Зберігаємо спокій. Віримо в ЗСУ. Разом до перемоги! 🇺🇦

Сценарій літературно- музичної композиції "Твою красу я переллю в пісні..."

Про матеріал
Сценарій літературно - музичної композиції розрахований на проведення засідання гуртка, години спілкування, виховної години. Добірка життєвих історій про кохання спрямована на виховання почуттів, моральних цінностей.
Зміст слайдів
Номер слайду 1

Номер слайду 2

Номер слайду 3

На світі нема нічого прекраснішого, ніж обличчя коханої, і нема музики солодшої, ніж звук коханого голосу. Жан Лабрюйєр

Номер слайду 4

Сторінка 1

Номер слайду 5

Номер слайду 6

Номер слайду 7

Сторінка 2

Номер слайду 8

В своїх очах вона несе Кохання, – На кого гляне, – всі блаженні вмить, Тріпоче серце від її вітання...

Номер слайду 9

Сторінка 3

Номер слайду 10

Номер слайду 11

Я Вами дихаю, для Вас палаю, Я народивсь для Вашого єства, Без Вас мені нема й не треба раю...

Номер слайду 12

Сторінка 4

Номер слайду 13

Номер слайду 14

Номер слайду 15

Номер слайду 16

Сторінка 5

Номер слайду 17

Я понесу тебе в душі на дні Облиту чаром свіжості й любові, Твою красу я переллю в пісні...

Номер слайду 18

Номер слайду 19

Жінка, яка була поруч

Номер слайду 20

Сторінка 6

Номер слайду 21

Номер слайду 22

Номер слайду 23

Номер слайду 24

Без епілогу Це тихе сяйво над моєю долею, Воно лишилось на усе життя...

Перегляд файлу

Твою красу я переллю в пісні...

 

Мета:  виховувати у молодих людей культуру почуттів, пробуджувати щирі емоції, шляхетні поривання, усвідомлення великої сили чистого і зворушливого кохання, яке облагороджує душу; розвивати художні смаки, залюбленість у слово, відповідальність за слово.

 

 

Небагато свят має людське серце і найбільше з них – кохання.

М. Стельмах

 

Девіз:  Читайте вірші про любов...
Читайте вірші – в них любов жива!
Тож  хай вона у вас в душі не в’яне!

 

Обладнання:  святково прибрана зала, запис ліричних мелодій, портрети митців, картини.


Пролог

 

Звучить мелодія «Місячна соната» Л.ван Бетховена

 

Ведучий1:  «Небагато свят має людське серце і найбільше з них - кохання»,-так ніжно, щемливо і щиро сказав колись український прозаїк Михайло Стельмах.

 

Ведучий2:  «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов»,-лірично признавався молодий Павло Тичина.

 

Ведучий1:  Про кохання, найкраще із почуттів, дарованих людині Богом, сказано багато щирих, захопливих слів, створено найчудовіші картини,  складено найліричніші мелодії.

 

Ведучий2:  Кохання одухотворює людину, робить кращим і змістовнішим її життя, наповнює світлою, ніжною радістю, дарує красу почуттів.

 

Ведучий1:  Кохання-це той прекрасний цвіт папороті, який шукають усі, та, на жаль, знаходить далеко не кожний...

 

Ведучий2:  Вічна загадка любові, життя люблячого серця завжди були в центрі уваги митців усіх епох. Чому? Мабуть, тому що вони відчувають світ набагато тонше, набагато гостріше, ніж будь-хто інший. Кохання – це та таїна, що дала їм поштовх до творчості, силу і живлющу наснагу творити справжні шедеври...

 

Ведучий 1:  Данте і Беатріче, Лаура і Петрарка, Іван Франко й Ольга Рошкевич, Володимир Сосюра і Марія... Ці закохані пари відомі, мабуть, усьому світові. Адже саме їхнє кохання і народило всесвітньо відомі твори.

 

Ведучий 2:  І ось хотілося б сьогодні хоч трохи відсунути таємничу завісу над тим чудесним почуттям, яке живило уяву і творчість, яке наповнювало життя відомих поетів

 

Ведучий 1:  Познайомитися із тією єдиною, неповторною, таємничою жінкою, яка стала для митця Музою,- наша мета.Сьогодні йтиметься про жінок у долі відомих поетів.

 

Ведучий 1:  Отже, розгорнімо наш альманах, який має назву «Твою красу я переллю в пісні», погортаймо обережно його сторінки, на яких записано історії закоханих сердець, вслухаймося у рядки ніжності та кохання і задумаймося, яке це все-таки велике і сильне почуття, як його треба терпляче чекати, берегти, леліяти, цінувати, оберігати; як збагачує воно душу людини, яке воно світле і прекрасне...

 

Ведучий 2:  Тому забудемо про все, відкладемо наші проблеми, негаразди і поринемо у світ високих почуттів – Поезії, Святої Любові, Вірності...

 

Ведучий 1:  Ми всі рано чи пізно закохуємося. Кохали раби і королі, воєначальники і полонені, злочинці і генії. Можливо, саме це почуття і залишає найбільший слід в історії.

 

Ведучий2:  Кажуть, що кохання – талант, який дається не кожному, бо кохати  означає не лише упиватися власним щастям. Кохати – це дарувати тепло, ласку - все, що маєш, найдорожчій людині на землі.

 

Ведучий1:  На любові тримається світ...

 

 

Читець: Всьому початок є любов...

А твердять: “Спершу

було

слово...”

А я кажу вам знову й знову:

Всьому початок є любов!

Всьому початок є любов:

І осяванню, і сумлінню,

Очам жоржини і дитини –

Всьому початок є любов.

Любов!

Я достеменно знаю.

Усе, зненависть теж, гадаю,

Сестра твоя навік, любов.

Всьому початок є любов:

Замрія, жах, вино і порох,

Трагедія, і сум, і подвиг –

То все діла твої, любов...

Весна тобі: “ Живи ізнов...”

І ти від шепоту хитнешся,

І випростаєшся, і почнешся.

Всьому початок є любов.

 


Сторінка 1

 

 

Все починається з любові…

П’єр Абеляр та Елоїза

 

Ведучий3:  В усі віки, епохи все починалося з любові.

 

Ведучий4:  «Сказати:  «Я тебе кохаю» - означає сказати: «Ти не вмреш». Ці слова належать звичайній молодій жінці, земні мандри якої почалися на самому світанку  ХІІ століття: в рік чи то 1100, чи то 1101 – точно не встановлено.  І вже зовсім нічого невідомо про її походження. Дійшла до нас тільки назва монастиря, в якому вона вивчала латину і мудрість античних класиків.

 

Ведучий3: Але якщо перші 17 років дівчини розтанули в імлі світанку, то подробиці наступних десятиліть історія зберегла.

 

Ведучий4: Зберегла історія й ім’я навдовижу хороброго, розумного, освіченого філософа, богослова і поета П’єра Абеляра, який став не тільки вчителем Елоїзи, а й коханим.

 

Ведучий3: Тепер він писав не філософські трактати, а любовні вірші, їх розучували лицарі і ремісники, городяни й городянки не тільки в Парижі.

 

П’єр Абеляр:

 

 

Повторись мені

Під небесами

В золоті осінньої

Пори…

Де зоря ясна

Тремтить над нами,

Й ще раз: «Я люблю»! –

Проговори

Повторись мені

Останнім цвітом,

Дотиком щемливим

Повторись,

Журавлиним в саме

Серце криком,

Де любов і біль

Переплелись…

Повторись мені Сама собою

 - Що тепер без тебе

В світі я ?!

Повторись

Кровинкою малою.

…Вигадко і загадко

Моя…

 

 

Ведучий 4:  Це була любов велика, довгождана і дивовижна, мов куля сонця, що розтоплює всередині важке  потворне тіло тисячолітньої хмари.

 

Ведучий 3:  Із листування, яке збереглося:

 

П’єр:  Душа моя була не зі мною, а з тобою! Навіть і тепер, якщо вона не з тобою, то її немає ніде: справді, без тебе моя душа просто не може існувати.

 

Елоїза:  На що ж мені сподіватись, якщо я втрачу тебе, і що може ще тримати мене в цих земних мандрах, де я не маю втіхи, крім тебе, та й ця втіха – тільки в тому, що ти живий, бо всі інші радощі, пов’язані з тобою, для мене недоступні…

 

Ведучий 4: Католицька церква жорстоко розправилася із закоханими, обоє доживали вік  у монастирі. Через шість років після розлуки Елоїза сама поховала його – єретика – поряд зі своєю келією.

 


Сторінка 2

 

 

Данте Аліг’єрі і Беатріче Портінарі

 

Ведучий 5: Нова чудова епоха  Відродження  почалася не з величної архітектури, не з вражаючого живопису і не з відкриттів і подорожей, а з великої любові.

 

Ведучий 6: Нова глава в історії людського духу відкривається рядком про любов, початок якій, власне, і поклали стосунки Елоїзи та Абеляра.

 

Ведучий 5: Через сто п’ятдесят років дев’ятирічний хлопчик Данте побачить дівчинку Беатріче, «одягнуту у дуже благородний пурпуровий колір», були зустрічі ще. А вісімнадцятирічним юнаком він побачив її, одягнену в пребілу сукню, між двома дамами старших літ; вона обернула очі в той бік вулиці, де він стояв, боязливий і несміливий, і привітала його чемно.

 

Ведучий 6: Йому  здалося, що побачив останню мету свого життя. Так почалася найвідоміша в світі історія кохання поета до жінки.

 

 

Читець:

Як не любов, то що це може бути?

Як не любов, то що таке вона?

Добро? – Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже!

 

 В своїх очах вона несе Кохання,—

На кого гляне, ощасливить вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

 

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

Гординя й гнів од неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

 

Хто чув її,— смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

 

Коли ж іще й всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста.

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

Ведучий 5:  Хто ж вона, Жінка, яка запалила поетове серце коханням і стала провідною зорею його життя?

 

Ведучий 6:  Флорентійка, дочка флорентійського патриція Фолько ді Портінарі, сусіда Дантових родичів. Народилася 1266 року, вийшла заміж за молодого Симоне де Бакрді і вмерла 1290 року, проживши всього 24 роки.

 

Ведучий 5:  Так історія одного погляду, одного вітання перетворилася під пером майстра на гімн жінці, красі, любові.

 

Читець: Хто в гроні донн мою побачить панну, -

Побачить вроди чистий ідеал.

Підношу Богу похвалу похвал,

Коли бодай здаля на неї гляну.

 

В серцях вона розбуджує пошану,

Підступну заздрість нищить наповал,

Зарозумілості крикливий шал

В покору перетворює рахманну.

 

Їй не потрібна слава голосна!

Мов нагороду, ласку поважання

Всім за сприяння воздає вона.

 

Благословенні  всі її діяння!

В чиїх думках її краса зрина,

Той буде завжди снити про Кохання.

 

Ведучий 6:  Можливо, він і не став би видатним, якби не покохав, не звідав космічної могутності почуття, «що водить сонце і світила»? Цим рядком, як відомо, закінчується «Божественна комедія».

 

Ведучий 5:  Після смерті Беатріче Данте пише автобіографічну повість «Нове життя». До неї включає 30 поезій, що розповідають про його  кохання, мрії, а також про страждання, пов’язані зі смертю Беатріче.


Сторінка 3

 

 

Благословенні будьте, серця рани...

Франческо Петрарка і Лаура

 

Ведучий7:  Через півстоліття після знаменної події в житті Данте, 6 квітня 1327 року, інший великий італієць Франческо Петрарка зустрів в авіньйонській церкві Святої Клари чарівну молоду жінку, почуття до якої, оспіване пізніше в численних поезіях, стало сенсом його життя й принесло йому світову славу.

 

Читець:  Благословенні будьте, день, і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені навік!

 

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль спечаленої ночі,

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

 

Благословенні будьте, серця рани,

І вимовлене пошепки ім’я

Моєї донни — ніжне і кохане,

 

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в’яне, —

Й ти, неподільна радосте моя!

 

Ведучий7:  З творів Петрарки відомо, що Лаура не тільки не відповідала йому взаємністю, а вони навіть не були близько знайомі. Тому кохання поета до незнайомої заміжньої жінки безнадійне.

 

Читець:  Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю.

Як радість відійшла моя жива,

В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.

 

Ведучий7:  Істориками точно встановлено, що Лаура справді була. Вона народилась близько 1307 року в заможній авіньйонській родині. У 18-річному віці вийшла заміж за дворянина Гюга де Сад, стала матір’ю 11 дітей. Петрарка своїми сонетами ніби молитву промовляє, обезсмертивши у віршах кохання.

 

Читець:  О краю мій, о ріки голубії,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

 

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі

 

Ведучий 7:  Померла Лаура 1348р. 6 квітня – «покинув світ цей промінь світла». Але її чарівний образ, поетично відтворений Петраркою, пережив століття. Поміж двома квітневими датами вмістив поет історію свого кохання.


Сторінка 4

 

 

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

Жінки у долі Тараса Шевченка

 

Ведучий 8:  Жінки в житті і творчості Тараса Шевнка займають особливе місце

 

Ведучий 9:  Якщо любов лежить в основі руху Всесвіту, то, без сумніву, вона творить і мікросвіт будь-якої особистості. Особливо цікаво нам, як це небесне почуття впливає на геніїв, яке місце займає в їхньому житті

 

Ведучий 8:  Академік Олександр Білецький писав: “У своїх поезіях Шевченко передусім лірик, який завжди кипить, бушує, перебиває сам себе, плаче, проклинає і, кінець кінцем, показує намнасамперед себе самого...”

 

Ведучий 9: Сказано правильно, але неповно. Серце митця було напрочуд чутливим до краси. А жінку Кобзар вважав “самым блестящим перлом в венце созданий” (з листа до приятеля Залеського). Тому й не дивно, що поет захоплювався жінками, вони хвилювали його уяву, викликали любов, прагнення створити свій куточок раю серед житейського пекла.

 

Ведучий 8:  Першою любов’ю Тараса була Оксана Коваленко. Їй присвячена поема “Мар’яна-черниця”. А спогади про красуню Оксану поет вилив у вірші “Ми вкупочці колись росли”.

 

Ведучий 9:  “Ганні вродливій” (так називав Тарас дружину полковника Платона Закревського, власника села Березова Рудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему “Слепая”, а також поезії “Г. З.” Та “Якби зустрілися ми знову...”. Збагнути глибину почуттів до цієї жінки, котру дослідники життєпису Шевченка вважають його єдиним справжнім великим коханням, можна, вчитуючись у рядки цих творів.

 

Ведучий 8:  У 1843 році, під час поїздки в Україну, Шевченко познайомився із дружиною поміщика Закревського – красунею Ганною Закревською. Це було щире, але невзаємне кохання...

 

Ведучий 9:  Перед портретом Ганни Закревської, який намалював Тарас Шевченко, зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка. Здається, що очі жінки невідступно переслідують їх. На кожному з портретів Шевченка немає таких очей, такого слізно – ніжного, промовистого погляду, як на портреті Ганни. Її очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, можна побачити, як Шевченко витримав у них справжній колір – сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву, тому що очі у Ганни були синіми...

 

Ведучий 8:  Але вирішальним свідченням про те, що саме Ганна Закревська- його справжнє, єдине велике кохання, є вірш “Якби зустрілися ми знову”, присвячений їй, в якому поет називає Ганну “сном”, “святим дивом”.

 

Читець:   декламує поезію “Якби зустрілися ми знову”

 

Ведучий 9:  Печаль душі, зажура серця чується у цих щирих рядках любові – великої, справжньої, але нещасливої...

 

Ведучий 8:  Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Тараса стали на шляху до поєднання його долі з долею Варвари Рєпніної, дочки російського державного діяча, дворянина? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою “Тризна”є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки.

 

Читець: декламує  Присвяту до поеми “Тризна”.

 

Ведучий 9:  Варвара Рєпніна була гідна любові Тараса. Її інтелект, духовне багатство, поетичне світосприйняття сповнили хвилюванням серце поета, але не спричинили бурі. У листі до Шарля Ейнара княгиня пише: “...Щораз більше виявлявся мій потяг до нього: він відповідав мені деколи  теплим почуттям, але пристрасним - ніколи”.

 

Ведучий 8:  Любов – сліпа. І генії підвладні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Сучасники поета скептично ставилися до цього кохання. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала порятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю. Він запропонував їй одружитися й виїхати в Україну.

 

Читець: декламує Вірш “Ликері”.

 

Ведучий 9:  Та не судилося стати Ликері Шевченковою долею. Згодом вона вийде заміж за перукаря Яковлєва. А серце поета переповнить біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності.

 

Ведучий 8:  Звичайно, мало мажору в інтимній ліриці поета, бо через призму власної долі, через біль зраненого серця пропустив він свою поезію. Самотність, нерозділеність кохання – ось ті струни, на яких звучить Шевченкова пісня печалі.

 


Сторінка 5

 

Се любов моя плаче так гірко...

Іван Франко і його музи

 

Ведучий 10: Син коваля став учителем цілої нації й одним із найдосконаліших розумів світу. За 40 років праці написав стільки і такого, що й до нині над його спадщиною працюють цілі колективи. Створив найкоштовніші перли інтимної лірики, не зазнавши щастя в коханні.

 

Читець: декламує вірш “Чого являєшся мені у сні?...”

 

Ведучий 11: Це теж написав Франко. Якою ж була муза Франка?

 

Юнак Франко: “Значний вплив на моє життя, а, значить також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич...”

 

Ведучий 10: Це була найбільше і взаємне кохання в Івановому  житті.

 

Ведучий 11: Ольга Рошкевич, дівчина досить освічена, знала німецьку і французьку мови. Перший раз Франко побачив Ольгу, коли їй було 20 років, у 1874 р., і закохався в неї. Франко радив Ользі та її сестрі Михайлині братися до літературної діяльності. Друкуючи свої етнографічні записи, вона підписувалась псевдонімом “Надежда”. Їй присвятив Франко першу свою книжку “Баляди і розкази”, видану 1876 року.

 

Юнак Франко: Скінчивши 7-й клас гімназії, я перший раз пустився під час вакації в дальну мандрівку. Перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі…

 

Ведучий 10: То був 1874 рік. Від цього часу Франко залишить своє серце в Лолині... Сюди, в Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі.

 

Ведучий 11: Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом.

 

Ведучий 10: Вони мріяли одружитися. Для себе готували подарунок - збірку весільних пісень з Лолина, які збирала Ольга, але опубліковано її, коли Іван та Ольга були не разом.

 

Ведучий 11:  Перешкодою до щастя став арешт Франка та його захоплення соціалізмом. Священик Рошкевич, батько нареченої, Іванові цього простити не міг, хоч дуже поважав його, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

 

Ведучий 10:  Ні, Франко здався не відразу. Що з того, що вигнав батько Ольги, що проти їхнього зв’язку весь світ? Ольга ж кохає його!

 

Ведучий 11:  Ольга мала характер сильний, котрий ламається, а не гнеться , говорив Франко. « Або Франко, або монастир».

 

Ведучий 10:  Ольга, начитавшись роману Чернишевського « Що робити?», надумала фіктивно одружитися, щоб вийти з-під опіки батька. Але церковний шлюб з Володимиром Озаркевичем, священником - ніжним, делікатним братом майбутньої української письменниці Наталі Кобринської, був довічним.

 

Ведучий 11:  Франко не розумів, що Ольга через шлюб хоче зробити те, що свого часу зробила Софія Ковалевська: « Я надіюсь, що ти добре обдумала свій крок і не зробиш собі ніяких ілюзій щодо формального брака…», - писав він.

 

Ведучий 10:  Іван знав, що так станеться. Знав… але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього – крововилив.

 

Читець:

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану

 

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

 

А як десь хтось мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!» 

 

Ведучий 11: Письменник-біограф Роман Горак писав: «Франко безпосередньо присвятив Ользі небагато творів. Але біль за нею, за втраченим коханням створив всю його лірику, вдарив чарівними струнами у «Зівялому листі». «Я скажу Вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити», - признавався Павликові. Любив не десять років, як переконував. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Він шукав Ольгу в інших жінках. Для нього вона буде Анною в «Украденому щасті», буде еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.

 

Ведучий 10:  Із листування І. Франка з О. Рошкевич:

 

Най Бог, крім Твоєї любові, не шле мені щастя, но всяке щастє,всяку радість най пішле Тобі!

1876р.

Ти знаєш, що відколи тебе побачив, aж до тепер – любов до Тебе була моєю провідною звіздою, що вона стала для мене чимось так природнім, так конечним і сильним, як друга натура.

Може бути, що для того я так мало, так нескладно говорю о своєй любові!…Я остану Тобі вірний, як доси, а нікотра женщина не зможе витиснути Тебе з мойого серця!

1878 р.

Я гордий твоєю любов’ю, - о, безмірно гордий, такий гордий, що навіть перед Тобою не клякну, ні перед ким, абись знала.

1878 р.

Ведучий 11: Лист Ольги до Франка – 1878 р., червень

 

«...я приймаю поміч від другого приятеля й йду заміж за Озаркевича.  Івасю, мені здається, що сли Ти мене любиш, то повинен єсь бути рад з того. Предці ж я буду вільна, свобідна, мені буде добре з ним. Правда? Ти забаг волі, і сидів єсь за то 8 місяців. Ну а п. Озаркевич предці ж не тюрма, я краще окуп’ю свою свободу.

 Я уступаюсь відси, бо ту мені не житє, а смерть. Той чоловік хоче м’я взяти звідси, - я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люб’ю – Ти ми показав дорогу, куда йти, а він отвирає ми ворота, що стоять заперті передо мнов. 

 А може не чесно я чиню, що йду за нього! Поміркуй собі так: чи також чесно поступив, що стратив кар’єру, через що нас розлучили, через що ми терпіли так тяжко два роки, і що вкінці довело мене до цього, що змінивши тобі, йду заміж…

 

Ведучий 10: У відповідь на Ольжин лист Франко написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, їх наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов.

 

Юнак Франко: Наші шанси не рівні.Ти щаслива вже тим, що можеш вибирати межи мужчинами чесними і розумними... Але мені нема вибору аніякого: втративши Тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєю.

 

Ведучий 11: Ольга отримує ще один лист від Франка.

 

Ольга: (читає листа). Люблю Тебе, тілько не так, як давніше, а сто раз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знаю, що й Ти скомпрометована, як я, що й Ти терпиш... Я тепер себе і все кладу в Твою руку, - роби, як знаєш, як думаєш. Рішайся і будь переконана, що я все буду Тебе любити і вічно буду тобі вірний...

 

Ведучий 10: Чи не тоді з’явилися 4-та і 5-та пісні “Картки любові”, хоч датовані вони 1880 роком.

 

Юний Франко:  І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

 

Ольга: Я не лукавила з тобою

Кленуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлусила.

 

Ведучий 11: Для Франка протягом усього життя було священним ім’ям Ольги, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи. Сестрі ж Михайлині заповіла покласти їй у труну ті листи, з якими не хотіла розлучатися й після смерті.

 

Ольга:  Опале листя тихо шелестить…

У вирій наше щастя відлетіло

Тебе ніхто не зможе так любить,

Моє кохання, ніжне, наболіле

Моя любов, як сонце в ясний день,

Обігрівала душу, полонила.

Тобі ж замало ніжності й пісень…

Ми розійшлись. Та стрінемось колись.

Душа моя твою за милю чує.

І зрозумієш, як ти помиливсь,

І Бог молитву тиху цю почує

 

Ведучий 10:  Франко, як Петрарка й Данте, своїм життям і творчістю ствердив, що генії і любов народжуються нечасто, щоб доповнювати одне одного.

 

Ведучий 11:  Франко навіть сам собі не зміг дати відповідь на питання, чи любов є добром, чи злом. Він просто любив. Зустрілась поетові інша жінка – “гордая княгиня” – Юзефа Дзвонковська. Вона не відповіла взаємністю... Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину, чому так зробила. Юзефа була хвора туберкульозом. Скоріше чи пізніше хвороба мала привести її в могилу. Після 1885 р. сліди Юзефи загубились. Фатальним було кохання і до Целіни Зимунтовської, яке опалило серце поета в сорокарічному віці і не принесло нічого, крім страждання і мук.

 

Ведучий 10:  Целина Зигмунтовська була звичайна приземлена жінка, яка мала власні плани і власні розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав за об’єкт свого “невиплаканого серця” Франко? Ні.

 

Ведучий 11:  Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмунтовська принесли поетовому серцю щастя і горе, радість і муку. Бо той, хто раз у житті пізнав силу кохання, знає, як міцно переплетені почуття.

 

Ведучий 10:  Жінці,  яка була поруч, судилася доля “забутої тіні”.

 

Ведучий 11:  Ольга Франко-Хоружинська

 

Ведучий 10:  Її серце б’ється для Франка, для його дітей.Їй одній випало стати супутницею великого Каменяра. Їй одній. Не пішла з ним ні Ольга Рошкевич – романтична й полохлива красуня, ні холодна Юзефа Дзвонковська, ані фальшива Целіна Зигмунтовська – всі злякалися тої заманливої й невпевненої, кам’янистої й тернистої дороги, якою справився іти Франко. Лише вона одна не побоялася, хоч знала добре, що бере на свої  плечі тягар Франкового чину, непокори, вдачі й слави.

 

Ведучий 11:  Чим віддячила їй доля за таку жертовність? Для Франка вона порвала зі своїм середовищем і увійшла в нове, на його книги і видання віддала свій посаг, виховала дітей, заради нього бідувала. Ніхто не помітив її сліз радості, коли відбулася тріумфальна габілітація Франка, ніхто не бачив відтак її сліз розпуки, коли чоловіка не допустили до університетської кафедри. Ніхто не жалів, що скромно вдягнена, що сама обшиває дітей і чоловіка, ніхто ніколи не захопився її обличчям – кожен дошукувався іншого, котре прозирало крізь рядки поезій “Зів’ялого листя”

 

Ведучий 10:  Тепер Іван Якович, ця змучена людина, зі всіх мандрівок вертався завжди до неї, бо знаходив поруч затишок і зелену твердь. У цьому її щастя.

 

Франко:  поезія «Моїй дружині».


Сторінка 6

 

 

Без тебе немає мене

Володимир Сосюра і його Марія

 

Ведучий 12:  Хто не захоплювався ніжною і трепетною лірикою Володимира Сосюри

 

Читець:

Я люблю тебе, друже, за те,

Що в очах твоїх море синіє,

Що в очах твоїх сонце цвіте,

Мою душу і пестить, і гріє.

За волосся твоє золоте,

За чоло молоде і відкрите,

Я люблю тебе, друже, за те,

Що не можу тебе не любити...

 

Ведучий 13:  Протягом усього життя Марія була для поета ідеалом, всепоглинаючою любов’ю і незмінною Музою, тому, і лише їй одній усі найкращі поетові присвяти.

 

Ведучий 12:  Дмитро Павличко, даруючи Марії Гаврилівні збірку своїх поезій «Таємниця твого обличя», надписав: «Марії Сосюриній, українській Беатріче, з поклоном до її вічної краси і ніжності».

 

Ведучий 13:  Володимир і Марія познайомилися 9 березня 1931 року у день традиційного Шевченківського свята в театрі тодішнього Сталіно (Донецьк). Вона- тендітна, як підліток, дівчина з великими синіми очима і незвичайної краси голосом. Він уже відомий український поет. На третій день знайомства запропонував одружитися.

 

Читець:           декламує поезію

“Марії”

Якби помножити любов усіх людей,

Ту, що була, що є й що потім буде,

То буде ніч. Моя ж любов – як день,

Не знають ще чуття такого люди.

 

Якби зібрати з неба всі зірки

І всі сонця з усіх небес на світі, -

Моя любов горітиме яркіш

За всі сонця, на тисячі століттів.

 

Якби зібрать красунь усіх віків,

Повз мене хай ідуть вони без краю, -

Марії я на них не проміняю,

Ні одній з них не вклониться мій спів.

 

Ведучий 12:  Їхнє життя було сповнене радощів і тривог, зневіри і вірності. Пережили страшні тридцяті роки, шквал репресій, грізні сорокові. Після Перемоги, здавалося, ніколи не повернуться роки переслідувань. Але вірш «Любіть Україну» став причиною нових звинувачень.

   

Ведучий 13:  Навколо діялося щось неймовірне. Поета звинуватили у націоналізмі, сім’ю переслідували. І раптом Марія зникла: не прийшла ночувати додому. В ніч з 18 на 19 листопада 1949 року він написав розпачливий вірш, в якому благословляв свою дружину на любов з іншим

 

Ведучий 12:

Тобі за щастя днів прожитих,

Тих днів, коли мене любила ти,

Я на уламках мрій моїх розбитих

Бажаю з іншим радості знайти

 

Ведучий 13:  А вранці вже розшукував

 

Ведучий 12:  Марія мала зникнути без усякого розголосу. Дзвінком викликали з дому, коли Володимира Миколайовича не було, попросили підійти до Міністерства держбезпеки і підтвердити особистість однієї людини. Щось штовхнуло сказати синові, куди вона йде. І тому Марія не зникла безслідно.

 

Ведучий 13:  Але із життя- на 5 років. Спочатку камера-одиночка у підвалі, потім інша камера. Рік чекала вироку. Таборів у її новому житті було 5. Карагандинська область, Карабас, кам’яний кар’єр – добувала сировину для асфальтного заводу. Постійно усіх мучила спрага, води видавали лише по півлітра на день. Взимку їли сніг, влітку припадали до калюж, якщо випадав дощ.

 

Читець:

Хай тебе немає, але ти зі мною,

Це любов малює образ твій в тиші...

Дивишся на мене з сумом і мольбою,

Плачуть сині очі у моїй душі...

 

Може й я, кохана, в камері, з  тобою,

Й каяття малює тихий образ мій...

Я дивлюсь на тебе з болем і журбою,

Плачуть карі очі у душі твоїй...

 

Ведучий 12:  Чурубай-Нура. Цегельний завод. Працювали вночі, виймали гарячу цеглу з печей, температура в яких понад 900 градусів. Рукавиці горіли на руках...

 

Ведучий 13:  Кемерово, сільськогосподарський табір. Сибірська зима. Викопували з-під снігу картоплю голими руками і ніякого знаряддя було «не положено»

 

Ведучий 12:  Табір на річці Томі. Лісоповал і лісосплав. Рубали величезні кедри, ялини..., а потім тягли їх до річки

 

Ведучий 13:  Звільнили після смерті Сталіна. А в серці сумніви: чи ж захоче любити змучену, зранену, постарілу її ніжний поет? І тому повернулась у Київ не до свого дому, звідки вийшла останній раз, а до матері і сестри.

 

Ведучий 12:  Невдовзі Володимир Миколайович, її поет, стояв перед нею навколішки і плакав. Додому приніс на руках.

 

Читець:          декламує вірш

 

“Марії”

Ти вернулась, нарешті вернулась,

Мов життя усміхнулось мені,

A душа для любові проснулась,

Як до сонця земля на весні.

 

Розгорнулись сувої тумана,

І розвіялась ночі імла.

Скільки мук ти зазнала, кохана,

Скільки сліз ти у тьмі пролила!...

 

Ними я свою душу тривожу,

Серце в грудях так стомлено б’є.

І дивитись без сліз я не можу

На печальне обличчя твоє.

 

Але вірю я в щастя безкрає,

Вірю в щастя моє золоте.

Знову зірка моя засіяє,

Знов троянда моя розцвіте.

Коли можна од горя проснуться,

Значить можна радіти ізнов.

Знов пісні мої з серця поллються

Про мою неповторну любов.

 

Сосюра:  «В мої роки я, як юнак, люблю тебе... Моє серце заледеніло без тебе і смислу нема в житті без тебе. Ти все навколо мене і в мені зігріваєш, як весняний теплий вітер....У моїх закоханих очах ти завжди будеш молодою.
У мене так багато для тебе слів-алмазів, слів-квітів. Мені хочеться засипати ними тебе, зацілувати ними тебе, щоб ти вічно жила в моїх піснях...»

 

Ведучий 13: Листи коханій жінці, десятки невеликих аркушів. Час торкнув їх жовтизною. Та живий трепет живого почуття примушує відступити час.

 

Сосюра:  «Сонечко моє заповітне, світло моє нескінченне…Моє життя, коли тебе зі мною нема, безбарвне, сіреньке і нудне. Без тебе - немає мене. Так я люблю і жалію тебе Кохана, що твій біль - мій біль, твої сльози - мої сльози, твоя радість - моя радість. Мені нескінченно дорога кожна твоя клітина, все, з чого ти, - живе в мені… Моє серце б'ється лише для тебе. Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити, як щасливо сяють сині озера твоїх очей…
...Без тебе мої думки - як голі дерева, як торішнє листя під снігом… Для мене всі пісні інших поетів про любов звучать, як пісні про тебе. І з ними зливаються мої пісні, які живуть лише тобою.»

 

Ведучий 12:  Ці рядки писав не юнак, їх писав уже відомий український поет Володимир Сосюра своїй дружині Марії на 31 році спільного життя. Володимиру Миколайовичу виповнилося 66 років, Марії Гаврилівні – 54.

 

Ведучий 13:  Прости, поете, що без твого дозволу посміли підступитися до чистої криниці твоєї душі. Нам так важливо вірити, що від спалаху любові-не попіл, а зоря на все життя.

 

Ведучий 12:  Їхнє кохання, велике й одухотворене, зазнало нелегких випробувань. Тривала розлука без надії зустрітися в майбутньому не зломила їхньої любові. Через усе життя, через горе й страждання, не розхлюпавши, пронесли вони чисте й святе у своїх душах...


Сторінка 7

 

 

Без епілогу

Це тихе сяйво над моєю долею –

Воно лишилось на усе життя

 

Ведучий 14:  На любові тримається світ...Тож укладімо цеглинку своєї щирої взаємної любові у його побудову – нехай він існує вічно!

 

Ведучий 15:  Берізка на  горбі вмирала від журби,

Від самоти, від холоду, від стужі.

І раптом Березень, такий натхнений, дужий,

Знайшов її і вимовив: “Люби!”

І враз вона відтала, ожила,

Закучерявилась, зробилась, невпізнанна,

Сережки золотисті одягла

І Березень назвав її “Моя кохана...”.

Вони побралися, і Березень пішов,

А до берізки інші залицялись,

Але вона на те лише всміхалась

І ждала Березня, щоб заквітчатись знов!

 

Ведучий 14 :  Хай кохання цвіте буйним цвітом у вашій душі , нехай воно   приносить лише найкращі хвилини  в житті, нехай буде щирим, ніжним, вірним і завжди взаємним!

 

Ведучий 15:  Любов... Спробуй  осягни її, коли вона, як світ, велика і давня. Спробуй опиши, коли люди вклали її в одне-однісіньке слово – любов!

 

Ведучий 14:  Наш вечір завершується. Залишилися останні акорди вічної пісні любові.

 

Читець 1:

Любове ніжна,

Я перед тобою

Уклінно так,

Благоговійно так…

Без тебе я з життєвого

Двобою

Не вийшов би

Ніколи і ніяк…

Любове звабна,

Дишу й не надишусь…

Любове мрійна…

П’ю і не нап’юсь…

Тобою я …

Немов дитина

Тішусь…

Й тобою…

Наче старець,

В двері

Б’юсь…

 

Читець 2:

Скільки земля летіти

Буде в мої світи,

Буду тебе я любити,

Буду то тебе йти

Росами і снігами,

В будні і свята теж.

Всьому, що є між нами,

Виміру не знайдеш…

Жити нехай допоможе

Це почуття святе,

Жінка, створіння Боже,

Золоте золоте!...

 

Ведучий 15:  Про любов написано багато: це нескінченнісь  рядків, продиктованих сильними переживаннями і глибокими роздумами.

 

Ведучий 14:  Та про любов написано мало, мало тому, що кохання невичерпне,  як саме життя, невичерпна таємниця жіночого обличчя. У ньому, як в усмішці Джоконди, переплелися усі грані і відтінки жіночого серця. Уся гордість і велич світу – від жінки.

 

Ведучий 15:  І скільки б не було написано про кохання – новизна, драматизм, його чарівність, привабливість будуть невичерпні, доки живе на землі людина, доки б’ється її серце.

 

***

 

Література:

  1. Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах – К., 1993
  2. Костенко Ліна. Вибране. – К., 1989.
  3. Шевченко Т. Три літа: Вибране: Поезії. Драми. Повісті. Листування – К., 1989.
  4. Богат Є.М. Что движет солнце и светила. – К., 1986.
  5. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1978. – Т.2

1

 

zip
Додано
24 листопада 2020
Переглядів
285
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку