Сценарій позакласного виховного заходу "Настроєний життям, як скрипка..." (до 140-річчя від дня народження Б. Лепкого)

 Тема: Настроєний життям, як скрипка…( усний журнал до 140-річчя від дня наро-

            дження  Б. Лепкого )    

Мета: познайомити школярів із життєвим та творчим шляхом письменника-еміг-

             ранта; допомогти їм зрозуміти справжні цінності у людському житті; учити

             захоплюватися художнім словом, відчувати його красу; виховувати любов

             до рідного слова, рідного краю; формувати активну життєву позицію

Обладнання: портрет письменника, виставка творів Б. Лепкого, фотографії з сімей-

                        ного альбому родини Лепких, назви сторінок усного журналу, запис

                        пісні «Чуєш, брате мій…»

 

                                                           Епіграфи:  Б. Лепкий – не епізодичне ім’я в укра-

                                                                              їнській літературі. Це постать першо-

                                                                              рядної ваги. Поет, прозаїк, перекладач,

                                                                              літературознавець, видавець – він у

                                                                              кожну з цих галузей вніс вагомий

                                                                              вклад в історію рідної культури.

                                                                                                          М. Ільницький

 

                                                                              … Він має м’який, вразливий і поетич-

                                                                              ний характер. М’якістю колориту і

                                                                              ніжністю почуття виблискують новели

                                                                              й вірші Б. Лепкого.

                                                                                                           І. Франко

 

 

Учитель: Сьогодні українському письменникові Богдану Лепкому знову поверта-

                  ється його чесне ім’я, а українській літературі – його твори. Повертаються

                  після довгого й несправедливого замовчування. Навіть знана по всіх усю-

                  дах, де живуть українці, знаменита пісня «Чуєш, брате мій…», що постала

                  з його вірша «Журавлі», публікувалася без імені автора як народна…

                       Та Богдан Лепкий – не епізодичне ім’я в українській літературі. Це по-

                  стать першорядної ваги, непересічного таланту. Поет, прозаїк, перекла-

                  дач, літературознавець, видавець – він у кожній з цих галузей вніс ваго-

                  мий вклад в історію рідної культури. Без творчості Лепкого українська лі-

                  тература буде неповною, збідненою, як і без творчості багатьох його су-

                  часників, що були штучно викреслені з нашої духовної спадщини.

 

                  І сторінка «Колисав мою колиску

                                       Вітер рідного Поділля…»

 

Учениця: Ми поговоримо про дитинство поета, адже кожен з нас родом із дитин-

                 ства, де мама розповідає казки, співає ніжну колискову, де ходить сон ко-

                 ло вікон, де «вітер зливав нв сонні вії степового запах зілля».

 

Учень:     Колисав мою колиску

                 Вітер рідного Поділля

                 І зливав на сонні вії                                                                                       -2-

                 Степового запах зілля.

 

                 Колисав мою колиску

                 Звук підгірської трембіти,

                 Що від неї зорі меркнуть

                 І росою плачуть квіти.

 

                 Колисав мою колиску

                 Голос недалеких дзвонів,

                 І веселий спів весільний,

                 І сумний плач похоронів.

 

                 Колисав мою колиску

                 Крик неволеного люду

                 І – так в серце вколисався,

                 Що до смерті не забуду.

 

Учениця: А уособлювало це Поділля мальовниче село Крегулець на Тернопільщи-

                 ні, розташоване між містечками Гусятином і Копичинцями. Саме тут наро-

                 дився Б. Лепкий 9 листопада 1872 року в родині сільського священика

                 Сильвестра Лепкого та його дружини Домни.

 

Учень:     Батько Богдана був людиною освіченою і прогресивною. Він закінчив

                 Львівський університет (факультет класичної філології та теології). Силь-

                 вестр Теодорович вивчився на священика у Львівській греко-католицькій

                 духовній семінарії, де значно поглибив і закріпив набуті в родинно-сімей-

                 ному оточенні знання. Він добре володів кількома мовами, а переїхавши

                 жити у село Жуків, отець Сильвестр організовує театр, до якого залучає

                 сільську молодь.

                      Сан духовної особи не завадив йому бути ще й літератором: він писав                                                            

                 вірші, оповідання, виступав з літературними творами під псевдонімом М. 

                 Мурава. Маючи ґрунтовну філологічну освіту, він брав участь у виданні

                 часопису «Правда», підготовці підручників для школи. Вільно писав по-

                 польськи і по-німецьки, окремі вірші друкував у тогочасних журналах.

                      Пізніше Богдан Лепкий назве батька своїм суворим критиком…  

Учениця: Мати письменника походила з давнього священичого роду Глібовицьких.

                 Родина Лепких мала навіть власний герб. Богдан був першою дитиною

                 в сім’ї. Молоде подружжя спочатку мешкало в гірському селі Ялинкувато-

                 му на сьогоднішній Івано-Франківщині, та незабаром переїжджає у Крегу-

                 лець.        

Учень:     Дитинство майбутнього поета було безхмарним, але коли йому виповни-

                 лось п’ять років, він пережив велике горе: раптово - за одну ніч! – померли

                 дві молодших сестри і брат від дифтерії. Це дуже вплинуло на вразливу

                 натуру Богдана, він і сам ледве вижив. 

                       Він зростав у культурній інтелігентній родині, змалку пройнявся любо-

                 в’ю до селянського оточення, увібрав у свою чуйну душу народні звичаї,

                 обряди, болі і радощі простого люду.                                                     -3-

Учениця: Біла хата. Стіл дубовий,

                 На стіні святий Микола

                 І віночок калиновий.

                 Вечір. Темніє спроквола.

 

                 Перед образом хлопчина

                 Кляк і рученьки складає.

                 «Во ім’я отця і сина…»

                 Вслід за батьком повторяє.

 

                 «Богородице», «Достойно»,

                 «Вірую» і три поклони.

                 Все поважно і достойно.

                 На дзвіниці дзвонять дзвони.

 

                  «Ще не все, моя дитино,

                  Треба дещо почитати.

                  Ось книжчина. На! Візьми-но,

                  Спробуй-но слова складати.

 

                  Ти зложи мені: надія,

                  Вітчизна – велике слово.

                  Щастя люду – наша мрія…

                  Вже?» - «Так, тату…» - «От чудово!

 

                  Не забудь тих слів ніколи,

                  Треба все їх пам’ятати

                  І ніколи, мій соколе,

                  Вітчизни не забувати».

 

Учень:      Справді, перші уроки освіти і виховання у широкому значенні цього сло-

                  ва майбутній письменник здобув у батьківському домі. Швидко – за одну

                  зиму – навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому про

                  письменників, художників, портрети яких висіли на стінах родинного бу-

                  динку. Старенька нянька родом з Наддніпрянської України співала чу-

                  мацьких пісень, а від діда по матері Михайла Глібовицького, який замоло-

                  ду був знайомий з Маркіяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дізнав-

                  ся про давні часи, історичні події на Україні. Мабуть, ці пісні й розповіді

                  засіяли в душу малого Богдана оту любов до рідного краю, яку він проніс

                  через усе своє життя.

 

                                         / Звучить пісня  «Ще малий, але сміливець…» /

                                                                                

Учениця: Домашнім учителем Богдана був Дмитро Бахталовський – людина освіче-

                 на, начитана, розумна і добра на вдачу. Саме від учителя дізнався малий

                 Богдан багато нового і цікавого, познайомився з творами літератури, ви-

                 вчив багато віршів Т. Шевченка напам’ять.                                          -4-

                       Богданові батьки дуже великого значення надавали навчанню дітей.

                  Коли хлопцеві виповнилось шість років, батьки віддали його до Бережан-

                  ської так званої «нормальної школи» із польською мовою навчання. Слід

                  зауважити, що Богдан був так добре підготовлений, що вступив відразу

                  до другого класу. Саме в цей час батька направляють до села Поручин.

                  Сюди переїжджає вся родина Лепких.

 

Учитель:  А зараз перегорнемо наступну сторінку нашого журналу, яка має назву

                   «Тернопільщина… Бережанська тиха сторона…»  

 

                   ІІ сторінка «Тернопільщина… Бережанська тиха сторона…»

               

Учень:      Саме тут минала юність Богдана-гімназиста, тут формувався його харак-

                  тер і світогляд. Добрий приятель поета і славний співець січової слави Ро-

                  ман Купчинський, згадуючи ці роки, напише: «У Бережанській тихій сто-

                  роні стояла на горбі хата, стара, столітня хата, заслухана у шепіт смерек,

                  сповита гомоном церковних дзвонів, задивлена на село, де долиною зеле-

                  нів луг, а по тому лузі, ніби загублена кимось стрічка, несе свої води Зо-

                  лота липа – дорога і незабутня річка його дитинства…»

 

Учениця: Юність… Мабуть, найкраща пора в житті кожної людини. Як вже згаду-

                  вали, до бережанської школи малий Богдан вступив у шість років. А бать-

                  ки, щоб бути ближче до сина, переїхали жити до села Поручина. Саме тут

                  проходять літні канікули поета, саме тут він почув від селян багато пере-

                  казів  та легенд про минуле нашого народу, про минуле України, що зго-

                  дом ляже в основу його творів.

 

Учень:     Під час навчання у гімназії Богдан Сильвестрович віддає перевагу малю-

                 ванню і мріє стати художником, з цією метою бере уроки у художника

                 Юліана Панкевича. Закінчивши гімназію, вступає до Академії мистецтв у

                 Відні. Та стався щасливий випадок  у житті поета, який і допоміг юнакові

                 знайти себе в житті і прославитися у віках. Їдучи з дому до Відня, Богдан

                 Лепкий знайомиться у поїзді зі студентами філологічного факультету Ві-

                 денського університету. Пізніше переходить на навчання до Львівського

                 університету. А у 1895 році Лепкий закінчує його і переїжджає до Бере-

                 жан, де працює вчителем української  та польської мови у гімназії. А бать-

                 ки, щоб бути ближче до сина, переїжджають жити у село Жуків, де батько

                 отримав місце священика.

 

Учениця:  Минуло літо. На стерні

                  Полукіпки  дрімають,

                  А доокола них плуги

                  Вже ниву підкидають.

 

                  На небі хмари. З-поза хмар

                  Каправе сонце світить,

                  Ненагодований товар                                                                               -5-

                  Женуть з пасовиськ діти.

 

                   Спокій довкола. Лиш плуги

                   Всю землю крають, крають,

                   Зів’ялі трави і квітки

                   Під скибами ховають.

 

                   Лягають трави. Шелестять

                   Пожовкла бадилина.

                   А понад скибами летить

                   Сріблиста павутина.

 

                   Отак і молодість моя

                   В літах, як в скибах, гине,

                   Лиш спомини лишаються,

                   Як пасма павутини.

 

Учениця:  Листками вітер косить

                   І кидає в болото;

                   Стежками попід гаєм

                   Бездомний сум блукає.

 

                   Обходить перелоги,

                   Рахує панські стоги,

                   Обходить хлопські ниви

                   І плаче, нещасливий.

 

                   Там лан – як полонина,

                   Там стерні – як щетина,

                   Там скирти – наче вежі,

                   А тут лиш межі, межі.

 

                   Там збіжжя – гей те злото,

                   А тут саме болото,

                   І кров, і поту ріки –

                   І так навіки-віки!

 

                   Високо понад гаєм

                   Буйний орел літає,

                   Голодний зайчик скаче –

                   Над полем смуток плаче.

 

Учень:       Не люблю осінньої ночі!

                   Той вітер, як ворон крилатий,

                   Літає, товчеться до хати,

                   Мов плаче чогось, чогось хоче –

                   Не люблю осінньої ночі!                                                                     -6-

                   Не люблю осінньої ночі.

                   Дощ ллється струйками по стрісі,

                   Шушукають ворони в лісі,

                   І привиди лізуть на очі –

                   Не люблю осінньої ночі!

 

                   Не люблю осінньої ночі.

                   В городі цвітуть білі квіти,

                   Як в хаті безсонячній діти,

                   А доля ті квіти толочить –

                   Не хочу осінньої ночі.

 

                   Не хочу осінньої ночі.

                   Лишилась самотня пташина

                   І знає, що з зимна загине,

                   Тож сумно крильцями  тріпоче –

                   Не хочу осінньої ночі!

 

Учитель: Як склалася  подальша доля  Богдана, як проходило становлення поета, з

                  якими містами пов’язане його творче життя?

                       На всі ці запитання ми з вами можемо відповісти, перегорнувши на-

                  ступну сторінку нашого журналу. Назвою її стали слова самого Богдана

                  Лепкого: «Писав я, бо мені писав було мило…».

 

                  ІІІ сторінка «Писав я, бо мені писати було мило…»

 

Учениця: Щодо Лепкого, то він почав писати дуже рано. Ще в другому класі гімна-

                 зії під впливом бабусиних оповідей написав поему про русалок, але сховав

                 її під стріху, де вона пропала. Згодом писав принагідно, на клаптиках па-

                 перу, на полях книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художни-

                 ком.

                      Найбільша активна літературна творчість поета припадає на період

                 навчання у Львівському університеті. У 1895 році у Львівському журналі

                 «Зоря» був надрукований перший вірш Б. Лепкого під назвою «В світ за

                 очі».

 

Учень:    А далі настає розквіт поетового слова, з-під пера виходять поезії, оповідан-

                ня, без яких, на думку Богдана Сильвестровича, не можна жити. В них поет

                передає свої сокровенні мрії та сподівання. А далі одна за одною виходять

                книжки поета, збірки оповідань та поезій:

• 1898р.  – оповідання під назвою «З села»;
• 1901р.  – збірка оповідань «Щаслива година»;
• 1901р.  – виходить поетична збірка під назвою «Стрічки»;
• 1902р.  – збірки поезій «Листки падуть» та «Осінь»;
• 1903р.  – оповідання «У глухім куті».

 

                                                                                                                                    -7-

Учениця: Моя душа – як струна…

                 Моя душа – як струна тая,

                 Багата на всілякі тони,

                 На ній коломийка грає,

                 І похоронні дзвонять дзвони.

                 Мені байдужні всі правила,

                 Всі штучні строфи, ритми, рими,

                 Всі поетичні мотовила,

                 Покриті пасмами скрутними.

                 Я пишу те, що чую, бачу,

                 Що в серце або в мозок впало,

                 Часом  сміюсь, часом заплачу,

                 Сміху немного, сліз – немало.

                 Напишу – от і легше стане,

                 Немов тягар скотився із груди:

                 А якщо вдасться непогане,

                 То прочитайте, добрі люди!

 

Учень:    Мов молодий витязь звівся у поезії Богдан Лепкий, і стало виразно чути

                його свіжий, бадьорий голос, яким він сьогодні вітає життя…

 

                Сумна ти, осене, сумна

                Звичайними роками,

                Та нині смуток твій до дна

                Явився перед нами.

 

                Сумна ти пусткою ланів,

                Природи нищетою,

                Заплакана слізьми дощів,

                Зажурена імлою.

 

                А нині, осене, ти йдеш

                Вже не сумна – розбільна!

                На голові волосся рвеш

                І виєш, божевільна.

 

Учениця: Богдан Лепкий дуже любив народну пісню. З неї черпав сили, натхнення,

                 вона зачаровувала поета на все його життя…

 

                 О пісне, яка ти прекрасна,

                 Коли з океану душі

                 З’явишся нараз світла, ясна,

                 На розкіш, на втіху мені!

                 Хотів би тебе я дістати

                 З тих темних, таємних глибин,

                 В слова, ніби в шати, прибрати,

                 Щоб сяяла, мов херувим.                                                                  -8-

                                      / Звучить народна пісня                                                   /      

 

Учитель: «На чужині» - таку назву має наступна сторінка нашого літературного

                   журналу. Як склалася подальша доля молодого поета, чому йому довело-

                   ся покинути рідну Україну? Саме про цей період життя Богдана Лепкого

                   ми дізнаємося, відкривши її.

 

                   ІV сторінка «На чужині»

 

Учень:      Молодого поета, прозаїка, літературознавця запрошують до Ягеллонсько-

                  го університету у Кракові викладачем української мови та літератури.

                       Краків. Місто, з яким назавжди пов’язала доля поета-емігранта Леп-

                  кого… Місто, в якому він жив з дружиною Олесею та дітьми… Місто, яке

                  приязно зустріло молодого талановитого вченого, письменника, громад-

                  ського діяча… Місто, у якому поет залишиться назавжди…

 

Учениця:  Про що курличуть в небі журавлі,

                  Із вирію вертаючись додому?

                  Чи не про те, що на чужій землі

                  Почули мову, змалечку знайому?..

                  Живуть землі співучої сини

                  В Америці, Канаді й Аргентині.

                  Їм сняться рідні села і лани,

                  І очі мавок, незбагненно сині.

                  Летять роки, як сиві журавлі,

                  Немов журба, сльоза лягла на вії,

                  І не дає заснути до зорі

                  Щемлива, наче пісня, ностальгія…  

                                                           (А. Матвійчук)

 

Учень:      Еміграція… Болюче слово для українців… Не знайшовши щастя на рідній

                  землі, вже понад століття залишають вони рідні села і міста та линуть у

                  пошуках цього щастя на чужину. Відлітають вони і сьогодні. Нині еміг-

                  рація стає не просто проблемою, а справжньою трагедією, бо Україна на-

                  віки втрачає сотні тисяч, навіть мільйони роботящих, розумних, таланови-

                  тих людей. Рідна земля перетворюється на мачуху, бо не є її працьовиті

                  діти господарями на ній.

                       Відлітають журавлі у вирій… Відлітають, щоб ніколи не повернутися.

                  Безмежна туга і печаль розноситься по світу від того плачу журавлиного.

                  Хто ж ті журавлі, що не змогли дочекатися весни на Батьківщині, відлеті-

                  ли у вирій і так надовго там залишилися?

                       Це – наша українська родина, розкидана по Америці, Бельгії, Бразилії,

                  Канаді, Аргентині, Новій Зеландії, Італії, Іспанії, Португалії… Та хіба пе-

                  релічиш усі її притулки? Адже недарма в народі кажуть: «Нашого цвіту

                  по всьому світу».

 

                                                                                                                                       -9-                 

Учениця:  Чи не найщиріше святе почуття любові до рідного краю і туга за його

                   втратою виражені у вірші Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій…», що ось

                   уже століття живе як реквієм масовій еміграції українців у пошуках кра-

                   щої долі. До речі, восени цього року виповнюється рівно 100 років з часу

                   її створення. Скільки у ній тяжкої муки, невимовного болю! Це біль і ту-

                   га тих, хто втрачає найдорожче у своєму житті – Батьківщину…

 

                                             / Звучить пісня «Чуєш, брате мій…» /

                            

Учень:       Відлітають у вирій журавлі… І в осінньому небі тужливо курличуть, по-

                   кидаючи рідний край. Цей журавлиний крик розноситься і спадає на зем-

                   лю безмірною тугою та печаллю. Пісня «Чуєш, брате мій…» стала дуже

                   популярною в народі і довгий час вважалася народною. Однак її слова

                   написав Богдан Лепкий, а музику – його рідний брат Левко Лепкий.

 

                   V сторінка «Війна…»

 

Учениця:   А далі… Далі була війна. Перша світова застала поета з родиною  в

                   Яремчі. В суцільному хаосі Богдан Сильвестрович з труднощами діста-

                   ється до Відня. 1917 року Лепкий приїздить у рідний край, де були похо-

                   вані батьки. Всюди було повне розорення, занепад, розбрат, незгода, го-

                   лод і злидні, всюди людське горе… Трагедію війни зображено у творі

                   «Мишка» - казці для дітей та дорослих…

 

                         Інсценізація уривка твору «Мишка; казка для дітей

                                                        та дорослих»

           

Автор:     Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, дов-

                  гий, гладкий хвостик. Жила вона у селі, іноді стрічалася зі своїми сестра-

                  ми з міста. Вони були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Ледве хвостики

                  волокли за собою. Розказували, що тепер у них в місті страх погані часи.

                  Люди не мають що їсти. Ніде ні крихти хліба, ні одної крупинки, нічого…

                  Кажуть, війна. Люди людей мордують, не мають часу працювати на хліб.

                  А наша мишка на те до них:

Мишка:    А у моїх господарів єсть чим поживитися. Мій господар двох кабанів за-

                  бив. Такі здорові кабани! Сало коптить. А м'ясо  їдять. Добре їдять! Вночі

                  приходять якісь чужі люди, і він їм продає. За гарні гроші. Гроші ховає у

                  ящик під ліжком. Як ціле село спить, у двір в’їжджає візок, і з хати вино-

                  сять м'ясо, масло, яйця, крупу і сало. Господар тоді тиче жінці гроші під

                  ніс і каже:

Господар:Що, гарно пахнуть? Ха-ха-ха! От бачиш, і війна на щось придасться. Ко-

                  лись ми за рік не заробили стільки, що тепер за місяць. Розбагатіємо!

Мишка:    І ховає ящик під ліжко. Ще трохи і ящик цей тяжко буде замкнути, так

                   тих грошей багато. А господиня ходить тепер, як паня. Які у неї сорочки,

                   які кружева – пфу! Пахучим милом вимивається!

Автор:      Городські миші вірити не хочуть. «Пахучим милом вимивається, а наша

                   вмивається слізьми…»                                                                  -10-

                        Раз якось наша мишка чує – в хаті чужим духом пахне. Якась жінка

                   говорила, мовби за труною йшла:

Жінка:      Змилосердіться, господине! У мене хвора дитина, як мені без молока вер-

                   тати? Най би хоч перед смертю напилось. Сил нема на ту муку дивитися.

                   Я ж – мати. Я вам цього, спасителько моя, во віки не забуду. Я вам гроші

                   в суботу принесу…

Господиня:Мої корови молока дають, що кіт наплакав. От дою, щоб не запустити.

                    Прийдіть, як отеляться. Тепер ми самі не маємо що пити. Спитайте в на-

                    ших сусідів, а в нас нема що продавати, хоч і хотіли б.

Автор:       Як мишка тую розмову почула, то їй так соромно зробилося за господи-

                    ню!

Мишка:     Добре, що діти сплять, а то ще б навчилися брехати, як люди. І як цим

                    людям язик на таку брехню повертається? Погані люди. Одні з голоду

                    гинуть, а другі папір у ящик ховають. Хіба ж папір важніший від життя? 

Автор:       І в маленькій мишачій голові зродилась велика ідея – знищити цей папір!

                    Вона припала до дерев’яного ящика і гризла, гризла, гризла. Спочатку

                    ящик, а там і гроші. Працювала цілу ніч…

                         Одної днини каже господар до своєї жінки:

Господар:   У мене ніхто не сміє дармувати. Гроші також. Їх треба пустити в рух.

                    Купимо за них кілька свинок, телят, підгодуємо, продамо і купимо но-

                    вих, і знов продамо, поки не будемо мати стільки грошей, як в банку.

Автор:       Кахикаючи і постогнуючи, бо був товстий, як годований кабан, поліз

                    господар до ящика. Відчинив… і брови полізли вгору, волосся дубом

                    стало.

Господар:  Погризли! Погризли! Погризли!  

Господиня:Що? Де? Коли? А-а-а!

Господар:  Це ти у всьому винна! Це ти! Я не раз говорив, що треба нам кота, вели-

                   кого, здорового кота, а ти ложки молока жалувала для нього!

                   / кидається на неї з кулаками /

 Автор:     А мишка не чекала, що дальше буде. Вона з дітьми шнурочком вибігли

                   крізь відчинені двері у поле. Краще там, ніж у такій хаті.

 

Учитель: Із цієї інсценізації ми переконалися: якщо людина ставить своєю метою

                  накопичення грошей і речей, то вона перетворюється на їхнього раба. Це

                  розвиває у людини жадібність, а зрештою робить її життя духовно без-

                  змістовним. Пам’ятаймо, що існують найсвятіші людські почуття: щи-

                  рість, прощення, любов та милосердя. Їх не купиш у магазині, ні в кого не

                  позичиш, їх можна просто набути, навчити себе бути людяним, намагати-

                  ся не витрачати себе на скороминущі дрібниці.

                       Давайте перегорнемо останню сторінку нашого усного журналу. ЇЇ на-

                  ва - «Вічність…» -  

 

                  VI сторінка «Вічність…»

 

                                                        / Звучить пісня «Доля українця» /

 

                                                                                                                                   -11-

Учень:      І в мене був свій рідний край,

                  Цвіли там квіти у діброві,

                  Шумів таємну пісню гай,

                  Збіжжя стелилися чудові

                  На паску і на коровай…

                  І в мене був свій рідний край…

 

                  І в мене був свій рідний край,

                  Хати в садочках потопали,

                  Коли настав чудовий май

                  І соловейки заспівали.

                  Здавалось – не земля, а рай.

                  І в мене був свій рідний край…

 

                            

Учениця: Чорний Краків…

                  Чорні круки…

                  Ще хвилина – та й умру,

                  …Одвезіть мене у Жуків…

                  Як надію – не журу.

                  Одвезіть на Україну –

                  Ця земля мені чужа,

                  Там цвіте моя калина,

                  Там горить моя душа,

                  Там, де крил узяв я дужих,  

                  Там, де гай шумить мені,

                  Там, де синя птаха тужить

                  Над могилою рідні.

                  … Журавлів летять шнури.

                  Одвезіть мене у Жуків,

                  Там я житиму віки.

 

Учень:     Життя спливає, неначе води тихої ріки його дитинства Золотої Липи, сили

                 покидають поета… Але коли настає літо, пам’ять повертає його у рідні

                 краї, у місця, де проходило дитинство, де, як і колись, цвіте калина, де мо-

                 гили рідних  - батька та матері, бо чужа земля назавжди залишилась для

                 поета чужою. Не зігріла вона серце Богдана Лепкого через роки…  

 

Учениця: У 1930 році хворий поет приїжджає у село Черче на Рогатинщині на ліку-

                 вання. Саме тут вдячна сільська громада збудувала для Богдана Лепкого

                 будинок, який назвали «Богданівкою», де б він мав змогу жити, працюва-

                 ти, писати свої незабутні вірші, оповідання. На жаль, цей будинок не збе-

                 рігся до нашого часу.

                      Немає вже в бережанській стороні на горі батьківської старої хати, не-

                 має вже юнака, який вийшов з неї і пішов гомінкими стежкам життя у да-

                 лекі світи…

                                                                                                                                      -12-

                                  Інсценізація уривка з новели «Цвіт щастя»

 

Хлопчик: Що таке щастя, мамо?

Мати:     Щастя, дитинко, то доля. А доля – то такий цвіт, що його тяжко дістати.

Хлопчик: А гарний той цвіт?

Мати:     Чи гарний, питаєш? Авжеж, що гарний. Як дивитися на нього, очі раду-

                 ються, на серці стає весело та мило.

Хлопчик: Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним і

                 принесу його для вас і для себе. 

Мати:     Тепер тобі годі, дитино. Ти ще такий слабенький, а то ген за водою. Тепер

                 тобі і без нього добре, а як виростеш і сил наберешся, тоді й підеш. 

Хлопчик: Ні, я не хочу, як виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, де він?

Автор:     І «скажіть», і «скажіть» лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити її, пі-

                  дійшла до вікна і показала на став.   

Мати:      Ось там, за ставом, чи бачиш?

Хлопчик:  Бачу, мамочко, бачу! А які гарні, які дуже гарні! Чи це далеко?

Мати:      О, далеко, дуже далеко, дитино, - ген за водою!

Хлопчик:  Аж за водою… Воно цвіте. Жадна квітка не цвіте так гарно. Чому ж то

                  люди не рвуть того цвіту?.. Я хочу квітки-щастя…

Автор:     …Багато літ минуло з того часу. Маленького кучерявого хлопця ніхто не

                  не впізнав би нині. Виріс і змінився. Змужнів і пізнав життя.

                       Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі квіти на світі і знає, що

                  там, далеко, за водою, не росте жодна квітка щастя. Він це знає. А все ж

                  таки, все ж таки йде за тою квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?..

 

Учитель:  О, мій рідний безталанний краю!

                  Чи побачу я тебе? – Не знаю…

                       І, на жаль, уже не побачив. 21 липня 1941 року покинув цей світ на-

                  завжди і пішов у безсмертя поет-емігрант Богдан Лепкий. На цвинтарі у

                  Кракові є тихий закуток і мовчазна могила. Коло неї струнчить чужа сме-

                  река і схилила свої віти чужа верба…

                       А ще восени, коли високо в синяві чужого неба летять журавлині клю-

                  чі, то, як багато років тому, струшують над нею своє тужливе «Кру-кру-

                  кру… Крилонька зітру…». І падає цей тужливий журавлиний спів дзво-

                  ном на могилу вірного українця – Богдана Лепкого…      

                     

                                         / Звучить сумна класична мелодія /

 

 

 

 

 

                           

 

 

 

                                                                                                                            -13-

                                       Список використаної літератури

 

1. Білічак Л. С. Золота липа і журавлиний ключ Богдана Лепкого / Усний літера-

турний журнал // Вивчаємо українську мову та літературу. - 2005. - №33. -

С. 24-27.

 

     2.  Кисілевська-Косик Л. Українська література у старших класах середньої шко-

          ли : Посібник для вчителя. - Львів: НВФ «Українські технології», 2003. - 264с.

 

3. Лепкий Б. Вибране. - Львів: Світ,1990. - 184с.

 

4. Лепкий Б. Поезії / Упор. М. Ільницький. - К.: Рад. письменник, 1990. - 383с.

 

 

5. Подольська С. І.  Б. Лепкий «Цвіт щастя». Урок із застосуванням технології

критичного мислення // Відкриті уроки з української мови та літератури. Ви-

пуск 3 / уклад. Павлова Н. Д. - Х.: Вид. група «Основа», 2010. - С. 71-77.

 

6. Русанова Н. П.  Б. Лепкий. Коротко про письменника. «Мишка». Урок із вико-

ристанням технології критичного мислення // Відкриті уроки з української мо-

ви та літератури. Випуск 3 / уклад. Павлова Н. Д. - Х.: Вид. група «Основа»,

2010. - 64-70.

 

     7.   Чупринін О. О.  Б. Лепкий. Короткий біографічний нарис про письменника.

          «Цвіт щастя». Зміст новели // Сучасний урок української літератури в 7 кл.-

           Х.: Вид. група «Основа», 2007. - С. 88-94.