Сценарій літературного вечора на тему «Жіноча поезія в образі “російської Сапфо”»

 

 

Сценарій літературного вечора на тему «Жіноча поезія в образі “російської Сапфо”»

«Жіноча поезія в образі “російської Сапфо”»

Мета: поглибити знання учнів про життєвий та творчий шлях відомої російської поетеси Анни Андріївни Ахматової, звернути увагу учнів на її зв’язок з Україною, розкрити особливості творчої манери поетеси як яскравого явища світової поезії ХХ ст., розвивати навички аналізу поетичних творів, виразного читання; виховувати почуття естетичної насолоди від читання та осмислення поезії, прагнення опиратися злу і несправедливості.

Обладнання: портрет Анни Ахматової, збірки її поезій, презентація “Анна Ахматова. Життя і творчість”, відеофільм “Українські стежки Анни Ахматової”, запис романсів на слова Ахматової , фонозапис вірша “Сжала руки под темной вуалью… ” у виконанні авторки.

Епіграф:        Я не с теми, кто предал землю

                            На растерзание врагам,

                        Их грубой лести я не внемлю,

                             Им песен я своих не дам.

                                                  Анна Ахматова

На фоні музики Ф. Шопена «Ноктюрн» звучить розповідь

  Викладач.                                                                                                                     

Світ поезії…Світ найпотаємніших куточків людської душі, радощі і біль, сумніви і страждання, злети і падіння, віра і розчарування, зради і кохання – ці почуття ми зустрічаємо, поринувши у поетичне сузір’я «срібного століття» російської поезії.

Поети «срібного століття» творили у дуже складний час – час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і воїн. Поетам в Росії в ту бурхливу епоху, коли люди забували, що таке свобода, часто доводилось вибирати між вільною творчістю і життям. Тоталітарна влада диктувала їм теми, сюжети, навіть настрій творів.

Сьогодні ми з вами поведемо розмову про  одну з представниць «срібної доби» - Анну Ахматову ( Анну Горенко ).

Доля та родовід Ахматової пов'язаний із Поділлям. У 1857 році її дідусь Еразм Іванович Стогов, який служив у Києві, пішов у відставку і купив для своїх дітей маєтки, один з них у Слобідці-Шелехівській теперішнього Летичівського району Хмельницької області. Тут і досі пам'ятають її тітку Анну Еразмівну й матір — Інну Еразмівну, яка після років бідувань приїхала помирати до сестри. Є відомості, що Анна Ахматова декілька разів приїжджала в маєток своєї тітки у 1906, 1908, 1910, 1911, 1912 та 1914 роках. Садибу в Слобідці-Шелехівській вона описує у своєму вірші “Здесь все то же, то же, что и прежде”  Коли помер батько Інни Еразмівни, він їй залишив великий спадок — 2200 рублів, але всі гроші вона віддала «Народній волi» на організацію замаху на російського царя, а сама в кінці життя, за радянської влади, майже голодувала. Анна Ахматова до революції часто бувала на Поділлі у своїх родичів. Щороку в Слобідці-Шелехівській проводяться Ахматівські читання.  Згодом дім сестри Аніної матері став першим на Україні музеєм А. Ахматової. Він був відкритий у 1989 році. Значне місце в житті цієї видатної особистості відведено Києву. Вперше до Києва   Ганна Горенко приїхала п’ятирічною дівчинкою; в 1906 р. вступила в останній клас Фундуклеївської гімназії, а восени 1908 р. – до юридичного відділення Київських вищих жіночих курсів. Згадки про київські часи можна відшукати в її поезіях. 

Давній Київ ніби вимер,

Дивний мій приїзд.

Над рікою Володимир

Чорний хрест підніс.

Перегляд відеофільму «Українські стежки Анни Ахматової»

Ведуча.

Заплаканная осень, как вдова

В одеждах черных, все сердца туманит...

Перебирая мужнины слова,

Она рыдать не перестанет.

И будет так, пока тишайший снег

Не сжалится над скорбной и усталой...

Забвенье боли и забвенье нег —

За это жизнь отдать не мало.

Ведучий. На межі минулого і нинішнього століть в Росії виникла і склалась чи не найзначніша у світовій літературі нового часу “жіноча” поезія — поезія Анни Ахматової. Найближчим її прототипом, за словами перших критиків, була давньогрецька поетеса кохання Сапфо. Саме тому Анну Ахматову називали “російською Сапфо”.

           Читець 1.

Любові в тебе не прошу.

Тепер вона в журі таємній.

Повір, твоїй я нареченій

Листів ревнивих не пишу.

Але пораджу по секрету:

Читає хай мої рядки,

Збирає хай мої портрети, –

В ціні люб'язні женихи!

А цим дурепам важливіш

Пізнати повну перемогу,

Ніж дружби радісну розмову

І перший  обережний вірш…

Коли ж ти щастя до гроша

На подругу розтратиш милу

І пересичена душа

Збагне, що далі їй несила, –

У торжество моїх ночей

Ти не приходь. Тебе не знаю.

Чим помогла б тобі іще?

Я від блаженства не зціляю.

Ведуча. Анна Ахматова — поет від Бога. Літературознавці відзначили центр, який групує навколо себе увесь світ створеної нею поезії і є стрижневим нервом творчості, її ідеєю, її життєвим принципом. Цей центр — кохання. Стихія її жіночої душі розпочинається із заяви про себе, й заява ця полягає саме в “подачі” себе через кохання. Лише в подібній репрезентації народжується справжнє поетичне відкриття, такий погляд на світ, що дає змогу говорити про поезію Анни Ахматової як про нове явище в розвитку російської літератури XX стoліття. Їй вдалося зберегти, за словами О. Блока, “божество і натхнення”. Ахматова повертає читачеві живий і реальний характер поезії. Душа оживає "Не для страсти, не для забавы, Для великой земной любви". І, читаючи “послання апостолів”, вона все-таки ставить “червоний кленовий листок” на “Пісню пісень”.

Читець 2.

Долгим взглядом твоим истомленная,

И сама научилась томить.

Из ребра твоего сотворенная,

Как могу я тебя не любить?

Быть твоею сестрою отрадною

Мне завещано древней судьбой,

А я стала лукавой и жадною

И сладчайшей твоею рабой.

Но, когда замираю, смиренная,

На груди твоей снега белей,

Как ликует твое умудренное

Сердце — солнце отчизны моей!

Ведучий. Анна Ахматова прожила довге і щасливе життя.

Ведуча. Як щасливе?! Чи не буде блюзнірством казати так про жінку, чоловіка якої було ні за що розстріляно; про жінку, що її підрозстрільного сина переводили із тюрми на заслання і знову в тюрму й так не раз. Про жінку, яку гнали й цькували, на яку навертали глум і кару; про жінку, яка прожила життя у бідності й померла, не змігши перетнути її межу. Чи не буде блюзнірством казати “щаслива” про жінку, яка за своє земне життя пізнала усі кола Дантового пекла,

пізнала усі втрати, окрім втрати батьківщини — вигнання.

Ведучий. Так, я називаю її щасливою і не відрікаюсь від своїх слів. Її життя було щасливим, бо вона була Поетом.

Ведуча. Анна не переставала писати вірші. Для неї в них — зв’язок з часом, з її народом. Коли вона писала їх, то жила ритмами, котрі звучали в історії її країни. Ахматова щаслива, що жила в ці роки, бачила події, рівних яким більше не було.

Читець 1.

Я навчилася просто, мудро жити,

Дивитися на небо і молитися Богу,

І довго перед вечором бродити,

Щоб втомити непотрібну тривогу.

Коли шарудять в яру лопухи

І никне гроно горобини жовто-червоної,

Складаю я веселі вірші

Про життя тлінне, тлінне і прекрасне.

Я повертаюся. Лиже мені долоню

Пухнастий кіт, муркоче умильней,

І яскравий вогонь загоряється

На башточці озерної лісопилки.

Лише зрідка тишу прорізує

Крик лелеки, залетівшего на дах.

І якщо у двері мої ти постукаєш,

Мені здається, я навіть не почую.

Звучить романс Д. Тухманова на слова Ахматової “Было душно от жгучего света”.

Викладач.

Таинственной невстречи

Пустынны торжества,

Несказанные речи,

Безмолвные слова.

Нескрещенные взгляды

Не знают, где им лечь,

И только слезы рады,

Что можно долго течь.

Шиповник Подмосковья,

Увы! причем -то тут..,

И это все любовью

Бессмертной назовут.

Ведучий. Перші вірші Ахматової – це любовна лірика, яка виникла у відповідь на романтичні переживання гімназійних років. Познайомились Анна Ахматова і Микола Гумільов у віці Ромео і Джульєтти. Вона підкорила його не тільки неординарною зовнішністю: висока, струнка, з довгим густым чорним волоссям, чудовими білими руками, з променистими сірим очима на майже білому обличчі. Аня приголомшила його ще й загальною відмінністю від всього, що оточувало їх у Царському селі. Однак Анна з прохолодою ставилася до залицянь 18-річного юнака і не погоджувалася на одруження ледь не цілих сім років…

Ведуча.

На руке его много блестящих колец — 

Покоренных им девичьих нежных сердец.

Там ликует алмаз, и мечтает опал,

И красивый рубин так причудливо ал.

Но на бледной руке нет кольца моего,

Никому, никогда не отдам я его.

Мне сковал его месяца луч золотой

И, во сне надевая, шепнул мне с мольбой:

"Сохрани этот дар, будь мечтою горда!"

Я кольца не отдам никому, никогда.

Ведучий. 26 листопада 1909 року. Кавʼярня гостелю «Європейський». Микола Гумільов знов освідчується коханій і на цей раз на диво легко отримує згоду Анни Андріївни стати його дружиною.

Інсценування.

За столиком у кавʼярні сидять Анна Ахматова и Микола Гумільов.

Гумільов (звертається до Ахматової): Я верил, я думал, и свет блеснул наконец.

Ахматова (звертається до Гумільова):

Хочешь знать, как все это было? —

Три в столовой пробило,

И, прощаясь, держась за перила,

Она словно с трудом говорила:

«Это все… Ах, нет, я забыла,

Я люблю вас, я вас любила

Еще тогда!

— «Да».

Ведучий. Її героїні різні, вони наслідують долю самої поетеси, всі вони переживають такі сильні почуття! Їхні образи свідчать про глибоке розуміння Ахматовою внутрішнього світу зовсім різних по психологічному устрою і соціальному стану жінок. Це і юна красуня в очікуванні кохання…

Читець 1.

Тот же голос, тот же взгляд,

Те же волосы льняные.

Все, как год тому назад.

Сквозь стекло лучи дневные

Известь белых стен пестрят...

Свежих лилий аромат

И слова твои простые.

Ведучий. Це і вже зріла жінка, поглинута коханням-боротьбою, і невірна дружина, готова до будь-яких мук за право вільно любити…

Читець 2.

Муж хлестал меня узорчатым,

Вдвое сложенным ремнем.

Для тебя в окошке створчатом

Я всю ночь сижу с огнем.

Рассветает и над кузницей

Подымается дымок.

Ах, со мной, печальной узнице,

Ты опять побыть не мог.

Для тебя я долю хмурую,

Долю-муку приняла.

Или любишь белокурую,

Или рыжая мила?

Как мне скрыть вас, стоны звонкие!

В сердце темный, душный хмель,

А лучи ложатся тонкие

На несмятую постель.

Ведуча. Це і селянка, і бродяча циркачка, і отруйниця, і «бражниця и блудниця».

Ведучий. У віршах Ахматової коханняв не завжди світле, часто воно несе горе. Зазвичай поезії Анни Ахматової — це психологічні драми з гострими сюжетами, зоснованими на трагічних переживаннях звичайної, живої жінки. Лірична героїня Ахматової знехтувана, розлюблена. Однак вона переносить це гідно, з гордим послухом, не принижуючи ні себе, ні коханого.

Читець 3.

В пушистой муфте руки холодели.

Мне стало страшно, стало как-то смутно.

О, как вернуть вас, быстрые недели

Его любви, воздушной и минутной!

Ведучий. Багато віршів у Ахматової про нездійсненне кохання, про прощання з милим.

Читець 4.

Стисла руки під темною вуаллю...

«Чому ти сьогодні бліда?»

— Тому, що я терпкою печаллю

Напоїла його доп'яна.

Як забуду? Він вийшов, хитаючись,

Болісно скривився рот...

Я втекла, перил не торкаючись,

Я бігла за ним до ворот.

Задихаючись, я крикнула: «Жарт

Все, що було. Підеш, я помру.»

Усміхнувся спокійно і моторошно

І сказав мені: «Не стій на вітру».

Звучить фонозапис у виконанні А. Аахматої «Сжала руки под темной вуалью…»

Ведучий. Любовний епізод в поезіях Ахматової виступає перед нами у своєрідному ахматівському образі: він ніколи  послідовно не розгорнутий, в ньому зазвичай немає ні кінця, ні початку.

Читець 1.

Позвони мне хотя бы сегодня,

Ведь ты все-таки где-нибудь есть,

А я стала безродных безродней

И не слышу крылатую весть.

Ведуча. Освідчення, відчай чи благання, з яких складається вірш, здаються уривком ненавмисно підслуханої розмови, яка почалася без нас і закінчення якої ми також не почуємо.

Читець 2.

А, ти думав, мій жереб – то муки

Й забуття – моє певне ім'я;

Мріяв – кинусь, ламаючи руки,

Під копита гнідого коня.

Чи завчасно затруєний трунок

У знаха́рки візьму з-під печі

Й надішлю тобі вбивчий дарунок,

Загорнувши в хустинку вночі.

Проклинаю. Віднині й до краю

Я бридкої душі не торкнусь,

Присягаюся ку́щами раю,

Чудодійством ікони клянусь

І ночей наших ярим розмаєм –

Більш до тебе я не повернусь.

Ведучий. Поезія Ахматової — це не тільки сповідь закоханої жіночої душі, це сповідь людини, яка живе всіма бідами і пристрастями ХХ сторіччя. А ще, на думку Йосипа Мандельштама, Ахматова "принесла у російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського романсу ХХ століття». 

Читець 3.

Проводила друга до передней,

Постояла в золотой пыли,

С колоколенки соседней

Звуки важные текли.

Брошена! Придуманное слово —

Разве я цветок или письмо?

А глаза глядят уже сурово

В потемневшее трюмо.

Інсценування.

Учень у ролі Гумільова: у її творах багато особистого, суто жіночого, того, що Ахматова пережила власною душею. У її віршах передані всі відтінки любовного почуття: млість, ревнощі, надія. Перед очима — світ жіночої душі, пристрасної, незрозумілої. Любов дарує і радість, і горе. І завжди це — щастя.

Учениця в ролі Ахматової:

У коханої - стільки бажань!

У покинутої - не буває.

А водичка - ти тільки поглянь! -

Кришталевим льодком замерзає.

І я стану - Христос поможи! -

На льодок цей - і буде, що буде.

А листи ти мої збережи:

Покоління прийдешнє розсудить.

Ти хоробрий і мудрий, авжеж!

Щоб прийдешні це зрозуміли,

В біографію славну без меж

Хто ж уставить двозначні пробіли?

П'ю цей гріх без спокути лиш я.

Де любовні тенета подіти?

Коли-небудь моє ім'я

Прочитають в підручниках діти.

І пізнавши етюди сумні,

Хай вони усміхнуться лукаво...

Ти не зміг дать кохання мені,

Подаруй хоча б гірку славу.

Ведучий. Навіть пізніше, в довгій черзі за нафтою, оселедцем чи хлібом; навіть у переповненому вагоні, у ташкентському трамваї чи лікарняній палаті, напханій десятками хворих, кожний, навіть той, хто не знав її, відчував “її спокійну величність”, хоча й трималася Анна Андріївна з усіма зовсім просто, майже по-товариськи.

Читець 4.

Не знала б, как цветет айва,

Не знала б, как звучат слова

На вашем языке,

Как в город с гор ползет туман,

И что проходит караван

Чрез пыльный Бешаган,

Как луч, как ветер, как поток...

          Читець 5.

И город древний, как земля,

Из чистой глины сбитый.

Вокруг бескрайние поля

Тюльпанами залитые.

Читець 1.

Теперь я всех благодарю,

Рахмат и хайер говорю

И вам машу платком.

Рахмат, Айбек, рахмат, Чусти,

Рахмат, Ташкент! — прости, прости,

Мой тихий древний дом.

Рахмат и звездам и цветам,

И маленьким баранчукам

У чернокосых матерей

На молодых руках…

Викладач читає уривок із спогадів Марини Цвєтаєвої. «Дорога Анно Андріївно!.. Дякую за чергове щастя — “Підсніжник”. Не прощаюсь... Ви мій найулюбленіший поет... Я розумію кожне Ваше слово, увесь політ, усю вагу. Ох, як я Вас люблю і як я Вам радію, і як мені боляче за Вас! Якщо були б журнали, яку б я статтю про Вас написала! Мені так шкода, що все тільки слова.  Кохання...  я так не можу, я б хотіла справжнього вогнища, на якому я б згоріла.

Читець 3.

І в дружбу таємну з високим,

Як юний орел темнооким,

Я, мов у квітник вересневий,

Ходою легкою ввійшла.

Були там останні троянди,

І місяць прозорий хитався

На хмарах осінніх, густих...

Ведучий. Друзі,  добрі,  ніжні,  віддані,  були  поряд.  Проте удари падали, як град. Одним із них була постанова 1964 року «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”», в якій Ахматову та її поезію в бук­вальному розумінні облили вуличною лайкою. Послужливі журналі­сти писали про неї в той час: “Я вважаю, що соціальне середовище, яке породило творчість Анни Ахматової, — середовище поміщицько­го гнізда. Світ Ахматової надзвичайно вузький. Ні широти розмаху, ні глибини захоплення у творчості Ахматової немає”.

Ведучий.  Син, єдина втіха й надія, єдина віддушина вбито поневіряннями жінки, не був поетом. Він став ученим, та тяжка хвиля репресій не обминула і його. Його арештовували тричі: у 1935-му, у 1939-му і останній раз у 1948-му, звинувативши у причетності до замаху на Жданова». Чи пам’ятала вона у ті тяжкі часи свою пророчу “Молитву”, написану ще 1915 року.

Дай мне горькие годы недуга,

Задыханья, бессонницу, жар,

Отними и ребенка, и друга,

И таинственный песенный дар —

Так молюсь за Твоей литургией

После стольких томительных дней,

Чтобы туча над Темной Россией

Стала облаком в славе лучей.

 А далі був похорон Сталіна. Потім звільнення сина. Вийшли у світ збірки перекладів. І, зрештою, визнання...

Звучить фонограма А. Ахматової.

«Премія “Етна-Таорміна”, почесний диплом доктора Оксфордського університету. І все це призначалося мені. Тепер, коли вже все позаду — навіть старість, і залишилася тільки кволість і смерть, усе життя моє якось дивно прояснюється (як буває у перші осінні дні) — люди, події, вчинки, цілі періоди прожитого життя. Як багато гірких і навіть страшних почуттів виникають водночас...

Читець 4.

Я тебя сама бы увенчала

И бессмертного коснулась лба.

Да за это Нобелевки мало,

Чтоб такое выдумать, Судьба!

Перерыла ль ты свои анналы,

Прибежала ль демонят гурьба,

Иль туман вокруг поднялся алый,

Или мимо пронесли гроба?..

Ведуча. Життя прожите, і на вершині слави заново перегорнуто його сторінки, пережито хвилину за хвилиною. І все-таки залишилося те, з чого ми починали: чи можна назвати Анну Ахматову щасливою?

Ведучий. Анна Андріївна Ахматова — щаслива, бо нащадки називають її великою поетесою, більше того, єдиною “російською Сапфо”.

 

Список використаних джерел

1.               Добин Е. С. Поэзия Анны Ахматовой. — Л., 1968.
2.               Скатов Н. Книга женской души (О поэзии Анны Ахматовой) // Ахматова А. Собр. соч. в 2-х т. — Т. 1. — М., 1990.- С. 3-16.
3.               Черных В. А. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — М.: Индрик, 2008.