Сценарій літературної вітальні до дня народження Ліни Костенко

Ведучий І : Не завжди  Україні випадало мати поетів, рівних епохам. Не тільки епохам, у які вони жили,  а й тим, які грядуть. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка... Цю велику трійцю національних месій продовжила наша сучасниця Ліна Костенко. Вона вивела нашу літературу на світову орбіту, давши їй нову якість, відкривши для Європи, Америки і всього світу нові теми, образи, трагедії і гармонії, властиві українській землі

                                         Хай буде легко. Дотиком пера

    Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

    Цей білий світ – березова кора

    По чорних днях побілена десь звідтам

    Хай буде світло. Спогадом про Вас.

    Хай буде світло. Спогадом прадавнім.

    Хай не розбудить смутку телефон.

    Нехай печаль не зрушиться листами,

    Хай буде легко. Ніби був то  сон.

Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі,
для різних людей, для щедрих і скнар, продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш, а другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш. А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим. А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,  до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне, душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, – Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така? Як твоє ім’я? Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя. А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці.

Ведучий.  Мужність поетеси вражає. Адже  вона в 60-ті роки єдина з членів спілки письменників уголос протестує проти вводу радянських військ у Чехословаччину, не зважаючи на загрозу арешту , це вона у Львові  кидає квіти підсудним (адже тоді прокотилась хвиля репресій проти української інтелігенції), їй крутять руки , вона б’є кулаком по  «воронках». Мабуть тоді з’явилися такі рядки поезій , що відображають її життєве кредо –

                     «Я трохи звір . Я не терплю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу.»

             «Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені.»

 «Політичної біжутерії не нОшу!»... Так, вона, Ліна Костенко, без будь-яких спілок і нагород, якими так люблять обвішуватися наші сучасники, в усі часи її довгого нелегкого буття, була і залишається простою Особистістю й нашою Легендою ще за життя. І не тільки Богинею слова — але й Людиною з її переконаннями й громадянською позицією. 
 

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ. 
І що не день — все гірше, й гірше, й гірше. 
То мор, то мур, то голод, то війна. 
То з неба грім, то в полі сарана. 
То гнів царя. То ласка королева. 
То знов якась чужинська кабала. 

А звідусіль — то хижі кігті лева, 
то дзьоб зоключений орла. 
    Чужі та прийшлі, вже тут укорінені, 
та ще й своїх причаєне кубло 
так вирипали двері України — 
аж холодом з Європи потягло. 

 

Ведучий 1. Кажуть, що слова, як і мовчання, — все це випробування. На долю Л. Костенко випали як гучна слава, так і не менш гучне мовчання.

В ці роки духовного занепаду Ліна Василівна з болем промовить:

Ми мовчимо – поезія і я.

Ми одна одній дивимось у вічі.

Вона не знає, як моє ім’я, –

Мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна – наче камертон

у кулаці кошлатого бандита.

Ніщо не зупиняє Поета, адже для того, хто «належить людству і епохам» у момент жертовності існує тільки «моральна підзвітність самому собі».

Страшні слова, коли вони мовчать,                             Хтось ними плакав, мучивсь і болів,

Коли вони зненацька причаїлись,                                Із них почав і ними ж і завершив.

Коли не знаєш, з чого їх почать,                                  Людей мільярди і мільярди слів,

Бо всі слова були уже чиїмись.                                     А ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й повторність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Я  в  людей  не  проситиму  сили,
я  нічого  в  житті  не  просила,
як  не  просять  гранітні  схили,
щоб  у  спеку  дощі  їх  зросили.
Я  в  людей  попрошу  тільки  віри
в  кожне  слово,  почуте  від  мене,
в  кожний  погляд  очей  моїх  сірих,
в  кожну  ласку  рук  нестудених. 

Ведучий 3. Оксана Пахльовська — дочка, відомий культоролог, перекладач, поет говорила: «Мама з того часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її й ніби не існувало: ім'я її було заборонене, вірші не друкувалися, про вихід книжок і не мріялось. А люди про неї знали. Переповідали один одному й правду, й вигадки, але знали, що вона є. Саме тоді, коли багато колег робило вигляд, що якраз її немає.

Мужність не дається напрокат.

Не бува барокко барикад...

Смерть — це ще не поразка.

В переможних боях теж бувають полеглі.

Ведучий 4. «Зараз час обнадійливий і цікавий, але не мій. Не для мене час, коли бути сміливим дозволено», — скаже Л. Костенко наприкінці вісімдесятих, у часи перебудови. Її вчинки нагадували ходіння над прірвою. Свою позицію виявляла й висловлювала відкрито і відверто, отримуючи у відповідь тишу.

Ведучий 1. Ліна Василівна має особливу потребу перебувати тілом і душею в зоні боротьби, у зоні ризику. Ще тоді, наприкінці вісімдесятих, у часи пере­будови, вона передбачала перетворення боротьби за долю України у «велике мискоборство». Відійшовши від суспільного життя на видноті, вона залишила собі зону відчуження — біль Чорнобиля.

Ліна Костенко.

Ми — атомні заложники прогресу.

Вже в нас нема ні лісу, ні небес,

Так і живем од стресу і до стресу,

Абетку смерті маємо — АЕС.

Ведучий 3. М. Жулинський говорив: «Ліна Костенко — це поетеса, для якої Правда є найголовнішим критерієм. Ліна завжди відверта з друзями, надзви­чайно реагує на їх тепло та щирість. А чорнобильська тема, якою так перейнялась Ліна Костенко! Вона впродовж багатьох років їздила в Чорнобильську зону, ходила з рюкзаком по старих хатах, покинутих садибах, прагнучи будь-що зберегти той невловимий дух, той настрій, який все ж був закодований в іконах, оберегах, рушниках, предметах вжитку тощо! І вона це робила так завзято, із такою відповідальністю, що мені здавалося, що це на той час було сенсом її життя. Вона така в усьому — ніхто її не зіб'є з її шляху, це дуже сильний характер. Це справді — думаю, можна з упевненістю так сказати - горда Совість України».

Пастораль ХХ сторіччя

 Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

— Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте — мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

Ведучий 1. Ліна Костенко. Чорнобильський сталкер. Українська мати. Кохана і любляча жінка. Поет епохи. Все це — про Неї, яка здобула право бути завжди Ліною Костенко. Вона стала поетом, творами якого зачитуються всі покоління — від сивочолих ровесників до юнаків і дівчат, які відкривають для себе «день — як нотну сторінку вічності».

Ведучий: Ліна Костенко - сильна особистість, кредо якої - свобода і правда. Нас вражає потужна громадянська лірика цієї поетеси, що вистояла в часи тотального запустіння, страху, пристосуванства, захоплює її мужність і сила духу. Та Ліна Костенко - жінка, і їй, як і кожній жінці, дароване Всевишнім щастя кохати й бути коханою. Однак далеко не в кожного це священне почуття викликає такі потужні зримі образи, виливається в такі прекрасні, неповторні рядки.

Ведучий: Симфонія кохання у творчій палітрі Ліни Костенко — ніби «Золоте пташеня» її пое­тичного саду. Ми ніби поринаємо у дивовижний світ високих почуттів — незбагненних, світлих, чис­тих, високошляхетних і одухотворених святістю генія Ліни Костенко, високістю її Духу, її Серця, її Розуму.                Осінь і кохання - в них багато краси і суму.

Ведучий: Читати ці вірші неможливо без особливого душевного трепету. В цієї поетеси йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об'єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання - нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи її люблять, чи й не відповідають на її почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в "Світлому сонеті" Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону.

Читець: Світлий сонет

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все, як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози - це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

 

Ведучий: Тема любові є невичерпною, бо невичерпним є духовний світ людини. І кристал кохання в ліриці Ліни Костенко має безліч і граней. Це самозреченість і відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила; єдине залишається незмінним - висока шляхетність почуттів. Для неї любов - явище духовно піднесене. Це не старомодність, а глибоке розуміння святості почуття.

Читець:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

 Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

 І як ми будем, як тепер ми будем?!

такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! -

воно лишилось на усе життя.

 

Ведучий: У інтимній ліриці Ліни Костенко жінка виступає шляхетною, інтелектуальною і високодуховною особистістю. Поезії, з якими ви сьогодні ознайомились, є класикою української любовної лірики. Вони красиві своєю викінченістю, довершеністю. Нічого зайвого. І все сказано...

 Читець: Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, — тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 2-й ведучий. Ми далекі від думки, що словами поезії можна навчити когось ставитись серйозні­ше до себе і своїх почуттів, але світ високої, пал­кої, натхненної поезії Ліни Костенко переконує нас у тому, що кохання — це вияв найкращого, що закладено в кожній людині, це найяскравіше і найзрозуміліше вираження будь-якого «Я».
1-й ведучий. Чи вміємо ми кохати? Чи спро­можні взяти на себе цей важкий і солодкий тягар? Ось над чим змушує замислитись нас поетеса.
   Читання  вірша «Очима ти сказав мені»
2-й ведучий. Світ кохання живий, він вічний. Тож чекаймо цього милосердного вогню з вірою в диво кохання й мудрість людського серця.

«Мене не можуть люди не почути…» - слушно сказала поетеса. Поезія Ліни Костенко – матеріал для глибоких роздумів небайдужої людини, до того ж освіченої, здатної до самовдосконалення, до філософського осмислення буття. І ми переконалися в цьому!..

Життя іде і все без коректур.                                           Щоб ті ліси не вимерли, як тур,

І час летить, не стишує галопу.                                        Щоб ці слова не вичахли, як руди.

Давно нема маркізи Помпадур,                                        Життя іде і все без коректур,

І ми живем уже після потопу.                                           І як напишеш, так уже і буде.

   Не знаю я, що буде після нас,                                     Але не бійся прикрого рядка.

   В які природа убереться шати.                                   Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

   Єдиний, хто не втомлюється, - час.                           Не бійся правди, хоч яка гірка,

   А ми живі, нам треба поспішати.                               Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Зробити щось, лишити по собі,                                      Людині бійся душу ошукать,

А ми, нічого, - пройдемо, як тіні,                                   Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Щоб тільки неба очі голубі

Цю землю завжди бачили в цвітінні.

Вчитель .Ліна Василівна і як поет, і як  жінка – просто  бездоганна. Ну , а те , що вона дистанціюється від процесів , які нині відбуваються в Україні…Мабуть вона робить правильно. Тому що  надто багато бруду, надто багато люди (в тому числі люди мистецтва) метушаться. А вона –Поет.

Поетко Ліно, роду половино, 
Та ні, ти варта і його цілого!
Через таких як ти наш рід не гине –
Він воскреса від голосу живого

Твоєї думки, що у вись лелече
Й злітає понад терня і руїни...
В найтяжчий час ти розправляєш плечі
Й лікуєш словом рани України!

Хоча й до тебе сю скалу лупали. –
На вістрі слова мірялись з вітрами, 
І на скрижалі правду підіймали...
Сьогодні ж ти зорієш понад нами!

За довгий вік набачилась усього. –
Метаморфози не зігнули спину.
Ти – честь і совість не від світу цього,
А ще... безсмертне гроно України!

Бібліотекар. І ніякі ідеологічні віяння та виливи не руйнують її внутрішній стрижень. Тобто це , чого , власне не вистачає як всій Україні , як державі , так і багатьом  українцям.

Вчитель. «Народ шукає в геніях себе», – якось сказала Ліна Костенко. Але хочеться думати, що прийде час і нащадки наші скажуть: «Народ знайшов себе в Ліні Костенко».

Ліна Костенко - це Ліна Костенко. Це дійсно чистий Поет. Чистота її поезій і чистота її  духу  вражає. Це поет на всі часи.