Сценарій виховної години "Незгодні: подвиг волинських дисидентів"

                    Незгодні: подвиг волинських дисидентів

                    Сценарій виховної години для учнів 11-го класу

Мета: ознайомити учнів з дисидентським рухом на Волині, його ключовими постатями;  розкрити значення боротьби волинських дисидентів проти тоталітарної системи. Удосконалювати вміння аргументовано доводити власні твердження.  Розвивати прагнення мати активну життєву позицію,   бути правдивим. Виховувати почуття патріотизму.

Обладнання: портрети волинських дисидентів,  книжкова виставка з теми,      національна символіка (державний герб, прапор України, кетяги калини), два стенди.

Виховний захід відбувається в класі. Біля дошки з одного боку знаходиться стенд з книгами, статтями із журналів, газет,  в яких є матеріали про волинських дисидентів, їхню творчість  та їхній час. Над стендом розміщені портрети волинських дисидентів. З  іншого боку дошки розташований стенд, прикрашений державним прапором України, кетягами калини. На дошці  записані тема заходу та епіграфи:

Бог ненавидить брехунів; чесні люди, які завжди говорять правду, є у великій   пошані в Нього (Біблія, книга Притч, 12:22)

Єдина стеля мистецтва – правда (Ліна Костенко)

Pyx oпopy  1960 – 80-x poкiв став своєрідним гeнетичним кoдoм подій,  які пpивeли  дo незалежнoстi Укpaїни (Георгій Касьянов)

Захід розпочинають  троє читців, які стоять біля дошки.

Читець 1 (читає вірш Л. Костенко «Вирлооке сонце»)

Вирлооке сонце
сідає на чорну скелю.
З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.
Небосхил для людини –
якраз відповідна, стеля.
Піднімеш думку – і не розіб'єш їй тім'я.
Майстрували нам стелю до млості, до одуру,
із найкращих ідей, з настановами згідно,
знявши мірку з пресованих бовдурів
і пружинно-спіральних негідників.
Спіральним зручно.
Високим не дуже.
Високим зроду таке не личило,
щоб те, за що ладен віддати душу,
думку твою підгинало й калічило.
Високі думки в'юнитись не вміє.
Впиралась чолом у погашені гасла,
крізь товщу стелі росла в надію
і, як свіча, без повітря гасла.
Боліла правдою. Плакала віршами.
Чистими ранами революції зяяла.
Училась мовчати. На бантині вішалась.
Або йшла милуватись північним сяйвом.
Морозами бита, муштрована покиддю,
виходила сива з тих академій.
На довгих столах вимирала покотом
від різних редакторських епідемій.
А люди питають:
– Де геніальні повісті?
Де думка епохи, весела й печальна?  –
Поїхала у закритому поїзді.
Похована на цвинтарі мовчання.
Слухайте, ви, що ідеї розплямкали,
чиїми руками ту стелю роблено,­ –
воскресла думка, встає над уламками,
живою водою правди покроплена!
Золото мистецтва з переляком сплавити,
добути з брехні – ненадійна алхімія.
Єдина стеля мистецтва –
правда.
Піднімеш поезію – і не розіб'єш їй тім'я.

Читець 2 (читає уривок з вірша В. Симоненка «Злодій»)

Де вони, ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Читець 3 (читає поетичні рядки Б. Мозолевського)

Фридрих Энгельс! Сожгите же сами

Все, что стало карточным домиком:

Внуки сердце сверлят мне своими глазами –

Не могу быть перед ними комиком.

Вчитель стає перед читцями. Після свого слова стає збоку від читців.                             

Вчитель. Ці сміливі слова, що будили думку, зачіпали за живе і спонукали до переосмислення   радянських реалій життя,  були написані в роки хрущовської відлиги  –  періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Як відомо, цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, деяким послабленням цензури, поверненням в рідні домівки багатьох патріотів, кинутих у радянські в’язниці, табори та виселених на заслання. Загартовані випробуваннями на Колимі, Соловках, Магадані, Воркуті, в чужинських шахтах і рудниках, на лісоповалах і рибних промислах Північного Льодовитого океану, ці українці акумулювали в собі велику силу протесту, потужне енергетичне поле, яке формувало своєрідну ауру на західноукраїнських землях.

Прагнення влади будь-що втримати суспільство під своїм контролем та проводити десталінізацію (тобто ліквідацію найбільш одіозних проявів сталінізму) тільки у визначених межах неминуче вело до її конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення.

Тож в кінці 1950-х років на Україні виникла нова форма опозиції – дисидентство.  «Незгідні» висували реальну альтернативу тоталітарному режимові, а саме пропонували забезпечити суспільство реальними, а не формальними громадянськими, релігійними та національними правами, а також запобігти наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – антирелігійна кампанія, моральний занепад суспільства.

Вагомий внесок у рух опору зробили і волиняни. Багатьох з них пошановано як борців за демократію і права людини у всьому світі. Сьогоднішня наша зустріч  присвячена подвигу цих відважних людей у період середини 1960-х – початку 1980-х років. Вони мали мужність кинути виклик системі, її фальші і неправді тоді, коли відбувалася реанімація сталінізму, а Україною прокотилися нові хвилі політичних репресій проти незгодних.

Читці відходять до стенду з національною символікою. До дошки виходять двоє ведучих.

Ведучий 1. Отже, почнемо з Валентина Мороза – одного з лідерів дисидентського руху на Волині, викладача Луцького, а пізніше – Івано-Франківського педінститутів. Новітня українська історія змусила його  думати і шукати відповіді на непрості питання. Не випадково до молодого викладача потяглися студенти, хоч не всі сприймали те намагання його думки пробитися крізь тодішні офіційні шори. Як згадує Леся Ковальчук, їхній улюблений викладач не ставив себе вище, не намагався проповідувати, але й не приховував своїх знань, які стосувалися не лише історії, а й літератури, філософії. Справжній феєрверк інтелекту, знань, думки, яка розривала невидиму стіну, обрушував на співбесідників Валентин Мороз у розмовах з Дмитром Іващенком, Костею Шишком та своїми студентами.

Ведучий 2. Валентин Мороз, і справді не злякався могутньої репресивної машини, вів себе гідно і на луцькому процесі у січні 1966 року, і під час першого чотирирічного ув’язнення. Більше того, саме у в’язниці – в Україні, Мордовії, у сумнозвісній Володимирській тюрмі він обдумує, аналізує і пише свій знаменитий «Репортаж із заповідника імені Берії». Назва розділів його вельми промовиста: «Розправа над думкою», «Нащадки Єжова і Берії», «Імперія гвинтиків», «На руїнах особистості».

Ведучий 1. Короткий період перебування на свободі непокірний дисидент використовує для написання серії яскравих, образних публіцистичних статей: «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан». Русифікація, проблеми суспільної моралі, проблеми тодішнього національного буття тощо становили проблематику і зміст цих статей.

У своєму виступі на закритому суді у 1970 році сміливо заявив, що не збирається доводити свою невинність, що його судять не за вину, а за переконання, вільну думку.

Мороза засудили тоді до шести років спецтюрми, трьох роки таборів особливого режиму і пяти років заслання  –  разом 14 років позбавлення волі.

Ведучий 2. Однак до кінця цей строк дисидент не відбув. Страдницькою долею українського інтелігента зацікавилася міжнародна громадськість, і в результаті договору між урядами США і СРСР Валентина Мороза та чотирьох інших радянських дисидентів обміняли на двох радянських резидентів. 27 квітня 1979 року Мороза відправили до Сполучених Штатів.

Ведучий 1. Дмитро Полікарпович Іващенко працював учителем української мови та літератури на Волині. Разом із своєю дружиною, вчителькою Вірою Мисан, в школі № 3 міста Луцька обладнав багатий літературний кабінет, видавав рукописні літературні альманахи і журнал «Слово юних». Водночас Дмитро Іващенко виступав у пресі зі статтями з питань української мови та літератури. Перед арештом він працював асистентом кафедри української мови та літератури у Луцькому педагогічному інституті, де викладав українську літературу. Тоді ж потоваришував з Валентином Морозом, за порадою якого дістав від Михайла та Богдана Горинів видану в Мюнхені 1964 р. книжку «Вивід прав України». Зроблені власноруч три фотокопії читалися друзями та знайомими. Від Михайла Гориня через студенток Толі Панас і Лесі Ковальчук отримав зі Львова рукопис статті «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», яку, передрукувавши на друкарській машинці в кількох примірниках, поширював серед знайомих. Передрукував також статті «З приводу процесу над Погружальським», «Відповідь матері В. Симоненка – Щербань Г.Ф.», «Лист до письменниці Ірини Вільде та її земляків, які бояться правди» та ін.  і давав їх читати широкому колу знайомих. Цього було достатньо, аби його заарештували разом з Валентином Мороза.  Їх арешт відбувся в один день – 1 вересня 1965 року.

Ведучий 2. Справа велася в Луцьку. Їх звинувачували у проведенні націоналістичної антирадянської пропаганди й агітації (ч. 1 ст. 62 КК УРСР) та у створенні антирадянської організації (ст. 64 КК УРСР). Система допитала десятки людей. Підсудні підтвердили інкриміновані факти поширення літератури, але заперечували звинувачення в організаційній діяльності.

У листопаді 1965 року в ЦК КПУ надійшов колективний лист із вимогою гласності у справі заарештованих у серпні-вересні українських інтелігентів. Листа підписали кінорежисер Сергій Параджанов, авіаконструктор Олег Антонов, письменниця Ліна Костенко та інші відомі люди. Це був перший колективний протест проти репресій. Однак суд виніс вирок: Валентин Мороз – 4 роки ув’язнення в таборах суворого режиму. А Іващенку як учаснику війни, що мав державні нагороди, «суд, не дивлячись на особливу небезпеку злочину», «проявив гуманність» і присудив 2 роки таборів.

Ведучий 1. Похмурі будні ув’язнення не вбили в ньому прагнення свободи слова і духу. Він вів щоденник, займався самоосвітою, продовжував писати вірші. Дмитро Іващенко постійно перебував у творчому тонусі, його присутність створювала атмосферу духовного піднесення. Навіть кримінальники не приховували до нього поваги.

Ведучий 2. Звичайно, така подія не могла не вплинути на робочу атмосферу в Луцькому педінституті. Терор здійснювався проти тих, хто так чи інакше був пов’язаний з підсудніми. Передусім це торкнулося тих студентів, які відвідували вечори, організовані Валентином Морозом та Дмитром Іващенком. Так, комсомольські збори  Луцького державного педінституту ім. Лесі Українки рішуче відмежувалися від студенток 4-го курсу історико-філологічного факультету Анатолії Панас, Лесі Ковальчук та Марії Мельничук. За вимогою колишніх товаришів їх позбавили студентських та комсомольських квитків.

Ведучий 1. Миколу Коца, викладача сільськогосподарського технікуму на Тернопільщині, арештували 26 жовтня 1967 року. За поширення власних антикомуністичних листівок, побудованих на основі вірша Василя Симоненка «Курдському брату», оздоблених гербом України, тризубом та епіграфом  з вірша Тараса Шевченка «Борітеся, поборете». Розповсюджував він їх у Тернополі, Підволочиську, Волочиську, Хмельницькому, Києві, Дубні, Луцьку та в інших місцевостях. Всього виготовив близько сотні штук листівок, розмноживши фотоспособом.

Ведучий 2. Обласний суд Тернопільської області у квітні 1968 р. засудив Миколу Коца «лише» на 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. Потрапив у концтабір № 11 селища Явас у Мордовії. Там його посилали працювати на різні шкідливі роботи, в цехи, переповнені парами ацетону, пилюки. Від цього зашкутильгало серце, звалився з ніг. Поклали у табірну лікарню. Через кілька тижнів підвівся на ноги. Порятував земляк із 25-річним терміном Іван Покровський – забрав на роботу до себе в електроцех, де умови праці були менш шкідливими для здоров’я.

    За неповних шість з половиною років Микола Коц побував у чотирьох концтаборах Мордовії, після чого його відправили на Урал. Там у місцевому промкомбінаті працював вантажником, дроворубом, робітником електростанції, деякий час – у радгоспі.

Ведучий 1. Після повернення на Волинь у 1979 році стикнувся з моральним приниженням – місцеві чиновники під різними приводами відмовлялися давати прописку, дозвіл на працевлаштування. Таке знущання тривало 5 місяців. З труднощами вдавалося знаходити людей, які погоджувалися прийняти на квартиру.  Доводилося ночувати і на залізничних вокзалах, і у вагонах поїздів, і у знайомих колег по нещастю.  Лише на особистому прийомі в начальника паспортного відділу у Міністерстві внутрішніх справ, де Микола заявив: «Або пропишіть, або відправте назад у концтабір», йому дозволили прописку. Та й після прописки він міг влаштуватися лише робітником на будівництво.

Ведучий 2. Та імперська машина не «зламала» Миколу Коца. Він демонстративно відмовився брати участь у комуністичній практиці виборів будь-якого рівня, ходити на будь-які комуністичні демонстрації, виходити на комуністичні суботники тощо. Так поводився до самого краху СРСР.

Ведучий 1. Феноменом, нечуваним у світі, але й досі належно не поцінованим у нашому суспільстві, вважають волинянина Данила Шумука (народився 30 грудня 1914 року у селі Боремщина Володимир-Волинського повіту, нині Любомльський район). 42 роки 6 місяців і 7 діб відбув він в увязненні (у польських, німецьких і російських тюрмах, таборах та засланнях). Член Української Гельсінської групи, автор самвидаву. 12 січня 1972 року, під час чергового «покосу» української інтелігенції, був заарештований (восьмий раз за час всієї своєї боротьби за незалежність України). В липні цього ж року Київський обласний суд виніс жорстокий вирок: 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

Ведучий 2. Один з найвідоміших дисидентів із Волині – Євген  Сверстюк, видатний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один з його  інтелектуальних лідерів. Він народився 13 грудня 1928 року у селі Сільце Горохівського району. Саме Євген Сверстюк у співавторстві з Іваном Світличним написав один з найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років памфлет «З приводу процесу над Погружальським» про спалення Центральної наукової бібліотеки в Києві, коли згоріла велика кількість українознавчої літератури і документів. В памфлеті відстоювалась думка, що пожежа – закономірний результат наступу російського великодержавного шовінізму. Широко розповсюджувалися у самвидаві і есе «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На мамине свято», їх часто передавали радіостанції «Свобода», «Голос Америки».

Ведучий 1. Євгена Сверстюка заарештували в 14 січня 1972 року. Слідство тягнулося більше року, хоча розслідувати особливо було нічого — всі свої твори, інкриміновані як антирадянські, Сверстюк підписував своїм прізвищем. Слідчих не цікавили факти, їх  цікавила відмова Сверстюка від своїх позицій і визнання «вини». Врешті-решт  Євгена Олександровича засудили на максимальний термін – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Вирок 12 років згодом мені вже не здавався жахливим, коли зважилось, скільки людей … народилось і несе кару невольницького життя, так і не зважившись ні разу у житті бути вільним» – написав він пізніше. Але не слід забувати, що Євгену Сверстюку, як і багатьом іншим політв’язням радянських концтаборів доводилося терпіти моральні та фізичні знущання поряд з огидним світом кримінальних злочинців і «блатної братії».  Проте навіть у тих нестерпних умовах Євген Сверстюк знаходив можливість перекладати твори Шиллера, Гете, Кіплінга, Тютчева, писати власні вірші і навіть досить відверто листуватися (щоправда ця відвертість трималася за рахунок високого інтелектуального рівня співбесідників, до якого цензура просто не дотягувала).

Ведучий 2. Знаковою постаттю також є волинська дисидентка Наталія Хомівна Каразія.  У 1963 р. вона завершила роботу над вісімсотсторінковим романом «Надія», в якому описала свої багаторічні поневіряння по лікарнях. На цей роман дав розгорнутий аналіз тоді ще молодий київський критик Іван Дзюба. Знайомство з Іваном Дзюбою виявилося доленосним і привело Наталію Каразію в коло дисидентів. Спочатку Іван Дзюба познайомив її з Іваном Світличним та волинянином Євгеном Сверстюком, який мешкав у Києві. Трішки пізніше Наталія Каразія стала спілкуватися з Аллою Горською, Людмилою Семикіною та іншими яскравими особистостями того часу. Найбільше ж обдарована колківчанка здружилася з Михайлиною Коцюбинською. Протягом десятиліть переписувалися ці дві видатні жінки, ділилися своїми думками, враженнями, проблемами, давали оцінку тій складній ситуації несвободи, яка панувала в Україні.

Ведучий 1. У 1972 році вона була затримана у Києві, в неї вдома у Колках працівники КДБ провели обшук і конфіскували щоденники, листи та рукописи, які відтоді зникли. Причиною усьому був самвидав.

Першою неформатною працею, яку передруковувала і розповсюджувала активістка руху, став твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Пізніше вона передруковувала «Репортаж із заповідника імені Берії» Валентина Мороза, твори інших українських (і не лише) «незгідних».

Усередині 1980–х рр. Каразія стала членом Української Гельсінської Спілки, де активно почала співпрацювати з В’ячеславом Чорноволом, друкуючи на його прохання номери відновленого самвидавівського «Українського вісника», допомагала редагувати газету «Молода Україна».

Ведучий 2. Не можна не згадати Костянтина Шишка, поета, який належав до тієї когорти митців-шістдесятників, яку свого часу Ліна Костенко означила як коло поетів-страдників. Поет не був осторонь сумнозвісного Луцького процесу над політв’язнями Валентином Морозом та Дмитром Іващенком, за що й потрапив у число неблагонадійних. Не боючись наслідків, поет-шістдесятник на повний голос заявив: «Ми ж не підпільна організація, ми – нація!» (збірка «Сльоза олії золота»). Як наслідок, його виключили з партії, звільнили з роботи, а головне  – не давали публікуватись. У 1965 році голова партійної організації Волинського обкому ЛКСМУ визначив: «...не місце т. Шишку в партії, не місце йому і в школі, хоча він має диплом про закінчення педвузу, позаяк т. Шишку не можна довірити виховання підростаючого покоління, нашої зміни, нашої надії». Та волинянин не зневірився, продовжував слідувати своїм принципам.

Ведучі відходять до стенду з національною символікою, до дошки підходять троє читців.

Читець 1 (читає вірш О. Ковальчук «Колискова для В. Мороза-молодшого»)

Зимові жур-птиці на вікнах

І крила, й хвости розпустили …

Як добре: нікого не видно.

Помолимось, хлопчику милий.

На людях у ранах – найважче:

У вирі бездум’я і глуму

Боїшся ти, що в душу болящу

Хтось знов з насолодою плюне.

Та ніч промине і промінно

Ще обрій засяє для тебе.

Й побачиш: жур-птиці, дитино,

Жар-птицями зринуть у небо.

Вчитель стає перед читцями. Після свого слова  і бесіди стає збоку від читців.

   Вчитель. Повоєнне покоління українських патріотів знову підняло прапор боротьби, обравши мирні форми. Не оминуло це явище і терени Волині, де також піднялися на боротьбу свідомі українці – патріоти, такі як Валентин Мороз, Дмитро Іващенко, Наталія Каразія, Микола Коц, Костя Шишко, Євген Сверстюк ... Саме завдяки їхній наполегливості та зусиллям Волинь стала важливим регіоном українського дисиденства, що не могло не сприяти та вплинути на досягнення багатостолітньої мети – здобуття Україною незалежності.

Так, дисиденти своїми творами і діяльністю становили небезпеку для радянської держави. Але не слід забувати, що ця держава нахабно й облудно порушувала права людини, які були записані в міжнародних документах і Конституції УРСР,  і вважала за крамолу правдиве слово, все робила для того, щоб перетворити українців в радянський народ. В цих умовах позиція дисидентів, зокрема, з Волині, набувала неоціненної ваги.

До них вороже ставилася більшість. Boни дoбpe знали, щo їх oчiкyють матеpiальнi злиднi, пepeслiдyвaння, табopи, знyщaння, тopтypи i смеpть. I все ж таки вони зaлишалися вірними собі  та ідеалам правди. І це був справжній подвиг.

Запитання учням

В чому для мене волинські дисиденти можуть бути прикладом? І чому?

Читець 2. Актуальними були і залишаються слова Євгена Сверстюка: «Розстібніть свої Сталіни, не бійтеся вдихнути свіже повітря! Перестаньмо поклонятися вождям: вони приходять і відходять, а народ вічний – наш, український народ».

Читець 3 (читає поетичні рядки В. Симоненка)

Воскресайте, камінні душі,

Розкривайте серця й чоло,

Щоб не сказали про вас

                                   грядущі:

«Їх на землі не було».

Вчитель. На цьому наш виховний захід добігає свого завершення. Нехай наше життя буде сповнене тої любові до Батьківщини, яку проявили відважні волиняни – волинські дисиденти!