Сценарій виховного заходу "І Я ОСПІВУЮ СВІЙ КРАЙ, ЗАВЖДИ ДО НЬОГО СЕРЦЕМ ЛИНУ"

І Я ОСПІВУЮ СВІЙ КРАЙ, ЗАВЖДИ ДО НЬОГО СЕРЦЕМ ЛИНУ

 

Мета: Навчати пізнавати, поважати себе та інших, розвивати культуру моральних почуттів, культуру відносин, духовність, виховувати почуття людської гідності.

Місце проведення: читальна зала, прикрашена фотографіями, напис “Моє село для мене – рай. Його ставки, ліси, долини. І я оспівую свій край, завжди до нього серцем лину.Т.Коваленко ”.

 

Моє село для мене – рай.

Його ставки, ліси, долини.

І я оспівую свій край,

Завжди до нього серцем лину

Т.Коваленко

 

Вступне слово куратора: Доброго дня, шановні колеги, гості, студентство!

Група Т -41 і я, її керівник, запросили всіх Вас на виховну годину : “І я оспівую свій край, завжди до нього серцем лину”.

Сьогоднішня виховна година є своєрідним звітом групи за проведену ними трирічну роботу по вивченню, дослідженню рідного краю, його історії, побуту, традицій.

До цієї теми ми прийшли не відразу, а поступово, готуючи себе до сприймання матеріалу (з народознавства).

На попередніх виховних годинах ми розглядали цікаві теми, які готували нас до сьогоднішньої: “Народні прикмети”, “Моя перша священна історія”, “Хата моя, біла хата”, “Рушники ви мої, рушники”, “Витинанка як вид мистецтва”, “Мамина пісня колискова”, “Калина з маминої пісні”.

Тема сьогоднішньої виховної – не випадкова, саме тому, що походить вона на весні, в період, коли все пробуджується, розквітає і зове до життя.

У складному переплетенні сучасних економічних, соціальних, педагогічних проблем цивілізації людство все частіше звертається до моралі, гуманізму і культури, вбачаючи в них реальний шлях свого виживання і майбутнього процвітання.

Без пробудження совісті, обов’язку, людяності і відповідальності, без оздоровлення морально-психологічного клімату у всіх сферах життєдіяльності навряд чи можна розраховувати на докорінні зміни в Україні.

 

Ведуча: Для кожної людини найрідніша і найдорожча та земля, де вона народилася і виросла. Недарма ж у народі кажуть: „Де рідний край, там і рай, а де чужина – там домовина”. Бо у своєму рідному краю кожна травинка людині допомагає, кожна квіточка дарує усмішку, кожна пташечка співає тільки для тебе. „Людина без Вітчизни – що соловей без пісні”. А справжню тугу за рідним краєм людина відчуває тоді, коли розлучається зі своєю стороною. „Кожна рослинка на своєму корені росте”. А хіба вона зможе рости без коріння? (Ні!) Звичайно, рослина без кореня не може рости, вона висихає. І хоч людина – не рослина, але без свого рідного коріння, без рідні, без Батьківщини вона не зможе повністю себе реалізувати, як особистість. Кажуть, що в рідній хаті і стіни допомагають, і це правда. У себе вдома кожна людина впевнена в собі, вона вільно почувається, знає багато такого, що дозволяє їй відчувати себе сміливою і сильною.

 

Де зелені хмари яворів

Заступили неба синій став,

На стежині сонце я зустрічав,

Привітав його і запитав:

Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські шпилі,

Де ж найкращий на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:

– Правда, все я бачу з висоти

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!

Д.Павличко

 

Ведучий: А й справді, тебе ж оточують рідні люди, родичі, друзі і такий самий менталітет, і тоді легко і просто у звичайній обстановці. А рідна земля, як мати – добра, щира, мила. Вона готова захистити кожного з нас. Але в свою чергу людина повинна бути готова захистити і свою землю, заради неї піти у бій, на подвиг, коли це необхідно, тобто бути справжнім патріотом своєї Батьківщини. А в мирний час – самовіддано трудитись, щоб твоя країна була багатою і щоб усім жилось добре, заможно, безпечно.

 

Ґрунт України – це не просто чорнозем, пісок

Як ми – живий, він тілом, зростом

Душею й кров’ю в нас пішов.

Ґрунт України – наш одвічний,

Він вічний літописний звіт,

Кістьми він писаний, насінням –

Нема в нім крапки все одно:

Усім грядущим поколінням

Достане чистих сторінок. 

 

Ведуча: В нашій групі навчаються представники трьох областей: Чернігівської, Київської, Сумської. І в кожного з нас своя мала Батьківщина – ба́тьківщина: те місце, де народився, де проросло твоє коріння, де живе твоя родина.

Родинне коло вселяє в людину відчуття захищеності й домашнього затишку, життєвого оптимізму й впевненості в майбутньому.

Значення родинної солідарності та взаємопідтримки важко переоцінити, бо є, як кажуть, коли і з ким горе розділити і радість умножити.

 

Один в нас біль, і спогади єдині,

Єдине слово понад виднокраєм.

Вертаючись додому, я щоднини

Через вікно в дитинство заглядаю.

Тут все моє блакитними словами

Записано у літопис шибок:

І батьків усміх, колискова мами,

Самотній клен, що на дощах промок.

 

Ведучий: Де б ти не був, у яких краях не мандрував, які прекрасні дороги не стелились тобі, але найдорожча дорога до рідного дому, до рідної оселі, де ріс з найдорожчими тобі людьми.

Про ту красу, що над світами,

З бабусиних пригадую казок,

У ній, мов жар, відсвічують жоржини

І веснами буя рясний бузок.

З дитинства діда я не пам'ятаю,

Але його наука є в мені,

Він здавна заповів любов безкраю

До пісні, до калини, до землі.

 

Ведуча: Берегти історичні і духовні пам’ятки нашого народу, не руйнувати, а вивчати і творити нову історію рідного краю – наше право і обов’язок.

 

Ось сивий замок над рікою,

Йому багато літ.

Він дивиться на світ з журбою,

Бо й сам старий, як світ –

Увесь у шрамах і руїнах,

Важкі були бої.

Подряпини від куль на стінах...

Автографи чиї?...

Не трогайте священні стіни,

А квіти принесіть.

Це дорогі для всіх руїни,

Історію учіть.

Ведучий: Що знаєте ви про край, де пройшли ваші студентські роки?

Чернігівщина… Древній, славетний край.

В області розташована безліч унікальних пам’ятків культури. Більш ніж 200 з них мають світове значення. Це Борисоглібський собор XII століття; Антонівські печери XI- XVIII століття; Спасо-Преображенський собор, Миколаївська церква 1720 р., собор Різдва 1800 р., Густинський Свято-Троїцький монастир 1600 р., а також історико-культурний заповідник Качанівка.

 

Ведуча: Територія сучасної області була заселена з періоду раннього палеоліту. У 7-8 ст. тут жили східно- слов'янські племена сиверян.

Сучасна територія області була утворена 15 жовтня 1932 р.

 

Ведуча: На гербі Чернігівської області, затвердженому рішенням 12 - ї сесії обласної ради 11 липня 2000 р. на срібному полі чорний двоглавий орел з червоними лапами і головами, золотими очима і озброєнням (дзьоби і кігті), на головах - по золотій відкритій короні, а на грудях синій щиток із золотим оздобленням, на якому золотий знак засновника Великого князівства Чернігівського Мстислава Володимировича (1024 р.).

Орел в геральдиці - цар птахів, нарівні з левом він є старою і найпоширенішою геральдичною істотою. Ще в давнину в багатьох країнах світу орел був символом влади, могутності, сміливості і швидкості, великодушності і прозорливості. Корона поміщається у верхній частині щита. Можна виділити наступні типи геральдичних корон: імператорські, королівські і княжі корони, які зображаються в гербах монархів і в державних гербах, а також в гербах адміністративних територій, символізуючи суверенітет, єдиновладність, незалежність.

Дуб - символ фортеці і сили.

 

Ведучий: Прапор Чернігівської області: зелене полотнище з горизонтальною білою смугою, що проходить по центру, вширшки в 1/5 ширину прапора. У кантоні поміщений герб області. Зелені смуги на прапорі символізують Полісся і лісостеп, а біла смуга - річку Десну.

Довжина прапора в 1,5 разу більше за його ширину Герб області - в срібному полі чорний коронований двоглавий орел з червленими лапами і головами, золотими очима, дзьобами, кігтями і коронами. У лазуревом із золотою окантовкою нагрудному щитку золотий знак засновника Великого князівства Чернігівського Мстислава Володимировича (1024).             

 

Ведуча:Бобровиччина – дзеркало всеукраїнської землі

1972 року вийшов один з 26 томів видання "Історія міст і сіл України". Він був присвячений славній Чернігівщині.

У розділі "Бобровицький район" говориться:

Площа району – 1,4 тис. квадратних кілометрів. Населення – 75,9 тис. чоловік; з них сільського населення – 62,5 тисяч.

Бобровиця – місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на річці Бистриці, за 3 км від залізничної станції Бобровиця на лінії Ніжин-Київ. Відстань до обласного центру залізницею – 133 км, автошляхом – 105 км. Населення – 10 300 чоловік. Міській раді підпорядковані населені пункти Затишшя, Макарівка, Мирне, Травкине, Червоноармійське.

Територія сучасного міста була заселена ще в стародавні часи, про що свідчать залишки двох городищ і поселення періоду Київської Русі. Назва міста походить від т.зв. бобровників, що жили тут десь з XIV до XVIII ст. Вони володіли бобровими гонами і мали своє самоуправління з правом обрання отамана. За походженням це були вільні люди, згодом – козаки. У разі потреби вони брали участь у військових походах. Кожен дорослий бобровник щороку мав здати старості, а пізніше – гетьману 10 бобрів і 20 видр. Коли кількість звірів зменшилася, натуральний податок іноді замінювався грішми.

 

Ведучий: З середини XIV ст. українські землі захопила Литва, відтоді Бобровиця належала до Остерського староства. У 1482 році поселення було зруйноване татарськими ордами. Переважна більшість чоловіків загинула в бою, жінок вивезли в гареми та на ринки рабів. Тільки на початку XVI ст. поселення почало відроджуватися. За Люблінською унією 1569 року воно відійшло до шляхетської Польщі. У 1593 році польський король Сигізмунд III спеціальною грамотою передав Остерське староство, куди входила й Бобровиця, у володіння шляхтичу М.Ратомському.

Бобровиця була прикордонним поселенням, і польські магнати не чинили великих утисків жителям, щоб не посилювати переселенського руху. Населення займалося хліборобством і скотарством, старості здавало овес і сіно. Жителі користувалися деякими привілеями – ловили рибу волоком, полювали на звірів, брали з дерев "непописаних" (незайнятих) бджіл, а "пописаними" ділилися пополам з господарем, косили траву, дерли лико. Новоосілі звільнялися від податків на три-шість років. З часом кількість пільг зменшувалася, а податки зростали. Це викликало незадоволення населення. Щоб запобігти селянським виступам, польський уряд у найбільших містах і селах Лівобережної України розміщував військові гарнізони. У Бобровиці гарнізон налічував 200 жовнірів.

 

Ведуча: Коли 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти, активну участь у ній взяли жителі Бобровиці. Після Переяславської ради 1654 року населення прийняло присягу на вірність союзу з російським народом. Бобровиця стала сотенним містечком Київського полку. Згодом за царською грамотою була передана генеральному писарю І.Виговському.

Навесні 1661 року польсько-шляхетські війська й татари вдерлися на Чернігівщину, зазнала нападу й Бобровиця. Все населення піднялося на боротьбу проти поневолювачів. Але сили були нерівні. Загарбники зруйнували містечко, а його захисники загинули в бою. Однак невдовзі Бобровиця почала відроджуватися. Відомо, що 1666 року в ній сплачували податки 160 чоловік, які мешкали в 155 дворах. Жителі здавали щороку близько 700 пудів хліба та 27 крб. грішми. На той час це був високий податок. Серед козаків виділилася заможна верхівка, якій належали водяні млини на річці Бистриці.

 

Ведучий: Саме по Чернігівщині розвивалися перші хвилі торгово-економічних зносин з Хазарією та деякими племенами (печенігами, половцями) безмежного Поля, а разом з тим – і жорстокої боротьби з жорстокими кочовниками; саме Чернігівщина зустрічала потоки завойовників із Скандинавії та купців близького Сходу, Греції та Риму; звідти ж докочувалися до неї хвилі освіти, державотворення, православної віри, світової культури. І не випадково, що в Чернігові було зведено величний храм Софії раніше, ніж у Києві; а великого князя-державотворця, письменника-гуманіста, педагога, полководця і вченого Володимира Мономаха формувало для Київської Русі й Чернігівське князівство. Волелюбні, героїчні традиції цієї землі сформували й князя Михайла Чернігівського, який не схилив голови навіть перед ханом Батиєм, – і хоч був за те немилосердно скараний – став прикладом героїзму та етнодержавної гордості й честі для всіх наступних поколінь, адже Чернігівщина дала й Леонтія Полуботка, що не схилився навіть перед жорстокістю Петра І; Миколу Кибальчича, що й перед повішенням не припиняв роботи над моделлю космічного корабля; Олександра Довженка, який не вклонився тиранії Сталіна; Левка Лук'яненка, котрий не зламався майже три місяці чекаючи смертного вироку...

 

Ведуча: Не можемо забувати : в усі віки загарбницькі походи на нашу Вітчизну з півночі, сходу і півдня починалися через Чернігівщину. Були безкінечні спроби або відірвати її від України, або протиставити землям Правобережжя. Та Чернігівщина гідно витримала іспит історії. Подібну роль (у мініатюрі, звичайно) відігравала й Бобровиччина, що знаходилася на межі з Київщиною й Переяславщиною.

Не осягнути її долі і ролі, коли не побачити в контексті загальнонародного розвитку. А він настільки славний, настільки й суворий.

Нагадаємо: і Бобровиччина переживала всі випробування, пов'язані з боротьбою за свободу, на яку наважувались і кочові племена ще за часів Аскольда та Володимира Мономаха, хозари і навіть свої – вітчизняні можновладці.

Дехто досі поетизує період Литовського владарювання, коли Бобровиччина в складі Остерського староства входила в чужу державу. Але то – наслідок порівняльного методу: після татаро-монгольськогоіга перед польською кормигою за Литви було, мовляв, легше. Так, дещо легше, але – в підлеглості. Коли не спадав соціально-етнічний гніт і не було належного захисту від зовнішніх ворогів. Не випадково ж 1482 р. Бобровиця була зруйнована татарськими ордами, а сусідні поселення спалені й пограбовані. Мужні захисники краю були вбиті в боях, а жінок людолови вивезли в гареми, чоловіків – на торжища - рабами.

 

Ведучий: Не встигли загоїтись рани, як Бобровиччина за Люблінською унією 1569р. потрапила під владу Польщі. Для збереження своїх привілеїв, сусіди-ко-лонізатори тільки в Бобровицький гарнізон присилали сотні жовнірів, для яких в українстві навіть статус вільних людей та козаків не був перешкодою для визиску.

Природно, що в національно-визвольній війні, розпочатій Б.Хмельницьким 1648 р. під Жовтими Водами, найактивнішими були й бобровичани. По перемозі над шляхетською Польщею Бобровиця стала сотенним містечком Київського полку, а з часом маєтністю генерального писаря, пізніше – гетьмана України Івана Виговського.

1661 року Бобровиччина ще раз зазнає нищівного руйнування польськими і татарськими поневолювачами й грабіжниками, – однак і після жахливого розбою відновлюється й розвивається як нездоланна частка українського народу. До того ж з великою гідністю й честю проявляє себе не лише у звитяжно-патріотичній борні.

Упродовж століть бобровичани не тільки зберігали та боронили набутки матеріальної і духовної культури минулих століть, а й умножували їх та творили. Мається на увазі і будівництво ґуралень, млинів та заводів, і розвиток ремесел та землеробських занять.

Поєднання краси різнорідної природи з витворами ужиткової культури та будівництвом культурно-освітніх осередків, розвиток народних хорів та театральних гуртів приваблюють до Бобровиччини не тільки всеросійських вельмож (як пани Катериничі), а й наславетніших людей, як Тарас Шевченко.

 

Ведуча: Наприкінці XVII – на початку XVIII ст., хоча Бобровиця й називалася вільновійськовим поселенням, більша частина селян була закріпачена. У містечку були розвинуті ремесла: шевське, шкіряне, гончарне, кравецьке, столярне. На околицях виникло кілька невеличких селітроварень. Двічі на тиждень відбувалися базари, двічі на рік – ярмарки. На осінньому ярмарку купці закуповували ремісничі вироби, сільськогосподарські продукти і вивозили їх у Росію та Білорусію.

Створилася група купців, які скуповували товари оптом. З Бобровиці вивозили хутро, шкіряні вироби, полотно, віск, горілку, олію. На цей час припадає і розвиток чумацтва, яким займалися заможні козаки, міщани, зрідка селяни. Вони привозили з Причорномор'я рибу, сіль, вироби із заліза, сукна.

Розвиток промислів і торгівлі зумовив зростання населення. У 1784 році в містечку налічувалося 4761 житель, з них закріпачених – 248 душ. Кріпаки відбували панщину 3 дні на тиждень, працювали на селітрованих та на важких земляних роботах. Крім того, вони лагодили греблі, шляхи тощо.

Після ліквідації автономного устрою на Лівобережній Україні в 1782 році Бобровиця ввійшла до Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року стала волосним центром Козелецького повіту Малоросійської губернії, з 1802 року – Чернігівської.

Кращі землі, ліси та луки на початку XIX ст. захопили поміщики Кочубеї та Катериничі. Щоб збільшити свої прибутки, поміщик Кочубей у 1807 році побудував цукровий завод. Переважну більшість своїх земельних угідь він відвів під цукрові буряки. 1825 року на заводі були добудовані цехи виробництва рафінаду. 1846 року річний прибуток заводу становив 3 тис. крб. Лише чорноробів тут налічувалося 118 чоловік. Працювали переважно кріпаки, хоч було багато й вільнонайманих робітників. Робочий день тривав 12 – 14 годин. Низька платня й жахливі житлові умови часто призводили до сутичок з адміністрацією.

 

Ведучий: У 1854 році на заводі спалахнуло повстання, під час якого він був повністю спалений. Війська, які викликав поміщик, вчинили жорстоку розправу над робітниками. Усіх учасників виступу, особливо кріпаків, били канчуками. Багатьох кинули до в'язниці. Завод був так зруйнований, що більше не відбудовувався.

Поганий обробіток селянських земель, недостатньо добрив були основною причиною частих неврожаїв, голоду, що призводило до поширення пошестей, падежу худоби, розорення найбіднішого прошарку населення. Особливо неврожайним був 1839 рік. Місцеві власті, щоб запобігти повному вимиранню населення від голоду, звернулися до чернігівського губернатора по допомогу. Збереглися списки 800 жителів міста, які потребували негайної допомоги. Проте невідомо, чи була вона надана.

Під час другої подорожі на Україну Т.Г.Шевченко, влітку 1846 року, побував у маєтках Катеринича в Бобровиці та Марківцях, написав кілька портретів членів його родини. Тоді ж він виконав аквареллю портрет О.А.Афендик, матері Катеринича.

Реформа 1861 року не внесла істотних змін в економічне становище селян. Якщо до реформи 58 кріпаків В.А.Кочубея користувалися 108 десятинами землі, переважно придатної для хліборобства, то після скасування кріпацтва вони одержали лише 77 десятин. Це були, головним чином, напівзаливні землі, солонці або піски. Сума викупних платежів становила 3424 крб. 50 коп., селяни мали щорічно сплачувати 205 крб. 47 коп. Більшості це було не під силу. До того ж, поміщики позбавили їх права користуватися лісами й пасовищами.

У післяреформений період прискорився процес розорення й зубожіння селян. Колишні кріпаки, одержавши мізерні клапті землі, мусили йти в кабалу до того ж поміщика чи куркуля або шукати заробітку в промислових центрах. Багато бобровицьких селян працювало на будівництві залізниці Курськ-Київ. Будівництво було завершено 1865 року. Того ж року стала до ладу залізнична станція Бобровиця, що сприяло розвитку торгівлі й розширенню зв'язків з промисловими центрами. Щороку в містечку відбувалося вже 4 ярмарки. Почали швидше розвиватися ремесла. У поміщицьких господарствах появляються сільськогосподарські машини. 1897 року поміщик Катеринич з участю кількох пайовиків побудував цукровий завод, який виробляв за сезон понад 800 пудів цукру і давав власникам до 4 тис. крб. прибутку.

 

Ведуча: У 1897 році в Бобровиці налічується 960 дворів і 5384 жителі. Цукровий завод і дрібні кустарні підприємства не могли забезпечити всіх роботою. Багато безземельних та малоземельних селян і дрібних ремісників, що розорилися, мусили йти в найми до багатіїв або на відхожі промисли. У поміщицьких економіях і в куркулів селяни жали за 9-й або 10-й сніп, молотили за 11 – 12-у мірку. Тяжким було становище й робітників цукрозаводу, особливо сезонних. Працювали вони по 13 – 14 годин, жили в бараках, спали на соломі або на дощаних нарах. Все це породжувало невдоволення існуючим ладом, що особливо виявилося під час революції 1905 – 1907 рр. В пресі з’явилось повідомлення: «… Селяни почали ділити поміщицьку землю і майно. Робітники цукрового заводу запровадили 8-годинний робочий день, обрали робітничий комітет, який контролював діяльність адміністрації. У січні 1906 року в містечку сталася сутичка робітників з поліцією. Робітники й селяни готували спільний виступ проти поміщиків, але здійснити його не вдалося, бо для придушування можливих заворушень на станцію Бобровиця був присланий загін солдатів»...

В аскетично беземоційних рядках, бо ж писалося з позицій класовості та комуністичної партійності, і не про Москву чи Ленінград, а про "рядове" місто й район, поставали лише окремі реалії розвитку Бобровиччини. Але й за цих умов віддзеркалювались відблиски чуда, бо за Бобровиччиною бачилась Чернігівщина, за нею – вся Україна як органічна частина історії всесвіту.

Саме так: України і Всесвіту. А це означає: вселюдської цивілізації і культури.

Чи не вдаємося ми, беручи Бобровиччину у вселюдських вимірах, до романтичних гіпербол?

На підтвердження моїх слів пропоную ознайомитись з історією деяких сіл району.

 

Ведучий: с. Браниця. Одне із найдревніших сіл Бобровиччини. Перші згадки датуються 1155 роком. Про походження назви достовірних даних немає, але, як гадають краєзнавці, є кілька версій. За першою, село колись належало поміщиці Браницькій. За іншою, в основі назви села лежить давньоруське слово «брань» - бій, битва, війна. «Бранитися» - оборонятися, захищатися. Третя ж версія і, мабуть, достовірніша, така. За часів Київської Русі кожне поселення платило київському князю данину. Одні поставляли продукти бджільництва, інші хутра, збіжжя. А Браниця платила данину бранками: молодими гарними дівчатами, якими славилася поліська земля.

Браниця розкинулася на межі мішаних лісів і лісостепу. З півночі вона притулилася до лісу та боліт, а на південь пішла степна зона.

При місцевому Будинку культури діє народний самодіяльний ансамбль «Браничанка», неодноразовий учасник телепрограми «Сонячні кларнети», концертів народної самодіяльності в містах Києві та Чернігові. У 2001 році «Браничанка» гідно представляла Чернігівщину в столичному Палаці «Україна» на творчому звіті нашої області.

 

Ведуча: с. Вороньки. Це мальовниче село розкинулося серед зелених садів. Кожен куточок його дихає історією. Розташовані Вороньки на берегах річки Супій. За літописними джерелами XIII ст. назва походить від притоки Супою – Ворониці (нині не існує). З переказів відомо, що через Вороньки проходив чумацький шлях.

Точніші відомості про Вороньки з'явилися на початку XVI ст. Ще одна з версій про походження назви села гласить, що нібито тут жило багато злодіїв –ворів-конокрадів. Як розповідали старожили, вони одного разу на ярмарку навіть скриню вкрали.

Річка Супій також таїть у собі багато таємниць. За однією з легенд, які зібрала місцевий краєзнавець, учениця Вороньківської школи Л.Дурейко, річка Супій у першій половині XVII ст. була судноплавною. На березі красуні-ріки розкинулося одне поміщицьке помістя. У поміщицькій родині був тільки один син, який закохався в річку. Вода в річці була чиста і холодна, бо її живили підземні джерела. В теплі ночі хлопець залишався ночувати в човні. Так було і того разу. Вночі піднявся сильний вітер, човен відв'язався і хвилі погнали його до середини річки, там човен перекинувся і річка широко розкрила свої обійми, навіки забравши хлопця у підводне царство. Вбита горем мати задумала помститись річці і веліла своїм слугам, щоб ті вовною забили джерела. Річку джерела більше не живили і красуня-ріка почала швидко міліти, заростати болотними рослинами.

 

Ведучий: Народна пам'ять пов'язує річку Супій із гетьманом Павлом Полуботком, який був найбагатшою людиною на лівобережній Україні. Сьогодні про скарби Полуботка складено багато легенд. Ось одна з них. Перед від'їздом до Петербурга гетьман наказав синові, щоб той переправив коштовності до одного з європейських банків. Син з козаками повантажив майно на «Чайки», що відпливли по річці Супій, яка була широкою і глибокою. Береги річки були порослі високими та пишними вербами. «Чайки» під схованкою дерев були малопомітні. Не відомо, яка трагедія трапилася на річці: чи перестрілка, чи інша біда, але човни затонули. Старожили розповідали, що довго в деякі дні було видно серед ріки щогли. Можливо, то щогли козацьких човнів? Звідки ж пішла назва ріки Супій? Як гадають краєзнавці, дикі половці, які впродовж досить тривалого часу тривожили Русь, у 1155 році самі з'явилися для укладення миру і уклали його у верхів'ях Супою, де коні половців і російських послів мирно пили разом воду з ріки.

З 1782 року Вороньками володів чернігівський губернатор генерал-ад'ютант Милорадович А.С., у XIX ст. – поміщик Кочубей. У 1859 році декабристи Волконський С.Г. з дружиною, а з 1873 року – Поджіо О.В., оселилися у Вороньках, де жила дочка Волконських Олена, що перебувала у шлюбі з Кочубеєм М.О., власником Вороньків. Над їхніми могилами за проектом Ягна О.Ю. було споруджено церкву-усипальницю (не збереглася). А в 1975 році за проектом архітектора Стукалова О.К. на честь декабристів у селі споруджено меморіальний комплекс. Це єдине поховання декабристів в Україні.

Відомо також, що нащадок Волконських Кочубей М.М. мав велику бібліотеку вітчизняної та зарубіжної літератури, яка безслідно зникла під час окупації німцями Вороньків у 1943 році.

 

Ведуча: Веприк. Село розташоване на березі річки Вепра – звідси і назва села. У цій місцевості в сиву давнину у темних непрохідних лісах водилися вепри. Уперше згадується в першій половині XV ст. На території Веприка виявлено ранньо-слов'янське поселення черняхівської культури ІІ-УІ ст. У 1564-1782 роках село входило до Басанської сотні Переяславського полку.

Розташоване в східній частині району на річці Вепра, яка є притокою річки Супій.

Уродженцем Веприка є Герой Соціалістичної Праці, колишній бригадир Київського містобудзагонуЯгола В.А.

 

Ведучий: Горбачі. Село було заселене вихідцями із села Кобижчі в середині XIX ст. Як їхати до села з боку Кобижчі або Свидовця, то видно лише верхівки дерев, бо село ховається у широкій улоговині, а вже під'їхавши ближче видно, що воно розкинулось на чотирьох горбах, відстань між якими 2,5-3км, а саме село має протяжність до 8 км. Звідси і назва. Спочатку на кожному горбі був хутір. Підчас колективізації тут утворилося чотири колгоспи, які пізніше злилися в один, що складався із чотирьох бригад. До Горбачівської сільської ради належить невеличке село Зелене, що розкинулося на рясно порослому зеленню пагорбі. Тут знаходилася четверта бригада колишнього колгоспу. Поблизу села Горбачі виявлені кургани ІІ-І тис. до н.е.

 

Ведуча: с. Кобижча. Найбільше село в Україні, його площа становить 1918 га, налічує 96 вулиць та межує з 6500 га лісу. Про походження назви села свідчить народна легенда, побудована на припущеннях і здогадках. Ніби в давні часи через село проїздила цариця Катерина. Побачивши гарне поселення, яке потопало в зелені, вона захотіла відпочити. Вийшовши з карети Катерина пройшлась по м’якій шовковистій траві, яка буяла обабіч ріки. Вона милувалася стіною лісу, чарівною гладдю ріки, вдихала на повні легені свіже повітря, і дуже їй захотілося щось з'їсти. Тоді цариця промовила: «Каби щі». Ці пророчі слова за переказом і стали складовою назви села.

В історико-статистичному опису Чернігівської єпархії, том. 5 видання 1873 року сказано: «Коб» – давньоруське слово, означає чаклунство, Кобнік–чаклун, Кобижча – сильне чаклунство і житло чаклунів. Можливо, жителі села Кобижчі були схильні до чаклунства, звідки й походить назва села.

На території Кобижчі виявлені кургани II тис. до н.е.

Значна частина підвідомчої території знаходиться в зоні мішаних лісів.

Уродженцями села є поет-гуморист Динник А.М. та повний кавалер трьох орденів Слави Якушко О.

 

Ведучий: с. Козацьке. Село було засноване в другій половині XVI ст. на річці Супій. Після розпаду Запорізької Січі тут поселилося декілька сімей козаків. Місцевість була навколо заболочена, непрохідна. На підвищеннях вони будували будиночки, займалися бджільництвом, пізніше садівництвом і на висипаних землях – землеробством. І тепер у селі переважають козацькі прізвища Запорожець, Хоменко, Федченко тощо.

 

Ведуча: с. Марківці. Село, що належить до середніх за величиною населених пунктів району. Виникло воно після зруйнування Запорізької Січі. Заснував його один із запорізьких козаків Марко Боклан. Приїхав сюди, облюбував місце біля озера і поселився в густому лісі, в урочищі Ревня.

Спочатку це був невеликий хутір, який носив назву першого поселенця – Марків хутір. Згодом, як розрослося село, воно стало зватися Марківці.

На околицях села є кілька цікавих урочищ. На південь видніється високий курган. Зветься він Княждвір'я. За переказами та історичними джерелами в цьому місці в 1019 році князь Ярослав (внук Олега) побудував замок, який служив укріпленням від нападу кочових племен. Сам володар замку часто приїздив сюди на полювання. Замок і укріплений пункт були зруйновані степовими кочівниками. І досі на цьому кургані місцеві жителі знаходять різні старовинні предмети: уламки стріл, списів і мечів, фрагменти посуду тощо. За усними переказами, першим поміщиком, якому Катерина подарувала хутір, був Марко Танський. Незабаром шляхтич продав його разом з кріпаками Йосипу Катериничу. Поміщикам Катериничам належала вся краща земля. В документах вперше згадується в 1775 році.

 

Ведучий:В лісі поблизу с.Марківці і нині стоїть красень-дуб, під яким, за переказами, великий Кобзар писав свою безсмертну «Катерину». 1837 року Петро Андрійович Катеринич, поміщик з Марківців, брав участь у викупі з кріпацтва Тараса Шевченка. На знак подяки, а також за завданням Археографічної комісії в лютому 1846 року село відвідав поет, намалювавши вісім портретів членів сім'ї Катериничів. Чотири з них експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка.

У селі збереглась ялина, біля якої свого часу відпочивав Тарас Шевченко. Від садиби Катериничів зберігся лише фундамент, на якому побудовано один із корпусів школи. Старовинний храм (1775), як і пізніший, також не зберігся — на його місці розташований обеліск слави.

В селі народився Герой Радянського Союзу Петро Наумович Зубко, який 1944 року повторив подвиг Гастелло. На його честь названо вулицю. (у 1975 році відкрито його погруддя, скульптор Німенко М.), Кононенко І.С, посмертно нагороджений орденом Червоного прапора (ціною власного життя він урятував командира, ім'ям героя названа прикордонна застава, на якій він служив, там же йому встановлено пам'ятник), Герой Соціалістичної праці Коновал В.І., український літературознавець Кононенко П.П. Зубку П.Н. та Кононенку І.С. на будинку школи встановлено меморіальну дошку.

Також уродженцем села є академік Петро Петрович Кононенко, відомий історик і письменник, директор Інституту українознавства.

У селі є Марківецька ЗОШ І-ІІІ ступенів — партнер Українського гуманітарного ліцею, музей історії села (у школі).

 

Ведучий: с. Нова Басань. Село виникло в середині XV ст. як прикордонна фортеця для захисту населення від навали кримських орд. За переказами група покозачених селян Старої Басані на чолі з Яковом Зубцем за 18 км на південний схід від села спорудила у лісі земляну фортецю і сторожову вежу. Укріплення отримало назву Зубцовське містечко. Біля нього виникли хутори.

Грузьке (серед болотистої місцевості), Лисківка (тут живе багато жителів, які мають прізвище Лиска) і Сапонівка (від прізвища Сапон).

З часом ці хутори злилися з укріпленням і утворилось село, яке отримало назву Нова Басань, бо заселили його переважно вихідці із Старої Басані.

Нова Басань була спустошена набігами ординців. Та вже в XVI ст. населений пункт поступово відродився.

Село розкинулося на берегах мальовничої річки Недри, притоки Трубежу. Недра бере початок з боліт у лісі біля Озерян. Живлять річку джерела, що б'ють з надр землі. Звідси, мабуть, і її назва.

У Новій Басані виявлено поселення черняхівської культури (II-V ст.).

У сільському парку встановлена меморіальна дошка на честь проїзду російського посольства до Переяслава на переговори з Богданом Хмельницьким у квітні 1653 року. Уродженцями села є народний художник України, автор національної грошової одиниці – Василь Лопата, академік АН УРСР біохімік Гулий М.Ф., доктори медичних наук Дяченко С.С. та Піший М.М.

 

Ведуча: Новий Биків. Розкинувся на лівому березі річки Супій. Вперше згадується у другій половині XVI століття. На території Нового Бикова виявлено кургани епохи бронзи (II тис. до н.е.), городище часів Київської Русі.

За переказами після зруйнування Катериною II Запорізької Січі козак Бик зі своїми синами вибрав мальовниче місце на правому березі Супою й поселився там. Через деякий час сини не вжилися з батьком і переселилися на лівий берег річки. Там, де жив старий Бик, утворилося село Старий Биків, а де його сини – Новий Биків.

У 1898 році у Новому Бикові бароном Маєндорфом був побудований цукровий завод.

У с.Новий Биків збереглася пам'ятка архітектури початку XIX ст. –Успенська церква. Вона була збудована 1801-1804 рр. в стилі ампір на замовлення Розумовського К.Г.

Новобиківській сільській раді підпорядковане, крім Старого Бикова, село Чистопілля, що виникло серед чистого поля.

 

Ведучий: с. Озеряни. Порівняно молоде село. Вперше згадується в письмових джерелах у другій половині XIX ст. Сільській раді підпорядковані села Дзержинське (від назви колишнього бурякорадгоспу), Плуг (зрозуміла річ, від слова плуг) та Майнівка (володіння поміщиці О.Майнової). Село Тарасівка вже зникло з лиця землі.

Як гадають місцеві краєзнавці, село виникло на березі озера, яке знаходилося між хуторами Приточилівка і Плуг. Того озера вже нема, а назва села залишилася.

На території села є курган Козак (ІІ-І ст. до н.е.).

До речі, дуже цікава історія виникнення Майнівки. 4 квітня 1875 року вдова полковника поміщиця О.О.Майнова склала духовний заповіт, згідно з яким заповідала маєток і 492 десятини землі в Козелецькому повіті Чернігівської губернії і 118 десятин у Московській губернії на відкриття при Щаснівці сільськогосподарського ремісничого училища. Невдовзі поміщиця померла, і лише через 15 років була виконана її воля. Сільськогосподарську і ремісничу школу першого розряду назвали Майнівкою.

Уродженцями села є український живописець, заслужений художник УРСР Бернадський В.Д., скульптор, лауреат Державної премії УРСР ім.Шевченка Борисенко В.Н.

 

Ведуча с. Олександрівка. До складу сільської ради входять села Катеринівка, Лідино, Олександрівка.

Історія їх виникнення дуже цікава. Уся навколишня земля належала вороньківському поміщику Кочубею. Володіння так і називали – кочубеївщина. У другій половині XIX ст. (60-ті роки) Кочубей виділив земельні наділи трьом своїм родичкам - Олександрі, Катерині і Лідії, де вони побудували економії. В кінці XIX ст., коли почалися селянські виступи, зони стали продавати землі селянам на виплату, яка продовжувалася роками. Ці землі поступово заселялися вихідцями з різних сіл. Так утворилися села Катеринівка, Лідино, Олександрівка.

 

Ведучий: с. Петрівка. Уперше згадується наприкінці XVI ст. Щодо походження назви є кілька версій. На околиці села височить мурований стовп. Як гласить легенда, цей стовп побудували на тому місці, де нібито впала шапка Петра І, коли він повертався після Полтавської битви до Санкт-Петербурга, а тому поселення назвали Петрівкою.

За другою версією тут у свій час проїздила цариця Катерина П. їй сподобалася навколишня місцевість і вона наказала розбудувати село згідно з планом, де прямі широкі поперечні вулиці пересікаються такими ж поздовжніми. Село проглядається з одного кінця в інший. Ці вулиці називали сотнями або планами.

У Петрівці знаходиться пам'ятка архітектури XIX ст. – мурована Петропавловська церква (1838 рік).

На території села виявлено городище часів Київської Русі (ХІІ-ХШ ст.).

Уродженець Петрівки Данівський І.С. був учасником параду Перемоги на Червоній Площі в Москві у 1945 році.

 

Ведуча с. Піски. Село зачиналося на піщаних горбах, де колись у сиву давнину востаннє зітхнув і поник могутній скандинавський льодовик. Його води збігли у видолинки, котрі згодом перетворилися у своєрідні оазиси серед піщаного моря.

Минав час. Родина Маковія (так каже історія, саме з нього, втікача з-під панського ярма, зачалося село) розросталася. Вона вперто освоювала землі на схід, де були чорноземи, озера, пасовиська. Навколо найбільшої водойми -Подолу з'явилися садиби. Той, хто жив тут, вигідно відрізнявся від решти: город тягнеться до води, а на ньому – і жито, і картопля, і своя паша. Не випадково, що саме серед «подолян» піднялися свої дуки – вершителі сільської долі.

Село засноване в середині XVII ст. в період визвольної війни 1648-1654 років на території Басанської сотні Переяславського полку.

У 1897 році було відкрито земську початкову школу. Тут працювала вчителькою Морачевська С.М. – одна з ентузіастів народної освіти в Україні. Своїми змістовними уроками, задушевними бесідами вона розвивала в учнів любов до книги, рідного краю, виховувала у них перші паростки критичного мислення. Морачевська С.М. була першою вчителькою майбутнього українського поета-академіка П.Г. Тичини.

28 грудня 1942 року гітлерівці повністю спалили село, знищивши 861 жителя. В пам'ять жертв нацизму в 1959 році на братській могилі установлений пам'ятник.

Основна частина підвідомчої території знаходиться в зоні мішаних лісів.

 

Ведучий:У Пісках народився і провів дитячі роки видатний український поет, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державних премій СРСР та УРСР Павло Григорович Тичина.

У 1981 році під час святкування 90-річчя від дня народження було відкрито музей та пам'ятник поета (автори-скульптори А.В.Кущ, А.Ф.Редько, В.Л.Шевцов).

Піски є малою батьківщиною письменника та диктора українського радіо Головка Д., партизанського поета С. Шуплика. У Пісках у 1909 році поховано доктора медицини Лєскова О.С., брата відомого російського письменника.

Уродженцями Пісок є Герой Радянського Союзу О.Є.Кривець - командир партизанського загону ім.Щорса, заслужений артист УРСР А.Ф. Євенко, доктор медичних наук І. Сидоренко.

 

Ведуча  с. Рудьківка. У документах уперше згадується в середині XIX ст. Невеличкий хутір Рудки або Грудки був заснований серед боліт на острівцях. Ці острівці називалися рудками або грудками. У XV ст. сюди прийшли шість козаків і заснували поселення. Вони копали тут болотну руду і в невеликих домницях плавили метал.

На території Рудьківки є кургани ІІ-І тис. до н.е.

Уродженцем села є військовий діяч генерал-лейтенант Є.П.Журавльов.

 

Ведучий: с. Свидовець. До складу сільської ради входять села Буглаки (переважна кількість жителів села носять прізвище Буглак) і Татарівка (назва села, мабуть, пов'язана з кочівниками). Вперше згадується у 1155 році. Розташоване у верхів'ях річки Супою. У Іпатіївському літописі говориться: «...придошаизноваполовцьі на мир и сташа по Дубенцюони и поверх Супоя». Ще у XIX ст. дослідник Бєляєв відзначав, що вираз «по Дубенцю» означає оозташування по річці Дубенець, а не поблизу поселення.

Між тим, поблизу верхів'я Супою нема річки Дубенець, а є річка Недра. Тож можна зробити висновок, що Недра і Дубенець – одна і та ж річка. Можливо, на берегах Недри колись росли дубові ліси.

Отже, напрошується висновок, що дикі половці, які протягом багатьох десятиліть тривожили Русь, у 1155 році самі з'явилися для укладання миру у верхів'ях Супою. Чи не ця щаслива подія залишила одному з місць назву Щаснівка, а другому місцю мирної зустрічі (свидания) російських і половецьких послів – назву Свидовець.

Поблизу сіл виявлено кургани ІІ-І тисячоліть до н.е.

Уродженцем Свидовця є доктор медичних наук, професор Скопиченко М.Ф.

 

Ведуча:  с. Стара Басань. Село розташоване на річці Басанці. Виникло село на початку XII ст. одночасно із Ярославкою. Вперше згадується в 1196 році. Як гадають краєзнавці, назва походить від слова Опасань, тобто охорона місцевості від набігів кочівників. Тут проходив кордон Київської Русі, і потрібно було «опасатись» ворогів.

До Старобасанської сільської ради відноситься хутір Тимки. Тут зберігся будинок з мезоніном – один з небагатьох, що залишився без змін зовні і всередині, зразок садибного будівництва XIX ст. в Україні. Збереглася і вся садиба. Вона належала Крицькій Д.Д. – дружині київського лікаря Лєскова О.С. – брата письменника Лєскова М.С.

Тепер у будинку школа-інтернат.

Біля села знаходиться гідрологічний заказник «Старобасанський» –болотний масив площею 278 га.

 

Ведучий: Щаснівка. Вперше згадується у 1155 році в Іпатіївському літописі. Названа так на знак щасливої події – підписання миру між половцями і російськими послами.

Щаснівській сільській раді підпорядковані села Осовець і Гарт.

На околиці Щаснівки виявлено поселення черняхівської культури та кургани ІІ-І тис. до н.е.

До речі, кілька слів про історію Осовця. На хуторі за Щаснівкою жив циган Усовець. Це був дуже гарний коваль. Він торгував своїми виробами. А ще зупинялися купці, щоб підкувати коней. Невдовзі тут утворився хутірець, який почав називатися Осовець. Осовець складається з кількох кутків – Витриківщина, Лободовка, Церковщина, Білановка.

Уродженцями села є талановитий народний умілець Рощепій Я.У. (народився у Осовці), який першим у світі розробив конструкцію атоматичної гвинтівки, розробив модель самохідного зернозбирального комбайна; Подоба Є.Г., доктор сільськогосподарських наук.

 

Ведуча: с. Ярославка. Як і Стара Басань була заснована у 1196 році. Назва села походить від імені його засновника - чернігівського князя Ярослава, який правив у 1177-1198 роках.

До початку XVIII ст. Ярославка входила до складу Бобровицької сотні Київського полку і була власністю гетьманів. У 1713 році гетьман Скоропадський віддав Ярославку Києво-Видубицькому монастирю. Тут було створено економію з двох фруктових садів, ставу, водяного млина і винокурні.

У 1738 році в Ярославці з'явився самозванець, що видавав себе за сина Петра І Олексія Петровича. Ним виявився наймит басанського сотника Климовича С. Самозванця підтримував місцевий священик Гаврило Могила.

На території села знаходяться рештки поселення «Княже дворище» (ХІІ-ХШ ст.). Поблизу Ярославки виявлено кургани ІІ-І тисячоліття до н.е.

Уродженцями села є Шевенок Д.Я., Герой Радянського Союзу, Крамаренко Б.С., кавалер трьох орденів Слави.

 

Ведучий: Отже, Бобровиччина з архідавніх часів була причетною до розвитку не лише Чернігівської, Київсько-Руської, а й світової цивілізації та культури.

Особливий етап для праукраїнських земель розпочинається з періоду князювання кагана (короля, імператора) Аскольда. Як показує видатний історик Михайло Брайчевський, "Середина IX ст. була в історії Русі поворотним моментом. Саме в цей час завершується складний і тривалий процес формування феодалізму у східних слов'ян і Давньоруської держави". (М. Брайчевський. Літопис Аскольда. – К., 2001), що переконливо доведено працями істориків Б.Грекова, М.Бахрушина, І.Юшкова, Н.Рубінштейна, В.Пархоменка. Високий розвиток матеріальної культури всередині суспільства сприяв активізації зовнішніх зв'язків.

 

Ведуча: 860 року Аскольд наважився виступати навіть проти наймогутнішої – Візантійської імперії. "Пішов Аскольд, – пише літописець, – проти греків на конях і на кораблях, і було кораблів разом (360). І пішов до Цісарогорода. І греки замкнули Суд, а місто зачинили. І вийшов Аскольд на берег, і повоював довкола міста, і багато греків було вбито.

...Побачивши все це, греки настрахалися і послали послів до Аскольда, кажучи: "Не губи міста, дамо тобі данину, скільки хочеш". ...І зажадав Аскольд для війська на 360 кораблів по дванадцять гривень на ключ, а потому давати уклади на руські міста – по-перше, на Київ, а також і на Чернігів, і на Переяслав...

 

Ведучий: Це було року 6360 (тобто 860 р. н.е.). По 863 р. походи тривали; були перемоги й поразки. Та головне було не у воєнних надбаннях.

Головним стало те, що ще Київська держава Аскольда засвідчила: вона є могутньою, самодостатньою силою, спроможною реально впливати і на міжнародний розвиток. Разом з тим Київська держава уклала вигідні для себе міждержавні угоди, писані мовою як Візантійської, так і Київської держав. Київські князі тоді ще клялися своїми – язичницькими богами, а угоди складали на засадах свого – вітчизняного права. Було засвідчено, що Київська імперія має свою писемність і віру. Оскільки міжнародні умови диктували відповідні правила поведінки, Аскольд прийняв християнство сам, а коли повернувся в Київ – хрестив киян у дніпровій купелі.

Володимир Великий прийняв ту естафету Аскольда й 988 року надав християнству статус офіційної релігії.

 

Ведуча: А ще я хочу знати традиції мого народу, його обряди, культуру і всю-всю історію країни. Це, на мою думку, повинен знати кожен громадянин України.

 

Я хочу знать, яким було життя,

За що боролись і вмирали люди,

Бо ж без минулого немає майбуття.

А майбуття... Яким воно в нас буде?

 

Ведучий: Тільки людина з добрим і чуйним серцем, роботяща, вольова може бути справжнім патріотом і громадянином своєї держави, може по-справжньому її любити і захищати, відстоювати її інтереси і приносити велику користь.

 

Не зобидь ні старця, ні дитини,

Поділись останнім сухарем

Тільки раз ми на землі живем

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати

За добро добром спіши воздати –

Мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола

І трудись забувши про утому   

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла.

Скільки сил у неї вистачало

Щоб на світі більше щастя стало.

 (Микола Луків)

 

Ведуча: Лине над Землею батьківський заповіт:

 

Батьківський заповіт

Ти можеш навчитись чужому звичаю

І мову чужу, наче пісню, завчить.

Але і в раю не знайти тобі раю,

Якщо ти не будеш Вітчизною жить!

Якщо позабудеш стежину до хати,

Яку дитинчам навпростець протоптав,

І матір, і рід свій, і слово крилате,

То, значить, чужинцем бездушним ти став.

Чужинцем не тільки для рідного роду.

І навіть для тої нової землі,

Для друзів нових, що тебе у негоду,

Пригріли ласкаво у власнім теплі.

І, наче прокляття, в нову ти родину

Внесеш свого серця закалець  черствий.

Внесеш,  мов безкровний слимак, холодину,

Бо вбив і стоптав ти свій корінь живий.

Ти дітям і правнукам мусиш віддати

Живуче коріння - свій батьківський рід, -

Тоді їх ніяким вітрам не зламати,

Ніякій негоді не стьмарити світ.

(Я.Братунь)

 

Ведучий: І як ехо у відповідь звучать слова поета В.Письменного

 

Залишим у спадок новим поколінням

Свої  ідеали  й  свої устремління,

Державу Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка, як нації крила.

Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду й до роду-

Як вищу красу і життєву основу.

Залишимо Слово, ім'я своє, мову.

І будем нести у Прийдешнього весни,

Як скарб найдорожчий, все світле і чесне,

Історію нашу, що писана кров'ю,

Легенди Карпат і казки Придністров'я.

 те, що святим було в щасті і горі,-

Під небом високим - незгаснії зорі,

Вогонь "Заповіту", і батьківську віру,

І честь - за вітчизну іти на офіру.

(В.Письменний)

 

 

 

Список використаних джерел інформації:

 

1. Бойко О.Д. Історія України: запитання і відповіді, Академія, 1997
2. Гайдуков Л.Ф., Крушинський В.Ю. Історія України (посібник), Либідь, 1999
3. Грицак Я.Й. Нариси з історії України, Генеза, 1997
4. Історія України за ред. Смолія В.А., Альтернатива, 1997
5. Історія міст і сіл УРСР: В 26 т. / Зав. ред. В. Т. Ткаченко. – К.: Головна редакція української радянської енциклопедії АН УРСР, 1967.
6. Кульчицький С.В, Ганжа О.І. Хрестоматія з історії України, Освіта, 1998
7. Сургай Г.І., Гусєв В.І. Історія України (хрестоматія), Освіта,1996
8. Яковенко Н.М. Нариси з історії України, Генеза, 1997