18 травня о 18:00Вебінар: Інтерактивний урок математики: алгоритми та приклади створення дидактичних матеріалів

Сценарій свята "Великий Кобзар".

Про матеріал
Сценарій створений у вигляді усного журналу, містить поезії Т. Шевченка, сценки для театралізації, пісні на слова поета. буде корисний для вчителів, педагогів-організаторів тощо.
Перегляд файлу

   Святково прибраний зал: портрет Т.Г.Шевченка, рушники, виставка книг з творами Т.Г.Шевченка, малюнків дітей до творів поета; вислови про Шевченка.

Тарасові слова – то правда жива.

Хто Шевченка прочитав, той багатий серцем став.

Шевченкове слово у віках не старіє.

Шевченко Тарас – наче сонце для нас.

(Слайд 1)

Вчитель:    Шевченкове слово в віках не старіє.

                     Ми Шевченка славить будем і ніколи не забудем.

     Тарас Григорович Шевченко – великий український народний поет. Життя нашого генія таке дивне, що слухаючи про нього, можна було б сказати, що це якась легенда, коли б усе те не було правдою.

 

Учень:    Тарас Шевченко – видатний поет,

                 Його шанує вчений і школяр.

                  І кожен, хто живе на Україні,

                  Напам’ять знає майже весь «Кобзар».

 

Учень:     Духовний скарб це нашого народу.

                  Не згасне у віках Шевченкова зоря,

                  І ще віки черпати будуть люди

                  Цілющу мудрість з цього «Кобзаря»!

 

Учень:      Ще він художник справжній і чудовий,

                  В його картинах – все життя народу,

                  Він малював портрети й Україну –

                  Її людей, її красу природи.

 

Учень:      Ще він мислитель і борець за волю.

                  Вкраїну - неньку щиро він любив.

                  Її він прославляв, про неї думав,

                  Для неї все життя своє прожив.

 

Учень:      За те ми всі й шануємо Шевченка,

                  Що він про нас, про українців дбав,

                  Що за життя своє безрадісне й убоге

                  Поневірянь та утисків зазнав.

 

1 сторінка журналу:   Дитячі роки Тараса Шевченка (Слайд 2)

 

Учень:     Щовесни, коли тануть сніги

                  І на рясті просяє веселка,

                  Повні сил і живої снаги,

                  Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

 

Ведучий:    (Слайд 3).  Саме в такий березневий час засяяла над Україною немеркнуча зоря Тараса Шевченка – відомого всьому світу Кобзаря – співця знедоленого українського народу.

     Він побачив світ 9 березня 1814 року в селі Моринцях на Київщині в родині селянина-кріпака.

                  В похилій хаті, край села,

                  Над ставом чистим і прозорим

                  Життя Тарасику дала

                  Кріпачка-мати, вбита горем.

 

Ведучий:        Того дня народилася панові ще одна кріпацька душа, а Україні – її гордість і слава, її великий народний співець.

 

( Звучить пісня «Думи мої». Слайд 4. Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик. До неї підходить хлопчик.)

Хлопчик:     Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться?

Мати:           Так, мій синочку, правда.

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї).

Хлопчик:      А чому так багато зірок на небі?

Мати:            Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик:       Бачив, матусю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

Мати:             Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик:        Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати:             Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові).

(Мати виходить, хлопчик сідає поряд з учнями).

 

      Учень:                   Не називаю її раєм,

                                     Тії хатиночки у гаї

                                     Над чистим ставом край села.

                                     Мене там мати повила

                                     І, повиваючи, співала,

                                     Свою нудьгу переливала

                                     В свою дитину…

Ведучий:  (Слайд 5)   Тарас змалечку ріс дуже допитливим, любив розповіді свого діда. Хлопчик часто був мовчазний, завжди чомусь замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що його прозвали «малим приблудою».

 

(Слайд 6.Звучить журлива українська мелодія – одна з чумацьких пісень)

1-й чумак:   Гей, хлопче, чи далеко до села?

Тарас:           Ні, вже недалеко. Село он там, за переліском.

2-й чумак:   А куди ж ти оце проти ночі сам мандруєш?

Тарас:           Іду ті стовпи шукати, що небо підпирають.

(Чумаки сміються).

3-й чумак: Ой, далеко ж тобі, хлопче, йти. За все життя не дійдеш. Ось підростеш, врозумієш, тоді й підеш в таку далеку дорогу.

1-й чумак:   Сідай краще на воза, ми тебе додому підвеземо.

(Виходить мати)

Мати:         Ой, де ж це мій синочок запропастився? Вже темніє, а його десь немає. (Біжить назустріч чумакам). Чи не бачили хлопчика такого малого, люди добрі? Синочка мого!

1-й чумак:   Чи не він ото дрімає в нас на возі?

Мати:            Ой, Тарасику, де ж ти був?

Тарас:          Мамо, я ходив стовпи шукати, ті, що небо тримають. Кажуть, дуже далеко вони, підросту, тоді піду.

(Чумаки їдуть далі, виходить дід, сідає на ослінчику, мати порається біля хати.)

Дід:                О, з’явилась приблуда! Мати вже очі вигляділа, зорячи за тобою.

Тарас:            Діду, я з могили не бачив тих стовпів.

Дід:                Значить, ти ходив аж до моголи.

Тарас:            Ходив, а стовпів так і не побачив.

Дід:              Тебе хоч прив’язуй удома із твоїми вигадками. Добре твій батько каже, що з тебе вийде або щось велике, або ледащо. А якби ти заблудився?

Тарас:       Та я й заблудився… Йшов до Моринець, а думав, що іду в Кирилівку. Проте з чумаками приїхав. Як справжній чумак. Діду, а я вже знаю, чому шлях називається Чорним.

Дід:                 Чумаки розказали?

Тарас:             Еге ж.

Дід:                  Важка чумацька доля…

Тарас:             Дідусю, розкажи мені про гайдамаків.

Дід:                 Я вже розповідав, а чого це ти все розпитуєш?

Тарас:             Бо як виросту, теж в гайдамаки піду!

Мати:              Ох, ти, мій гайдамако, лягай вже спати.

(Мати обіймає Тараса, веде в хату. Слідом іде дід).

 

Ведучий:   (Слайд 7)  Читати Тарас навчився дуже рано. Одного дня дід сказав, що час уже Тараса до дяка в науку віддати. Будучи уже відомим поетом, Тарас Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.

                       Ти не лукавила зо мною,

                       Ти другом, братом і сестрою

                       Сіромі стала. Ти взяла

                        Мене, малого, за руку

                        І в школу хлопця одвела

                        До п’яного дяка в науку.

                        «Учися, серденько, колись

                        З нас будуть люде»,- ти сказала.

                        А я й послухав, і учивсь

                        І вивчився. А ти збрехала.

                        Які з нас люде? Та дарма!

                        Ми не лукавили з тобою,

                        Ми просто йшли; у нас нема

                        Зерна неправди за собою.

                        Ходімо ж, доленько моя!

                        Мій друже вбогий, нелукавий!

                        Ходімо дальше, дальше слава,

                        А слава – заповідь моя.

 

Ведучий:   Дивна була наука в дяка. П’яниця-дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. У цій науці дяк особливо «відзначав» березовими різками Тараса, що був непосидючий і невгамовний.

 

(Звучить тиха мелодія. Слайд 8)

Тарас:    (виходить з хати з вузликом в руках і скрадається до воріт)

                       Кінець!..Кінець!.. Ні довше годі

                       Терпіти, жити, наче злодій,

                       Мов заєць травлений. Сюди

                       Мені вже більше не вертатись

                       До …клятої цієї хати.

Оксана:        Тарасе!

Тарас:    (приклав пальця до вуст)  Цить!

Оксана:     (тихіше)    Ти що? Куди?

Тарас:            Цить, не галасуй!

Оксана:   (Бере його за руки) чому поблід ти? Чого дрожиш? Скажи, їй Богу!

Тарас:            Ходи там дальше на дорогу, там безпечніш.

                        Знаєш, терпіти знущань дяка не стало сил…

                        Не вчитель він – катюга лютий,

                        П’яниця злющий все пропив,

                        Все до шага. А школярів січе лозою, б’є і лає,

                        Не вчить, лиш морить і карає, Оксаночко…

Оксана:         Тарасе, друже,

                        Ну, що ж… я знаю, це болить,

                        Та що робити? Не сумуй же,

                        А лиш терпи.

Тарас:            Ні, хто терпить, того ще дужче б’ють.

                       Та цить! Тобі я скажу, що скоїлося.

                        Це, бач, таке зо мною діло:

                        Ось п’яний дяк прийшов до хати,

                        Нас вибив – сам звалився спати.

                        Я, убачивши, що він лежить

                        На лаві п’яний, взяв лозину

                        І його висік…

Оксана:         Що, дяка?

Тарас:            Ні, ката свого! Бо й яка інакша плата…

Оксана:         Бійся Бога, він тебе вб’є!

Тарас:            Тепер він спить,

                       А я піду собі, небого,

                       Далеко там, в широкий світ,

                       В цю безталанну Україну.

                       Піду шукать тієї долі,

                       Що десь блукає в чистім полі,

                       Що я до неї все тужив.

                       Щоб мудрі книги міг читати,

                       Учитись гарно малювати,

                       Пізнати всі ці дива з див.

                       А повернувшись із чужини,

                       На службу стати Україні.

(Діти виходять)

 

Ведучий:   (Слайд 9)   Так недовго тривала Тарасова наука. Несподівано горе випало на долю маленького хлопчика. Змучена важкою працею померла мати.

                                 … В тім гаю,

                        У тій хатині, у раю,

                        Я бачив пекло… там неволя,

                        Робота тяжкая, ніколи

                        І помолитись не дають.                      

                        Там матір добрую мою

                        Ще молодую – у могилу

                        Нужда та праця положила.

 

Ведучий:   Батько оженився вдруге – на Оксані Терещенчисі з Моринців. Вона привела своїх троє дітей. Тарас і мачуха не любили одне одного. Доводилось Тарасові у бур’янах шукати захисту від її стусанів або втікати до сестри. Т.Г.Шевченко згадує:

                        Тяжко, важко в світі жити

                        Сироті без роду,

                        Нема куди прихилиться –

                        Хоч з гори та в воду.

                        Утопився б молоденький,

                        Щоб не нудить світом,

                        Утопився б – тяжко жити,

                        А нема де дітись.

 

(Звучить музика. Тарас приніс відро з водою, поставив коло тину. Поправив покривало на лаві, позамітав).

Тарас:             Катре! Де ти?

Катря:             Я ось тут.

Мачуха:       Ти може знов кудись навтіки вибираєшся, ледащо? Ані кроком мені з хати, бо битиму, чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!

Тарас:              Сестричко!

Катря:              Що?

Тарас:            Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, як намальовані. І рибки плюскочуть. А в хаті темно чогось так, зле.

Катря:             Іди, іди. Я вже докінчу грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.

Тарас:        Тямиш, сестричко, як мам жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички, фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами так як ми?

Катря:               Всюди є сирітки по світі, мій дорогий хлопчику. Але ти не думай про це, йди над потічок гратися.

 

Якби ви знали, паничі,

Де люде плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи єсть у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають.

 

Ведучий:     Та ще, поки жив батько, то якось Тарас терпів. Батько брав його з собою, як їхав чумакувати, жалував. Але коли Тарасові було 11 років, не стало й доброго батька. Він застудився і помер. Вмираючи, казав він, що Тарасові маєтку не оставляє, бо він буде або дуже славний чоловік, або велике ледащо.

 

Ведучий:           Дуже сумував Тарас за батьком. Він писав згодом:

                          Там батько, плачучи з дітьми

                           ( А ми малі були і голі),

                          Не витерпів лихої долі,

                           Умер на панщині… А ми

                           Розлізлися межи людьми,

                           Мов мишенята. Я до школи –

                          носити воду школярам.

 

Ведучий:  (Слайд 10).  Тарас став круглим сиротою. Ані родичів, ані маєтку – нічого; навіть опікун його, дядько Павло, не дуже-то брав його в опіку; це був, за словами самого Тараса, великий катюга.

 

Ведучий:   Тарас наймитує в школі, а потім наймається пасти громадську череду.

(Звучить мелодія пісні «По діброві вітер виє». На сцені під тополею два хлопчики-пастушки. Слайд 11.)

Хлопчик:    Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас:      Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий…

Хлопець:      А вівці?

Тарас:           Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик:      А вечеряти? Ти ж голодний…

Тарас:    Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями… А тоді, кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече!

Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається… а спали ми під відкритим небом, на подвір’ї, а над ним роїлися зорі, і тато казав, що десь там і моя зірка… (плаче).

Хлопчик:     Не плач, Тарасе. Женімо, Тарасе, отару! Поночіє…

Тарас:     Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старий і сивовусий.

Хлопчик:     Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу.

(Тарас вкладається, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старий запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє).

Запорожець:    Було колись – в Україні

                            Ревіли гармати;

                            Було колись – запорожці

                            Вміли панувати.

                            Панували, добували

                            І славу, і волю;

                            Минулося – осталися

                            Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує)

                            Не вернуться сподівані,

                            Не вернеться воля,

                            Не вернуться запорожці,

                            Не встануть гетьмани,

                            Не покриють Україну

                            Червоні жупани!

                            Обідрана, сиротою

                            Понад Дніпром плаче;

                            Тяжко-важко сиротині,

                            А ніхто не бачить…

                            Тільки ворог, що сміється…

                            Смійся, лютий враже!

                            Та не дуже, бо все гине,-

                            Слава не поляже.

                            Не поляже, а розкаже,

                            Що діялось в світі,

                            Чия правда, чия кривда

                            І чиї ми діти.

                            Наша пісня, наша дума

                            Не вмре, не загине…

                            От де, люди, наша слава,

                            Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує, продовжуючи)

                           Без золота, без каменю,

                           Без хитрої мови.

                           А голосна та правдива,

                           Як Господа слово…

Тарас:             Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак:      Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж усіх людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та «Кобзар».  «Кобзар» - це Євангеліє від Тараса.

Тарас:            Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангеліє від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка…

Козак:               Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас:           Я! Але ж я – не апостол! Я-кріпак. Я – сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…

Козак:             Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, багато. Сила твого слова, Тарасе, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю… Це буде потім. А зараз  спи…

(Тарасик вкладається, засинає, а козак тихо виходить під музику).

 

Слайд 12.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога…

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу … І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня. Здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

    Та не довго сонце гріло,

    Недовго молилось…

    Запекло, почервоніло

    І рай запалило.

    Мов прокинувся, дивлюся:

    Село почорніло,

    Боже небо голубеє

    І те помарніло.

    Поглянув я на ягнята –

    Не мої ягнята!

    Обернувся я на хати –

    Нема в мене хати!

    Не дав мені бог нічого!..

    І хлинули сльози,

    Тяжкі сльози!.. А дівчина

    При самій дорозі

    Недалеко коло мене

    Плоскінь вибирала,

    Та й почула, що я плачу.

    Прийшла, привітала,

    Утирала моє сльози

    І поцілувала….

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї,сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Слайд 13.

Оксана:         Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть. Найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас:             Еге ж, малярем.

Оксана:          І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас:              Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду-таки малярем.

Оксана:       Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питочки хочуть!

 

Сторінка «Шевченко – художник» (Слайд 14)

 

Ведучий:      Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. З раннього дитинства у Тараса особливо була помітна пристрасть до малювання. Де тільки можна було: на стінах, дверях, воротях,- Шевченко постійно малював вугіллям або крейдою.

Слайд 15

 

Ведучий:    Нарешті він потрапляє до хлипківського маляра, який погоджується навчати хлопця малювати. Довелось Тарасові йти до Вільшаної просити в пана дозволу на науку.

 

Ведучий:         Саме в цей час набирали молодих хлопців для молодого пана, тому замість дозволу Тарас залишився при дворі. Спочатку його послали на кухню кухарчуком. Згодом його взяли у козачки в панські покої. Побачивши, що Тарас гарно малює, пан узяв його до себе як кімнатного живописця.

 

Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає страждань.

Нишком він малює

Статуї в саду,

Вночі пише вірші

Про людську біду.

Слайд 16

Ведучий:      В Літньому саду Петербурга Тарас змальовував статуї. Тут зустрів він свого земляка Івана Сошенка. Той познайомив Тараса з відомим українським поетом Гребінкою, з російським поетом Жуковським, з кумиром тодішнього російського художнього світу Карлом Брюловим. Ці люди викупили Тараса з неволі. Це сталося 22 квітня 1838 року. Шевченкові тоді було 24 роки.

Слайд 17

Ведучий:     Тарас Григорович виправдав надії друзів. В 1845 році закінчив Петербурзьку художню академію з двома срібними медалями і званням «вільного художника». Тарас малює портрети, картини, зарисовує пам’ятки минулого, робить ілюстрації до своїх віршів. Чудові картини залишив нам у спадок Тарас Шевченко.

Слайди 18,19,20,21.

Ведучий:       За свої 47 років він створив 150 графічних і малярських портретів, велику кількість пейзажів. А всього дійшло до нас 1200 його робіт.

 

Сторінка «Т.Г.Шевченко і музика» (Слайд 22).

 

Ведучий:   Слайд 23. Тарас Шевченко був талановитим. Він дуже любив музику, мав гарний голос, чудову пам’ять і відмінний музичний слух. З раннього дитинства слухав він сумні пісні матері. Тарас і сам співав про сирітство, про важке дитинство, про село.

Ведучий:      Дуже подобалися Тарасу пісні і думи про український народ, історію його життя. Він любив кобзарів, які ходили по світу і співали.

 

Ведучий:    Слайд 24.  На вірші Т.Г.Шевченка написано багато пісень, які всі знають: «Зоре моя вечірняя», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати» та інші.

(Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий…».

 

Сторінка «Поезія Шевченка» (Слайд 25)

 

Ведучий:      Шевченко не тільки вправно малював, гарно співав, він ще й писав вірші. Писав мовою могутньою, як Дніпро, милозвучною, як спів солов’я, чистою, як джерельна вода.

(Звучить ніжна мелодія).

Ведучий:    Слайд 26.   Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці. Україна … В одному вже тільки цьому слові бринить ціла музика смутку і жалю.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають…

   

Ведучий:  Слайд 27.   Тяжко жилось поетові. Зазнав він за життя і злиднів, і голоду, і хвороб важких. Та не про себе турбувався, а дбав, перш за все, про рідну неньку - Україну. Про неї снив і марив на чужині.

 

         Сонце заходить, гори чорніють,

         Пташечка тихне, поле німіє,

         Радіють люде, що одпочинуть,

         А я дивлюся … і серцем лину

         В темний садочок на Україну.

         Лину я, лину, думу гадаю,

         І ніби серце одпочиває.

         Чорніє поле, і гай, і гори,

         На синє небо виходить зоря.

         Ой зоре! зоре! – і сльози кануть.

         Чи ти зійшла вже і на Украйні?

         Чи очі карі тебе шукають

         На небі синім? Чи забувають?

         Коли забули, бодай заснули,

         Про мою доленьку щоб і не чули.

 

Ведучий:    Шевченко дуже любив природу своєї рідної землі – України. Він згадував її степи, ріки, гаї, верби, червону калину.

Зацвіла в долині

Червона калина.

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо-любо стало,

Пташечка зраділа

І защебетала.

(Пісня «Зацвіла в долині».)

 

Ведучий:  Слайд 28.    Тарас Григорович глибоко любив Україну, обожнював її, вірячи, що таки сам бог береже її.

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати.

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

 

Ведучий:   Слайд 29.  Свої вірші про Україну великий поет опублікував у 1840 році у збірці поезій «Кобзар». Вони звучали ніби вірші народного співця, що грає на кобзі сокровенне. Згодом ця назва стала символом всієї творчості поета, адже він і є великим співцем українського народу.

 

Сторінка «Т.Г.Шевченко – борець за волю народу» (Слайд 30)

 

Ведучий:   Слайд 31.   Чиста, багата мова віршів Шевченка для панів була гіркішою за полин. Всіма правдами і неправдами намагались його примусити мовчати. За бунтарські вірші 33-річного Тараса забрали в солдати.

           Та малює й пише

           Він таємно там.

           Гнівні його вірші

           Страх несли панам.

 

Ведучий:     Нескінченні допити принижували його. У нестерпному очікуванні вироку провів поет два місяці свого життя. У цей час він написав цикл віршів «У казематі», серед них «Садок вишневий коло хати».

(Пісня «Садок вишневий коло хати»)

 

Ведучий:   Слайди 32-33.  Шевченка зіслали солдатом на 10 років в Орську фортецю на південних схилах Уралу. Незважаючи на заборону, Тарас Григорович писав вірші і ховав їх за халявою чобота. Тепер цю книжку називають «захалявною». Поет писав: 

            О думи мої! О славо злая!

            За тебе марно я в чужому краю

            Караюсь, мучуся … але не каюсь!..

            Люблю, як щиру, вірну дружину,

            Як безталанную свою Вкраїну!

 

Ведучий:  Слайд 34.     Туга за рідною природою, за рідним краєм звучить у його віршах. Пізніше ці вірші стали народними піснями.

       Думи мої, думи мої,

       Лихо мені з вами!

       Нащо стали на папері

       Сумними рядами?..

       Чом вас вітер не розвіяв

       В степу, як пилину?

       Чом вас лихо не приспало,

       Як свою дитину?

(Пісня «Думи мої, думи мої»)

 

Ведучий:  Слайд 35.    Коли Т.Г.Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною вона була для нього недосяжною мрією, і це простежується у його віршах.

( «Зоре моя вечірняя»)

 

 Ведучий:    Вербову гілочку, як символ рідної України, повіз Тарас Шевченко із собою на заслання. Він посадив цю гілочку у казахстанській пустелі. Виросло велике дерево, яке люди назвали вербою Тараса. А потім ще 200 вербичок виростив поет з її гілочок. Вербовий гай у засланні нагадував Шевченкові рідну Україну.

Ведучий:    Слайд 36. Доля України завжди хвилювала Великого Кобзаря. Т.Шевченко вірить у краще майбутнє свого краю.

            І на оновленій землі

            Врага не буде, супостата,

            А буде син, і буде мати,

            І будуть люди на землі.

 

Сторінка «Ми тебе не забудем, Тарасе!» (Слайд 37)

 

Ведучий:  Слайд 38.    9 березня 1861 року Тарасові Григоровичу Шевченку виповнилося 47 років. Прийшло багато святкових телеграм, поздоровлень. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли і друзі. А 10 березня водяна пухлина підступила під серце, дійшла до легенів. Поета не стало.

 

Ведучий:     Шевченко все сподівався, що переїзд в Україну з гарним кліматом поверне йому здоров’я. але хвороба ускладнилась. Всього17 місяців після останньої мандрівки в Україну прожив Шевченко в Петербурзі. Важка хвороба прикувала його до ліжка, в маленькій кімнаті при Академії мистецтв, де він жив.

 

Ведучий:  Слайд 39.    Поховали поета на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі пам’ятали заповіт поета.

 

Вірш «Заповіт»(Слайд 40)

 

Учень:   Два місяці далеко від Вкраїни

               В землі лежав похований Тарас,

               Не встиг купити білої хатини

               Щоб зігрівала пращурів і нас.

 

Учень:    Не встиг зійти і на високі кручі,

               Щоб милуватись обрієм Дніпра,

               Грудьми дихнути, як реве ревучий,

               Строфу для кобзи випустить з пера.

 

Учень:    Та вічний біль і думу про Чернечу

               Ні брат ні друг забути не змогли.

               В травневі дні народ підняв на плечі,

               Щоб ти позбував чужинської землі.

 

 Учень:   Там спорудили з дальніх сіл могилу

               Потрісканії руки кріпаків.

               Мабуть, Господь, послав незламну силу,

               Щоб пам`ять залишалась для віків.

 

Учень:     Багато літ минуло з того часу

                Праправнуки вивчають «Заповіт».

                У Каневі вклоняється Тарасу

                Не тільки Україна – цілий світ.

 

Ведучий:   Слайд 41.     У травні 1861 року труну з тілом Кобзаря було перевезено в Україну. 8 травня його привезли в Канів і похоронили на високій Чернечій горі, поблизу того міста, де Тарас Григорович хотів побудувати собі дім.

 

Учень:      На горі Чернечій, попід самі кручі,

                  Де сумують трави, сизий степ мовчить,

                  Сяють тихо зорі, мов свічки блискучі –

                  Там у домовині наш Шевченко спить.

 

Учень:      Поклонися, Дніпре, передвічний, дужий,

                  Тій святій могилі з-між розлогих нив.

                  Хай озветься хвиля, задзвенить, затужить –

                  Він тебе, Славуто, міцно так любив.

 

Учень:      Поклонися, степе, сивий ти козаче,

                  З-за могил високих, кучерявих трав –

                  Він же тую славу, що її ти бачив,

                  Як ніхто й ніколи славно оспівав!

 

Учень:      Поклонися, земле, низько поклонися

                  Пам’яті Тараса, славного співця,

                  До могили тої серцем пригорнися,

                  Де ж бо більші скарби, як могила ця?

 

Учень:      Поклоніться низько, українські діти,

                  Тій горі, що гордо над Дніпром стоїть,

                  І Тараса – батька віщі заповіти

                  У життя з собою в серці понесіть.

(Діти, вклоняючись, кладуть квіти біля портрета Т.Г.Шевченка.)

Пісня «На високій дуже кручі»).

 

Ведучий:  Слайди 42, 43, 44, 45.   Пам’ятники великому Кобзареві стоять у далекій Канаді, Америці, Франції, Угорщині, Аргентині. Його ім’ям названо вулиці в багатьох містах світу. Вірші поета перекладено 150 мовами світу.

 

Учень:       Уклін тобі, Тарасе,

                   Великий наш пророче,

                   Для тебе вірно б’ється –

                   Те серденько дитяче.

                   За тебе вічно б’ється,

                   За твої заповіти,

                   Чого батьки не зможуть,

                   Те сповнять їхні діти.

 

Учень:    Спи спокійно, Тарасе!

                Нащадки твої

                Словом шани й любові

                Тебе пом`янули.

                І народи Вкраїни

                Заповітів священних твоїх

                Не забули.

(Пісня «Вінок Кобзареві»)

 

Вчитель:  Слайд 46.   Ось і перегорнули ми останню сторінку життя і творчості Т.Г.Шевченка. Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка – вічне.    

          Ми зараз переживаємо становлення нашої вільної держави і Тарас Шевченко зі свого вічного постаменту на Чернечій горі в Каневі дивиться і радіє за всіх нас, за неньку Україну.

     Поезія Шевченка – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. Тож пронесімо, діти, у своєму серці пам’ять про Тараса Григоровича Шевченка крізь все своє життя! Я думаю, що ви ніколи не забудете правдивих і полум’яних слів нашого Кобзаря, і так, як він, будете любити свій прекрасний рідний край, виконувати його заповіти:

 

  Слайд 47.          Свою Україну любіть,

                             Любіть її … Во время люте,

                              В останню тяжкую минуту

                              За неї Господа моліть.

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
25 березня
Переглядів
28
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку