Сценарій: "Пам'ятаймо про страшні події 1932 -1933 років."

Про матеріал
Поглибити знання учнів, присутніх про роки голодомору в Україні та його наслідки для українського народу, розвивати вміння грамотно висловлювати свої думки, використовувати різні документи, готуючись до розповіді, виступати у ролі актора, виховувати повагу до історичного минулого свого народу.
Перегляд файлу

В.1:  Вітаємо вас, шановні присутні!

 Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять жертв голодомору 1932-1933 років.

 

В.2У світі відбулося багато трагедій. Страшних трагедій.І однією з них для нашої країни, яка була «житницею Європи», стали роки штучно створеного голоду. Просимо вас бути уважними і вдуматись у те, що відбулося в ті часи на Україні.

В1. На світі – весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, … Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…

 

В2. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

 

В1. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії.  Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

 

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

 

 

... історія нас горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє.

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє.

 

...Ніде нехай такого більш не буде!

Хай день новий життя несе нове.

Вклонімось низько сонцю й хлібу, люди !

В достатку Україна хай живе!

В2 Очевидці, що пережили ті страшні роки згадують жахливі подробиці: «Люди їли все, що попадалось: мерзлі буряки, які знаходили на плантаціях, різні бур’яни. А найбільше їли лободу, яку обмивали кип’ятком і замішували мукою з липового листя, або кочанів кукурудзи без зерна…»

 

В1: Адже, якщо бути чесними, , дехто вже зараз забуває про минуле і не цінує те, що має тепер.

Сценка про минуле і сучасність.

Минуле:

Боженько милий, я знаю, що ти є на світі!

Хоч знову до нас приходив отой дядько, якого мама називає активістом.

Недобрий він…

Кричав, що тебе немає. Що ніхто не врятує нас, ворогів народу.

А мама казала, що народ – це люди. І ми теж народ.

Господи, я завтра піду в ліс шукати ягоди.

Вийду ще вночі, щоб не бачив той активіст та й доберусь швидко.

Чомусь ніженьки почали боліти і пухнути стали.

Осінь вже. Може хоч шипшини знайду.

Принесу мамі… А сьогодні пошли нам, Господи, хоч крихітку хліба, хоч жменьку зерна…

А краще дві, бо мама не дочекається завтрішнього сонечка.

А як же я без неї, Боженько?

Схиляє голову і завмирає.

Сучасність:

Виходить дівчинка, дістає з рюкзака лоток з їжею, відкриває і обурено говорить:

  • ОЙ, знову мені мама цей не смачний хліб поклала!

Кидає шматок у бік Минулого, розлючено розвертається і йде.

 

Дівчинка з минулого хапає шматок хліба, нюхає, цілує, пригортає, говорить, дивлячись у небо:

  • Дякую Тобі.

Ледве йде, посміхаючись.

Вчитель: Сподіваємося, що поведінка героя нашої сценки не нагадала вам власної поведінки.

Адже саме від нас з вами залежить, щоб не приведи Господь, не повторилось нічого подібного до Голодомору у майбутньому.

Хліб… Скільки померло з твоїм іменем на вустах. Іменем жертв тридцять третього року благаю вас – бережіть хліб, бо Хліб – це Життя.

 

 

 

Ведучий 2. Законом від 7 серпня 1932року заборонялося збирати колоски на полі, навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків звинувачений «карається не нижче п’ятьох років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна, аж до  найвищої міри покарання (розстрілу)».

 

Виходить бабуся з онуками (бабуся в хустині)

 

Автор. Ідуть в гості до бабусі з Вінниці онуки,

А назустріч – ліс і поле, долини і луки.

Любо глянуть на хліби, сади і лісочки,

 

Внук: - Ой, бабуню, глянь сюди, – які колосочки!

 

Автор. Гірко стало на душі у жінки старої,

Бо згадала ті роки неволі важкої.

 

Бабуся: – Дорогі мої синочки, за ті колосочки

Я одержала тюрми чотири годочки.

Тільки вийшла після жнив колосся збирати,

Щоб голодній дітворі щось приготувати.

Тут комунівські дозорці мене захопили,

За чотири колосочки в тюрму посадили.

Отаке було на світі пекло в нашім раю

Голодовку і ту весну, добре пам’ятаю.

 

 

Ведучий 1. Тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І

виявляється такі сліпі були. Ці сліпі свідомо брехали світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. І це в той час, коли в Україні помирало  щодня - 25 тисяч людей, щогодини – 1000 чоловік, щохвилини – 17 чоловік.

Ведучий2. Схилімо голови в скорботі перед невинно убієнними.

Пом’янемо хвилиною мовчання великомучеників нашої історії.

 

             Хвилина мовчання

 

 

 

 

Ведучий 1. З голоду пухли і вмирали діти, чоловіки й жінки працездатного віку

вмирали цілими родинами. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстівного.  У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили, скидали у ями і закопували.

 

В селі весна повзе на ліктях,

Багато мертвих, мало так живих.

В долині сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає із стріх,

І п’ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить – та над полями

Знов ворон каркає біду.

Голодний рік. Жорстокий світе,

Дай хоч надію для живих.

Весна. І сонце ловлять діти

Що дзвінко скапує із стріх.

 

Ведучий 2.   Не сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час – говорити! Хай ці гіркі слова правди ляжуть каменем у підмурівок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу.

 

Улюблений і щирий мій народе,

Не зрадь могил згорьованих дідів,-

Зазнавши мору і колючок дроту,

Вони не дожили до заповітних днів.

 

. Народе мій, ставай мерщій на ноги,

У праці крила дужче розправляй,-

І ти спізнаєш радість перемоги,

Збагатиш свій чудовий рідний край!

 

Ведучий 1. Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх

невинно закатованих під більшовицькою владою.

Ведучий 2. Пам’ять про тих, хто не дожив.

Ведучий 1. Пам’ять про тих, хто недолюбив.

Ведучий 2. Пам’ять про живих і ненароджених.

 

Ведучий 1. А зараз давайте запалимо свічки на їхню честь.

Запалюються свічки під пісню «Свіча»

 

 Вчитель: Хай світло від свічки у небо летить

Хоча б одну душу зігріє в цю мить

Щоб душа ця загублена спокій знайшла

І у вічність до Бога вона відійшла.

 А на завершення ми почепимо на карту світу  квіти незабудки  ,які символізують  про пам’ять  тих жертв, які померли  на тереторії України 1932 – 1933 років.

 

docx
Додано
13 лютого 2022
Переглядів
278
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку