Сценарій заходу "Сім струн жіночого серця"

КЗ КОР «Великополовецька спеціальна школа I-II ступенів»

Сім струн жіночого серця

 

Сценарій заходу підготувала

учитель української мови та літератури,

 зарубіжної літератури

Лебедєва Ольга Андріївна 

 

 

 

2018/2019 н. р.

Мета. Ознайомити учнів із цікавими біографічними матеріалами про жінок-письменниць української літератури, зразками їхніх творів, розвивати в учнів навички висловлювати свої враження від прочитаного, уміння робити висновки й пропозиції; виховувати інтерес до творчого доробку жінок-письменниць сьогодення, плекати почуття гордості за творчих людей, формувати естетичні смаки.

Обладнання. Портрети письменниць, мультимедійна презентація, крилаті вислови, інформаційні картки для учнів, виставка книг та збірок письменниць.

Хід заходу

1. Організаційна частина

Вступне слово вчителя. Коли Бог наділяє жінку талантом, то прирікає її на нелегкий шлях. Поклавши на неї природні обов’язки матері, дружини, яких уже, здається, досить, щоб відбутися в цьому світі, він знає, що нереалізований талант мучить, а реалізований — обмежує природний жіночий світ. І лише володіння безцінним даром поєднання цих стихій дає жінці гармонію буття.

На уроках літератури ми мали уже можливість простежувати еволюцію жіночої душі, зіставляти долі жінок — митців протягом століть. Сьогодні ми будемо говорити про жіночу літературу. Жіноча творчість у сучасному українському письменництві спирається на потужну літературну традицію, представлену такими іменами, як Марко Вовчок, Олена Пчілка, Наталія Кобринська, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Катря Гриневичева, Олена Теліга, Наталена Королева, Ірина Вільде та інші.

2. Основна частина

Вчитель. Термін «жіноча література» є проблематичним. У працях багатьох дослідників звучить думка про неможливість поділу літератури за статевою ознакою. Типовою в цьому разі є пропозиція поділяти літературу на «добру» та «погану», а не «чоловічу» та «жіночу». Сьогодні ми поговоримо про феномен жіночої прози в сучасній українській літературі — про сильні, неординарні особистості серед письменниць.

•  «Мистецтво рецептів не має. Головне для письменника — зберігати здатність дивуватися. Бо коли він її втрачає — йому нема про що сказати людям» (Оксана Забужко)

1. Леся Воронина.

Біографічна довідка. Народилася 21 березня 1955 року в Києві. Онучка українського письменника Прохора Воронина. 1979 року закінчила філологічний факультет Київського університету (заочний відділ).

За роки навчання встигла попрацювати кур'єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах.

Мандрувала Україною автостопом та Польщею на байдарках (це були спливи по Мазурських озерах, польських річках і річечках). Дружина Євгена Гуцала.

З 1987 до 1991 року — редактор відділу літератури та мистецтва журналу «Україна». З 1991 року працює у дитячому журналі «Соняшник». З 1997 року паралельно з роботою в журналі «Соняшник» працювала коментатором у Національній радіокомпанії України. Автор і ведуча культурологічних програм «Українська культура сьогодні і завжди», «Мандрівець», «Відлуння тисячоліть». Основна тема передач — сучасний стан української мови та культури.

У жовтні 1994 — березні 1995 на запрошення Міністерства освіти провінції Альберта (Канада) та Канадського інституту українських студій поїхала до Едмонтона, де взяла участь в підготовці освітнього проекту «Мова» для двомовних україно-англійських шкіл провінції Альберта.

Нині — ведуча програм на Радіо Культура. На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».

• Творчість. Найпопулярніші дитячі твори письменниці — збірка повістей «Суперагент 000.» («У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях», «Таємниця золотого кенгуру»), пригодницькі повісті «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера».

Літературні псевдоніми: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна. Під псевдонімом Гаврило Ґава написала понад сто сюжетів коміксів, що впродовж 13 років з'являлися на сторінках журналу «Соняшник».

Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славомира Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та інші). У 2014 році упорядкувала вірші чоловіка Євгена Гуцала в книжці «Зайці в полі варять борщ», що вийшла у Видавництві Старого Лева.

• Цікаві факти. Всюди пишеться, що Леся — це псевдонім, але це справжнє ім'я письменниці. Причина цього: радянська влада іноді забороняла українські імена (серед них і ім'я Леся), тому у всіх документах було написано Лариса.
• Цитати. «Я б попросила Золоту Рибку, щоб з нашого життя зникло хамство і жорстокість, щоб люди жили за законом: не роби іншим того, що не хочеш, щоб зробили тобі».

2. Ірина Жиленко.

Біографічна довідка. Ірина Володимирівна Жиленко, ім'я при народженні - Іраїда Жиленко  (28 квітня 1941, Київ — 3 серпня 2013)— українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист.

Дитинство. Народилася під час Другої світової війни у Києві. Виховувалася у родичів у Звенигороді.

Освіта. 1964 року заочно закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Творчість. Працювала у редакціях газет і журналів. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася із відомим українським письменником Володимиром Дроздом. Під тиском обставин була змушена вступити до комуністичної партії 1981 року.

З 1997 року в журналі «Сучасність» Ірина Жиленко почала публікацію своїх спогадів та листів під загальною назвою «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Спогади частинами з'являлися на журнальних сторінках упродовж 10 років. Єдиним виданням були опубліковані 2011 року у видавництві «Смолоскип».

Твори І. Жиленко виходили в перекладі багатьма мовами світу, зокрема російською.

Авторка низки дитячих творів: повістей для дітей «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983) і «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986), «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки про буфетного гнома», збірників дитячих віршів «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства», (1979), «Казки буфетного гнома», (1985).

Головна тематика лірики Жиленко — обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і сковородининська проповідь «повсякденних малих справ».

Родина: чоловік — український письменник-романіст Володимир Дрозд,  дочка Ірина Жиленко — молодша (Орися) (1966 р.н.), кандидат богослов'я, син Павло Дрозд.

3. Леся Українка.

Біографічна довідка. Справжнє ім'я Лариса Петрівна Ко́сач-Кві́тка (1871 - 1913) — українська письменниця, перекладачка, культурна діячка.

Походження. Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком.

Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»). Леся написала цей перший у своєму житті вірш під впливом звістки про долю своєї тітки Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі, який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій.

Починаючи з 1884 року, Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з'явився псевдонім «Леся Українка».

Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Сердечна дружба єднає Ларису з її старшим братом Михайлом. За нерозлучність у сім'ї їх називали спільним ім'ям «Мишолосіє», пізніше Ларису в сім'ї називали Лесею.

Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві. З цього періоду залишилась одна картина, намальована олійними фарбами. Пізніше Ларисі довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати.

Вона знала багато європейських мов, крім слов'янських: української, російської, польської, болгарської, також давньогрецьку та латинську, що свідчило про її високий інтелектуальний рівень.

7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві.

Останні роки життя Лесі Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни до Грузії приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

4. Ліна Костенко. Ця видатна українська письменниця тривалий час була заборонена - її тексти не публікувалися. Але її сила волі завжди була вище, тому вона змогла домогтися визнання і донести до людей свої думки.

Біографічна довідка. Ліна Василівна Костенко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), Премії Петрарки (1994).

Народилась у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва. Із 1937 по 1941 роки навчалася у школі № 100, що містилася в робітничому селищі на Трухановому острові, де на той час жила родина. Школу було спалено 1943 року разом із усім селищем. Цьому присвячено вірш «Я виросла у Київській Венеції».

Після закінчення середньої школи № 123 на Куренівці навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.

Родина. Чоловіки: Єжи-Ян Пахльовський (1930–2012), польський письменник, однокурсник Костенко під час навчання у Московському літературному інституті імені О. М. Горького; Цвіркунов Василь Васильович (1917–2000), керівник Київської кіностудії імені Довженка у 1960-х рр.

Діти: Пахльовська Оксана Єжи-Янівна (народилась 18 вересня 1956 року), професор, письменниця. Цвіркунов Василь Васильович-молодший (народився 28 травня 1969 року), програміст.

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (за який отримала  Шевченківську премію 1987 р.), поеми «Берестечко» (1999, 2010).

1968 — написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ із ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.

 Звання:

• Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.
• Відмовилася від звання Героя України. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

У липні 2018 року підтримала відкритий лист українських діячів культури до ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

9 квітня 2012 року, у день народження Шарля Бодлера, відбулася презентація монографії про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Книга надрукована видавництвом «Либідь».

Переклади. Твори Костенко перекладено англійською, польською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами.

Сама ж поетеса є авторкою перекладів чеської та польської поезій. Письменниця-емігрантка Наталя Лівицька-Холодна захоплювалася творчістю Ліни Костенко та присвятила їй три вірші.

5. Емма Андієвська

Біографічна довідка. Емма Іванівна Андієвська (19 березня 1931, Сталіно, нині Донецьк) — українська письменниця, поетеса і художниця. Батько письменниці був хіміком-винахідником, мати була агрономом за освітою і пізніше працювала вчителькою біології. Через дуже часті важкі хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. З дитинства Андієвська мала феноменальну пам'ять.

 Хворобливість дитини змусила родину у 1937 році переїхати спочатку до Вишгорода, а згодом — у 1939 році — до Києва. В 9—10 річному віці майбутня письменниця перечитала найвідоміші твори світової літератури.

 

Початок війни застав родину Андієвської у Києві. Тоді ж загинув батько письменниці — його було безпідставно розстріляно радянською владою.

У 1943 році діти з матір'ю виїхали на Захід. Родина жила в англійській окупаційній зоні Берліна. Живучи у Німеччині, дівчина відмовилась вчитися у жіночій гімназії, і її, попри правила, прийняли до чоловічої.

Окрім того, вкотре загострилися проблеми майбутньої мисткині із здоров'ям: три роки Емма Андієвська пролежала в гіпсовому ліжку хвора на туберкульоз хребта і після цього вісім років ходила в корсеті.

Наприкінці 1949 року, під час блокади Берліна, родина переїхала спочатку до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім до Мюнхена. Маючи природне оперне контральто і рятуючись від сухот легенів, Емма Андієвська, знаходячись у Берліні, а згодом у Міттенвальдському таборі, брала уроки оперного співу. Нині письменниця живе у Мюнхені, де інтенсивно працює над своїми творами, іноді по вісімнадцять годин на добу.

Емма Андієвська є автором 29 поетичних збірок, 5 книжок короткої прози, 3 романів та понад 9 тисяч картин. Художні виставки художника проходили в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1994 року, українського ПЕН-клубу та Професійного об'єднання художників Баварії.

 Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку.

У 1992 р. авторка вперше після довгого часу побувала в Україні. Після 2000 р. Андієвська декілька разів відвідала свою малу батьківщину — Донеччину. Там вона мала виставку картин у Донецькому художньому музеї, презентацію та зустріч із земляками у конференційній залі художнього музею, відвідувала Український культурологічний центр м. Донецька.

Емма Андієвська зростала у російськомовному середовищі, проте ще у дитячому віці усвідомила власну українську ідентичність й прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишгороді у віці 6 років. Відтоді письменниця вирішила писати лише українською, яку вона сприймала як мову пригнічених. Завданням для себе авторка визначила «створити українську державу в слові».

Пізніше, щоправда, для того, аби показати власну незалежність від мов, Андієвська написала декілька віршів англійською, німецькою та французькою мовами.

Власні поезії автор почала друкувати у діаспорній українській пресі починаючи з 1949 року. Перша поетична збірка «Поезії» (1951 рік) викликала захоплення літературної критики. Відтоді автор публікувала всі свої твори під іменем Емма Андієвська. Поетична збірка «Вілли над морем» у 2001 році номінувалася на Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка.

 

6. Ніна Бічуя. Ніна Бічуя: «У місті я існую й не знаю, чи могла би існувати поза ним». Нині ім’я Ніни Бічуї (нар. 1937 р. у Києві) менш відоме, ніж багатьох інших письменників її покоління, — але це зовсім не через якість текстів, а радше тому, що вже понад 20 років львівська авторка зосереджується не на художньому письмі для дорослих, а на перекладах із польської (перекладала, зокрема, Ольгу Токарчук, Єву Островську, Яцека Бохенського, Людвіка Єжи Керна) та на редагуванні. Також вона читає лекції з театрознавчих дисциплін у Львівському національному університеті ім. Івана Франка.

Біографічна довідка. Народилася 24 серпня 1937 р. у місті Києві. Навчалась у СШ № 5. Закінчила факультет журналістики Львівського університету. Була на журналістській роботі. Працювала завлітом Львівського театру юного глядача. У 1989—1997 — редакторка газети «Просвіта».

Творчість. Авторка книг «Дрогобицький звіздар» (1970) (про Юрія Дрогобича),  «Біла Вілла»  (про Лесю Українку), «Повісті», «Квітень у човні» (1981), «Родовід», «Бенефіс», «Десять слів поета» (1986) та книжок для дітей — «Канікули у Світлогорську» (1967), «Шпага Славка Беркути» (1968; 2010), «Звичайний шкільний тиждень» (1973), «Яблуня і зернятко» (1983). Новели і повісті, перевидані у 2000-х роках, увійшли до книжок «Землі роменські», «Великі королівські лови» (2011), «Три театральні повісті» (2015).

Перекладає з польської — твори Ольги Токарчук, Яцека Бохенського, Людвіка Єжи Керна, Єжи Ґротовського.

Цитата. У 1960-х роках Валерій Шевчук назвав її “королевою жіночої прози”. На запитання: «Чи Ви ділите тексти на чоловічі й жіночі, якщо так, то за яким критерієм?», Ніна Бічуя відповідає:

«Я би не хотіла ділити літературу на жіночу й чоловічу. Література є література, а все інше — її якість, стиль, жанр — залежить від автора як особистості, а не як приналежного до певної статі. В кожному з нас є жіноче й чоловіче — в кому чого більше, той те і відкриває через літературу. Хіба є жіноча й чоловіча музика або жіночий і чоловічий живопис? Зрозуміло, що можна поставити в центр тексту жінку й навколо неї будувати всю ситуацію – тоді це варто називати жіночою літературою? Леся Українка писала про Кассандру – хіба це жіноча література?»

Цікавий факт. Я (Ніна Бічуя) надсилала в “Літературну Україну” якесь своє перше оповідання, підписала: “Н. Бічуя”. І отримала відповідь від Євгена Гуцала, який тоді працював у редакції газети: “З Вашого підпису не можу зрозуміти, жінка Ви, чи, може, чоловік, але з того, як пишете, таки, мабуть, чоловік…”.

7. Галина Кирпа.

Біографічна довідка. Галина Миколаївна Кирпа (* 1 січня 1950, с. Любарці, Бориспільський район, Київська область) — українська поетеса, прозаїк, перекладач, літературний редактор. Член Національної спілки письменників України (1986). Авторка віршів і прози для дітей і дорослих.

Твори Галини Кирпи перекладено албанською, англійською, білоруською, польською, російською та французькою мовами. Друкувалася в Польщі, Білорусі, Чехії, Словаччині, Канаді, США.

 Перекладає з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської мов. Нагороди й здобутки:

1996 — Премія імені Івана Огієнка

2004 — Грамота Президента Форуму видавців у Львові

2005 — Премія «Світлослов» (за «Чисте сяйво метафори»)

2007 — Премія імені Максима Рильського в галузі художнього перекладу зі скандинавських мов

2011 — Премія «Кришталевий птах»

2016 — Літературна премія імені Олени Пчілки

2017 — Повість «Тринадцятий місяць у році» увійшла до довгого списку премії «Книга року ВВС-2017»

2017 — Повість «Тринадцятий місяць у році» увійшла до переліку книжкових видань на здобуття премії Президента України «Українська книжка року»

2018. — IBBY Honour List

Цікаві факти.  В дитинстві мріяла бути бібліотекарем. З першого разу не вдалося вступити до вищого навчального закладу, тому працювала на фабриці, в радгоспі, друкаркою у видавництві, журналістом.

Перекладає з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської мов.

Росла у вчительському середовищі, окрім мами, вчителювали тітки, дядьки, двоюрідні брати, сестри. Такий собі освітній філіал: філологи, історики, математики, біологи, географи.

Галина Миколаївна Кирпа – авторка: 

• 6 поетичних книжок: «День народження грому» (1984), «Гостини» (1986), «Цвіт королевий» (1988), «Ковток тиші» (1999), «Слон мандрує до мами» (2001);
• віршів та оповідань «Чарівний вузлик» (2000);
• збірок ліричних новел «Катруся з роду Чимчиків» (1992), «Будинок старий, як світ» (1999);
• народознавчої книжки для дітей: «Забавлянки мами Мар’янки» (1992, у співавт.), «Ну й гарно все придумав Бог» (2003);
• шкільних читанок: «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993);
• посібника з етики для початкової школи «Андрійкова книжка» (для 1, 2 кл. – 1992, для 3 кл. – 1993, для 4 кл. – 1996; у співавт.),
• тритомної читанки-хрестоматії для дошкільнят «Український садочок» (спільно з Д. Чередниченком),
• хрестоматії школяра «Про маму» (2001); антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Д. Чередниченком – 2001, 2002), хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» у трьох т. (2007).

3. Підсумок заходу

• Бесіда з учнями

• Які проблеми актуалізують письменниці у своїх творах?
• Якби була можливість зустрітися з героями творів, представлених на сьогоднішньому уроці, про щоб ви їх запитали?
• Чи зворушив вас сьогоднішній урок?

• Прийом «Незакінчені речення»

• Я зрозуміла, що…
• Найбільш цікавим для мене було…
• Я взяв для себе корисне…
• Я замислилась…
• Я б хотіла ще попрацювати над…
• Я вважаю, що…
• Найбільш мене вразило…

 

 

Використана література

1. Галина Кирпа [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/
2. Гузьо Г. Ніна Бічуя: «Українці — живучі! І мова наша — живуча!» / Г. Гузьо // Високий замок online. – 2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://web.archive.org/
3. Емма Андієвська [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/
4. Ірина Жиленко. [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу: https:https://uk.wikipedia.org/wiki/
5. Леся Воронина [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/
6. Леся Українка. [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/
7. Ліна Костенко. [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/
8. Міщенко О. І. Українська література. Підруч. для  7 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2007. – 288 с.: іл.
9. 9. Ніна Бічуя [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki

10. Хода Г. Я. Феномен жіночої прози в сучасній українській літературі. 11 клас / Г. Я. Хода // Вивчаємо українську мову та літературу. Позакласна робота. – 2018. - № 10. – с. 11-16.