Сценарій загальношкільного заходу «То була дивовижна зоря Т.Г.Шевченка»
Вчитель: (читає поезію М.Рильського «Вінок безсмертя»)
Ти перед нами стоїш, як світоч,
Ти перед нами гориш і світиш,
Ти перед нами, ти серед нас,
Бо допалав ти, але не згас.
В грудях народу — у кожній жилці,
В гаях народних — у кожній гілці,
У кожній хвильці твого Дніпра
Цвіте твій голос і не вмира.
Твій голос повнить пшеничний колос,
Бо те, за що ми жили й боролись,—
Твій сон щасливий, зоря твоя:
Велика, вольна, нова сім'я.
Сіяйте, вікна, пливіть, оркестри,
Вінок безсмертя сплітайте, сестри!
Поета славить країна дужа,
Дівочий голос і голос мужа!
І Ведучий: Коли хочуть щось добре сказати про народ, то оповідають про його землю, гори, ріки, ліси. Згадують, яких великих людей дала ця земля світові. Українці – це народ Шевченка. Чи не у кожній світлиці по наших селах раніше на покутті під вишиваними рушниками висів портрет Кобзаря, завжди дивилися на дітей зі стіни мудрі очі нашого духовного батька. Кожна українська хата, у якій на покутті був портрет Тараса, а на полиці лежав «Кобзар», була твердинею духу народу. Сім’я входила у родину, родина в рід, рід у народ.
ІІ Ведучий: «Тарасовою річницею назвав народ перший скромний музей Кобзаря,який з’явився на Чернечій горі через 20 років після смерті поета. Потім музею не стало. А нині цю непоказну дерев’яною стріхою знову бачать відвідувачі на Тарасовій горі. «Світлицю» збудовано заново
«Тарасова світлиця» - це пам’ять про геніального письменника, це чисте джерело нашої національної гідності.
ІІІ Ведучий: Нас до глибини душі вражає велика любов Шевченка до України. Він перший полюбив її, як син кохає неньку, хай стару, слабу, змарнілу, бідну. Та чи тільки цим відмінна любов Шевченка від любові інших? Страждання має свою мову. Цю мову не всі чують.
І Ведучий: Нас просто не снує без Шевченка. У ньому – вся історія наша, все буття і всі наші мрії. Кому не відомо: Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна.
ЛІТЕРАТУРНА КОМПОЗИЦІЯ
«Реве та стогне …» (сучасний формат).
Учень 1 (Декламування уривка поезії «Думи мої»)
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", —
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, —
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
Учень 2: (декламування поезії «Мені тринадцятий минало»)
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
СЦЕНКА
«То була дивовижна зоря»
Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.
Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...
Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть... (Замовкає, а через хвилину продовжує):
А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?
Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.
Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?
Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.
Тарас: А далі що?
Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...
Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...
Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!
(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):
Було колись - в Україні
Ревіли гармати:
Було колись - запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю:
Минулося - осталися
Могили на полі.
(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):
Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже!
Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, -
Не вернуться запорожці. Слава не поляже.
Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже.
Не покриють Україну Що діялось в світі.
Червоні жупани! Чия правда, чия кривда
Обідрана, сиротою І чиї ми діти.
Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума
Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине...
А ніхто не бачить... От де, люди, наша слава,
Тільки ворог, що сміється... Слава України!
(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи);
Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?
Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.
(Разом з Тарасом козак виходить).
ЛІТЕРАТУРНА КОМПОЗИЦІЯ
«Заповіт» (сучасний формат)
Учениця 3: (декламує поезію «Лілея»)
«За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий Цвіте!»
«Я не знаю, моя сестро».
І Цвіт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою...
Заплакала і сказала:
«Брате мій, з тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати... чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала? Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла,
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок спалили...
А мене, не знаю за що,
Убити не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг, білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде... Боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий Цвіте,
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердий
Святий Боже милий!»
І заплакала Лілея,
А Цвіт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.
І Ведучий:
Свою Україну любіть,
Любіть її … Во время люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
ІІ Ведучий:
Я так люблю …
Я так люблю …
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
ІІІ Ведучий:
Нема на світі україни,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
І Ведучий:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
ІІ Ведучий:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
ІІІ Ведучий:
… оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє …
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ
«Полюбила чорнобрива козака дівчина …»
ІІ Ведучий:
Коли в душій моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого.
У Всесвіт віршів і поем,
І в дощ, в сніг карбую кроки,
І чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Щою розбудити всіх хто спить.
І Ведучий:
Я не один іду до нього –
Ідуть до нього ьтсячі,
Неначе грішники до Бога
Свої печалі несучи,
І доки в римах Заповіту
Вогонь поезії не згас,
Той рух до сонця не спинити,
Бо зветься сонце те, – Тарас.
МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ
«Заповіт»
про публікацію авторської розробки
Додати розробку