Сценарій виховного заходу "Я дякую, солдате, за життя"(присвячується пам’яті героїв Небесної сотні та воїнам АТО )

Сценарій виховного заходу «Я дякую, солдате, за життя»

(присвячується пам’яті героїв Небесної сотні та воїнам АТО )

 

Мета: вшанувати пам’ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховувати патріотичну свідомість,  розвивати бажання стати гідними громадянами України.

 

(Звучить легка мелодія, на сцену виходять дівчатка в українських костюмах)

Дівчинка 1: …Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

 

Дівчинка 2: усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.
   

 

Дівчинка 3: Україно мила, краю мій чудовий!

Чи є в світі ще така краса?

Земле наша рідна, в запахах бузкових,

В голубім серпанку дівчини коса.

 

Дівчинка 4:  Вся в садах вишневих, у пахучих м’ятах,

В розлогих долинах верби жовтий цвіт.

Земле ти вродлива, земле калинова,

Де такої вроди знайдеш дивоцвіт?

 

Дівчинка 5: Моя соборна, суверенна,

Красуйсь в калиновім вінку!

Віками мучена, стражденна,

Тебе, усміхнену таку,

Любила і любити буду!

Ти в вишиванці, як і я…

Ти дорога своєму люду,

Священна матінко моя!

 

Дівчинка 6: О, Боже, дай повік любити край,

Де квітка, пташка і зелений гай,

Де вірна тій землі дитина

Живе єдиним словом - «Україна!»

Виходять  Ведучий 1і Ведучий 2-- учні 6 класу,та Ведучий 3 і  Ведучий 4—11 класу. 

Ведучий 1:  Червоніє калина

Ведучий 2:  Зеленіє верба.

Разом:         Добридень тобі, Україно моя!

 

Ведучий 1: Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі – на нашій славній Україні! Тут жили наші діди й прадіди, тут живуть наші батьки – тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини.

Ведучий 2: Материнський образ України встає з полинових степів і глибинної чорноземної скиби, як барва зоріє із зажури поліських озер, виростає недосяжно на повен зріст із карпатських верховин.

Ведучий 1: Нема життя без України, бо Україна – це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна – це мати, яку не вибирають, як і долю, бо Україна – це пісня, яка вічна на цій землі.

 Пісня про Україну

Ведучий 2: Україна--це країна добрих, щирих, привітних, веселих і гостинних людей, які ніколи не поневолювали інші народи, а лише вміло захищалися від ворога.

 Ведучий 1:  Історія нашого народу – це війни і повстання, це сльози і перемоги, це незламність Байди і крилаті козацькі «чайки», це буйні веселощі на Січі після перемог і плач полонянок в неволі.

Ведучий 3:   Це ненависть і любов, вірність і зрада. Це гарячі серця Січових стрільців та Героїв Небесної Сотні, це тисячі патріотів нашої держави, які зараз знаходяться на передовій, захищаючи від терористів свободу, незалежність та територіальну цілісність України.

Ведучий 4: Дійсно, багато поколінь українців поклали своє життя на вівтар української державності. Ми наповнені духом своїх волелюбних предків, багатою історією. І якщо хочемо осягнути минуле України, то маємо багато вчитися, знати, пам’ятати.

Ведучий 1: Вони нашу історію творили,

Орлині крила їх життям несли.

Ці люди в житті подвигом грішили

І про них пам’ять з нами назавжди.

 

Ведучий 2:  Про них згадаємо на цьому святі,

Про них ми поспіваємо пісень.

І станемо душею ми багатші,

Присвятимо героям ми цей день.

 

Ведучий 4: І сьогоднішню годину-реквієм ми присвячуємо всім представникам славетного лицарського роду, гідним нащадкам великих прадідів, у чиїх жилах пульсує гаряча кров і дух героїчних запорожців.

Ведучий 3: (зачитує слова одного з бійців-кіборгів): Не так давно в Україні не було армії взагалі. Закосити від служби вважалося за прийнятну норму. Йшли до війська тільки якісь непросвітльоні лохи. Ба, більше. Точилися розмови, що Україні взагалі армія не потрібна, бо це зайва витрата бюджетних коштів, а воювати нам все-одно ні з ким.

Ведучий 4: Але вона прийшла. Війна… На нашу землю… Несподівано. Бо сподівано вона ніколи не приходить… І подумалося: всьо – капєц, воювати у нас нікому і нічим… Наші літаки не літали по двадцять років. Курсанти льотних училищ отримували спеціальність винищувача, жодного разу не бачивши цього самого винищувача… Танки Т-64 ржавіли під дощем. Солдати копали фундамент під дачу генералам. Десь в Криму стояла дизельна підводна лодка-сирота, нікому не потрібна… Єдиний боєздатний підрозділ охороняв “Міжгір’я”…

Ведучий 3: І раптом щось сталося… Якісь давні і сильні духи прокинулися на Вкраїнській землі… Перун, Стрибог, Даждьбог, Ярило… Скіфія… Дике поле, Січ… Запоріжжя… Пороги, карпатські ліси… Де воно взялося? – Хто його зна… Видно десь дрімало віками, відсипалося… Код нації, ДНК…

Ведучий 4: Нема армії, але є – воїни… Так буває іноді… І раптом стало зрозуміло, що головне навіть не в оснащенні і не в техніці, а – в духові, в силі, в характері…

І ми дивимося справжню війну по теліку. Ми дивимося, як українські танки ведуть прицільний вогонь… Добре ведуть… І ми гордимося нашими батальонами… Ми бачимо, як наші воїни захищають нашу рідну Землю… Ми не хотіли цієї війни, але ми прийняли її. Бо так змусили, бо так треба…

Ведучий 3: “Вчора вбито двох, поранено десятьох в зоні АТО”, – звикли ми до таких новин. Це вже буденність. Слава героям, хай одужують поранені, – кажемо ми. Повертайтеся живими, – молимося ми самі собі. Не на публіку, а просто так…

Ведучий 4: Ще недавно ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава», а тепер ці слова набули нового змісту.

Ведучий 3: Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що ці герої – хлопці що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери на плечах яких тримається наша армія.

Ведучий 4: Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням, це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини.

Ведучий 3: Не можемо ми не згадати про події, які сталися лютневими днями на Майдані Незалежності. Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічно європейській державі. І за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну : своє життя віддали найкращі. І більшість із них – молоді, сильні. Ті, що тільки починали жити.

Дівчина 1.  

Вірш. « Але війна – це смерть».

«Ти пам’ятаєш як горів Майдан»

Ти пам’ятаєш як горів Майдан?

Хіба можливо це колись забути?

Той біль і час смертельної спокути

І наш надрив від звільнення кайдан.

Ти пам’ятаєш як горів Майдан?

Коли і серце в крові обливалось,

Коли усе на світі пробачалось.

Лиш не війна між своїх громадян.

Ти пам’ятаєш як горів Майдан?

 

Ведучий 4: Не висихають сльози на очах матерів і сьогодні, адже їхні сини і нині захищають єдність і незалежність нашої землі.  Кровоточать рани наших сердець із приводу того, що відбувається на Сході України…

Ведучий 3:  Скільки іще забере вона                                                                                                                                                         Твоїх дітей не твоя війна?

Пісня «Не твоя війна».

                                                                             

 

Інсценізація ( на сцену виходить юнак і дівчина, прощаються)

Хлопець.   Не плач. Не треба. Сльози не для нас.

Я повернусь. Ти тільки вмій чекати.

І не забудь оцей прощальний вальс,

Що ти танцюєш з завтрашнім солдатом.

А ще прошу: пиши мені листи

Про тихий Тікич і про сільські новини,

А я піду, бо мушу берегти

У світі мир та спокій Батьківщини.

Я мушу йти, як батько мій і дід,

Бо ще потрібні на землі солдати,

Щоби щодня, зустрівши сонця схід,

Всміхалась до дітей щаслива мати.

А ти чекай. Печалитись не слід.

Я повернусь. Запам’ятай цей вечір…

 

Іде юнак. Тривожний білий світ

Ляга погоном хлопцеві на плечі.

 

Читець

 (Вірш Ксенії Наварівської «Настане день і мир настане»)

Звучать церковні дзвони

І сонце ясно так не світить,

І вже чомусь не зігріває.

Як   плачуть ще маленькі діти,

Бо чують за вікном стріляють.

 

І всюди чути цю тривогу.

Війна все тьмою огорнула.

Лиш тихо молимось до Бога,

Щоб нас все горе обминуло.

 

За нашу землю і за волю

Солдати доблесні вмирають.

Чому ж душа рветься від болю,

Коли їх, молодих, ховають?

 

Та було тихо й пусто на небі.

На землі знов вмирали солдати.

Не солдати, синочки, діти,

Не хотілось їм зовсім вмирати…

(Юнак падає, мати схилилася над сином.  До них  підходить Мати-Україна)

 

Україна-Мати:

Сину, сину… А Він мовчить…

Сину, сину, скажи що не будь…

Жовте листя на вітах тремтить,

І летять журавлі у небо.

 

Звучить мелодія пісні «Пливе кача по Тисині.» До матері з сином підходять люди (читці)

 

 

Читець 1:

 

“… Груди! Відкрийте йому груди… Швидше… Швидше…”

Відкрили йому груди.

Там рана від кулі. Глибока.

Кров витікає. Каска злетіла, волосся русяве розсипалося. Очі голубі, як небо над його головою. Схилилися хлопці над ним.

 

Читець 2: “…Мені не болить… Я — живий… Не болить… Мамо…”

Він такий юний. Ще зовсім дитина. Сорочина стала червоною.

Ще кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала життям з його грудей. Ще питав про весну, чи ж настала вже, а очі, ті голубі очі вже ясніли щасливо — він йшов ангелом до Бога…

 

Читець 3: Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній сотні. Йому вже не болять рани. Він прийде, коли Ви спатимете, і розкаже, як любить Вас.

Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати.

 

Читець 4: Бо син Ваш своєю кров’ю змив наш гріх. Тяжкий такий. Гріх тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця — незрячі. Від байдужості. Коли сиділи ми по хатах й перечікували той гріх.

 

Читець  5: Ми спостерігали, як помирають старі у злиднях, і не бачили, як на гроші з їхнього недоїденого хліба виливають золоті портрети ідоли.

Дитина маленька хотіла жити, а ми відверталися — немає ліків, аби помогти, й наче не бачили, що на ті ліки купують собі маєтки інші.

 

Читець 6: У судах — розпинали невинних й кидали за грати. Прокурори фальсифікували справи. А ми… А ми мовчали байдуже і в неділю йшли до церкви, ставили свічку, аби відкупитися. А в понеділок — давали хабарі. І відводили погляд убік.

Не плачте, мамо. Дайте поплакати Україні.

 

Читець 7: Вже не тече кров із ран Вашого сина. Не пече йому у грудях більше. Вже у сотні своїй небесній стоїть він на варті. По праву руку від Бога. А по ліву — його побратими. Андрійки, Васильки, Іванки, Назари, Устими — ті, хто нині названий сотнею небесною.

 

Читець 8: Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали, — життя своє. За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, дітей їхніх ненароджених доколихали, пісень за них доспівали.

Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати світові. Весна вже на порозі.

 

Голос з-за куліс:

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

а може, дощем на поріг упаду.

Мамочко. Вибач за чорну хустину,

за те, що віднині будеш сама.

Тебе я любив і любив Україну.

Вона, як і ти, була в мене одна.

 

Україна.

Я – Україна. Свята я i грiшна.

 Влітку спекотна, зимою - заснiжена.

 Хлібні лани і дивнії гори,

 Синєє небо, синєє море…

 Ніким не покорена, і незбагненна -

 Жовта я сонцем, блакитна я небом.

 Синами своїми й доньками прекрасна

 Я чорно-багряна стаю, як нещасна.

 Багряна від крові і чорна від горя -

 Чорно-червоний колір в героя...

 

Читець

На фоні сумної мелодії читає вірш Маріанни Тенетко «Пам’яті січових стрільців»:

В вишитій сорочці, збивши босі ноги,

Стоїть Україна обабіч дороги,

А по тому шляху з заходу і з сходу

Тягнеться історія Вкраїнського роду.

Гордою ходою в сонячнім вінці

Йдуть у бій за волю хлопці молоді.

Юні та безвусі, їм жити, кохати,

Нивоньку косити, діток колисати…

 

Стоїть Україна, руки простягає

Хоче мить спинити та права не має.

«Стійте, зупиніться!»стелиться, шепоче -

«Хай запам’ятаю ваші карі очі

Хто скажіть, чиї ви? Як вас величати?

Щоб змогли нащадки вам шану віддати…»

 

Мовчать легіони, зберігають сили

Йдуть у бій -  і сіються у полі  могили.

Заридали гори, голосять трембіти

Це твої, Вкраїно, загинули діти.

Хай лине їх слава протягом віків

Чуєш, Україно, з-під землі їх спів?

 (Звучить сумна мелодія. Виходять діти – читці і читають поезію Вікторії Невідомської)

 

Читець 1 Нам невідомі всіх їх імена,

 Хто їх чекає, хто за ними плаче,

Де їхній дім, як їм болить війна,

 Яке в них серце – щире чи терпляче.

 

Читець 2 Як страшно їм, коли усе горить,

Коли руїни, смерть перед очима,

І як в бою важлива кожна мить,

Які в них білі крила за плечима.

 

Читець 3 Нам невідомі мрії й здобуття,

Всі їхні рани, всі слова прощання,

Вони – солдати, що кладуть життя,

Заради нас і мирного світання.

 

Читець 4 І без імен помолимось за них,

За трошки вдачі світлої, простої.

В час зрад страшних і втрат таких гірких,

І без імен вони для нас герої.

 

Ведучий 3. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі.

Ведучий 4. Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню-частинки вічного. А світло цієї свічки хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас. Вони повинні жити в нашій пам’яті!

Ведучий 3. На знак вшанування світлої пам’яті тих, хто загинув у боротьбі за створення  незалежної держави, увійшовши у безсмертя, схилимо голови і пом’янімо їх хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання

Ведучий 4. Горить свіча і пам’яті сльоза

додолу з неї краплями стікає.

Земля ридає, плачуть небеса –

Героїв Україна пам’ятає.

Ведучий 3. Їх взяв Господь, щоб ангелом в раю

В його садах довічно проживати.

Вони завжди залишаться в строю,

Про них народ пісні буде співати.

(Звучить «Аве Марія» Каччини  виходять дівчатка- читці і читають позію Валентини Полинок "Молитва")

 

Читець 1: Діво Пресвятая, матір матерів.

Пригорни до серця всіх своїх синів,

Освіти їм душі світлом золотим,

Виповни любов’ю неспокійним дім.

Читець 2:

Научи, як землю вберегти від зла

Розумом, діянням і крилом тепла.

Зоряна Богине, сонце доброти,

Землю України щастям освіти.

 

Читець 3:

Я дякую,солдате,за життя,

Що я живу без куль над головою.

За те,що маю я надію в майбуття

І я думками завжди там з тобою.

 

Читець 4:

Я дякую,солдате,і за те

Що маю те,чого немає в тебе.

Домівку теплу,сонечко ясне,

Блакитне,мирне українське небо.

 

Читець 5:

Я дякую,солдате,що стоїш

В передовій за рідну Україну.

За те,що чесний бій ведеш

І захищаєш неньку-Батьківщину.

 

Читець 6:

 Ти там стоїш,щоб сльози матерів не ллялись,

Хоч рідна мати плаче уночі.

Вона героя свого дожидає,

Вона чекає,у надіях живучи.

 

Читець 7:

Я помолюсь за тебе,мій солдате,

Хай Бог оберігає вас в біді,

Бо на війні таких,як ти багато

І всі вони герої молоді.

 

Читець 8:

Тобі,солдате,я завдячую життям.

Настане мир,ви цього дочекайтесь!

Одного лиш ми просимо усі:

«Додому,рідні,ви живими повертайтесь!»

 

Читець 9:

Вертайсь, солдате, сіяти пшеницю,

Бо рік спитає: де ти, хлопче, був?

І на кордоні закопай рушницю,

І заспівай, щоби весь світ почув.

Про Україну, Лесю і Тараса,

Про рідну матір і таку любов,

Що розлилась від Львова до Донбасу,

Любов лилась, але не наша кров.

Ті вороги, що звалися братами –

Колись прозріють. Поможи їм Бог.

 

Читець 10:

А ми столи накриєм рушниками

Й печаль розділимо одну на двох.

Згадаєм тих, хто із тяжкого бою

Уже не прийде до своїх воріт,

Ту молодість, що стала удовою,

Згадаєм очі тисячі сиріт.

Вертайсь, солдате, ми тебе чекаєм.

Тяжкий свій хрест ти з гордістю проніс.

Хай Україну Бог оберігає

І очі наші висохнуть від сліз.

 

Читець 11:

Настане день і мир настане,

І правда буде панувати!

Омиті кров’ю і сльозами

Та волю нашу не зламати!

 

Ведучий 3: Вони не схожі на Брюса Вілліса і Чака Норріса. Вони брудні, невиспані і зморені, у них червоні очі від втоми… Вони не схожі, бо вони – в десять тисяч разів крутіші! Бо вони справжні! Вони – незламні…

 

Ведучий 4: І цього вже нікуди не діти. Ми знаємо, що переможемо. Бо з такими людьми немає іншого варіанту… Ми вистоїмо, ми подолаємо…

 

Ведучий 3: “Були колись козаками, та більше не будем”… Будемо, Тарасе! Навіть ти, мабуть, не сподівався. Будемо і є… Бо козаки, бо чоловіки, бо Україна! Понад усе!

 

Ведучий 4:  Бо ми – народ одвічний, потужний і життєдайний. Биті, знекровлені, спалені, стоптані ми знову піднімемось з руїн, з попелу, воскреснемо, розквітнемо, забуяємо!

 

 Ведучий 3:  Майбутнє не за арміями і війнами, не за капіталами і окупантами.

Майбутнє за тією дівчинкою, що малює квіти з пінки в чашці з кавою просто так, для душі.

За тими геймерами, які покинули свої монітори із «Сталкером» і кинулися боронити палаючі барикади.

І за мамами, які цілують пальчик і співають «Котику-коточку».

І за татами, які приносять пиріжка «від зайчика».

 Майбутнє за тими, хто має у душі квітку народу свого. Може її не видно, але вона обов’язково розквітне у свій час. Я це знаю.

 

Ведучий 4: Хай святиться ім’я твоє, краю мій милий,

Там, де гори і доли в переплетені рік!

Хай Господь посилає нам мудрості й сили,

І хранить Україну нині, прісно й вовік!

Слава Україні !Героям слава!

 

Матеріали з соцмережі Facebook.