Сценарій "Великий Кобзар у нашій пам'яті"

                          Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»

Вед.За широким морями,за лісами дрімучими,ще й за горами кам’яними був колись край веселий,розкішний і багатий,але заворожений злими людьми,заневолений двома неволями.Одна неволя –панська,а друга-царська.І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди.Світ їм було зав’язано,говорити заказано,ходили німі…

 

Вед.Україна…В одному вже тільки слові і для нашого вуха,і навіть для вуха чужинців ціла музика смутку й жалю.

         Україна-це тихі води і ясні зорі,зелені сади,білі хати,лани золотої пшениці,медовії та молочнії ріки…

        Україна-це марні,обшарпані,голодні люди..,це царське та панське свавілля…

 

                 Сценка «Розрита могила»(вірш)

 

Вед.Але жило й Добро на цій красивій землі,яке при допомозі Бога зростило Людину-велета,Титана духу,який збудив німих і сонних,указав їм шлях до майбутнього.

     … Він був сином мужика,а став володарем у царстві людської культури.!0літ він томився під вагою солдатської муштри,а для волі Росії зробив більше,ніж 10непереможних армій.

        Доля не шкодувала йому страждань,але й не пожаліла втіх,що били із здорового джерела життя.

 

                          Сценк(маленькі діти)

1.Будь-ласка,брате,ти скажи мені,

  Який це образ висить на стіні?

 

2.Приглянься добре,це портрет Шевченка,

   Про нього нині нам казала ненька.

 

3.Про нього в школі нам також казали,

  Для нього ми з квіток вінець сплітали.

 

4.Він книгу віршів,що назвав «Кобзар»,

   Лишив нам в спадщині-як княжий дар.

 

5.Шевченка вірші-це немов перлини,

   Скарб найдорожчий всієї України.

 

6.Бажав він Україні щастя й долі,

   За те літ десять жив у тяжкій неволі.

 

7.Сам цар велів його в Сибір загнати

   І вірні боронив йому писати.

 

8.Яке ім’я його,хто знає з вас?

   Всі знаємо:ім’я його –Тарас.

 

                   «Зоре моя вечірняя»

Вед.Ти слухав Кобзаря?

        Ти чув його печаль,

         Що піснею лилася

         З-під струн?

           Горіла,мов зоря,і сяяла,як жар,

           Висока пісня кобзарських дум.

           Дзвенить вона і досі у серцях,

           Відлунюються в співі журавлів-

           Великим Кобзарем оспівана в віках

           Чарівна мова ріднох землі.

 

Вед.Сьогодні ми зібралися,щоб вшанувати пам’ять Великого Кобзаря. Багато років минуло з того часу,коли народився він «…на українській землі,під українським небом,проте він належить до тих людей-світочів,що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять безсмертя».

 

            Пісня «Не на шовкових пелюшках»

 

Вед.9березня 1814року

        В похилій хаті,край села,

        Над ставом чистим і прозорим

        Життя Тарасику дала

        Кріпачка-мати,вбита горем.

 

  Пісня «Садок вишневий коло хати»

 

                Сценка «Тарас і мати»

Мати: Як гірко,як нестерпно жаль,

           Що долі нам нема з тобою!

           Ми вбогі,змучені раби,

           Не маєм радісної днини,

           Нам вік доводиться робить,

           Не розгинать своєї спини.

           Промовши слово-і нагай

           Над головою люто свисне.

           І так усюди-з краю в край

           Лютує панство ненависне.

           Росте неправда на землі

           Згорьованій,сльозами змитій,

           О любі діточки малі,

           Одні залишитесь на світі!

           Ну хто замінить вам мене,

           Мої ви квіти нещасливі,

           Коли безжальна смерть зітне

           Мене на довгій панській ниві?

 

Тарас(дивиться на хату)

           У тій хатині, у раю,

           Я бачив пекло…Там неволя.

           Робота тяжкая,ніколи

           І помолитись не дають.

(дивиться на матір і обнімає її)

           Там матір добрую мою

           Ще молодую-у могилу

           Нужда та праця положила.

           Там батько,плачучи з дітьми

            (А ми малі були і голі),

            Не витерпів лихої долі,

            Умер на панщині!..А ми

            Розлізлися межи людьми,

            Мов мишенята.

 

Сценка «Тарас і Оксанка»

Тарас:Ми вкупочці колись росли,

           Маленькими собі любились.

 

Оксана:А матері на нас дивились

              Та говорили,що колись

              Одружимо їх.Не вгадали.

 

Тарас:Старі зарані повмирали,

           А ми малими розійшлись

           Та вже й не сходились ніколи.

                       (Виходить)

 

          Інсценізація вірша «Мені 13-ий минало»

Оксана:Чом же плачеш ти?Ох,дурненький Тарасе?Давай я сльози витру.Не 

             сумуй,Тарасику,адже кажуть,найкраще від усіх ти читаєш,найкраще за всіх

             співаєш,ще й,кажуть,малюєш.От виростеш і будеш малярем.Еге ж?

 

Тарас:Еге ж,малярем.

 

Оксана:І ти розмалюєш нашу хату

 

Тарас:Еге ж.А всі кажуть,що я ледащо і ні на що  не здатний.Ні,я не ледащо.Я буду таки 

           малярем.

 

 

Вед.Хоче малювати,

       Прагне він до знань,

       Та за це багато

       Зазнає знущань.

 

Вед:Нишком він малює

        Статуї в саду,

        Вночі пише вірші

        Про людську біду…

 

    Інсценізація «На Великдень на соломі»

 

Вед.Шевченків «Кобзар»-це Біблія українського народу,це книга,якій судилося бути безсмертною,бо сам народ визнав її своєю книгою.І народ,який має такого поета як Шевченко,і таку вічну книгу як «Кобзар»-безсмертний.У цій книзі переплелися доля селянки-кріпачки з долею всієї неньки-України,боротьба гайдамаків та козаків з боротьбою народу за щастя і волю.Автор зібрав у ній кожну сльозинку,найменший стогін кріпака.В багатьох хатах українців сьогодні можна побачити портрет Тараса Шевченка,заквітчаний вишитим рушником, а на столі лежить його збірка «Кобзар».

 

Вед.Бог і Біблія у хаті,-

       І Шевченко І Буквар,-

       Той духовно є багатий,

       Хто береться за «Кобзар».

 

Вед. По «Кобзарі» отім святім

        Учились грамоті щасливо,

        Росли задумані від дум,

        Гострили гнів за Катерину,

        І клали в серце тихий сум

        За слізну долю удовину.

 

Вед.Перед нами Шевченків «Кобзар».Довголітнє і прекрасне життя безсмертної цієї 

       книги,яку читали сучасники великого поета,їхні діти,внуки і правнуки,наші  

       прадіди,діти й батьки.А сьогодні в рядки «Кобзаря» вчитуємося і ми.

 

                      Пісня «По діброві вітер віє»

 

Вед.Пропонуємо вашій увазі інсценізацію уривка із поеми «Тополя»

 

                   Пісня «Плавай-плавай,лебедонько»

 

Вед.Для Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем творчості,а згустком

       крові,що запеклася в його серці.І дівчина-наймичка,і покритка,і вдова,і мати,що

       народила кріпака,-це символ долі всього жіноцтва,які злилися в поезії Кобзаря у

        величний,багатостраждальний образ України-матері.Доля кріпачки у Шевченкових

        творах завжди трагічна,бо такою вона була у жінок в поетовому житті.

 

 

                            Сценка «Катерина»

 

Вед.Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні,а й високо-моральні.Найбільша заслуга Великого Кобзаря не в тому,що він показав знівечену жіночу долю,а в тому,що підніс жінку-кріпачку на найвищий п’єдестал чистоти,глибини й вірності почуттів,моральної краси і материнської величі.Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвітлішим образом,естетичним уособленням краси,ніжності й благородства.

 

                               Сценка «Наймичка»

 

Вед.Отаке-то на сім світі

        Роблять людям люди!

        Того в’яжуть,того ріжуть,

        Той сам себе губить…

                А за віщо?Святий знає,

                Світ,бачся,широкий,

                Та нема де прихилитись

                В світі одиноким.

        Тому доля запродала

        Од краю до краю.

        А другому оставила

        Те,де заховають.

                 Де ж ті люди,де ж ті добрі,

                  Що серце збиралось

                  З ними жити,їх любити?

                  Пропали,пропали!

 

         Сценка «Лебедин»

 

Вед.Шевченків «Кобзар»-це книга,творена горем і сльозами,гнівом і надією.В одному народному переказі говориться,що Шевченко усі людські болі списував у свій «Кобзар».І на любов народ відповідав любов’ю.

 

                    Пісня «Слово Кобзаря»

 

Читець:  На горі Чернечій,на горі зеленій,

               Де сумують трави і цвітуть квітки,

               Скарб лежить предивний,в домовині темній-

               Віщого Шевченка білії кістки.

               Там Славута здаля грає попід кручі

               Сизий степ з-над моря дивиться,мовчить,

               Сяють тихо зорі,мов свічки блискучі-

               У могилі Батько сном довічним спить.

                            Поклонися,Дніпре,предвічний,дужий

                            Тій святій могилі з-між розлогих нив,

                            Хай озветься хвиля,задзвенить,затужить-

                            Він Тебе,Славуто,міцно так любив!

                            Поклонися,степе,сивий ти козаче,

                            З-за могил високих,кучерявих трав-

                            Він же тую славу,що її ти бачив,

                            Як ніхто ніколи,славно оспівав.

                  Поклонися,земле,низько поклонися

                  Пам’яті Тараса,славного співця,

                  До могили тої серцем пригорнися,

                  Де ж бо більші скарби,як могила ця?

                  Поклоніться низько,українські діти,

                  Тій горі,що гордо над Дніпром стоїть,

                  І Тараса-Батька віщі заповіти

                  У життя з собою в серці понесіть.

 

Вед.Над Дніпром і над Невою,

       За Уралом-всюди

       Тобі пам’ятники світлі

       Збудували люди,

 

Вед.І ми з гордістю можемо сказати:

       Спи спокійно,Поет,

        Ми-нащадки твої

        Пронесли крізь віки твоє ім’я,

        Крізь колючі вітри,крізь жорстокі бої

        України сини незборимі.

 

Вед.Спи спокійно,Поет,

        Образ огненний твій

        Не зітерти ні бурі,ні часу,

           В українській сім’ї-славній,вольній,новій,

           Ми тебе не забули,Тарасе!

 

                    Пісня «Поклін Тобі Тарасе!»

 

Вед.Минуло____роки від дня народження Т.Шевченка-славного сина українського народу,але й сьогодні його слово живе між нами.Шевченко-це наша душа,наша мудрість,наша сила.Які б нещастя і муки не випадали на долю нашого народу,він вистоїть,якщо з ним буде Шевченко,його слово.Він завжди підтримував і підтримуватиме нас,додаватиме снаги.Тож нехай «Заповіт»Великого Кобзаря стане заповітом для нас у справі збереження мови народу,звичаїв,пісень.Нехай вогонь його душі запалить у ваших серцях іскру Віри,Надії,Любові до рідної землі,свого народу.

 

Вед.Отже,Тарас Шевченко прийшов відкрити нам стовпи,на яких тримається людина і людський світ.Він оспівав Любов і Красу,Добро і Правду,щоб ми зробили це своєю вічною піснею.

 

Вед.На цьому вечір,присвячений пам’яті великого Пророка українського народу,нашого видатного земляка Т.Г.Шевченка оголошується закритим.

 

                                 «Заповіт»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       Сценка «Катерина»

Сидить батько кінець стола,

 На руки схилився;

Не дивиться на світ божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоніц,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

                «Що весілля,доню моя?

                 А де ж твоя пара?

                Де світилки з друженьками,

                Старости,бояре?

                В Московщині,доню моя!

                Іди ж їх шукати,

                Та не кажи добрим людям,

                Що є в тебе мати.

                Проклятий час-годинонька,

                Що ти народилась!

                Якби знала,до схід сонця

                Була б утопила…

                Здалась тоді б ти гадині,

                Тепер-москалеві…

                Доню моя,доню моя,

                Цвіте мій рожевий!

               Як ягодку,як пташечку,

                Кохала,ростила

                На лишенько…Доню моя,

                Що ти наробила?..

                Оддячила!..Іди ж,шукай

                У Москві свекрухи.

                Не слухала моїх річей,

                То її послухай.

                Іди,доню,найди її,

                Найди,привітайся,

                Будь щаслива в чужих людях,

               До нас не вертайся!

               Не вертайся,дитя моє,

               З далекого краю…

              А хто ж мою головоньку

              Без тебе сховає?

              Хто заплаче надо мною,

              Як рідна дитина?

               Хто посадить на могилі

               Червону калину?

              Хто без тебе грішну душу

              Поминати буде?

             Доню моя,доню моя,

             Дитя моє любе!

             Іди од нас…!

Ледве-ледве      поблагословила:

                  «Бог з тобою!»-

Та,як мертва,

На діл повалилась…

      Обізвався старий батько:

                             «Чого ждеш,небого?»

Заридала Катерина

Та бух йому в ноги:

       «Прости мені,мій батечку,

        Що я наробила!

        Прости мені,мій голубе,

        Мій соколе милий!»

«Нехай тебе бог прощає

Та добрії люде;

Молись богу та йди собі-

Мені легше буде».

             Ледве встала,поклонилась,

              Вийшла мовчки з хати;

              Осталися сиротами

             Старий батько й мати.

              Пішла в садок у вишневий,

              Богу помолилась,

              Взяла землі під вишнею,

              На хрест почепила;

              Промовила:

«Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю,чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихітка

Надо мною ляже

Та про долю,моє горе,

Чужим людям скаже…

Не розказуй,голубонько!

Де б ні заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люди не займали.

Ти не скажеш…ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!..лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь,дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!»

                     Пішла селом,

                     Плаче Катерина:

                     На голові хустиночка,

                     На руках дитина.

                     Вийшла з села-серце мліє;

                     Назад подивилась,

                     Покивала головою

                     Та й заголосила.

                                    «Тополя»

Не слухала стара мати,

Робила,що знала;

Все бачила чорнобрива,

Сохла і мовчала.

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?

         «Бабусенько,голубонько,

Серцемоє,ненько!

Скажи мені щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив,здоров,чи він любить,

Чи забув-покинув?

Скажи ж мені,де мій милий?

Край світа полину!

Бабусенько,голубонько,

Скажи,коли знаєш!

Бо видає мене мати

За старого заміж.

                Любить його,моя сиза,

                 Серце не навчити.

                 Пішла б же я утопилась-

                 Жаль душу згубити.

                 Коли нежив чорнобривий,

                  Зроби,моя пташко,

                  Щоб додому не вернулась…

                  Тяжко мені,тяжко!

                   Там старий жде з старостами…

                  Скажи ж мою долю!

«Добре,доню;спочинь трошки…

Чини ж мою волю.

Сама колись дівовала,

Теє лихо знаю;

Минулос-навчилася,

Людям помагаю.

Твою долю,моя доню,

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала»

             Пішла стара,мов каламар

             Достала з полиці.

                              «Ось на тобі сего дива!

                               Піди до криниці;

                               Поки півні не співали,

                                Умийся водою,

Випий трошки сего зілля-

Все лихо загоїть.

Вип’єш-біжи якомога;

Щоб там ні кричало,

Не оглянься,поки станеш

Аж там,де прощалась.

Одпочинеш;а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз;не приїде-

Втретє випить треба

За перший раз,як за той рік,

Будеш ти такою;

                      А за другий-серед степу

                       Тупне кінь ногою.

                       Коли живий козаченько,

                       То зараз прибуде.

                    А за третій…моя доню,

                     Не питай,що буде.

                     Та ще,чуєш,не хрестися,

                     Бо все піде в воду.

                      Тепер же йди,подивися

                       На торішню вроду!.

Взяла зілля,поклонилась:

                   «Спасибі,бабусю!»

Вийшла з хати:

                  «Чи йти,чи ні?

                   Ні,вже не вернуся!»

Пішла,вмилась,напилася,

Мов не своя стала,

Вдруге,втретє,та,мов сонна,

В степу заспівала:

                      «Плавай,плавай,лебедонько,

                      По синьому морю,

Рости,рости,тополенько,

Все вгору та вгору!

Рости тонка та висока,

До самої хмари,

Спитай бога,чи діжду я,

            Чи не діжду пари?

                   Рости ж,серце-тополенько,

                        Все вгору та вгору;

                    Плавай,плавай,лебедонько,

                      По синьому морю!»

Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала.

Зілля дива наробило-

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари;

Тонка-тонка та висока-

До самої хмари.

 

 

 

 

 

 

                            Наймичка

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу…

Аж злякався.Ганна шепче: