Сценарій літературного свята "Шевченковими стежками "

Спів пташок.

(На сцену виходять ведучі. )

 

Ведучий 1

    Прийшла весна… Постукала в віконце,

    Весняний теплий вітерець подув.

    А із-за хмари виглянуло сонце

    І соловейко заспівав в саду…

 

Ведучий 2

    Дерева вже бруньки порозпускали,

    Он, гілка наряджається в листки.

     І крокуси в саду порозквітали,

     До сонця потягнулися ростки.

 

Ведучий  1

І знов весна несе тепло,
Несе пробудження і радість,
І вкотре нас сюди звело
Шевченкове одвічне свято.

 

Ведучий 2

 Уже спливло багато літ,
Як доля нам явила з неба
Нашу надію, сонця світ,
Художника, вождя, поета.

 

Ведуча: 

А почалось все з того, що 9 березня 1814 року у старій-престарій метричній книзі з’явився запис: «У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини його Катерини народився син Тарас».

 

 

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

 

 

Сценка «Тарас і мати»

Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати.    Так, синочку, правда.

Хлопчик.  А  чому так багато на небі зірочок?

Мати.  Це коли людина на світ приходить,  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,  зірочка падає. Бачив?

Хлопчик.  Бачив,  матусю,  бачив… Матусенько, а чому одні  зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра , любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик.  Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати.  Старайся мій хлопчику (гладить його по голові).

 

Ведучий:  

              Життя нашого поета дивне. Слухаючи про нього, можна подумати,

               що це легенда. Воно почалося з любові матері та батька і радісного,

               незважаючи на кріпацький стан, дитинства.

Учень.       Рано вмерла його мати,

                   Лишивсь сиротою,

                   Не міг раду собі дати

                   З горем і журбою.

Учень.                Були у Шевченка

                            Брати й сестри рідні.

                            Всі кріпаки, всі сироти,

                            Усі дуже бідні.

Учень.        Були сестричка Маруся,

                    Яринка та братик Микита.

                    Малим його забавляла

                   Найстарша Катерина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Читець

Підняв Дніпро чорні хвилі, явір похилився,

На Чернечій,на могилі , Тарас зажурився.

Україно, Україно, мамо моя рідна,

Пограбована ти в мене, тому й така бідна.

 

Нема миру, нема правди, нема волі й долі,

Бо чужії отамани сидять  на престолі?

Як соколи, чорноброві до Бога злітають,

Отамани  на їх крові гроші заробляють.

 

Хлопчик. Не журися, Тарасе!

Тарас. Хто ти? Я тебе знаю?

Хлопчик. Звичайно ж знаєш. Я ж твоє дитинство.

Тарас. Так. Ти схожий на мене малого. Я тоді був щасливий серед степів, у бур‘янах. Тоді я був вільний, як вітер у полі, як річка,яку неможливо спинити.

Хлопчик. Так, тоді були мрії про  добро рідного краю, про вільну Україну і, здавалося ,що все ще попереду.

Тарас. То було колись…Мрії, кажеш, де ж ті мрії? (плаче)

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні... (затуляє лице руками)

(Звучить мелодія пісні „Он, люлі, люлі, моя дитино» (сл. Т.Шевченка, муз. народна). Під музику виходять три старшокласниці у білому вбранні: Доля (у терновім вінку, боса). Муза, Слава.

Доля: Я тиха доля, доленька Тараса…

В вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала „люлі» ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність.

Разом з Тарасом свічку їй несла.

 

Тарас: В того доля ходить полем,

Колоски збирає.

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

 

Муза: Ходімо, хлопче, я шлях твій освічу і

До волі стежку протопчу»

 

Слава: Я, хлопчику, твоя Мінливая зоря.

Зі мною, я знаю -

Доведеться йти на іспит.

А може, й на тортури, та одначе,

Ніхто не відбере твій тихий світ,

Що в глибині душі сміється й плаче. (Виводять хлопчика Тараса)

 

 

Читець

Шевченко думами своїми

Надію в нас колись вселяв,

Що буде наша Україна

Цвісти серед усіх держав.

Він бачив в мріях Батьківщину

Багату щедрості й добра,

Що нам палку дає надію

На кращий час і майбуття.

 

Читець

Сонце сходить, як і завше

Десь за небокраєм.

Україна знову плаче ,

І краю немає.

Час пливе, летить у вічність,

Вітер обганяє.

Рідна ненька знов з сльозами

Дітей проводжає.

Чую , стогне синє море,

Гори почорніли.

В Україні вільній діти

Знову сиротіють.

 

Читець

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…

Кат будує своє «завтра» на горі людському…

Гірко плаче Україна і тяжко ридає…

Своїх синів, що померли, cльозами вмиває…

Плаче ненька – Україна…

Плаче кожна мати,

Та ,що сина відпустила,

Волю здобувати…

 

Читець 

Хіба хто міг колись таке  сказати,

Що будуть в нас, у рідній стороні,

Густи, ревти  і гради, і гармати.

Я б  не повірила ніколи у житті.

Хіба хто міг колись таке сказати,

Що будуть у нас рідну землю відбирать:

Спочатку Крим,  Донецьк, Луганськ,

А завтра схочуть і Карпати.

Про це міг лиш  Шевченко написать.

Тож недарма прозвали всі його пророком,

Великим генієм і вічним Кобзарем.

Його слова живуть і будуть жити

У серці нашім , поки ми живем.

Його слова окрилюють нам душу.

В них чиста правда, віра в майбуття.

Тож слухайте, ви мудрого Тараса,

Борітеся, бо Україна  серцю мила й дорога.

Доля (знімає чорну хустку): 9 березня 1861 р. Т.Г. Шевченко виповнилося 47 років. Прийшло багато святкових телеграм, поздоровлень. Поздоровити поета, який лежав тяжко хворий, прийшли і друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Тіло Т. Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет. Чернечу гору називають Тарасовою.

Шевченко (звертається до Долі):

Ти не лукавила зі мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сироті стала…

… Ми не лукавили з тобою.

Ми просто йшли; у пас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя! (виходять).

 

Слава: „Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.» Так сказав про Кобзаря інший геній українського народу — Каменяр.

Шевченко (здалеку):

Воскресну я!

Воскресну нині!

Ради їх, людей закованих моїх,

Убогих, нищих.

Возвеличу Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

 

 

 

Учениця:

Я, маленька українка,
Вісім років маю.
Про Тараса Шевченка
Вже багато знаю.
Він - дитя з-під стріхи,
Він — в подертій свиті,
Він здобув нам славу,

Як ніхто на світі.
А та наша слава
Не вмре, не загине.
Наш Тарас Шевченко –
Сонце України.

 

ВЕДУЧИЙ: Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він

синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:

 

ВЕДУЧИЙ:

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

А все-таки люблю її,

Мою Україну широку.

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В останню тяжку минуту

За неї Господа моліть…