто її чекає,

             Дорогу для щастя собі закриває.

 

             Працюйте, любі, не лінуйтесь,

             Лишень на щастя завше чекайте!

 

             В мирі, в радості процвітайте!

             Та ніколи біди не пізнайте!

 

Пісня «Не давайте суму жити»