Сценарій позакласного заходу для старшокласників "Вічна пісня кохання"

Тема: Вічна пісня кохання.

Мета:

- ознайомити учнів зі зразками інтимної лірики світової поезії епохи античності, середньовіччя, відродження, романтизму і сучасності;

- формувати навички виразного читання напам’ять поезії в оригіналі (англ.мова);

-  виховувати інтерес до вивчення поезії різних епох;

- розвивати увагу, пам’ять, вокальні здібності, відчуття краси поетичного слова.

Обладнання:

мультимедійна дошка, портрети поетів епохи античності, середньовіччя, відродження, романтизму, музичний супровід, вислови відомих людей про кохання.

Хід заняття

Ведучий 1. Любов — над бурі зведений маяк,

                   Що кораблям шле промені надії,

                  Це — зірка повідна, яку моряк

                 Благословляє в навісній стихії.

Ведучий 2. Історія людства — це, в першу чергу, історія людських почуттів, історії кохання, ніжне сяйво якого зігріває людські серця. Кохання — найбільш за­гадкове із всіх людських почуттів. Кожен, хто пережив або переживає його, може сказати щось своє, яскраве і неповторне. Немає почуття, більш чистого і витонче­ного, ніж справжнє глибоке кохання.

Ведучий 2. Скільки років коханню? Воно старе, як світ, воно існує стільки, скільки існує людство. І як би невпинно й нестримно не розвивалось, не зміню­валось наше життя, людина, за словами Ейнштейна, не змінюється. Незмінним залишається і її прагнення кохати і буги коханою.

Ведучий 2. Як і тисячоліття тому, нас хвилюють ті ж питання, які порушили перед людством великі мислителі античності. І одне з цих питань — вічна пісня І вічна загадка — це кохання.

Ведучий 1. Давні греки надзвичайно шанували Афродіту — богиню молодості, краси і кохання, та її веселого і підступного синочка Ерота, що вмів так не­вчасно пустити свою золоту стрілу кохання і поцілити в самісіньке серце.

Ведучий 2. Прекрасна поетеса, що жила 25 віків тому, Сапфо, називала Афродіту «барвношатною владаркою» свого життя. І, якщо вірити легенді, для Сапфо кохання стало справжнім сенсом життя і най­більшою мукою, бо кохання її, палке і нерозділене, штовхнуло прекрасну жінку з Левкадської скелі у ви­руюче море. Можливо, саме йому, своєму коханому Фаонові, присвятила вона ці рядки:

Сапфо

До богів подібний мені здається Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,

Голосу твого нижчого бриніння Слухає й ловить

Твій принадливий усміх: від нього в мене Серце перестало б у грудях битись; Тільки образ твій я побачу — слова Мовить не можу. І язик німіє одразу, й прудко Пробігає пломінь тонкий по тілу. В вухах чути шум, дивлячись, нічого Очі не бачатьБлідну і тремчу, обливаюсь потом, Мов трава пожовкла, безсило никну; От іще не довго й здається, має Смерть надлетіти...

Переклад Г.Кочура

Ведучий 1. Кохання... День закоханих — свято лю­дей, що віддають один одному свої серця і душі. Всі закохані мають свого покровителя — святого Валенти­на. Ось що розповідає про нього давня легенда:

У ІІІ ст. до н.е. у Давньому Римі жив священник на ім'я Валентин. Римський імператор Клавдій II, що прославився своєю жорстокістю, забороняв одружу­ватися воїнам, бо, мовляв, вони тоді не так пильно несуть службу. Священник Валентин, не зважаючи на заборону та небезпеку, одружував закоханих. За це Ва­лентина кинули до в'язниці.

Тюремний наглядач зрозумів, що у камері знемагає розумна й освічена людина. Він ставився до Валентина із співчуттям і, як міг, полегшував його муки. У цього наглядача була донька Джулія — надзвичайно красива дівчина, але вона була сліпою. Невдовзі Валентин став її учителем. Він навчав дівчину арифметики, ботаніки, географії, відкривав перед нею світ, якого вона ніколи не бачила.

Валентин закохався у цю незвичайну дівчину, і Джулія відповідала йому взаємністю. Якось дівчина за­питала Валентина, чи бог справді чує гарячу, щиру мо­литву, чи проявляє своє милосердя до бідних і страж­денних. «Так», — відповів Валентин. Вони взялися за руки, впали на коліна і почали гаряче молитися, щоб бог послав Джулії зір. Раптом у тюремну камеру увірвалося яскраве світло. «О Валентине, — вигукнула Джулія, — Я бачу!». Їхній радості не було меж.

Валентина стратили 14 лютого 269 р. до н.е. На жаль, навіть кохання не змогло врятувати його. Всю ніч перед стратою він писав коханій ніжні листи. «Твій Ва­лентин», — такими були останні слова в них, виведені його рукою. Через 200 років священника зарахували до лику святих. Відтоді Валентина вважають єдиним свя­тим — покровителем закоханих 3 того часу пройшло майже дві тисячі років, та слова кохання живуть і досі. Весь світ у день 14 лютого зізнається в коханні.

Ведучий 1. Середні віки... Час, доволі важкий і по­хмурий. Криваві війни, феодальні чвари, жорстокість і фанатизм. Та не все було таким «темним». Адже сама культура середніх віків відкрила в людині багатство, глибину і палкість душевних поривань.

Ведучий 2. Людство і досі вражає історія глибокого і трагічного кохання П'єра Абеляра та його учениці — талановитої та вродливої Елоїзи. Абеляр був винят­ково розумною, освіченою і безстрашною людиною. Щоб навчатися у нього, юнаки залишали батьківщи­ну, сім'ю, коханих, прямували до Парижа з найвіддаленіших куточків Європи. А він побажав стати вчите­лем юної племінниці каноніка Фульбера.

Ведучим 1. Абеляр обманув каноніка, бо вже був закоханим в Елоїзу, він став не її вчителем, а її ко­ханим. Тепер він писав не філософські трактати, а ліричні вірші, сповнені палкого кохання. Дізнавшись про це, Фульбер винайняв людей, які жорстоко скалічили Абеляра. Елоїза стала монахинею, та кохан­ня її не згасло і через 17 років розлуки. Глибина його — в листах:

«Душа моя була не зі мною, а з тобою! Навіть і тепер, якщо вона не з тобою, то її нема ніде: воістину без тебе моя душа ніяк існувати не може».

«На що я можу сподіватися, якщо я втрачу тебе, і що зможе ще утримати мене в цих земних мандрах, де в мене немає розради, крім тебе, та і ця розрада — тільки в тому, що ти живий, бо всі інші радощі від тебе для мене недосяжні».

Ведучий 1. А ще через 6 років вона втратила його назавжди. Вона сама поховала його поруч зі своєю келією. Елоїза подарувала людству більше, ніж найталановітніші трактати чи найкращі пісні. Вона по­дарувала світові себе. Вона була променем сонця, що освітлював можливість вищих, істинно гідних люди­ни форм кохання, вона перша переконала людство: «Сказати: «Я тебе кохаю» — значить сказати: «Ти не помреш».

   Ведучий 2. Нова чудова епоха — Відродження — по­чалась, по суті, не з великого живопису; не з великої архітектури і не із великих мандрівок та відкриттів — вона почалась з великого кохання.

Ведучий 1. Через 150 років після Абеляра та Елоїзи 9-річний хлопчик Данте побачив дівчинку Беатріче, а ставши великим поетом, розповів про свою «любов, що водить сонце й зорні стелі».

Данте

сонет 11

В своїх очах вона несе Кохання, —

На кого гляне, всі блаженні вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

 Гординя й гнів од неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її, — смиренність дум свята

 Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона, 

Марніє розум і мовчать уста.

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

Переклад М.Бажана

Ведучий 2. Ще одне жіноче ім'я дійшло до нас крізь віки — ім'я коханої великого Петрарки — Лаури. Коли Петрарка побачив її в одній з авінйонських церков, йому було 23, їй — 20. Вона вже була дружиною іншо­го. Він — молодим вченим і поетом.

Петрарка

СОНЕТ 162

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим 'яті донною на самоті.

Пісок, що береже сліди святі —

Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

 Ліси вільготні, тихі та густі,

 Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

 їх блиск перебираючи собі

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

Переклад Д.Павличка

Ведучий 2. І до самої смерті він зберіг своє чисте почуття. Підтвердження цього — його слова, написані незадовго до смерті: «І ні про що я не думаю більше, крім неї».

Як не любов, то що це може бути?

А як любов, то що таке вона?

Добро?— Та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? — Але муки ці солодкі. Боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.

Не хочу? То даремна скарг луна.

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи шийній чолі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю

В човні, хисткому, рушив без керма;

Про мудрість тут І думати дарма —

Чого я хочу — й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.

When I dream that you love me,

You’ll surely forgive;

Extend not your anger to sleep;

For invisions alone your affection can live;

I rise, and it leaves me to sleep.

Through invisions, sweet lady, perhaps you may smile,

Oh, think not my name penance deficient!

When dreams of your presence

My slumbers beguile,

To awake will be fortune sufficient.

                                         G. G. Byron

Коли сниться мені, що ти любиш мене,

 ти на сон мій не гнівайся, люба,

 тільки в мріях я маю те щастя ясне,

кожний ранок оплакана згуба.

 Хоч я бачив, кохана, твій усміх у сні,

Не карай ти мене за примари!

Після мрій чарівних прокидатись мені

се страшніше від всякої кари!

                                                 Леся Українка

Ведучий 1. Коли зароджується кохання, душа охоп­лена таємним хвилюванням, все навкруги здається надзвичайно привабливим, в голові і серці панує одне-єдине бажання — постійно бачити кохану люди­ну. Яким цікавим не здається інше товариство, і на­впаки, якою повною є насолода усамітненої розмови удвох. І чистому почуттю не стане на заваді ані час, ані відстані, ані родинні чвари.

Сцена з драми «Ромео і Джульетта» В.Шекспіра.

Romeo:

It is my lady; O, it is my love.

O, that she knew she were, -

She speaks, yet she says nothing: what of that?

Her eye discourses,I will answer it, -

I am too bold; It is not to me she speaks.

See, how she leans her cheek upon her hand, That I might touch her cheek.

Juliet: Ah me.

Romeo:

O speak again, bright angel.

Juliet:

O, Romeo, Romeo. Wherefore art thou Romeo? Or, if I’ll no longer be a Capulet.

Romeo:

Shall I hear more, or shall I speak at this?

Juliet:

This but thy name that is my enemy.

O, be some other name. What’s in a name. That which we call a rose. By any other name would smell as sweet, Romeo, doff thy name; And for that name, which is not part of thee, Take all myself.

Romeo:

I take thee at thy word:

Call me but love, And I’ll be new baptized;

Henceforth I never will be Romeo.

Juliet:

How camest thou hither, tell me, and wherefore? The orchard walls are high and hard to climb.

Romeo:

With love’s light wings did I overfly these walls;

For stony limits cannot hold love out.

Juliet:

My love as deep; the more I give to thee, The more I have, for both are infinite I hear some noise within; dear love, adieu.

Romeo:

O, blessed, blessed, night. I am afeard,

Being in night, all this is

But a dream.

Ведучий 2. Чарівна казка кохання нескінченна. Вона існуватиме стільки, скільки існує людство. Неможливо осягнути неосяжне, неможливо розповісти про кохання все. Але можна насолоджуватися чудовими сторінками поезії про кохання, написаними нашими сучасниками.

Знайди мене у натовпі людському,

Знайди мене у ночі на краю.

Тобі віддам невіддані нікому

Тепло і ніжність і любов свою.

Знайди мене, як дощ знаходить квіти

Нежданно і негадано прийти.

Знайди мене, щоб більше не згубити.

Знайди мене! Знайди мене! Знайди!

Я спалахну веселкою для тебе,

Я піснею новою зазвучу...

Поспілі зорі падають із неба

На трав пожовклих зношену парчу...

Ведучий 1. Справжнє кохання робить людину доброю і ніжною, благородною і самовідданою, величною і прекрасною. Кохання пробудить в душі все найпрекрасніше. Тож нехай ваші душі будуть відкриті для цього великого почуття, а історія вашого життя стане історією вашого щасливого кохання!