Сценарій присвячений пам'яті жертв голодомору

СЦЕНАРІЙ  ПРИСВЯЧЕНИЙ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

“ПАМ’ЯТЬ ВІЧНА…”

Мета: вшанувати  пам’ять безвинно заму­чених голодом та політичними репресіями людей, розвивати у дітей траурний етикет, дотримання традицій  вшанування помер­лих і загиблих; виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріота.

Обладнання: проектор, свічки,  аудіозаписи «Реквієм» А. Моцарта, О.Пономарьов «Пісня за Україну», відео про Голодомор, стіннівки.

Вчитель:

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

 

Вчитель: Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Указом Президента Віктора Андрійовича Ющенка було запроваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада. Пам’яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 років присвячується наш сьогоднішній  урок-реквієм.

1-й учень. У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили – старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

2-й учень. Сонце сходило над пустими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над ними, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

3-й учень. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали  травневими ночами солов’ї? Ніхто того не бачив і не міг  бачити.

4-й учень. На світі – весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…

5-й учень. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

6-й учень. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

1-й учень. Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях зафіксовані випадки канібалізму.

2-й учень.  Очевидці, що пережили ті страшні роки згадують жахливі подробиці: «Люди їли все, що попадалось: мерзлі буряки, які знаходили на плантаціях, просяну шелеху, різні бур’яни. А найбільше їли лободу, яку обмивали кип'ятком і замішували мукою з липового листя, або кочанів кукурудзи без зерна…»

3-й учень.  Хліб… Скільки померло з твоїм іменем на вустах. Іменем жертв тридцять третього року благаю вас – бережіть хліб, бо Хліб – це Життя.

4-й учень.  Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки, яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.

Вчитель:

Велика родина була у Петренків:

Матуся і тато, бабуня і дід,

Чотири синочки і доня Оленка —

Охочим до праці й щасливим був рід.

Сміялась матуся, закохана в тата,

Навчала бабуня малих онучат.

Сім'я незаможня, любов'ю багата,

Та хліба до столу завжди вистача.

Долівка помазана глиною чисто,

А зверху солома на ній для тепла.

У запічку пахне духмяним любистком,

І вечір зимовий іде спроквола.

На комині вузлики гріються з маком,

З насінням петрушки, з чорнушкою теж.

А піч зігріває всіх ніжно і м'яко,

І дідова казка... І пісня — без меж.

ЄВГЕН

Отак би їм жити в щасливій родині...

Аж тут тридцять третій снігами несе.

Ідуть активісти о ранній годині

Зерно відібрати, загарбати все.

Вже тягнуть з-за комина вузлики з маком,

І плаче матуся і бабця стара.

І падають в ноги, і просять всіляко,

А ті забирають останнє з двора.

«Ну як тепер бути? Забрали корову

І все до зернини. А діти, а ми?»

Ідуть тато з дідом копати в діброві

Якогось коріння посеред зими.

Людмила

На городі пусто. В хаті мертва тиша.

І синки опухлі , мов живі мерці.

Знов оладки з листя і водиця в кухлі —

Ось і всі наїдки у її руці.

Пропікають очі материну душу.

І сама голодна, і в очах туман.

МІРОСЛАВА

Чоловік поїхав у краї далекі

Поміняти речі на якийсь наїж.

У льоху сховала зерняток півглека —

Перерили землю і знайшли... Грабіж!

Хто ж таке затіяв учинити горе?

Жевріла ж надія вберегти синів.

Декілька зерняток у голодну пору

Врятували б діток... Але світ зимів.

ДМИТРО

Вже часник на лузі вигребли з корінням,

Обірвали липу, кропиви нема.

Не зійшла картопля саджена лушпинням...

Люди, мов примари. Голод. Смерть. Пітьма.

ОКСАНА

Сизим літнім ранком чоловік до хати

Не прийшов — приплівся на хитких ногах.

Він приніс в торбинці хліба дві буханки,

Вісім картоплинок і один киях.

Все оте багатство їм дало надію,

Що сини ще будуть бігати в дворі.

І в краях далеких хтось зерно посіє

І не дасть померти їм і дітворі.

Людмила

І молилась мати всім богам на світі,

І варила зерна на одній воді.

І по три зернятка віддавала дітям,

Щоб жували довго зубки молоді.

ЄВГЕН

А сусід під тином, мов собака, виє.

Роздирає груди і лице своє.

З'їв синочка, ситий, він не розуміє,

Бо страшніш за звіра відтепер стає.

МІРОСЛАВА

Ліпиться малеча до худого тіла.

В батькові долоні туляться вуста.

«Таточку, не з'їжте, як Матюшу з'їли,

Будемо слухняні...» він їх пригорта.

«Ви не бійтесь, діти, то нещасні люди.

Їм затьмарив голод розум і серця.

А минеться літо — там кислички будуть.

Наберуться сили зморені тільця.

І шипшина, й терен, глід і горобина,

Бузина й калина вмерти не дадуть.

Восени до столу буде і хлібина.

Тільки треба літо якось перебуть».

ЄВГЕН

А в сільраді виснуть матюки — погрози,

Телефон з райцентру розстрілом ляка.

За кордони їдуть із зерном обози.

Не страшне померлим і саме ЧеКа.

ДМИТРО

Табори ГУЛАГу сповнені по вінця

Горя і розлуки у краях чужих.

Напились сибіри крові українців,

Вимостили землю кісточками їх.

ОКСАНА

Стояли хати у морози взуті,

Закутані у латані сніги...

А на печі в лютневій каламуті —

Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати

Мерців, яким не дошкуля зима.

І обнімає мертвих діток мати,

Вона мовчить, бо вмерла і сама!

Людмила

Хто слово скаже, пом'яне померлих,

Вони жили й любили на землі,

За що, питаю, їх зі світу стерли,

І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,

Що притискали ніжно немовля,

І хто відчує передсмертні муки? —

Сама холодна й мертве янголя.

ОКСАНА

На світі зосталась з великого роду

Єдина Оленка... За всіх пожила...

Залишилось з того святого народу

Лиш декілька душ із усього села.

ЄВГЕН

Не мовчимо! Бо нас тепер багато!

Не мовчимо! Не дасть змовчати біль

Загублених, замучених тим катом,

Що нині лаврів пожинає хміль.

МІРОСЛАВА

Не мовчимо! Бо з нами кожен третій,

Померлий в той страшний голодомор.

Бо з нами двадцять другий, тридцять третій

І в сорок сьомім пережитий мор.

ДМИТРО

Не мовчимо, братове українці!

Ми ж так мовчали в пору ту тяжку,

Бо молимося хлібові, хлібинці,

Що гірко дістається на віку.

Людмила

Не мовчимо! Доволі спати, брате,

О, сестро, сльози витирай з очей.

ОКСАНА

Не мовчимо! Не можна нам мовчати,

Бо в душах зойки тих страшних ночей.

5-й учень.  У 1933 році померлих від голоду по селах стало стільки багато, що труни лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи і відвозили їх на кладовища возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони здебільшого ховали людей у неглибоких ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мертвих нерідко траплялись і напівживі!

1-й учень.  Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не маємо права забувати її чорних сторінок. Адже довгі роки ми говорили між собою пошепки про ті страшні роки і сьогодні, коли ми маємо власну державу, настав час говорити про це вголос. Цього вимагає історія. Цього вимагають мільйони жертв.

Усі,  хто загинув у 1933 році голодною смертю, не могли безслідно зникнути.

Ми працьовита, терпляча нація. Наш народ заслуговує на шану й повагу. А пам’ятником жертвам хай буде наша пам’ять про минуле, небайдуже ставлення до національної трагедії, що спіткала наш народ у 1932-1933 роках.

2-й учень:

Навіть на останнім рубежі

Промінь віри в нас ще не погас.

Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас!

В наших грудях кулі і ножі,

Нас  розп’ято й знищено не раз.

Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас!

3-й учень.  У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.

Запалимо Свічку Пам’яті.

Вчитель.  Сьогодні, коли від початку голодомору минули десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинних замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.

Пом’янімо душі померлих від голоду хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання.

4-й учень.

Прости нас, Господи великий,

Прости ще раз, в останній раз —

Позбав нас від такого лиха,

Народи всі і грішних нас.

Прости безумство наше, Боже,

Безвір’я й гордощі прости…

Хто в бідах наших нам поможе?

Спасти нас можеш тільки Ти.

Дай силу нам себе здолати,

Себе в собі перемогти,

Тебе благають діти й мати

— Спасти нас можеш тільки Ти.

Пречиста Діво, Божа Мати,

Своїм нас сяйвом опромінь,

Дай сил гріхи нам подолати

На віки вічнії. Амінь!

Вчитель: Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх, хто не дожив, недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.

Сьогодні, коли від початку голодомору минає 86 років , ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для нас є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.