Сценарій літературно-музичної композиції "Лесина казка"

Сценарій літературно-музичної композиції

«Лесина казка»

Лунає музика. Голос із-за сцени

 

Читець. Поміж дубами світиться ставок

В оправі запашного диво-зілля.

Довкола – навіть вітерець примовк,

Обнявши плесо крилами розгілля.

Отут колись у лагідній воді

З дівчатами купалась юна Леся.

І голоси веселі й молоді,

Мов лебеді, здіймалися із плеса.

Та не гадали подруги в той час,

Що понад світом вічною зорею

Займеться слово Лесі, мов алмаз,

Орлицею полине над землею…

Тих днів, либонь, і в спогадах нема.

Лише цвітуть, як і тоді, барвінки.

Та сяє кольорами всімома

Чарівна казка Лесі Українки!..

 

Ведуча: За вікном - зима. У повільному танку кружляють сніжинки. А в повітрі витає дух чогось містичного, чарівного.

 

Ведучий: Ось у таку пору 25 лютого народилася звичайна  дівчинка, яку матуся  Олена Пчілка назвала ніжним і ласкавим  іменем Леся.

 

Ведуча: На Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук.

 

Ведучий: Вона народжена у співучому поліському краї, виростала серед казок, легенд, народних звичаїв і обрядів, серед небаченої краси природи.

 

Лунає музика. Виходить маленька Леся з мамою.

 

Леся. Мамо, іде вже зима,

Снігом травицю вкриває,

Мамо, чи кожна пташина

В вирій на зиму літає?

 

Мати. Ні, не кожна…

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам, біля хати, -

 

Леся. Чому ж вона не втіка?

Нащо морозу чека?

 

Мати. Не боїться морозу вона.

Жде, що знову прийде весна.

 

Леся .Нащо ж співає? Чудна!

          Краще б шукала зерна!

 

Мати. Спів пташині – потіха одна, -

Хоч голодна, співа веселенько,

Жде, що знову прилине весна.

Тішся, дитино, поки ще маленька.

Ти ж бо живеш навесні.

Ще твоя душа літає легенько,

Ще твої мрії ясні.

Ведуча. І Леся жила. Самостійно здобувала освіту. Вже в чотири роки почала читати,  а в п’ять років добре грала на фортепіано: згодом і сама складала пісні. В дев’ять років, натхненна красою природи,  почала складати вірші.

Читець 1. На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.

Читець 2. Он ярочки зелененькі,
Стежечки на них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки,
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі…

Читець 3. Кругом садочки, біленькі хати.

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як  тут на нашій рідній Волині?

Ніч обгорнула біленькі хати.

Вітерець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише.

 

Пісня «Вечірняя година» виконує вокальний гурт «Барвінок»

 

Ведучий. "З творів, з листів Лесі Українки, а також із спогадів рідних, друзів, сучасників її постає перед нами незабутній, допитливий,  полум'яний образ  видатної поетеси в дитинстві" Після паузи: Із спогадів Лідії Шишманової-Драгоманової - двоюрідної сестри Лесі Українки.

Ведуча. "Я пам'ятаю Лесю трохи не з першого року її життя. Пам'ятаю гарний великий дім з величезним садом  в Новограді-Волинському. В домі та саду царюємо ми - діти, особливо старший брат Лесі - Михайло. Щасливі дитячі спогади!

Пам'ятаю, як возили нас на возі кожного дня гуляти, брали навіть кілька разів на полювання на цілий день. Ми, діти, бігали лісом за ягодами і слухали, як собаки гонять зайд я. Леся тим часом сиділа і плела віночки з квіток та жита і співала вже трошки зі мною та мамою своїх українських пісень. Ніщо так сильно, як пісні, не нагадує про рідний край і не ворушить таким жалем по йому нашу душу! От так-то сидить маленька Леся, держить віночок з волошок і співає з нами тихесеньким голосом. А навкруги чарівний літній український вечір".

 

Сидить Леся з дівчатами і мамою. Наспівує народну пісню.

 

Леся. Як гарно, як багато дерев! Жаль, що нема нікого живого.

 

Мати.  Що ти, донечко, всі дерева живі, і кущі, і квіти. Та й у лісі не самі дерева. Тут можна зустріти і лісовика, і мавку.

 

Леся. А хто така мавка?

 

Мати. Мавка - дівчина - лісовичка надзвичайної краси. Очі зелені, волосся чорне. Любить гойдатися на вітах беріз.

 

Пісня «Лісова пісня»

 

Ведучий. Навесні 1882 р родина Косачів перебралася на постійне проживання  в  село Колодяжне, що  недалеко від   Ковеля, куди  перевели  на  роботу батька. Краса волинської природи та легенди, почуті тут, вразили  Лесю на все життя.

 

Ведуча:  Тут, на Волині, серед розкішної природи, товаришуючи із сільськими дітьми, пізнала Леся перші соціальні контрасти, а пам’ять вбирала перекази про народних месників.

 

Ведучий: У місячні ночі, коли ліс, що підходив до саду в Колодяжному, сповнювався солов'їними співами, Леся не могла заснути. Тихо викрадалася з дому і йшла шукати мавку. Дівчинці хотілося написати про неї казку.

 

Бабуся. А куди це ти, дитино, йдеш?

 

Леся. До лісу, бабусю.

 

Бабуся. До лісу? А хіба лісовика чи русалки не боїшся?

 

Леся. А чого мені боятися? Ось я читала в книжечці про ру­салку, то вона зовсім не страшна, а мама про мавку розповідала.

 

Бабуся. У книжечці, кажеш? А ти хіба й читати вмієш?

 

Леся. Умію. А хіба що? Всі ж уміють!

 

Бабуся. Дивна ти, дівчино! Убрана, як усі люди в селі, і по-нашому розмовляєш, а ось читати вмієш. Хто тебе навчив?

 

Леся. Матуся. Вона і мене, і братчика мого Михайлика навчи­ла, і книжечки нам спроваджує. Батько хотів нас у школу віддати, та матуся у чужу школу посилати не схотіла.

 

Бабуся. То, кажеш, і мати твоя читати вміє? А чия ж ти будеш? Щось я тебе ні під церквою, ні на вигоні між дівчатами не бачила.

 

Леся. Бо я лише нещодавно зі Звягеля приїхала. Я — Косачівна, а звуть мене Лесею, ось там із двору, знаєте, з-за гаю.

 

Бабуся. То ти панова донечка! А я й не знала, що з панночкою розмов­ляю... Бо як тут упізнати? І одягнена, як усі дівчата, і розмовляєш, як усі...

 

Леся. Може, інші і по-чужому розмовляють, а нам чого рід­ної мови соромитись? Ми всі вдома лише по-своєму розмовляємо: і батенько, і матуся, і Михайлик, і родичі наші Старицькі та Лисенки, і дядько Драгоманів, і тітонька...

 

Бабуся. Що ж, дитинко, бачу, ти мудра, на книжках учена й завзята вдалася, але в ліс таки не йди! Тепер весна — таке там твориться, що й не здумаєш! Небезпечно тепер людині туди заходити!

 

Леся. Що ж там таке твориться? Розкажіть, бабусю!

 

Бабуся. О, багато, багато! Ліс зимові білі шати скидає, у весняні, в зелені, вдягається. А з ним і цар його, лісовик. З озера, що на полян­ці, водяник виглядає, а за ним і донечка його — русалка. Вона страх як любить молодих рибалок затягати у воду. А зі старої верби виходить дівчина — там вона всю зиму спала. Приходить до неї перелесник, та такий меткий, такий палкий, як сам вогонь. Його як розгнівиш, од­разу хату запалити може. Треба, доню, добре знати, яке зілля із собою носити, щоб у біду не потрапити: чи мак-відюк, чи терлич, чи полин...

 

Леся. А, ви, бабусенько, маєте таке зілля? Як же вам його не мати, коли так близько біля лісу живете? Дайте ж мені, рідненька, щоб я теж у лісі хоч русалочку, хоч мавочку побачила. Так дуже їх по­бачити хотіла б...

 

Бабуся. Та що ж з тобою, дитинко, поробиш, коли так вже ти про­сиш. Ходи оце сюди!

 

(Бабуся вибирає маленького пучечка, дує на нього тричі, хрестить, щось шепче, подає Лесі, Дівчинка вклоняється, затикає пучечок за пояс.)

 

Леся. Спасибі, бабусенько, спасибі, рідна. Я вже тепер не боюся!

 

Читець:Я чую, ніби ліс Волині

Шепоче Лесі Українці

Свої казки, свої балади,

Пісні народні і коляди.

До неї Мавка прибігала,

Їй Лісовик примружливо всміхався

Віночком Лесю прикрашала.

І Водяний із дна ріки піднявся

Русалка голосом – дзвіночком,

Лукаш для неї грає на Сопілці

Кружляла з нею у таночку.

А потерчата дивляться з водиці

 

Ведуча:  Улітку 1912 року Леся на лікуванні, страшна хвороба прогресує. Та Леся вперто веде свою «тридцятилітню війну».

 

Ведучий. Далеко від рідної домівки… Туга за рідним краєм, милою Волинню дала поштовх до написання драми-феєрії “ Лісова пісня ”, в яку   Леся Українка  вклала  «цвіт душі». Вона вражає  нас красою мрій, глибиною думки,  музикою слова. У ній втілилась любов до рідної Во­лині, її краси, роздуми над долею і безсмертям творчих сил українського народу, втілилась казка власного життя.

 

Світло приглушене. Леся сидить біля столу. Лунає ледь чутно музика.

 

Леся Українка.

            Як я люблю оці години праціі,

    Коли усе навколо затиха.

             Години йдуть, куди вони спішаться?

            ...А в думці, мов тривога, промайнуть

             в дитячих літах чутії легенди

             про  «перелесника» …

Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужилася ними. Видно, вже прийшов час, треба було мені її колись написати, а тепер чомусь слушний час прийшов – я  й сама не збагну, чому. Зачарував мене цей образ на весь вік...

В дитячий любий вік,
В далекім ріднім краю
Я чула казку. Чула раз,
А й досі пам'ятаю.
Кохана сторона моя!
Що раз згадаю я тебе,
То й казку цю згадаю!

 

Голос. Старезний, густий, предковічний  ліс на Волині. Посеред лісу простора галявина з плакучою березою і великим престарим дубом. Галява скраю переходить у куп’я та очерети,  а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилось з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесов посередині.

Місцина вся дика, таємнича, але не понура – повна ніжної, задумливої поліської краси.

 

Затемнення. Вся наступна сцена проходить у супроводі музики з балету Скорульського «Лісова пісня», або опери В. Кирейка «Лісова пісня»

Чується спів птахів. Сцена прикрашена зеленими гілками і квітами, виходить Мавка в яскраво-зеленому одязі з розпущеним чорним волоссям, розправляє руки і проводить долонею по очах:

 

Мавка

Ох, як довго я спала !

(Лунає мелодія сопілки).

 

Л і с о в и к
                      Довго, дочко!

 

         Мавка

А хто мене збудив ?

 

Лісовик

(Бродить дідок у вбранні кольору кори у волохатій шапці)

…Либонь, весна.

Мавка

Весна ще так ніколи не співала, як отепер …

(Лукаш грає)

То весна співає?

 

Лісовик

Та ні, то хлопець на сопілці грає…

Дядька Лева небіж, Лукаш на ймення

 

Мавка

Хотіла б я побачити його

Він, певне, гарний!

 

Лісовик

Не задивляйся ти на хлопців людських,

Се лісовим дівчатам небезпечно...

Минай людські стежки,  дитино,

Бо там не ходить воля, – там жура.

Тягар свій носить, обминай їх, доню:

Раз тільки ступиш – і пропала воля !

 

Мавка (сміється).

Ну, як таки, щоб воля – та пропала ?

Се так колись і вітер пропаде !

 

Виходить Лукаш. Мавка і лісовик ховаються. Лукаш хоче нарізати ножем березу, щоб  сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку:

Мавка

Не руш ! Не руш ! Не ріж ! Не убивай !

Лукаш

Та що ти, дівчино ? Чи ж я розбійник ?

Я тільки хтів собі  вточити соку з берези.

Мавка

Не  точи ! Се кров її .

Не пий же крові з сестроньки моєї !

 

Лукаш

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така ?

Мавка

Я – Мавка лісова.

 

Лукаш

А, от ти хто ! Я від старих людей

Про Мавку чув не раз,

Але ще зроду не бачив сам.

 

Мавка

А бачити хотів ?

 

Лукаш

Чому ж би ні ?

Що ж ти зовсім така,

Як дівчина.

А чом же в тебе очі не зелені ?

(придивляється)

 

Та ні, тепер зелені … а були,

Як небо, сині ! О! Тепер вже сиві,

Як тая хмара...  ні, здається, чорні,

Чи, можне, карі... ти така дивна !

 

Мавка (усміхаючись).

Чи гарна ж я тобі ?

 

Лукаш (соромлячись).

Хіба я знаю ?

 

Мавка

А хто ж те знає ?

 

Лукаш (зовсім засоромившись).

Ет, таке питаєш...

 

Мавка (щиро дивуючись).

Чому ж сього не можу запитати ?

От бачиш, там питає дика рожа:

“Чи я хороша ?”

А ясен їй киває в верховітті:

“Найкраща в світі !”

 

Лукаш

Я й не знав, що в них така розмова,

Я думав – дерево німе, та й годі.

 

Мавка

Німого в лісі в нас нема нічого.

 

Лукаш

А хто ж твій рід?

 

Мавка

                       Мені здається часом, що верба,

Ота стара, сухенька, то – матуся.

Мене вона на зиму прийняла

І порохом м’якеньким устелила

Для мене ложе.

Верба рипіла все: “Засни, засни”…

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі…

Тихі, ніжні зорі спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...

 

Лукаш (заслухавшись).

Як ти говориш...

 

Мавка

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

 

(Лукаш грає веснянки).

 

Як солодко грає, як глибоко крає,

Розтинає білі груди, серденько виймає!

 

(Мавка зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до

сліз. Лукаш перестає грати.)

 

Лукаш. Ти плачеш, дівчино?

 

Мавка. Хіба я плачу? (Проводить рукою по очах.) А справді... Ні бо! То роса вечірня. Заходить сонце. Бач, уже встає на озері туман...

 

Лукаш. Та ні, ще рано.

 

Мавка. Ти б не хотів, щоб день уже скінчився? (Лукаш хитає головою, що не

хотів би.) Чому?

 

Лукаш. Бо дядько до села покличуть.

 

Мавка. А ти зі мною хочеш бути?

(Лукаш киває, потакуючи.)

Бачиш, і ти немов той ясень, розмовляєш.

 

Лукаш. Та треба ж по-тутешньому навчитись, бо маю тута літувати.

 

Мавка (радо). Справді?

 

Лукаш. Ми завтра будувати почнемо.

 

Мавка. Курінь поставите?

 

Лукаш. Ні, може, хижу, а може, й цілу хату.

 

Мавка. Ви — як птахи, клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потім кинути.

 

Лукаш. Ні, ми будуємо навіки.

 

Мавка. Як навіки? Ти ж казав, що тільки літувати будеш тута.

 

Лукаш. Та... я не знаю. Дядько Лев казали, що тут мені дадуть ґрунтець і хату,

бо восени хотять мене женити...

 

Мавка (з тривогою). З ким?

 

Лукаш. Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дівки.

 

Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

 

Лукаш (поглядаючи на неї). Я, може б, і знайшов, та...

 

Мавка. Що?

Лукаш. Нічого...

 

Мавка. Чи у людей паруються надовго?

 

Лукаш. Та вже ж навік!

 

Мавка. Се так, як голуби...

Я часом заздрила на них: так ніжно

вони кохаються... А я не знаю

нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така бліда, похила та журлива, —

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вільхи не люблю — вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться — все тремтить.

Дуби поважні надто. Дика рожа

задирлива, так само й глід, і терен,

А ясен, клен і явір — гордовиті.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

Така, здається, й я була торік,

але тепер мені чомусь се прикро...

Як добре зважити, то я у лісі

зовсім самотня...

 

Лукаш. А твоя верба?

               Та ж ти її матусею назвала.

 

Мавка. Верба? Та що ж, в їй добре зимувати,

а літом, бач, вона така суха,

і все рипить, все згадує про зиму.

Ні, я таки зовсім-зовсім самотня.

 

Лукаш. У лісі не самії ж дерева, —

та ж тут багато різної є сили.

Вже не прибіднюйся, бо й ми чували

про ваші танці, жарти та зальоти!

 

Мавка. То все таке, як той раптовий вихор, —

от налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей: навіки...

 

Лукаш (приступаючи ближче). А ти б хотіла?

 

(Раптом чути голосне гукання дядька Лева.)

 

Лев. Гов, Лукашу, гов! А де ти?

 

Лукаш. Ось я йду!

 

Лев. А йди хутчіш!

 

Лукаш. Ото ще нетерплячка!

Та йду вже, йду!

 

Мавка. А вернешся?

 

Лукаш. Не знаю.

 

(Лукаш  виходить.)

 

Мавка. Я — Мавка.

Я донька волинського краю.

Я казка поліська, що довго блукала...

Мене чарівниця покликала з гаю,

І вийшла я з казки і піснею стала.

Від серця до серця, від краю до краю,

Несли мене Лесині крила невпинні.

Та де б не була я — завжди пам’ятаю,

Що рідна оселя моя — на Волині.

Я знаю, Що коси мої— це берізки,

Я знаю, що очі — озера блакитні.

Я знаю, що серце моє —українське,

В якому вогні засвітились досвітні.

Зійшли вони сонцем вродливої долі,

А темрява ночі навіки згоріла.

Живе у єдиному братньому колі

Дочка України — Волинь моя мила.

Хто з нею не бачивсь, приїдьте, будь ласка.

Там ниви, озера, гаї солов’їні.

Якщо не забули ви, що таке казка,

Її ви зустрінете в нас, на Волині.

 

Пісня «Волинь»

 

Ведучий: Пройдуть роки, десятиліття, століття, а Ле­сина казка буде жити, бо: «Від юних літ і до останнього подиху стояла наша прекрасна Леся Українка з вояцьким щитом у руці на стражі правди і добра, мов легендарна дівчина-витязь, закута в кольчугу свого безстрашшя, гідності і правоти».

 

1читець.     У серці твому-України радість,

                     У твому серці –України муки.

                     Ти-Українка і волинський ранок

                     Устами цілував тебе у руки

 

2читець.      Ти –в нашім полі, ти –у нашім небі,

                      В дніпровській хвилі,в щебеті діброви.

                      Пливуть віки од тебе і до тебе,

                      Ясні віки вселюдської любові.

 

1читець.      Твій голос в пісні нашій,в нашому житті  ,

                      Твоя зоря цвіте над рідним краєм.

                      Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити!

                      Ти в серці маєш те,що не вмирає.

 

2читець.        Не забуто образ благородний,

                       Нагорода вища з нагород:

                       Ти навіки в пам’яті народній,

                        Як народна пам’ять ,як народ!