Урок-захист проекту "Історія села Кучкарівка"

Історія села Кучкарівка

Мета: опрацювати архівні матеріали з історії села; вчити учнів працювати з історичними документами, описувати події; виховувати інтерес до історії рідного краю. План Історія села Кучкарівка. Діяльність “Просвіти” в селі. Наші земляки – герої війни. Освіта в Кучкарівці.

Назва Кучкарівка збереглась на іконі Розп’яття, написаній року Божого 1737, рукою ігумена Білостацької обителі Іовом Кондзелевичем. Поселення зберегло свою назву і в часи російського панування, і за часів польської окупації (в історичних джерелах –Kuchkarovka) – аж до 1940 року. Хати розташовувалися купками /кучками/. Звідси і походить назва села – Кучкарівка. Село невеличке, всього 10 «ґрунтів» (наділів, по 18 десятин угідь у кожному), та ще 50 «громадських» десятин (пасовищ і луків). Хоч селяни були «державними» (тобто не кріпаками), все ж вони мали свого пана, що мешкав у прекрасному маєтку над річкою Омелянівкою, яка була окрасою не лише панського помістя, а й всього села: вона наповнювала великий став, у якому розводили рибу. Селяни могли користувались водоймищем безкоштовно. Цей став і річка тривалий час були своєрідним кордоном між селом Кучкарівка і селом Красне.

Між поселенням і перехресною дорогою до села Зміїнець була невелика гірка, на якій стояла, мов у казці, хатина діда Мартина, – давнього-предавнього вояка якогось кавалерійського полку. Навколо хати був пустир, то тут, то там були вириті ямки, де брали глину для сільських будівель. На схід від хати була друга дорога в село, якою виганяли на пасовище худобу зі всього поселення. Площа такого «вигону» була гористою і займала до двох гектарів поля. Тут було також ціле «гусяче царство», бо птаства в селі не бракувало задля «свіжої» копійки. Мало хто не розводив гусей, бо це додавало не малу суму до сімейного бюджету: восени приходили згінщики і купували свійських птахів, а селяни, крім грошей, мали з гусей ще й гори подушок із пір’ям, чим гордились сільські господині, особливо ті, що мали дочок. Невідомо з якого часу в селі з’явилось військове поселення: були деякі будівлі для військових та стайні для коней. Тут отаборилась частина 33-го Ізюмського полку, після 1900 року перейменованого в II гусарський Ізюмський полк. Далі за Ковельською трасою вся прилегла до річки Омелянівки земля опинилась у власності німців-колоністів (близько 15 осель). В подальшому житті села це відіграло вагому роль.

Саме село починалось від перехрестя доріг, була встановлена фігура – великий дубовий хрест з розп’яттям. За південним схилом простягались городи та маленькі прекрасні левади, пронизані крутими поворотами сердитої річечки Омелянівни з кришталевою водою та повними «ковбанями» риби. Хати збудовані «на городах», а господарчі будівлі – через дорогу (стайні, клуні). Серед села пролягала досить широка дорога, завжди чиста, охайна. Влітку село було без «квартирантів», тобто без гусарів, які виїжджали із згаданого військового поселення в травні місяці, а вертались у другій половині вересня і займали «зимні» квартири. Цих гусарів було приблизно ескадрон, якщо не більше. Всі, що не вміщались в казармі, жили поруч з селянами по два-три чоловіки в хаті, мали свої постелі, спали на лавках або й на долівці, бо селянські хати того часу переважно складалися з кімнати й ванкіра (частини кімнати, відокремленої дошками або муром з обов’язково арковим входом, без дверей). У такому ванкірі переважно мешкали господарі з дітьми, а «квартиранти» займали кімнату, але тільки вночі, бо вдень всі вони були на заняттях. Такий «воєнний стан» у селі був до початку Першої світової війни.

З початком війни всі військові виїхали на фронт. В селі лишилася незла пам’ять про цих вояків, і пізніше в Кучкарівці було немало з тих гусарів, що пішли в прийми до місцевих дівчат. Через воєнні дії багато мешканців села змушені були втікати, і наново люди зібралися в своїх домівках через 3-5 років. Відроджуватись громаді судилось вже в 1921-1922 pp., копи було встановлено нові кордони, а село опинились під ярмом польської окупації. Друга Річ Посполита після світової війни на першому етапі свого державного існування ставилася до нашого народу якщо не зичливо, то хоч терпимо. До 1925 року повсюдно відкривались українські школи, зареєстровано культурно-національні організації, зокрема «Просвіту», проведено справедливі вибори до органів місцевого самоврядування. В Луцьку видавались українські газети, відкрилась українська гімназія. До цього процесу не могли залишитись байдужими мешканці села Кучкарівка. За час війни немало жителів дослужились до чинів то в місцевому уряді, то у війську. В цілому повоєнне становище сприяло пробудженню села.

Ми вже згадували казкову хатинку на гірці діда Мартина. Тепер цієї гірки немає. На її місці зараз стоїть школа. В 1939 році коштами громади села Кучкарівка було куплено, привезено й поставлено на Мартиновій горі досить великий будинок – незакінчену німецьку хату з села Рокині. Хата ця за проектом громади мала служити як Народний дім, але цьому перешкодила Друга світова війна. Дім вцілів під час воєнної хуртовини 1944 року, і на його основі побудували нову школу в селі. Тепер – це наша школа. До цього будинку, пізніше добудували ще одне шкільне приміщення. Відтак недалеко був споруджений ще другий навчальний корпус школи №13, яка також стала пам’яткою довголітньої культурної праці на землях Кучкарівки та в цілому в місті Луцьку.

Діяльність “Просвіти”

Товариство "Просвіта" на Волині бере свій початок з 1918 року. Саме в цей час в багатьох населених пунктах Волині – Луцьку, Ковелі, Рівному, Горохові, Володимирі-Волинському, Крем’янці – засновано повітові філії "Просвіти". У 1928 році луцька "Просвіта" відзначала своє 10-ліття. Незабаром і у с.Кучкарівка було відкрито філію "Просвіти“. Відразу при ній було організовано бібліотеку й читальню, а пізніше й аматорський гурток, який аж до війни діяв у селі досить успішно. Добрим порадником для членів "Просвіти" став Дмитро Іларіонович Степняк (справжнє прізвище Сєдих). Згодом "сільські артисти" були запрошені у просвітянський театр. З аматорського гуртка "Просвіти" повстав справжній міський театр. Він виступав з виставами у театральній залі "Кронштерна" (це проти теперішнього будинку офіцерів). Ставили класичні побутові п’єси, починаючи з "Наталки-Полтавки", "Сватання на Гончарївці", п’єс Кропивницького, Тобілевича, Старицького. З часом театр луцької "Просвіти" став одним із кращих на Волині. Окремо діяла простора читальня "Просвіти" й бібліотека. Часто можна було зустріти гостей із-за кордону. У читальні можна було почути цікаві дискусії, суперечки.

При "Просвіті" працювала жіноча секція, спортивна, також був юрист-консультант, правник Василь Палаш. В читальні "Просвіти" було особливо багато руху під час виборів до Сейму і Сенату Польщі. Рух збільшився ще й тоді, коли виник "Укрінбанк", який містився поруч з читальнею й канцелярією. Секретарем "Просвіти" з 1929 р. і аж до її закриття у 1933 р. був С.Д.Говдій. Головою "Просвіти" на той час був Євген Іванович Петриківський. Він був людиною практичною, добросердечною, з ним рахувалася тодішня польська адміністрація. Якою ж була в той час луцька "Просвіта"? Це була культурно-освітня організація, до якої могли належати особи української національності без різниці віросповідання чи політичних поглядів. "Просвіта" не користувалася жодною допомогою від уряду, а була на власному бюджеті: членські внески, певний відсоток від різних імпрез, добровільні пожертви, а також прибутки театру. На 1929р. в повіті було 150 філій "Просвіти". Всі вони були підпорядковані повітовій "Просвіті", яка захищала їхні інтереси перед адміністрацією під час святкування Різдвяної ялинки, театральних вистав, концертів, Шевченківських свят. На це повітова "Просвіта" діставала писемний дозвіл від староства, куди подавалося прохання, писане українською мовою.

Рада "Просвіти" щомісяця затверджувала діяльність організації. Особливу увагу звертали на касове діловодством філій і повітових організацій. Фінансову діяльність вів Іван Іванович Бондарук. При луцькій "Просвіті" у повоєнний час (1920-1959рр.) була велика плеяда української інтелігенції. В бібліотеці були майже всі доступні на той час літературні твори. Зокрема, українська класика, починаючи, від Котляревського, а також видання Радянської України. Поруч з "Просвітою" був книжковий магазин, книгарня філії наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка. Бібліотекою завідував інженер Анатолій Кох. Багато українських книг для бібліотеки подарував Чеслав Добровольський. Він був римокатоликом, але дуже любив Україну. Була при "Просвіті" жіноча секція, головою якої була невістка Модеста Пилиповича Левицького пані Олімпія Левицька. Секретарем секції була Лідія Мушинська. У "Просвіті" бували пані Левачівська, Текля Олександрівна Редько, Ганна Білогуб, дружина полковника армії УНР Білогуба. Заходили до "Просвіти" пані Чирко, пані Лебідь-Юрчик, дружина видатного державного діяча Харитона Лебедя-Юрчика. Не менше одного разу в тиждень приходив до бібліотеки "Просвіти" в супроводі своєї невістки Модест Пилипович Левицький. Він цікавився новинами, вів бесіди. Після служби Божої, в неділю в залі "Просвіти" Левицький читав лекції на етичні, моральні, релігійні теми.

В розумінні С.Д.Говдія луцька повітова "Просвіта" стала жертвою провокації з боку наших добрих сусідів – зі сходу і заходу. Східні сусіди експортували революцію всіма прийнятими в них методами. Вони не були вдоволені тим, що Західна Україна, а зокрема Волинь, після І світової війни не стала частиною "єдиного союза трудящих". Крім того, їх турбувало те, що на тій частині нашої батьківщини лишилися "недобитки націоналізму", які раніше чи пізніше будуть піднімати голос, небажаний на охопленій Ризьким договором союзній території. В газетах "Світло", "Воля народу", " Наше життя", "Сельроб" і інших друкувалися і таємно поширювалися комуністичні ідеї. Польська адміністрація використовувала це для компрометації українського елементу, до якого належала "Просвіта". Влада Польщі поблажливо ставилась до релігійного сектантства. Яких тільки сект не було на Поліссі! А от українські школи – за малими винятками – не існували.

Після ліквідації "Просвіти" багато її членів, справжніх цінителів свободи, не опустили рук. Замість філій "Просвіти" в селах організовувались філії "Сільського господаря". Ініціатором заснування таких гуртків був Володимир Павлович Островський, український письменник, колишній редактор газети "Нарід", що видавалася у Варшаві. Він в той час мешкав в Луцьку, беручи участь у громадському житті українського населення. Йому допомагали Микола Нищий, Микола Тарасюк, Микола Ясінський та інші. За статутом ця нова організація мала право вести серед своїх членів крім агрономічної також культурну діяльність. Хоча, на жаль, вона не могла замінити "Просвіти" ні кількістю осередків, ні обсягом культурної діяльності. Були й культурні імпрези, свята, маленькі читальні, велися курси крою й шиття, курси української народної вишивки, куховарства і т.п.. Такий гурток існував і у селі Кучкарівка.

Гурток “Сільський господар”. 1935р. Жителі с.Кучкарівка.

Хор гуртка “Сільський господар”. 1935р. Ревель Йосип, Ревель Раїса, Соболюк Марта, Іванова Параска та інші.

Хор гуртка «Сільський господар». Серед його учасників: Ревель Йосип Михайлович, Ревель Раїса Семенівна, Соболюк Марта, Іванова Параска

Дитячий гурток с.Кічкарівка. 1928р.

Наші земляки – герої війни

Хлопіцький А.В. 1922-2000рр. Виборг, 1945р. 1941р.

Війна застала Хлопіцького Анатолія Васильовича дев’ятнадцятирічним юнаком вдома в селі Черчиці. З перших днів окупації німці знищили більшість сімей, розстрілювали дорослих і дітей. Молодих людей, що залишалися живими, вивозили на роботи в Німеччину, тому хлопці і дівчата переховувалися, ночували на лугах, у скиртах соломи. Ховалися весь час, протягом всього періоду окупації. Організовувалися загони партизанів, які шкодили німцям, як могли. Так тривало аж до 1944 року, поки не прийшла Радянська Армія. Анатолій Васильович згадує, що особливо сильний бій між наступаючими частинами Радянської Армії і німцями відбувся на Кічкарівці у видолинку до села Зміїнець. Хлопіцький разом з іншими чоловіками допомагав копати окопи, вивозив поранених в санітарну частину, яка знаходилась в селищі Лище. 20 березня 1944 року був мобілізований в Армію. Дорога пролягала через Рівне в Брянськ, у запасний полк, де проходили навчання-підготовка до участі в воєнних діях. Перше бойове хрещення отримав в бою за Пучикінські гори в Калінінградській області, куди потрапив у складі 231 полку 182 дивізії. Це був другий Прибалтійський фронт. Німці були тут дуже сильно укріплені. Дивізія формувалась в 20-25 кілометрах від німецьких позицій. Безперервно було чути автоматні і кулеметні черги, крики «Ура!» - то німців вибивав штрафний батальйон.

Німців вибивали з Пушкінських гір, після чого дивізія без зупинки 10 днів гнала ворога далі, щоб не дати йому укріпитися. Догнали німців в Білорусії, тут були особливо тяжкі бої, які коштували ворогові величезних втрат. Далі фронтові дороги пролягали через Білорусію в Латвію. Тут найсильніші бої відбувалися в м.Міттава. Місто кілька разів переходило з рук в руки. У цих боях в складі взводу автоматників брав участь Анатолій Хлопіцький. В одному з боїв рядовий Хлопіцький отримав важке поранення, це було в червні 1944 року. Лікувався в санбатах 2 місяці в містечку Торопяць Калінінградської області. Після двомісячного навчання в складі запасного полку в Міттаві знову потрапить на фронт. Воював у взводі автоматників, які охороняли знамено, командира полку, йшли в бій після піхоти. На озброєнні у автоматників був і кулемет. У боях втрачав бойових побратимів. Одного разу німецька міна накрила кулемет, була розстріляна майже вся обслуга, в тому числі і командир. Згадує ветеран бій з власівцями на великому латвійському хуторі. Командир взводу наказав замаскувати три кулемети, а всім солдатам зробити вигляд, що залишають позиції. Власівці пішли в наступ, тут їх і накрили кулеметним вогнем. Німці стали бити по нібито відступаючих солдатах. На щастя, не попадали, снаряди лягали далі в болотистий ґрунт. Коли повернулись на хутір, побачили вбитих ворогів. За цю операцію кулеметники отримали нагороди.

Згадує Анатолій Васильович бої, в яких довелося нашим солдатам нести великі втрати. На одному з хуторів укріпилася велика кількість німецьких солдатів. Одержали завдання взяти хутір і забрати ворога в полон. Коли наші солдати пішли в атаку, німецькі бронемашини, залишивши хутір, поїхали до іншого, звідки почали вести щільний вогонь по наших солдатах. Так що з двадцяти п’яти чоловік залишилося тільки чотири, в тому числі Анатолій Васильович Хлопіцький, який заліг в глибокій ямі з великим каменем. Прийшло підкріплення ЗО чоловік. Все одно було знищено ворожим вогнем. Залишилося чоловік десять-двадцять. Бій припинився до ранку. На ранок підтягнули артилерію, і лише тоді вдалося вибити ворога з хутора. І друге поранення довелося пережити Анатолію Васильовичу. Трапилося це 26 березня 1943 року. Лікування в госпіталі тривало аж до кінця війни, виписався 15 травня 1945 року

Вітер Григорій Ілліч народився 2. 06. 1917року в селі Василів гміни Паторжин, Томашівського повіту Люблінського воєводства. В 1939 році разом з сім’єю переїхав на проживання в Радянській Союз, де оселився на Житомирщині. Батьки працювали в колгоспі, а Григорій Ілліч на станції Зарудниці приймальником сільськогосподарської продукції. Пізніше доля привела Григорія Ілліча до Києва. Тут почалась його діяльність з організації переїзду забужан, які, як і родина Вітрів, виїхали в 1939 році з Польщі і розселилися в різних населених пунктах України, в одне місце для створення колективного господарства. Для нового посесення було вибрано село Брище. Тут стояли порожніми 120 садиб, які залишилися після виїзду до Німеччини німецьких колоністів. В цих садибах і поселилися сім’ї забужан.

Григорій Ілліч і його батьки працювали в колгоспі. Пізніше він вчився механізації в селі Бужани. Тут і застала його війна. Повернувшись додому Григорій Ілліч вирішив іти в військо. З цією метою поїхав до Луцька в військкомат. І незабаром з такими ж молодими хлопцями як він сам з гвинтівкою в руках і 5-ма патронами до неї вже їхав вантажівкою в напрямку Ківерець. Луцьк бомбили німецькі літаки, тому більшу частину дороги довелось пробиратись пішки. Залізничну станцію Ківерці теж застали всю у вогні після бомбардування. Новобранці брали участь в боях в напрямку Червонограда. Тут Григорій Ілліч одержав перше поранення. Куля пробила шию через щелепу і щоку. Вперше лікувався в медсанбаті. Після лікування за наказом Сталіна, як і всі вихідці із Західної України, мав бути направлений в трудові батальйони Радянської Армії, які будували мости і укріплення, копали окопи, готували позиції в тилу діючої армії. Григорій Ілліч відмовився від цього направлення. Дійшов до командуючого генерала армії і добився дозволу бути відправленим в діючу армію. Після цього був відправлений для військової підготовки міста Томськ, потім Омськ. Після закінчення навчання в чині молодшого лейтенанта був відправлений на фронт.

Перша операція, в якій брав участь, - очистка Києва, який залишили німці. Потім брав участь в боях в напрямку західного кордону, далі в напрямку Перемишля. Але це вже було в складі війська польського. Бо в 1944 році, як виходець з Польщі, був направлений в польське військо імені Ванди Василевської, замісником командира піхотної роти. В складі цієї армії з боями дійшов до Варшави, брав участь у її визволенні. Дійшов до Берліна і тут зустрів Перемогу 9 Травня 1945року. Нагороджений 18-ма урядовими нагородами, серед яких: Бойовий хрест польської армії, два ордени Вітчизняної війни II ступеня, медалі “За звільнення Варшави”, “За оборону Києва”, “За взяття Берліна”, „За перемогу над Німеччиною”, “Медаль Жукова”, ювілейні медалі, пам’ятні ювілейні знаки. Григорія Ілліча, ветерана війни, учасника знають і шанують в місті. 15 березня 2001 року він був учасником зустрічі представників влади Польщі з волинянами, які першими стали проти фашистів. Учасники наради обрали обласну організацію ветеранів війська Польського, а очолив її Григорій Ілліч Вітер.

Дуванов Олександр Олександрович (2.02.1919р.-22.02.1996р.) Учасник Великої Вітчизняної війни, прикордонник. Брав участь у бойових діях з перших днів війни, учасник оборони м.Києва, мав поранення. Потрапив у фашистський полон, у якому знаходився до 1944року. Після 1944 року продовжував службу в Радянській Армії. У квітні 1946 року був демобілізований з армії. Нагороди: медалі «За оборону Києва», «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», орден Вітчизняної війни І і II ступеня.

Освіта в Кучкарівці

З чого починалася школа 2 вересня 1946 року – дата народження Кучкарівської школи, яка розмістилася у довоєнному будинку. Старе приміщення Кучкарівської початкової школи. 2000р.

Заклад освіти почав діяти як Кучкарівська початкова школа. Першою її завідуючою була Волік Євдокія Макарівна. У першому 1946/47 навчальному році тут навчалося 62 учні. 1952 року при школі було відкрито 5-6 класи, а 1953 – 5, 6, 7 класи, школа фактично стала семирічною. Перший випуск Кучкаріської семирічної школи відбувся в 1954 році. Школу тоді закінчило 25 учнів. 1954 року розпочалося будівництво корпусу №1, яке було завершено в 1956-57 роках Корпус №1. 1995р.

Село Кучкарівка було приєднано до міста Луцька на початку грудня 1960 року. Таким чином, Кучкарівська восьмирічна школа стала Луцькою восьмирічною школою №13 з початку грудня 1960 року. Але реквізити школи були офіційно змінені з 1 вересня 1961 року. Перший випуск Луцької восьмирічної школи №13 відбувся в 1962 році. В 1961 році розпочалася добудова корпусу №1 /кабінет директора, класне приміщення, спортивний зал/, яка завершилася 1967 року. Корпус №1. 1994р.

В 1972-1982 роках було проведено до школи воду, збудована котельня /1978р./. Школа перейшла з пічного опалення на водяне. В 1983-1985 роках збудовано корпус №3 /майстерня, їдальня/ та приміщення під склад. Корпус №3. 1995р.

В 1998 році було здано корпус №2, і школа стала функціонувати як середня. Перший випуск її відбувся 2000 року. Корпус №2. 2009р.