Сценарій виховного заходу "З криниці пам'яті черпаємо любов"

З кринниці памяті черпаємо любов до краю рідного

до маминої пісні

Мета:Виховувати шанобливе ставлення до батька та матері, до рідного дому, рідної землі, Батьківщини.

Розкрити любов і ласку батьків до дітей, збагатити душу і серце глибоким почуттям вірності матері, батьку, рідній землі.

Місце проведення та обладнання: Святково прибрана народознавча світлиця, на столі квіти, коровай на вишитому рушникові, на стіні - слова: "Шануй батька свого і матір свою"

Відеокліп «Українська родина»

Вступне слово куратора групи:  Доброго дня, всім! Ми раді вітати вас, шановні наші батьки в родинному колі! "Від родини йде життя людини", "Без сім'ї немає щастя на Землі" - так говорять у нас в Україні. Кожному відомо, що серед усіх геніальних винаходів людства одне з найважливіших місць займає родина, сім'я.

Сім'я - святиня людського духу,

Благородних людських почуттів

Бережем правічні заповіти:

По собі лишити добрий слід.

Ми - творці життя, батьки і діти,

Невмирущий, мужній родовід.

Для кожного з нас найсвятішими є слова " Мати", "Батько", "Батьківщина". Адже Батьківщина - це не тільки наша країна, а й рідна домівка і те місце, де ти народився і виріс, де минули кращі роки твого життя.

Коли зміцніють крила, щоб літати,

Не забувай про рідних маму й тата,

Та встигни добре слово їм сказати,

Допоки ти живеш у рідній хаті...

Кожен з нас розуміє, що ми не повинні лишати своїх батьків самотніми, а оберігати їх родинне вогнище. Не забуваймо, що всі ми станемо батьками і своїм життям маємо бути зразком для власних дітей.

Читець:

Усе на цьому світі випадкове,

Окрім кринички в затінку села,

Звідкіль мене в життя, історій повне,

Перехрестивши, мати повела.

Ведучий 1. Є скарби, заховані в землю, а є такі, що розташовані на поверхні і передаються з покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належить пам’ять роду, його звичаї, традиції, прадідівська молитва любові і доброти, прощення і прагнення до кращого життя, що віками лине у зоряне небо предків і кожен раз повертається через небесні ворота до новонароджених душ-дітей.

Ведучий 2. Мамина пісня, батьківська хата, бабусина вишиванка, дідусева казка, пожухлий від часу лист-трикутник — все це наша родослівна пам’ять, наші символи, наша історія, може погана й сумна, але в основі  своїй велична і всестверджуюча. Не вивітрити з пам’яті, зберегти ці символи людського духу від забуття і байдужості — наше головне завдання. Отож, і мета нашої зустрічі — зачерпнути водиці із джерела роду нашого, звернутися до народної мудрості, вчитися по ній шанувати батьків своїх, що життя нам подарували, і рідну землю, до якої приросли корінням.

Пісня  «Мамина сорочка» (відео-Наталя Май)

Ведучий 3.  Земля дитинства, стежка ранньої юності, рідна домівка. Кому не снилися вони в далеких мандрівках, хто не відчував їхнього поклику, чия чутлива душа не прагла повернутися на схилі літ у чарівну казку дитинства? І це не означає тужіння за старим. Навпаки, це поклик причетності до землі, де народився, збереження кращих родо­відних традицій, синівського обов’язку.

Ведучий 4. Головним охоронцем ладу в родинних взаєминах виступав звичай, що був законом буття. Звичаєві правила стояли на сторожі непорушності підвалин роду і зобов’язували кожного члена сім’ї знати власний родовід до сьомого коліна. Людину, яка не знала своїх предків, вважали безрідною, вона не мала шани.

Читець 1:

З усього в світі найдорожче —

Своя сім’я і власний рід.

Бо навіть предків рідних мощі

Оберігають нас від бід.

Вони уважно з того світу

(Нема, повірте, небуття)

Спостерігають, як їх діти

Ідуть дорогою життя.

Читець 2:

А то з’являються тихенько

У підсвідомості, у сні

Бабуся, батько, рідна ненька,

Бувають радісні й сумні!

Якщо нам добре, то радіють.

Як щось не так — вони в журбі,

Завжди підтримати уміють,

Допомогти в біді тобі.

Ми це не завжди помічаєм,

Та у житті воно так є,

Коли ми добре пам’ятаєм

Родинне вогнище своє.

Ведучий 1. Ніколи не йшли ганебною дорогою ті люди, які змалку пізнавали правду своїх предків про їх минувшину. Навіть настромлені на польсько-шляхетських та петровсько-меншиковських палях та підвішені на турецьких залізних гаках за ребра, по-звірячому катовані у сталінських фабриках смерті, вони вмирали з іменем України на устах, яку ніжно називали ненькою.

Ведучий 2. Її, нашу Україну, розпинали, її мордували, її катували, її клали на плаху, а вона відроджувалася — з руїни, з попелу, знову наливалася золотом хлібів, розквітала білим шумовинням садів, родила й виколисувала своїх дітей — свій найдорожчий скарб.

Ведучий 3.Нас хотіли поставити на коліна. Але в усі часи наша земля народжувала синів і дочок, котрі палко любили свій народ і закликали люд не коритися зайдам.

Ведучий 4. Були у нас і Хмельницький, і Дорошенко, і Полуботок, і Мазепа. Були Шевченко, Франко і Леся Українка, Симоненко і Стус. Були козаки і січові стрільці, юні гімназисти, що полягли під Крутами, дисиденти-шістдесятники і студенти дев’яностих…

Читець 1:

Любила мати сина над усе,

леліяла, мов квіточку в садочку.

Ледь-ледь на ніжки зіп’ялося мале —

блакитним шовком вишила сорочку.

Поїла материнським молоком

і піснею, що пахла чебрецями.

Казала: «Будеш, синку, козаком,

як прадіди, за волю й правду станеш!».

Читець 2:

Навчала промовляти «Отче наш»

не голосом, а серцем нелукавим,

не заглядати на чужий калач,

а їсти хліб, зароблений руками.

 Син виріс. Смолянистий в нього чуб,

 тоненький стан, як в молодого клена.

Біля ставочка в затінкові верб

 уже чекала вірна наречена.

Читець3:

Та вдарив грім — і розляглась луна

по селах і містах у мить єдину.

І вилетів, мов сокіл із гнізда,

синочок боронити Україну.

…Несли прожиті роки журавлі

щоосені у лагідні країни,

а син не йшов. Лиш болі і жалі

снували в косах мами павутину.

І де могила, і який кінець,

яка земля прийняла силу й вроду?

її синок був лицар і боєць,

а кажуть, був він «ворогом народу».

Читець 4:

Горіли айстри сонячно в саду.

Тріщали у печі пелюстки хмизу,

коли сусідський хлопчик на ходу

гукнув: «Ввімкніть, бабусю, телевізор!».

Забилось серце у хвилини ті:

«Невже про сина?» — аж не стало сили.

А сильний голос диктора тремтів:

«Вкраїна незалежність зголосила».

Сміялись люди — плакала вона,

співали люди — мати голосила.

Та чистою була її сльоза,

бо звістка мрію сина воскресила. (Н. Попович)

Ведучий 1. «Батьківщина» і «батьки» — слова одного кореня. Це не випадково, адже батько і мати для дитини є першими й головними представниками Вітчизни.

Ведучий 2. Батьки самим єством призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей, гідно виконувати свій батьківський обов’язок.

Читець 1:

Коли дні мої судними днями були

І, здавалось, ще трохи — і зашморг накину,

Емігранти мене у Канаду тягли,

У Сполучені Штати тягли, в Аргентину.

Може б, я і утік від своєї біди

В ті краї, де живеться безжурно й багато.

Та мене не пускали вишневі сади

І хрести на могилах у мами і тата.

Рідна хата тримала, калина при ній,

Щебетливі гаї, повні сонця долини,

Вся моя Україна, де рідні мені

її кожна стеблина і кожна піщина.

Читець 2:

Обіймає її світанкова зоря,

І купає у росах безмежжя зелене.

Пароплави без мене пливли за моря,

Літаки за моря відлітали без мене.

В моїм домі валюти нема й не було,

 І не возить мене іноземна машина.

 Зате є у степу українськім село :

 І моя, доки руки складу, Батьківщина.

Ведучий 3. Дерево не може жити без коріння, а людина — без роду. Та чомусь ми іноді з гордістю називаємо кілька колін родоводу бульдога чи пуделя, а імен своїх прадідів і прабабусь не знаємо. Буває, що люди не знають нічого про батьків, не говорячи вже про дідусів і бабусь. А ось деякі народи Азії знають свій родовід за сім-вісім поколінь, а то й більше. Коли ми з вами збирали відомості про свої родоводи, то, мабуть, усі переконались, що кожен для себе відкрив щось, нове з історії свого роду.

Кожен родовід — це окрема книга життя. Подивимось деякі з них. (Слайди)

Ведучий 4. Ви, мабуть, переконалися, що кожному варто записувати від своїх батьків, дідів, поки вони живі, історію свого роду, щоб потім було що розказати своїм дітям і внукам. За уявленнями давніх українців, родинна оселя — то священний вогонь душ дідів-прапрадідів, який повсякчас охороняла богиня Берегиня. А священним вогнем душі самої Берегині було все, що оточувало людину в побуті: бабусина скриня, рушник, квітка, криниця, журавель у небі, родинна пісня і навіть вірність, віра, любов.

Ведучий 1. Однією з найбільших святинь нашого народу був і залишається хліб. Недарма його краяли тільки тримаючи в руках; не можна класти паляницю догори денцем, залишати недоїдки, бо інакше настане голод. Сіль, часник, вугілля берегли малечу від дитячих хвороб. Піч, горщик, великодня крашанка, обручка, пучечки лікарського зілля теж вважалися оберегами. Вони захищали оселю, всю родину, а заразом і весь родовід від чорного мороку зла.

Ведучий 2. Так уважали наші пращури. А щоб не всохло коріння, щоб не обірвалася ниточка, яка зв’язує нас із прабатьками, бережімо ті речі, що були важливими й дорогими для старшого покоління роду нашого.

Відеокліп «Мамині яблуні» (Червоні Маки)

Читець:

Подаруй мені, мамо, хустину

Із червоним, як мак, бережком,

Запишаюся в ній, як дитина,

Як калина під білим сніжком.

Та хустина мені нагадає,

Як і ти молодою була.

І від років вона не линяє,

 Тільки юність твою узяла.

Посивіло волосся в матусі,

І у зморшках вже стало чоло,

А от хустка лишилася й досі,       

І на ній все цвіте, що було.

Пісня «Мамина сорочка»

Ведучий 1. Берегиня, обереги — наші давні і добрі символи. Це все, що ми нажили, що приберегли од своїх батьків та дідусів, чим збагатилися і освятилися — хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом. їхнє коріння сягає глибини століть, у них закладена мудрість народна.

 Ведучий 2. А чи не справжнім домашнім оберегом для кожного з нас повинні бути портрет батька й матері, обрамлений рушником? Будемо відвертими, не завжди ми знаходимо місце для них, а більше завішуємо стіни всякою всячиною. А з цього й починається повага до свого роду, до своїх батьків.

Ведучий 3. Хата, де на почесному місці висять прикрашені рушниками портрети батьків, дідусів і бабусь, ніколи не виховає черству, байдужу, жорстоку людину. Вивішений на стіні портрет дідуся чи бабусі — це не просто данина традиції, це пам’ять про тих, хто творив історію, з кого треба брати приклад, який би наслідували майбутні покоління.

Читець:

Я твій портрет фіалками вберу —

ти ж так любила голубі фіалки.

Мене ти вчила правді і добру,

мене до праці ти привчила змалку…

Я доторкнуся до твого чола,

на ньому зморшки — й ті такі ласкаві…

Ти все дала й нічого не взяла:

ні крихти хліба, ні спасибі, навіть…  .

Все те, що мав, і те, що в мене є,

що від людей, що від землі святої,

що радістю в рядках моїх встає,

передано в моє життя тобою…

Дочку, можливо, матиму… Хто зна,

про що в гаю зозуля накувала…

О, як я хочу, мамо, щоб вона

твоє велике щедре серце мала!..

Ведучий 1. Нема кращої дороги в світі, ніж дорога до рідної матері. Це можна відчути лише тоді, коли закине тебе доля далеко від отчого дому і коли ця дорога переросте у тривожну мрію, сподіваєшся на цю дорогу, думаєш розгубити на ній свій неспокій і знайти душевну втіху.

Ведучий 2. Коли не спиться тобі ночами, коли раптом оповиє тебе невимовна туга, коли вже, здається, немає сили вибратися із лабіринту буднів, тоді десь у глибині душі народжується оцей споконвічний потяг до своєї дороги. І якщо, навіть, станеться так, що обставини не пустять тебе в  цю дорогу,- ти все одно пройдеш її в думках сотні, тисячі разів і повертатимешся з неї кращим, бодай на хвилину чи на день.

Пісня «Мамо зустрічай»

Читець 1:

Заспівай матусю колискову,

поверни дитинство хоч на мить

Я прийшла до тебе на розмову,

Від розлуки серденько болить.

У кущі калини вітерець дрімає,

Причаїлись мальви.  Я до них спішу

Соловейко радо гостю зустрічає,

Припаду до хвіртки ,ревно затужу…

Читець 2:

Споришевий килим розстеливсь привітний,

Рушники і мисник, їм — літа… літа…

Розпач і тривогу вже не приховати,

Матінка вдивлялась у моє життя.

Щось хотіла мабуть рідна запитати,

Та сльоза скотилась на  її шиття,

Ти  — моя відрада. Нене моя мила,

Я цілую маму  і на серці  рай…

Читець 3:

І від щастя в мене виростають крила,

А чому я сива, рідна не питай

Заспівай матусю колискову,

Поверни дитинство хоч на мить.

Я прийшла до тебе на розмову,

Від розлуки серденько болить.

Ведучий 3. Батько — найрідніший, найдорожчий для тебе чоловік, в образі якого втілюється людська відповідальність за твою появу на світ, за кожний твій крок, вчинок, за весь твій життєвий шлях — від народження до смерті. Бути гідним батька — твоя особиста честь.

Читець:

Лишилися у спадщину мені

Високі ранки, роботящі дні,

Для щастя відвойована весна —

І татових очей голубизна.

Та ще листи, вже сиві, як туман,

Та ще тепло моїх односельчан —

Між ними я мужнів, трудився, ріс —

І меншало в душі солоних сліз.

Лишилося у спадщину мені

Святкове сонце в рідному вікні,

І сад, що тато в юності садив,

І та земля, яку він так любив.

Ведучий 4. Кожен батько повинен повсякчас дбати про свою репутацію, пам’ятати , що дітей він виховує власним прикладом. Розсудливість батька — найбільш дієва настанова для дітей. Порядний тато залишає дітям своїм у спадок добре ім’я, добрі богоугодні діла, благородну науку жити на землі у совісті і честі, добро творити, пагубних місць і товариств остерігатися. Так споконвіків було у нашого народу.

Ведучий 1. Від батька залежало, якими виростуть діти. Помірна суворість, розумна поблажливість, непорушна дисципліна — ось, на думку тата, першорядні правила християнського виховання.

Читець:

В дитинстві таки був я шкідником.

Щоправда, не шкідливішим од інших:

То м’яч, бувало, стрінеться з вікном

І вийме скло, аби було видніше,

То в ополонці мало не втонув,

То рвав штанці, то толочив я жито…

А батьків ремінь (ой розумним був!)

Частенько научав, як треба жити,

Бо хто не хоче дітям дати толк?

Бо хто не хоче виховати сина?

Хоч батько відправляв мене в куток,

Та жоден раз не ставив на коліна.

Тепер, якби він тільки був живий,

То я йому сказав би неодмінно: —

Спасибі Вам за ремінь, за куток.

За все. Я перед Вами на колінах.

Ведучий 2. Кому не доводилось бачити, якою радістю загоряються старечі очі, коли внук чи внучка скаже: «Дорогенька моя бабусю». Від сина, дочки, на жаль, давно таких слів уже не чують. За пошану до батьків Біблія обіцяє добро, благополуччя. Шануймо ж їх, підтримуймо у тяжкі хвилини життя.

Читець 1:

Привезли бабусеньку до міста,

 Бо жорстока старість підійшла.

 І бабуся, прибрана і чиста,

 Боязко присіла край стола.

Безпорадна, розгубилась прямо,

Все тремтячі рученьки хова.

А невістка, моя мила мама,

На стареньку скоса погляда.

Читець 2:

Не мовчи, бабусю, так невтішно,

Не дивись зі смутком на портрет,

Де дідусь мій сяючу усмішку

Заховав за маковий букет.

Не сумуй за молодості літом,

Не літай думками за село,

Де кохання ваше недопите

Маками в пшениці розцвіло.

Читець 3:

Чим тебе, бабусенько, розрадить,

Бачиш, в мене очі, як твої…

Тихо мою голову погладить

Рученька спрацьована її.

Ні, рідненька, старість — не причина,

Щоб сидіть журливо в самоті.

 Є ще в тебе внученька єдина —

Наймиліша втіха у житті.

Ведучий 3. З бабусею і дідусем у нас пов’язані згадки про дитинство. Бабуся — це світло, добро, дідусь — це розумні поради, настанови , майстрування.

Ведучий 4. Кращих вихователів, як дідусь і бабуся , годі й шукати. Вони виховують своїх онуків щирими, працьовитими, відповідальними.

Ведучий 2. З великою любов’ю згадує про свого дідуся Василь Симоненко: «Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і саме життя його переливаються в мене:

—        Безсмертячко ти моє кирпате,- шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.

Ведучий 4. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.

Я часто ображав і кривдив діда своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом? Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великий і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.

Ведучий 2. Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси й ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.

І коли в автобусі я бачу сивочолого предка мого з в’язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:

—      А глянь, що я приніс від зайця…

Ведучий 4. Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься,дійсність і фантазія. І колись обов’язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова

Читець:

Оцей дідусь колись весною

Маленькі яблуньки садив…

Розрісся сад, умивсь росою,

З плодами віти опустив.

Тепер дідусь погожим літом

У гості внука вигляда, ‘

І яблуневим білим цвітом

Його сміється борода.

Ведучий 1. Майже три з половиною тисячі років тому на кам’яних таблицях, які отримав пророк Мойсей від Бога на горі Синай, були висічені слова: «Шануй батька твого і матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім ти був на землі». Шанування батьків — один з найсвятіших обов’язків людини і несплатних боргів дітей.

Ведучий 2. Батьки нас зростили, навчили добра, леліяли, любили. І як же не відплачувати їм пошаною, любов’ю, ласкою і допомогою? А власне, тільки цього на старості і хочуть вони від нас. Якщо ж уваги, піклування не відчувають, їм здається, що вони є тягарем, чимось зайвим, непотрібним для своїх дітей.

Ведучий 3. Дорогі друзі, продовжуймо традиції наших пращурів, проникаймо в таємниці історії, черпаймо живодайну воду з криниці національної культури, плекаймо рідне слово. Хай кожен з нас добрими справами стверджує, що козацькому роду нема переводу.

Роде ти мій красний, мій прекрасний роде,

Хай з тобою завжди буде мир і згода.

Родиться хай жито із тепла і ласки

І за тином квітнуть ружі та ромашки.

Мати хай напитись дасть води з криниці,

І привітно стріне всю рідню світлиця.

 Сядемо у коло за столи дубові,

Віддамо всю шану хлібові й любові.

 Хлібові, що в полі вся рідня ростила,

І людській любові, що згасить несила.

Роде ти мій красний, мій прекрасний роде,

Хай заміс достатку, наче сонце сходить.

Ніби сонце ясне, як той цвіт калини,

Роде мій прекрасний, пісне солов’їна.

Буду я гордитись за свою родину,

За прекрасну й вільну неньку Україну.

Студентка: (читає молитву до батьків)

Всемилосердний боже! Дякую тобі за наших батьків за все те добре, що ти нам подав через них. Вони виховують нас, навчають любити Твої святі заповіді, не грішити. Ми любимо їх і хочемо завжди шанувати і слухати. А ти, Господи, поможи нам у цьому Твоєю ласкою. Благослови їх, Господи, добром здоров'ям, довгим і щасливим життям, хорони від злого, дай їм сили перемогти всі труднощі, діждатись потіхи від своїх дітей, а по смерті прийми їх і нас до небесного Царства. Амінь!

Звучить пісня  «Хай живе вільна Україна!» (відео)

Список використаних джерел інформації:

1. Буган Ю.Д., Тимчишин О. І., Борисюк С. В. Шкільні свята та розваги. -Тернопіль, 1996.
2. О. В. Ковальчук. Українське народознавство, - Київ. Либідь, 1994.
3. Слободяник А. Пісні над Тікичем. Поезії. - Вінниця, 1994.
4. Стельмахович М. Г. Виховний потенціал української родини. - Ж: "Учитель", 1998, №6
5. Тетяна Череп. Ідуть дощі. - Прилуки. Стиль, 1995.