Сценарій позакласного заходу " Свічка пам'яті"

Сценарій історично - літературного  вечора, присвяченого пам’яті жертв ГОЛОДОМОРУ                                                                                                                                                                                                                                               Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І  досі  ще стоять мені в очах.
А кажеш - не було голодомору?

 

             Страшні  тридцяті  роки ХХ ст..! Людям  довелося  пройти  через зраду країни і  близьких,  злидні й  постійний  страх. І  сьогоднішня  наша  розповідь  про  голодомор 30 – х років.  Жахливо, що  за  гаслом  «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села  стали експериментальною зоною. Це  був  експеримент  за  право на  життя українського народу.  Жили за  законом  джунглів:  виживає найсильніший. У світі  немає  іншої  такої  країни, де кожний метр  землі покритий  безіменними  могилами. Хрестів над  ними не ставили -  не  встигали.  До  цвинтарних  книг  імен не вносили -  в  живих  не  було  сил.

  А люди  біднії  в  селі,

Неначе  злякані  ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть…..

Сумують  комини  без  диму,

А  за  городами,  за  тином

Могили  чорнії  ростуть…

Гробокопателі  в  селі

Волочать  трупи  ланцюгами

За  царину  і  засипають

Без   домовини. Дні  минають,

Минають  місяці. Село

Навік  замовкло, оніміло

І  кропивою  поросло.

Ніхто  не  прийде, не спита,

Чом  півсела в  одній  могилі,

І  ні  горбочка,  ні  хреста?

«Прости  нас, пам'яте,  прости!

            У той рік заніміли зозулі,

                Накувавши  знедолений  вік,

                Наші  ноги розпухлі узули

                В  кирзяки – різаки у  той  рік.

                У той рік  мати рідну  дитину

                Клала  в  яму, копнувши під бік.

                Без  труни,  загорнувши  в  ряднину…

                А  на  ранок – помер  чоловік.

                І невтому,  трудягу  старого,

                Без  хреста  повели  у  той бік…

                І  кістьми  забіліли  дороги

                 За  сто  земель  сибірських, сто  рік.

                 У  той  рік  і гілля, і  коріння –

                 Все  трощив буревій  навкруги….

                 І  стоїть  ще  й тепер  Україна,

                 Як скорбота німа  край могил.

Пам'ять – нескінченна  книга, в  якій  записано  все:і  життя людини, і   життя країни. У 1932р. погодні  умови  склалися  сприятливі, й хліб  в Україні  вродив. Але  становище в  країні  було катастрофічним,  тому партійне керівництво  прийняло  рішення:  вийти  з кризи  шляхом  конфіскації  запасів  зерна  у   населення..

  Отже, в Україну   відправлено з Москви  та Ленінграда  так  званих десяти тисячників, кримінальних   злочинців  і  морально  негідний   елемент.  Як  дикі  звірі,  бродили  вони в  пошуках  хліба, пробивали  залізними  щупами  підлоги, печі, стіни, скопували  городи, сади,  витягували їжу з печі,  забираючи  останній  кусень із  рук  вмираючої  дитини.

Народе  мій,

Тебе  чужинська сила

Віки  гнобила,

Кров твою пила,

Топтала  душу,

Землю  попелила,

Співучу  мову  нищила дотла.

До  діда й  баби  приїхав онук,  дід  відлупцював його  за  якусь  провину,  Хлопченя  побігло до рідної  тітки  пожалітися,  а  коли  баба кинулася шукати  малого, то  донька  призналася,  що  вони його  з'їли. Від  таких  фактів  волосся  піднімається.  Серце  завмирає,  дух  забиває.  На  жаль,  таких  фактів  було  досить  багато. Збереглися  архівні  матеріали, які  підтверджують  масові  випадки канібалізму. (людоїдства)

 

Учениця (  у  ролі  безумної  матері)

        А  я  діточок  побила,

До  схід  сонця поварила,

Трактористу -  молодцю

Наробила  холодцю:

«Їж,  Іване!  Пий, Іване!

Хай  коханнячко  не  в'яне!

Ти  ж  казав: якби  сама….

Подивись,  дітей нема.

Їж, коханий,  не  барися,

Виплюнь  пальчики  Орисі,

Від  синів  та  від  дочок

Тільки  жменька  кісточок.

Душі  їх  пішли  до  раю.

Я ж останки  позбираю

Та й землиці  їх віддам

Всі  ми  будемо   отам.

  Деякі  батьки  травили  спочатку  своїх  дітей, тоді  випивали  отруту  самі,  не  витримуючи  голоду.  Нестерпне  горе,  біль  і розлука  матерів, які  у  відчаї страчували  своїх  дітей. Так, за  спогадами  очевидців,  жінка   помила дітей, натопила  хату,  закрила  лядку і  до  ранку  всі  померли.

                                            

Уч.        Вогонь танцює, наче  сатана,

              І  пугачем  кричить з  пустої  печі.

              Голодна смерть  припала  до  вікна,

              Регоче,  задивившись  на  малечу.

              Палає  хмиз….Востаннє  обнялись….

               І  гріє  мати  піч, немов  для  гніту…

               І  сльози  божевільні  полились..

              Не  зна,  куди  дітей  своїх  подіти.

              Пішла б  сама  у  тунду  чи  тайгу,

               Злетіла  в небо від  морозів  синє….

               Але  закрила  в комині  каглу,

               Замкнула  хату  в  сивім  голосінні.

               Вдивлялась у  димар  свій край  села.

               Із  нього  душі  відлітали  в  вирій.

               Блищали  мокрі  очі з -  під  чола,

               Здригалися  в  усмішці  щирій.

                       Вмирали  цілими  сім'ями, родинами, вулицями,  селами. По  селах  їздили  підводи  і  збирали трупи.  Нерідко,  щоб  не  вертатися  вдруге  до  тієї  ж  самої хати,  на  підводи  клали  ще  живих  людей,  відвозили  до  ями  і  кидали  разом із  мертвими.

 Ні  труни, ні  хрестів,

           І ні тризни.

           Прямо  в яму

          Навіки  віків.

         Чорна сповідь  моєї Вітчизни,

         І  її  затамований гнів.

 

                        Ні  віночка, ні навіть барвінку..

                       Наче  падалиць –під  вітрюган!

                      То  причастя  твоє,  українко,

                     Українцю  то  твій талісман.

                      Голод 1933-го чорніє  великою  плямою  на демографічній  карті  України, втрат  від цього ще не  вдалося  повернути – ні  матеріальних, ні тим більше  людських.  Кажуть,  коли  пізнаєш  краплю,  можеш довідатися  про  будову океану. В  цьому  є  свій  сенс,  І  тому  я  висловлю,  напевне, віру  кожного,  говорячи  словами  О. Міщенка: «  Мертвим  нікому  довіритися,  крім  живих, - і нам  треба  так  жити тепер,  щоб  смерть  наших  людей  була  виправдана  щасливою  і  вільною  долею  нашого  народу,  і  тим  була  виправдана  їх  погибель».

 Тож прошу  запалити свічки  пам'яті, і  пом'янути всіх  померлих,  в  роки  голодомору  хвилиною  мовчання. (всі  запалюють  свічки, хв..  мовчання)

                                                  

  Кажуть,  що  історії  властиво повторюватися.  Наше  завдання  зробити  так, щоб  таких  трагедій  більше  не  було.

 

Улюблений і  щирий  мій  народе,

Не  зрадь  могил

Згорьованих  дідів.

Зазнавши  мору

І колючок дроту,

Не дожили  до заповітних днів.       О, український мій  народе!

Твій час  настав,

Зоря  твоя  зійшла.

                                                                                                                                                                         

Голодна смерть, напевно, найстрашніша.
Вона повільна, довга і тяжка,
Жахлива і пекельна, найлютіша,
Бо зводить з розуму й така тривка...
А це ж було... І ніде правди діти,
Що заподіяли цю смерть більшовики.
Дорослі мерли, старики і діти —
Це геноцид кривавої руки.
Щоб наш народ нескорений здолати,
Що прагнув волі і в борні стояв.
Його рішили в чорнозем загнати,
Щоб голову вже більше не підняв.
Вмирали сім’ї, вимирали села...
Бо все забрали, що народ зростив.
Статистика доволі невесела...
Мільйони більшовицький кат згубив.
А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,
Як голодом морили чесний люд.
Бо ж пам’ять у народу не забрати...
Й не знищити, не змити, наче бруд.
Вона передалась нам генетично,
Й живе у нас завжди з маленьких літ.
І буде жити в Україні вічно,
То ж хай про це почує цілий світ!