1 учень. «Звичайно, художник хоче піднестися інтелектуально якомога вище, але людина повинна залишатися в тіні, задоволення повинно бути знайдено в роботі.» (Поль Сезанн)

3 учень. «Художник повинен любити життя і доводити нам, що воно прекрасне» (Анатоль Франс)

2 учень. «Я вважаю, що для художника немає нічого важче, ніж писати троянду, але створити свою троянду він може, лише забувши про всі троянди, написаних до нього.» (Анрі Матісс)

4 учень «Кожна дитина художник, труднощі в тому, щоб залишитися художником, вийшовши з дитячого віку.» (Пабло Пікассо)

Євгенія Геннадіївна Гапчи́нська  — українська художниця-живописець.

Народилася 15 листопада 1974 р. в Харкові в родині військового. П'ята дитина в родині. У п'ятирічному віці пішла до школи, а в 13 років стала студенткою Харківського художнього училища. Закінчила Харківське художнє училище і Харківський художній інститут, у 1996–1997 рр навчалася в Нюрнберзькій художній академії (Німеччина). У 2000-му році переїхала до Києва, де зараз має власну галерею.

До сьогодні Євгенія брала участь у понад 35 виставках, має персональні галереї у Києві, Дніпропетровську та Одесі..Роботи Євгенії продаються найдорожче серед сучасних українських художників. Художниця проілюструвала книжку Івана Малковича «Ліза та її сни», «Піратські історії»

2008 року Укрпошта увела в обіг марки «Знаки Зодіаку» авторства Євгенії Гапчинської.

2010 року книга «Піратські історії» видавництва «Розумна дитина», яку проілюструвала Євгенія Гапчинська, потрапила до каталогу найкращих дитячих книжок світу «White Ravens 2010», що видає Міжнародна мюнхенська дитяча бібліотека.

Щороку робить більше десятка нових виставок в Україні, Росії, Франції, Бельгії, Англії, Нідерландах та інших країнах. Має кілька власних галерей в Україні та в Росії. Її роботи зберігаються в європейських музеях та приватних колекціях поціновувачів і діячів мистецтва.

Архи́п Іва́нович Куї́нджі — видатний український живописець-пейзажист і педагог грецького походження.

Портрет художника Архипа Івановича Куїнджі. (Ілля Рєпін, 1877)

Народився в Маріуполі в сім'ї бідного шевця-грека. Рано залишився без батьків і жив при злиднях.

Живопису навчався здебільшого самостійно. Деякий час займався в майстерні Івана Айвазовського.

1868 року навчався в Петербурзькій академії мистецтв.

З 1875 року — член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій академії мистецтв, з 1882-го — професор, з 1893-го — дійсний член Академії, а з 1894-го — керівник художньої майстерні. 1897 року звільнений за підтримку студентських виступів.

Ініціатор створення Товариства художників (1909 р.; пізніше — Товариство ім. А. Куїнджі), що об'єднувало живописців-пейзажистів. Серед учнів Куїнджі — О. Борисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Писав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу.

Помер 11 липня 1910 року від важкої серцевої хвороби в Петербурзі, де й похований.

Марі́я Оксе́нтіївна Примаче́нко,— українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва»; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України. 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.

Народилася в селі Болотня на Київщині (тоді Київська губернія, Російська імперія), де і провела все життя. Батько, Оксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих головкатих зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).

Дитинство П. Марії було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Овксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (хоча чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.

Її творчість стала різноманітнішою — Марія малювала, вишивала, захоплювалася керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду.  її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.

Вшанування пам'яті[ред. • ред. код]

2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.

На честь художниці названо малу планету 14624 Примаченко.

2009 року бульвар Лихачова в Києві був перейменований на бульвар Марії Приймаченко.

2015 року на честь Марії Примаченко перейменували вулицю у Броварах^[7] та Краматорську^[8].

Мико́ла Корни́лійович Пимоне́нко — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.

Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви.

З 1878 навчався у Київській рисувальній школі. Учень відомих українських художників М. Мурашка, Й. Будкевича, Х. Платонова. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.

З 1882 навчався в Петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств.

Повернувшись до Києва, викладав у Рисувальній школі Володимира Кунітрона. Після її закриття в 1901 обійняв посаду штатного викладача малювання Київського політехнічного інституту, на якій пропрацював до останніх днів життя. Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був.

У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлкійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня.

У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. З 1899 і до кінця життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.

У 1904 Рада Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще» присвоїла йому звання академіка живопису.

Був одружений з донькою академіка живопису Володимира Донатовича Кунітрона. З дружиною Олександрою і дітьми проживав в окремому флігелі, побудованому в Києві на території садиби В. Орловського (садиба по вул. Гоголівській, 28 збереглася дотепер, нині про її колишніх мешканців сповіщає меморіальна дошка). Щоліта працював у селі Малютянка на Київщині, де обладнав власну майстерню.

Помер у березні 1912. Похований на Лук'янівському цвинтарі в Києві. На посмертній виставці в Академії мистецтв, яка відбулася на початку 1913, експонувалися 184 картини, 419 етюдів, 112 малюнків олівцем. Всього ж малярська спадщина Пимоненка налічує понад 1000 робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен.

Творчий здобуток[ред. • ред. код]

Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва.

У селі Малютянка, де була дача живописця, діє Музей Миколи Пимоненка. Ряд творів художника зберігається у Національному художньому музеї України.

Великий успіх мала картина художника "Гальорка" (1885). На цьому полотні автор створив переконливі, життєво-правдиві образи представників різних верств міського населення. Усі вони по-різному сприймають безсмертну комедію Гоголя "Одруження", але на обличчях кожного з них непідробні почуття, що так вдало передав автор твору.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

,

Білоку́р Катери́на Васи́лівна — українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва».

Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України^[1].

Народилася 24 листопада (7 грудня) 1900 року^[2]. Батько, Василь Йосипович Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Катерини у сім'ї були два сини — Григорій і Павло.

У віці 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено  не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися.

Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру.

У 1922–1923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Малювати не покидала і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів  Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.

У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24-26 років Катерина переважно грає «молодиць».

1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.

Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

Творчий злет[ред. • ред. код]

Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко^[4]. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.

Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.

1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.

1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

1956 — одержує звання Народного художника України.

Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова:

Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва»  — Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відгукувався вкрай негативно.

У художниці з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Марчу́к Іва́н Степа́нович (нар. 12 травня 1936, с. Москалівка, Україна) — український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Шевченка. Почесний громадянин Тернополя і Києва.

2007 року потрапив до рейтингу 100 геніїв сучасності, який уклала британська газета Дейлі телеграф^[1].

Іван Марчук народився в Москалівці (ґміна Білозірка Кременецького повіту Волинського воєводства, Польська республіка; нині село Лановецького району Тернопільської області) в родині відомого на всю округу ткача.

Після закінчення семирічної школи вступив до Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділ декоративного розпису, де навчався протягом 1951—1956 років (викладачі Карло Звіринський, Олекса Шатківський, Н. Сукачова). Після служби в армії продовжував навчання на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив 1965 року.

У 1965—1968 роках працював у Інституті надтвердих матеріалів НАН України, у 1968—1984 — на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

З 1984 року — на творчій роботі.

У 1989—2001 роках мешкав у Австралії, Канаді й США. У 1990 році Марчук відвідав Україну й відбулася його перша офіційна виставка у Києві — у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині Національний художній музей України).

Живе та працює в Києві.

Доробок митця налічує близько 5000 творів. Провів понад 120 персональних і близько 50 колективних виставок. Майстерня митця знаходиться в самому центрі Києва на вулиці Пушкінській.

До 1988 року Спілка художників офіційно не визнавала творчість Івана Марчука, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР (перші виставки 1979 і 1980 років у Москві^[2]). І лише 1988 року його прийняли в члени Спілки художників України.

Започаткований у середині 60-х років спосіб вираження власного світовідчуття втілився в полістилістичному і політематичному циклі «Голос моєї Душі», наскрізному у творчості Івана Марчука, котрий варіює новими стовбуровими відгалуженнями-циклами впродовж всього творчого шляху. За стилістикою, технікою виконання, колористичним вирішенням, тематикою, картини систематизуються в цикли: «Голос моєї Душі», «Пейзаж», «Цвітіння», «Кольорові прелюдії», «Портрет», «Нові експресії», «Натюрморт», «Біла планета І», «Біла планета II», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у Безмежність»^[3]. Завершеною серією в циклі «Голос моєї Душі» є «Шевченкіана» із 42 картин (1982—1984), за яку був відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка (1997)^[4].

Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтанізму» (таку назву митець жартома дав своєму стилю — від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток). Авторська техніка передачі зображення — пльонтанізм (від діалектизму «пльонтати» — плести, заплітати, переплітати): нанесення фарби тонкими кольоровими лініями, їх переплетення під різними кутами, чим досягається ефект об'ємності й світіння. Таке зображення, балансуючи на межі рукотворного і технологічного, через складність філігранного виконання і трудомісткість практично не підлягає повторенню^[5]. Вперше застосував у пейзажі (1972). Згодом термін пльонтанізм, набув значення авторського творчого методу — оригінальної системи світосприймання і його передачі на полотні, для якого характерна асиметрія ритмічних скорочень у кольорі й штрихах (мазках), метафоричність і символізм, деформація зображень, чим досягається ефект кульмінаційної напруги статичних образів; зосередження довкола тем екзистенції, буття людини, її місця у світі та проблем самопізнання.

Діапазон напрямків образотворчого мистецтва, пропущених через призму самобутньої світоглядної системи й екстрапольованих на полотно, феноменально широкий: від примітивізму (з чіткими ознаками архетипності) до реалізму, гіперреалізму абстракціонізму, абстрактного експресіонізму, сюрреалізму й абстрактного сюрреалізму. Маневруючи пропорціями, ритмом, кольором, Іван Марчук творить на підсвідомості і впливає на підсвідомість.

Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу, і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню в Україні. Картини Івана Марчука зберігаються в багатьох колекціях у різних країнах світу.

Виставкова діяльність

У доробку митця близько 130 персональних та 50 колективних виставок в Україні й за кордоном (зокрема, 1990, Національний художній музей, Київ; 1999, галерея муніципалітету м. Ліль, Франція; 2005, Український дім, Київ; 2006, Національний музей російського мистецтва, Київ; 2011, Національний музей Т. Г. Шевченка, Київ; 2013, Палац Радзивіллів (Литовський художній музей), Литовська Республіка; 2013, галерея УВУ, Мюнхен, галерея Шарлоттенбургу, Берлін, Німеччина; 2015, галерея Кордегарда, Варшава, галерея Центрум, Краків, Польща; 2016, Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал»; 2016, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького; 2016, Європейський Парламент, Бельгія тощо). 

Премія імені Івана Марчука[ред. • ред. код]

31 травня 2016 року третя сесія Тернопільської обласної ради шостого скликання підтримала проект про започаткування з 2016 року щорічної обласної премії імені Івана Марчука для обдарованих дітей області віком від 7 до 15 років у галузі образотворчого мистецтва^[14].

У листопаді 2016 року в Києві медіахолдингом COOP Media було відкрито фан-шоп геніального художника. Іван Марчук особисто взяв участь у презентації^[17].

Тара́с Григо́рович Шевче́нко відомий також як Кобза́р; — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч. Національний герой і символ України.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Переважна більшість художніх творів Шевченка зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датують 1830—1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною й Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є і його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.^[128]