Сценарій лінійки "Твій біль, Україно (до дня Чорнобильскої трагедії)"

Твій біль, Україно (До дня Чорнобильскої трагедії)

 

На слайді презентації слова:

Сьогоднішній виступ – це нагадування про:

- минуле та його уроки: саму аварію, злочинне замовчування про неї владою і несвоєчасну, нелюдяну організацію заходів із ліквідації та евакуації населення;

- сьогодення: монстр під саркофагом досі залишається викликом;

- майбутнє: адже в питанні радіаційних катастроф наша національна пам’ять є важливим досвідом для світу.

 

Оформлення: на сцені берізка із зламаним верхом.

Книжкова виставка: "Полум'я  полинне - на тлі чорнобильського болю".

 

Ведучий. Доброго дня, друзі! Всіх нас привела сюди і з'єднала трагічна подія. Минуть роки і десятиліття, а чорний день Чорнибильської трагедії все одно хвилюватиме людей, - і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від скривдженої землі. Проблеми Чорнобиля - це біль не тільки України…

 

(Акорди музики збільшуються, а потім стихають і натомість чути дзвін 10 разів. Під звуки дзвонів виходять учасники - деякі в чорному, а деякі – в національних костюмах. Учні в чорному ставлять кругом берізки свічки. Стихають дзвони і звучить тиха музика)

 

Ведуча.  За даними спостережень, 29 квітня 1986 року високий радіаційний фон було зареєстровано в Польщі, Німеччині, Австрії, Румунії, 30 квітня — в Швейцарії та Північній Італії, 1—2 травня — у Франції, Бельгії, Нідерландах, Великобританії, північній Греції. З травня — в Ізраїлі, Кувейті, Туреччині...

Закинуті на велику висоту газоподібні й леткі речовини ширилися глобально: 2 травня їх зареєстровано в Японії, 4 травня — в Китаї, 5-го — в Індії, 5 й 6-го травня — в США й Канаді. Менше тижня знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою цілого світу...» (слайд)

 

Ведучий. 90 Херосім – так розцінюється чорнобильська катастрофа. Ось уже 30 років дзвони Чорнобиля стукають в наші серця. Змушують нас зупинитись і озирнутись в той страшний 1986-й... Скільки зламаних доль? Сироти, що втратили батьків, ненароджені діти, хвороби, туга за рідним краєм, дотепер радіоактивний заказник. Все це Чорнобиль, який забрав 35 тисяч душ, в тому числі – тисячу дітей, 800 тисяч заражених хворобами, які пов’язані з наслідками аварії. (слайд)

 

Бібліотекар. Нещодавно в Україні вийшла друком книга білоруської письменниці, лауреата Нобелівської премії 2015 року Світлани Алексієвич  «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього».Вперше книга була видана в 1998 році накладом в 1 тисячу примірників, які продавалися 15 років. За три тижні цього року було продано 2 тис. примірників. Це пояснюється не лише популярністю письменниці, але актуальністю чорнобильських проблем. Бо навіть Фукусіма не дала відповіді на питання поставлені ще Чорнобилем.    Цей документально-художній роман – це книга голосів.  У ній зібрано свідчення-спогади про чорнобильську трагедію різних людей: переселенців, самоселів, ліквідаторів, науковців, працівників станції, військових, лікарів. «Я дивлюсь на чорнобиль, як на початок нової історії. Він не лише знання, а й провісник, бо людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе й світ». Людина вперше відчула себе біовидом, який може вимерти. (слайд)

 

Ведуча. Пропонуємо вашій увазі уривки з книги Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього». Спогади Людмили Ігнатенко, дружини загиблого пожежника Василя Ігнатенка

 

Бібліотекар. «Жили ми біля Чорнобильської атомної станції. Я працювала кондитером, пиріжки ліпила. А мій чоловік був пожежником. Ми тільки одружилися, навіть в магазин ходили, взявшись за руки. У день, коли вибухнув реактор, чоловік якраз чергував в пожежній частині. Вони поїхали на виклик у своїх сорочках, домашньому одязі, вибух на атомній станції, а їм ніякого спецодягу не видали. Так ми жили ... Ви знаєте ... Всю ніч вони гасили пожежу і отримали радіодози, несумісні з життям. Вранці їх на літаку відразу відвезли до Москви. Гостра променева хвороба ... людина живе всього кілька тижнів ... Мій сильний був, спортсмен, помер останній. Коли я приїхала, мені сказали, що він лежить в спеціальному боксі, туди нікого не пускають. «Я його люблю, - просила я. - «їх там солдати обслуговують. Куди ти? »- « Люблю ». - Мене вмовляли: «Це вже не кохана людина, а об’єкт, що підлягає дезактивації. Розумієш? »А я одне собі твердила: кохаю, кохаю ... Вночі по пожежній драбині піднімалася до нього ... Або вночі вахтерів просила, гроші їм платила, щоб мене пропускали ... Я його не залишила, до кінця була з ним ... Коли вони померли, в лікарні зробили ремонт. Стіни повишкрібали, паркет зірвали й викинули... Столярку. Після його смерті ... через кілька місяців народила дівчинку, вона прожила всього кілька днів. Там, на могилці не написано: Наташа Ігнатенко. Там тільки його ім’я. Вона ж без імені ще була, без нічого. Тільки душа... Вона ... Ми її так чекали, а я її вбила ... Вона мене врятувала, весь радіоудар вона прийняла на себе. Така маленька ... малесенька ... Але я любила їх двох. Хіба можна вбити любов’ю? Чому це поруч - кохання і смерть? Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Повзаю біля могили на колінах ...» (слайд)

 

Ведуча. Із розділу «Завороженість печаллю». «Дитячий хор».

1.  "Така чорна хмара... Така злива...Калюжі зробилися жовті... Зелені... Ніби в них фарби налило. Казали, що це з квітів пилок. Ми не бігали по калюжах, тільки дивилися. Бабуня зачиняла нас у погребі. А сама ставала навколюшки й молилась. І нас учила: «Моліться!! Це кінець світа. Кара Божа за наші гріхи». Братікові було вісім і, а мені шість. Ми стали згадувать свої гріхи: він розбив у з малиновим варенням... А я не призналася мамі, що зачепилася за паркан і порвала нову сукенку.. Сховала в шафі... Мама часто вбирається в чорне. У чорну хустку. На нашій вулиці раз у раз когось хоронять... Плачуть. .. .біжу додому й молюся, читаю «Отченаш».. Молюся за маму й тата...»
2. «За нами приїхати солдати на машинах. Я подумав, що почалася війна... У солдатів через плече висіли справжні автомати. А ще вони казали незрозумілі слова: «дезактивація», «ізотопи»...
3. Пам'ятаю, як солдат ганявся за кицькою... На ній дозиметр працював, як автомат, клац, клац... За нею — хлопчик і дівчинка. То їхня киця. Хлопчик нічого, а дівчинка кричала: «Не віддам!!» Бігала й кричала: «Любочко, дорогенька, втікай! Втікай, любочко!» А солдат — із великим целофановим мішком...»
4. Хочу розказать, як прощалася з нашою хатою моя бабця. Вона попросила батька винести з комори мішок пшона й розсипала його по садочку: «Божим птичкам». Зібрала в решето яйця й висипала в дворі: «Нашому коту й собаці». Накраяла їм сала. Витрусила з усіх своїх торбинок насіння: моркви, гарбузів, огірків, цибулі-чорнушки... Квітів усяких.. Розвіяла на вгороді: «Хай у землі живуть». А потім поклонилася хаті... Хліву... Обійшла й поклонилася кожній яблуньці... А дідусь, коли ми йшли вже, скинув шапку...»
5. «Я був маленький... Шість, ні, вісім років, здається. Точно, вісім. Оце допіру полічив. Пам'ятаю багацько страхів. Боявся бігати босоніж по траві. Мама настрашила, що помру. Купатися, пірнати — всього боявся. У лісі горіхи рвать. Узяти в руки жука... Він же по землі лазить, а вона вся заражена. Муравлі, метелики, чмелі — усі заражені. Ми ждали весни, невже знов виросте ромашка? Як колись?
6. «Я ніколи не бачила стільки солдатів...Солдати мили дерева, хати, дахи... Мили колгоспних корів... Я собі думала: «Бідні звірі в лісі! їх ніхто не миє. Вони всі вмруть. І лісу ніхто не миє. І він умре». Вчителька сказала: «Намалюйте радіацію». Я намалювала, як іде жовтий дощ... І тече червона річка...»

 

Ведучий. Чорнобильська трагедія. Це повість, що зіткана із правди, скорботи, мужності людей, зібраних у зоні неприборканої стихії. Конкретні факти: діти, що грають у дворі, не знаючи про дозу радіації, яку вони одержують. Покинуті пустуючі будинки, неподалік від яких розкидані заражені радіацією собаки. Рудий, помираючий  ліс. Провал четвертого енергоблоку АЕС, оплетений сріблястим смертоносним димом... - все це сприймається як докір нашій безвідповідальності, як перестереження світу, що крокує в грізне атомне століття.

 

Ведуча.   Думка про те, що залишимо ми майбутньому дневі, чим поділимося з прийдешнім поколінням, хвилювала завжди.Чи не про Чорнобиль ще півстоліття тому попереджував Василь Симоненко?

Круг багаття не танцюють дико,

Не беруться в бійці за чуби

Варвари із атомного віку,

Варвари з космічної доби.

Захищають горді ідеали,

Перегонять в гроші кров і піт,

Крізь холодні скельця-окуляри

Оглядають благодійно світ.

У палацах пишних – не в печері –

Варвари космічної доби

Мріють дати людству на вечерю

Атомні опеньки і гриби.

Ведучий.   Колись Ліна Костенко написала про новітніх “неандертальців”: ”Здається ж люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла...” Це біль і сором, це бажання зачепити сарказмом за живе, вивести людину зі стану агресивної бездумності. Ця іронія викликана гримасами цивілізації. Рубіконом для неї став Чорнобиль. Чорнобиль – це межа, трагічний знак, фатум. Людство звідтоді почало нагадувати метелика, який летить на світло, щоб згоріти.

 

Ведуча.  Жахливо чути це. Не хочеться вірити, що людина – вінець розвитку природи – здатна знищити землю і самознищитись. Лише на землі і з її допомогою людина може відродитися. Я зірвала квітку – і вона зів’яла. Я піймала метелика, і він помер у мене на долоні,  тоді я зрозуміла, що доторкнутись до краси можна лише серцем. Увесь світ – від сніжинки до молекули води, рослин, тварин будується за принципом краси. Кінцева мета діяльності людини – створення краси. Ми забути про неї, ми вбили її.

 

Ведучий.   Болі і печалі рідного народу, трагедія рідної землі пройшли крізь поетову душу і серце і стали на папері рядками пісні. Пісні нашого сучасника Дмитра Павличка.

 

(Звучить пісня + слайд-шоу “На Чорнобиль журавлі летіли”.).

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались восени

Як сніжниця, попелище

Розвівалось в рідній стороні.

Там згоріли гнізда і гніздечка,

Посивіли хвоя і трава.

Журавлина крихітна вервечка

Напиналась, наче тетива.

Не спинились птиці на кордоні,

Де  сягає атомна яса.

І дивився батько з-під долоні,

І ридала мати в небеса.

 

Ведуча. Людство прагне всесвіт осягнути

І себе у ньому зрозуміть.

А тривожне – бути чи не бути? –

Страшно над планетою висить.

 

Ведучий.  На землі у домі вселюдському

Протиріч і негараздів тьма.

Будьмо, люди, обережні в ньому –

Іншого житла у нас нема.

Ведуча. Хай стане мир міцнішим у стократ!

Хай над землею чисте небо буде!

Чорнобиль – попередження, набат,

Його уроків людство не забуде!

 

Ведучий. Б’є набат – вісник біди. Нагальної, смертельної. Для кожного зокрема і народу загалом. Піднявши руку на природу, ми стали поколінням самогубців, що зневажали святині народу, які оберігались одвіку. Чому самі завдаємо землі своїй руйнувань  значніших, ніж найжорстокіші завойовники, що приходили сюди із зброєю в руках?

 

Ведуча. Гуде набат тривоги над землею нашою. Будить від застійної сплячки. Звертається до совісті, розуму, сумління кожного з нас, до всього людяного в наших серцях. Живі, відгукніться! Нехай тяжкі дзвони Чорнобиля відгукнуться в душах кожного з нас співчуттям і милосердям.

 

(Дзвонять дзвони).

 

Учениця у вишиванці.

Пречиста Діво, збережи цей світ,

А в ньому нашу рідну Україну.

Сади і гори, ріки і моря,

І пташину, і звірину, й людину.

Усім хто є, усім, хто буде,

Даруй здоров’я, чистоту і вроду.

Щоб їх  ім’я, а в імені – любов

Передавалися від роду і до роду.

(слайд)