Шляхами великого Кобзаря

Шляхами великого Кобзаря


 

Зміст

І. Вступ.

ІІ. Шляхами великого Кобзаря

2.1. Чернігів – старовинне місто України.

2.2. Явір та альтанка в Сокиринцях – спогад про Кобзаря

2.3. Ніжин гостинно вітає поета.

         2.4. Знаменитий дуб Качанівського парку.

         2.5. Перебування поета на Борзнянщині.

         2.6. На весіллі у Куліша.

    2.7. Густинський чоловічий монастир.

ІІІ. Висновок

ІУ. Список використаної літератури

РОЗДІЛ 1

ВСТУП

Увесь життєвий і творчий шлях великого українського поета й художника Тараса Григоровича Шевченка органічно пов'язаний з Україною. Тут пройшло його дитинство, тут бував і жив він у 1843-1847 та 1859рр., тут, на українській землі, над величним Дніпром-Славутою, народ поховав свого співця – непримиренного борця проти самодержавства й експлуатації. Це земля його предків, що виростила поета, навчила любити й ненавидіти, земля, від якої живилася Шевченкова муза, земля, яку сходив він з краю в край, вивчаючи життя свого народу-трудівника, і яку оспівував у своїй творчості. Від трудящого люду Шевченко уперше почув сповнені скорботи й веселого завзяття пісні, від нього дізнався про героїчне минуле рідного краю, зрозумів велич людей праці, пройнявся їхніми мріями і сподіваннями. Перебуваючи в Україні, Шевченко вивчав її історію, на власні очі бачив разючі контрасти життя покріпаченого краю, жахливі картини панської сваволі й злиденне життя кріпаків.

Усі свої сили, весь свій багатогранний талант віддав він служінню народові, боротьбі за його кращу долю. Мало хто з поетів удостоївся такої шани і всенародного визнання, як  Шевченко. На мою думку, немає  в Україні куточка, де б не знали його, не читали б Тарасових віршів. Мешканці багатьох міст і сіл на все життя зберегли спогади про перебування Шевченка, із покоління в покоління передаючи розповіді про улюбленого поета, про місця, де любив бувати Тарас, про його розмови з селянами.

 Я вважаю, що саме сьогодні, коли ми, затамувавши подих, чекаємо на відзначення 200-річчя з дня народження поета, варто пройти ще раз шляхами великого Кобзаря й пригадати, де бував Шевченко й які спогади по собі залишив. Тож озброївшись картою Чернігівської області, вирушаймо в дорогу.  ( Див. рис. 1.)

Рис. 1.Карта місць перебування Т. Г. Шевченка на Чернігівщині

РОЗДІЛ 2

ШЛЯХАМИ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

2.1. Чернігів – старовинне місто України

Старовинне українське місто Чернігів з його багатими історичними й архітектурними пам’ятками привертало до себе увагу багатьох дослідників. Будучи співробітником Археологічної комісії, Т. Г. Шевченко теж зацікавився Черніговом і в лютому 1846 року приїхав сюди, щоб змалювати найвизначніші місця й споруди. Разом зі своїм супутником О. Чужбинським він оселився у готелі «Царьград». У серпні 1941 року під час бомбардування міста фашистами будинок згорів. Прибувши до Чернігова, Шевченко й Чужбинський того ж дня відвідали дворянський клуб, де були присутні на балу. На наступний день Чужбинський написав гумористичний вірш про це, а Шевченко намалював ілюстрацію. Як згадував Чужбинський, ілюстрація була майстерна й у ній «було багато комізму».

У Чернігові Шевченко оглядав найдавніші пам’ятки культури, перемальовував їх й збирав про них історичні довідки, записуючи на окремих аркушах паперу. Збереглися його нотатки про Чернігівську цитадель, Чорну гору, архітектуру Спаського, Борисоглібського та Успенського соборів та інші. Про Борисоглібський собор Шевченко зробив такий запис: «Борисоглебская церков построена в 1223 году черниговским князем Давидом Святославичем. Но сохранились ли  стены древней церкви, не известно…»^[1]

Усі старовинні архітектурні будови, про які є записи у Шевченка, збереглися до наших днів, вони реставровані й охороняються державою. Шевченкові малюнки, на яких він зображав архітектурні пам’ятки Чернігова, до наших днів не збереглися. Залишилося лише три зарисовки олівцем чаш і хреста, що знаходилися в ризниці Троїцького монастиря. ( «Потір із церкви села Мохнатин», «Трапезна чаша Густинського монастиря» (Див. рис.2.), «Енколпіон» (Див. рис.3.) ).

Рис. 2. Трапезна чаша Густинського монастиря

Рис. 3. Енколпіон

У Чернігівському історичному музеї до наших днів збереглося чимало матеріалів про перебування Шевченка на Чернігівщині. У фондах музею є примірник рідкісного видання «Кобзаря» 1860 року. З автографом поета:

« Козакові Грицеві Честаховському. Кобзар Тараса». Експонати про Тараса Григоровича Шевченка є також і в Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського. На видному місці на Чернігівському валу стоїть пам’ятник Шевченкові. Ім’я поета присвоєно одній із вулиць, школі й обласному драматичному театру.

2.2. Явір та альтанка в Сокиринцях – спогад про Кобзаря

Про перебування Т. Г. Шевченка в Сокиринцях є згадки у повісті «Музикант», написаній на засланні. У ній Тарас Григорович не тільки згадує Сокиринці, але змальовує дігтярівський маєток, додавши чимало рис маєтку села Сокиринець. Це дає право стверджу­вати, що поет, безперечно, бував у цьому селі. Так, у повісті згадується, що серед лісу височів «бельведер с куполом огромного барского дома». Справді ж, така баштова надбудова над будинком була та й досі існує в Сокиринцях. І хоча, як згадують дігтярівські старо­жили, в Дігтярах на панському будинку теж була башта, проте вона була дуже маленька і не така ве­лична, як у Сокиринцях. Цей та й подальший опис дають підстави вважати, що автор повісті добре знав маєток Григорія Галагана. (Див.рис.4)

Рис. 4. Маєток Галагана в Сокиринцях

Так, Шевченко згадує про широку алею, що вела до панського будинку, про будинок, із залу якого можна було вийти на терасу, устав­лену квітами, зелену леваду позаду будинку, що пере­ходила у сад-ліс.  Далі автор повісті згадує, що на одному з дубів він побачив ікону Іржавецької Божої Матері, яка вросла в дерево з часів козацтва, й дає опис пейзажу «огромного села» з великим озером поблизу панського палацу. Хто ж був той пан, кому належали Сокиринці і в якого гостював поет? Григорій Павлович Галаган був одним з найбагатших кріпосників на Україні. Характе­ризувати його як кріпосника краще за все його ж сло­вами, взятими з щоденника.  У 1839 р., приїхавши з Петербурзького університету в Сокиринці на канікули, він записує: «Мені страх як приємно робити вигляд пана й деспота, величатися перед мужиками, які хо­дять слідом, щоб на мене подивитись, або щоб подати скарги, шукати милості. Моє серце б'ється приємно, коли юрба мужиків мені низько кланяється і я гордо мимо їх проходжу й прихильно віддаю їм поклони лег­ким кивком голови... я думаю, що мені потрібно при­йняти який-небудь вигляд перед нашими рабами, потрібно їх привчати до тої думки, що їм недовго зали­шиться уже шахраювати...» А в 1840 р. він робить такий запис: «Я желаю очень, чтобы меня так боялись, как боялись папеньку».  І  справді,   Галаган до кінця днів залишився кріпосником, який нещадно експлуату­вав кріпаків. Недаремно Шевченко в повісті «Музи­кант», описуючи подорож із Сокиринців до Дігтярів, з сумом писав про убогих селян, безкраї поля пшениці, які зростали не для хліборобів, а для свавільного панства: «Господи, для кого это поле засеяно и зеленеет?.. Глядя на оборванных крестьян, попадавшихся нам навстречу, мне представлялся этот бал каким-то нечеловеческим весельем».^[2]

Знайомство Галагана з такими особами, як Шев­ченко, Максимович, Метлинський, привело до того, що він почав цікавитися фольклором і етнографією, укра­їнською літературою й мистецтвом і навіть брав актив­ну участь у селянській реформі 1861 р. та в заснуванні просвітних установ на Україні. І хоча Шевченко, повернувшись із заслання, зу­стрічався з Ґалаґаном у Москві та Петербурзі, а також листувався з ним, проте щирої приязні до цієї людини у нього не було. Недаремно пізніше в багатьох своїх творах Шевченко з ненавистю згадував зажерливе пан­ство, а у вірші «Бували  войни і військові свари» про­рокував Ґалаґанам, Киселям, Кочубеям неминучу за­гибель, коли

Не стане ідола святого,

І   вас   не   стане,— будяки

Та   кропива — а   більш   нічого

Не   виросте   над   вашим   трупом.

І   стане   купою   на   купі

Смердячий гній — і все те, все

Потроху вітер рознесе...

Живучи в Петербурзі, Шевченко неодноразово чув від своїх друзів та знайомих про видатного народного кобзаря Остапа Вересая, що жив у Сокиринцях. І хоча вони особисто не зустрічались, в 1860 р. Тарас Шев­ченко надіслав сокиринському кобзареві на щиру друж­бу примірник свого «Кобзаря» із власноручним напи­сом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка», про що й сповіщали П. Куліш та Л. Жемчужніков у листі до Остапа Вересая: «Як написали ми до тебе, Остапе, лист, тут саме нагодився до нас у хату наш славний на увесь світ Кобзар Тарас Шевченко та й каже: «На­те ж і од мене карбованця, щоб і моя була пам’ятка в Остапа, бо я його знаю, я читав про його в одній книж­ці, де його пісні надруковані». От тобі ще карбованець прибавивсь про твою нужду, Остапе! Та ще, роздоб­рившись, посилає тобі Тарас Григорович й свою книж­ку з надписом руки своєї власної».

Свято шанують сокирин­ці пам'ять Тараса Шевченка, передаючи з уст в уста численні історії та легенди, пов'язані з його іменем. Як святиню оберігають альтанку, ( Див. рис. 5. ) в якій, за переказа­ми, любив бувати поет, та явір, названий місцевим на­селенням Шевченковим.

Рис.5. Альтанка в Сокиринцях, де любив відпочивати Шевченко

2.3. Ніжин гостинно вітає поета

 У Ніжині перший раз  Шевченко побував ще в 1843 році. А в лютому 1846 року, їдучи з Полтавщини до Чернігова, він вдруге разом з українським поетом-етнографом О.Афанасьєвим-Чужбинським на кілька днів завітав до Ніжина. Тут він побував у ліцеї князя Безбородька, розмовляв зі студентами. Йому було приємно почути живі спогади про улюбленого класика російської літератури М. В. Гоголя і свого друга, українського письменника Євгена Гребінку, які вчилися у цьому закладі. У двох залах інституту відкрито літературно-меморіальний музей М. В. Гоголя. Частина експозиції музею відведена висвітленню творчої діяльності Тараса Григоровича Шевченка.

( Див. рис. 6 )

 Під час перебування в Ніжині поет відвідав дворянський клуб. Тут з ним трапилася комічна пригода. «Хтось із начальствуючих осіб, - як згадував у мемуарах Чужбинський, - не хотів було впускати Шевченка на тій підставі, що той був в оксамитовій шапочці, але цьому мужеві пояснили, що Тарас Григорович, в якому б не був убранні, - робив честь своєю присутністю. Поет дуже сміявся з цієї пригоди».

 За часів Шевченка в Ніжині було багато архітектурних пам’яток. Як співробітник Археологічної комісії Т. Г. Шевченко цікавився цими спорудами. Про Ніжин поет згадує в повісті «Музикант» і в листі до Варфоломія Шевченка.

Рис. 6. Ніжинський Державний університет ім. М. В. Гоголя. Одна з кімнат музей М. В. Гоголя

2.4. Знаменитий дуб Качанівського парку

 Знаменитий парк Качанівка до Жовтневої революції належав поміщикам Тарновським. Він займав площу 680 гектарів. На його території за проектом архітектора Кваретті споруджено двоповерховий білокам’яний палац, що є чудовою архітектурною пам’яткою ХУІІІ ст. Мальовничий природний масив разом зі спорудами становить високохудожній ансамбль, тому Качанівка завжди приваблювала до себе багатьох відвідувачів.  Про Качанівку, її мальовничу принадність Шевченко дізнався ще в Петербурзі з розповіді В. Штернберга, який у 1838 році повернувся з України й привіз багато малярських творів, зокрема видів Качанівки. Про враження від цих робіт поет розповідає в повісті «Художник». У 1839 році Штернберг особисто познайомив Шевченка з Тарновським. Між ними зав’язується переписка. У одному з листів Шевченко дає опис своєї картини «Катерина» і пропонує Тарновському купити її для себе. Поміщик дає згоду й у квітні 1843 року Шевченко привозить картину до Качанівки. Скільки жив поет у качанівському маєтку  - точно встановити важко, очевидно, він пробув тут з місяць.

 У Качанівці поет захоплювався чарівною природою. Особливо він часто любив відпочивати біля величез­ного дуба, що пишно розрісся на зеленій галявині пар­ку. Тут Шевченко зустрічався з кріпаками, з якими вів щирі розмови, співав народні пісні. Про ці зустрічі збереглося чимало спогадів. Один з родичів господаря пізніше згадував: «Там, далеко в глибині парку, серед стрімких білих беріз, стоїть одинокий віковічний дуб. Від величезних гілок його лягають на землю змієвидні тіні. Тиша і прохолода кругом. А був час, тут лилися звуки пісні і звучала українська мова. У нічній тиші, освітлені місячним сяйвом, сиділи на траві навколо ко­гось кілька чоловік і слухали його спів. Хто ж він, цей співець? Чия пісня ллється в душу, і кого тут так уваж­но, з таким благоговійним трепетом слухають? Це Та­рас Григорович Шевченко. І його пісня прекрасна, й нема їй рівної на всій Україні. Великий поет України, за сімейними переказами, любив уночі сидіти під цим дубом і збирати навколо себе друзів». На власні очі поет переконався, що власник Кача­нівки, хоч і видавав себе за щедрого пана і знався з багатьма культурними діячами, був таким же жорсто­ким експлуататором, як і всі поміщики. У  його маєтку знущалися  над кріпаками  й бездушно  визискували  їх. Особливо тяжкої наруги зазнавали талановиті кріпа­ки, з яких поміщик для своєї втіхи організував крі­пацький театр. Шевченко хоч і жив у Тарновського, але симпатії до нього не виявляв. Поет обурювавсь його жорстоким ставленням до талановитих кріпаків — артистів і музи­кантів, і це обурення пізніше висловив у повісті «Музикант», де в образі Арновського частково відтворив риси поміщика Тарновського. У цій повісті докладно описано  також  краєвиди  Качанівки  й  навколишніх  сіл.

Удруге поет завітав до Качанівки десь на початку лютого 1844 р., коли повертався з України до Петер­бурга. Цим разом  він на замовлення Тарновського за віз  одну з  своїх  копій  портрета  князя  М.  Г.  Рєпніна. Це перебування  в  Качанівці було нетривале. Можливо,   Шевченко   був   у  Качанівці   і   в   1845   році, але  вірогідних  даних про цю поїздку не  збереглося. Через багато років довелося поету ще побувати в Качанівці. По дорозі з Прилук до Конотопа, коли він після останньої поїздки на Україну повертався до Пе­тербурга, 21 серпня 1859 р. Тарас Григорович заїхав у Качанівку, де власником маєтку уже був племінник господаря - В. В. Тарновський. Тоді Шевченко зустрів багатьох дворових людей, які пам'ятали його з пер­шої зустрічі. Він з усіма тепло вітався, розмовляв. Але, як згадують сучасники, поет під час прогулянки в пар­ку був замислений і смутний. Син господаря попросив гостя посадити йому на пам'ять молодий дубок. ( Див. рис. 7  ) Тарас  Григорович виконав його прохання і побажав, щоб під тінню  цього дубка їм разом довелося ще коли-небудь посидіти. У   сімейному   альбомі   Тарновських   поет   на   згадку про своє перебування в Качанівці записав:

Рис. 7.    Дуб, який посадив Т. Г. Шевченко в Качанівці

1859  года.   21   августа.   В   Качановке».

           Знаменитий   дуб   качанівського  парку   народ   назвав шевченківським.   На   ньому   була   встановлена   дошка   з
написом  і  барельєфним  зображенням  поета.  Багато  ро­ків тому буря звалила цей дуб, але місце, на якому він ріс, відвідувачі з глибоким хвилюванням оглядають як дорогоцінний  куточок,   де   відпочивав   безсмертний   спі­вець.  Качанівка стала місцем, де протягом багатьох років
збиралася  творча спадщина  Тараса  Шевченка.  Ще  за
життя   поета   родина   Тарновських   придбала   ряд   його
мистецьких робіт і книг з автографами. Пізніше актив­ну роботу по збору шевченківської спадщини розгорнув В.   В.   Тарновський   (молодший).   Він   придбав   велику колекцію    картин,    малюнків,    офортів    та    рукописів.
У   нього   були   також   меморіальні   речі,   малярське   та гравірувальне    приладдя    Т.    Г.    Шевченка.    Це    був справжній  художній  музей,  в  якому   було   зібрано  чи­мало  робіт  різних  художників   і   серед  них  сотні   шев­ченківських творів. У 1897 р. Тарновський передав свою галерею у власність чернігівського земства, де вона далі зберіга­лася й поповнювалася в Історичному музеї. Зараз ці твори Шевченка, здебільшого зібрані Тарновським, збе­рігаються в Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві.

2.5. Перебування поета на Борзнянщині

У Борзні Т. Г. Шевченко міг, очевидно, побувати ще в 1843 р., коли подорожував по Чернігівщині й осо­бисто познайомився з поетом Віктором Забілою, який жив на хуторі Кукуріківщині (нині село Забілівщина, Борзнянського району). Про можливе перебування Шевченка в Борзні натяком сказано у віршованому по­сланні В. Забіли до поета, написаному близько 20 червня 1844 р.

За що ти лаєшся, Тарасу,

Що не знайшов в Борзні припасу,

Якого ти тоді бажав?

Вірогідніші джерела збереглися про перебування Шевченка у Борзні в 1847 р.  Шевченко жив у В. М. Забіли, де виконав олівцем його портрет, та в його сестри Надії Миколаївни. Тоді ж поет гос­тював у родинах: учасника Кирило-Мефодіївського братства Василя Михайловича Білозерського та помі­щика Миколи Даниловича  Білозерського, де теж нама­лював 4 портрети членів родини. З М. Д. Білозерським поет познайомився на весіллі у Пантелеймона Куліша. Пізніше про цього поміщика Шевченко записав у щоденнику: «Этот филантроп-помещик так оголил своих крестьян, что они сложили про него песню, которая кончается так:

А  в  нашого  Білозера

Сивая кобила,—

Бодай   же   його   побила

Лихая година.

 А  в   нашого  Білозера

Червоная    хустка,—

Ой,  не  одна  в  селі  хата

Осталася   пустка.

«Наивное,  невинное мщение» (Запис від22січня 1858 р.)

  З Борзни  1 лютого 1847 року Т. Г. Шевченко написав листа до Києва Миколі Костомарову з проханням дізнатися, чи зарахували вже його викладачем малювання в Київському університеті. Поет просив історика відповісти йому на листа «у славний город Борзну на ім’я Віктора Забіли». Перебуваючи в Борзні, Шевченко відвідав навколишні поселення, де жили його знайомі. На хутір Кукуріківщину він заїжджав до В. Забіли, у Мотронівку – до Куліша, у хутір Сороки – до Сребдольських.  Гостюючи у знайомих, Шевченко співав пісні, розповідав веселі анекдоти, малював на замовлення портрети. Зберігся портрет Ю. Г. Сребдольської, виконаний олівцем, який на даний час зберігається у Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві. ( Див. рис. 8. ) Відомо, що був намальований ще один портрет Сребдольської, який досі не знайдено.

  Усюди поета гостинно зустрічали й шанували його талант. Про своє перебування в Борзні Шевченко ніколи не забував. Про це місто він згадує у поезії «Чернець» як про рідне місто Семена Палія. З глибоким сумом борзнянці зустрічали домовину поета, коли останки його перевозили на Україну. На цій всенародній зустрічі був присутній поет Віктор Забіла, який супроводжував домовину аж до Канева й брав участь у впорядкування могили Кобзаря. Шануючи пам'ять Т. Г. Шевченка у 1959 році в центрі міста відкрито пам’ятник поетові. У дні відзначення 100-річчя з дня смерті великого поета на одному з будинків у колишній садибі бєлозерських встановлено меморіальну дошку з написом: «В цьому будинку в 1847 році перебував Т. Г. Шевченко».

Рис. 8. Портрет Ю. Г. Сребдольської. Олівець. Січень 1847 Тарас Шевченко

 2.6. На весіллі у Куліша

  Один із сучасників Т. Г. Шевченка – М. М. Білозерський у своїх спогадах писав про поета: «22 січня 1847 р. у Вознесенькій церкві села Оленівки він держав вінець під час вінчання П. О. Куліша з однією із моїх сестер, був боярином. ( Див. рис.  9. ) Коли молоді приїхали з вінчання на хутір Мотронівку, то Шевченко, підходячи з поздоровленням до молодої, наслідуючи одній коляд­ці, вигукнув: «Чи ти царівна, чи королівна?» На що жених, віджартовуючи, відповів йому народною при­казкою: «На чужий коровай очей не поривай да собі дбай!»

Справді, гостюючи на початку 1847 р. в Борзнянському повіті, Шевченко заїхав на хутір Мотронівку, що знаходився біля села Оленівки, щоб побути на ве­сіллі П. Куліша, який одружувався з Олександрою Ми­хайлівною Білозерською, пізніше відомою в літературі під псевдонімом Ганни Барвінок. Вінчання відбулося в Оленівці, а весілля проходило в Мотронівці, в маєтку молодої. Весілля тривало кілька днів, і присутність на ньому Шевченка надала святу особливої ваги. Як свідчив сам Куліш, поет був тоді найдорожчим гостем. «Всі наші полюбили від душі Шевченка за його простодуш­ний характер, за його розум і пісні, які він співав чу­дово». Співи Шевченка були в центрі уваги всього весіл­ля. Він захоплено виконував: «Ой зійди, зійди ти, зі­ронько та вечірняя», «У Києві на ринку п'ють чумаки горілку», «Де ж ти, доню, барилася». У Мотронівці 28 січня з уст поета було записано три пісні, які він співав на весіллі. На прощання моло­да подарувала Шевченкові квітку зі свого вінка; він нею дуже дорожив.

Під час проводів останків Т. Г. Шевченка з Пе­тербурга на Україну 5 травня 1861 р. (за старим сти­лем)  похоронна процесія зупинялася в Оленівці. У   селі відбулася громадська панахида, на яку зібралося багато селян з навколишніх сіл. Художник Григорій Честахівський змалював масову сцену зустрічі Шевченкової домовини. Після панахиди селяни Оленівки й Мотронівки проводили домовину Шевченка далеко за село. Серед проводжаючих були дворові Білозерських, які особисто знали поета й зустрічалися з ним у Мот­ронівці.

Рис. 9. Олександра Білозерська, дружина Пантелеймона Куліша

2.7. Густинський чоловічий монастир

У  селі Густині Шевченко побував улітку 1845 року. Тоді він мав спеціальне завдання від Київської археографічної комісії змалювати архітектур­ні пам'ятки старовини. На околиці цьо­го села, за три кілометри від міста Прилук, на право­му березі річки Удай, містився Густинський чоловічий монастир старогрецької архітектури. Навколо нього — старовинна кам'яна стіна з бійницями та глибоким ро­вом. Назва Густиня походить від урочища, порослого густим лісом. Цей монастир не міг не зацікавити Шевченка, який завжди захоплювався пам'ятками старовинної архітек­тури. У альбомі Т. Г. Шевченка 1845 р. є три аква­рельні малюнки із зображенням Густинського мона­стиря. На малюнках ми бачимо церкви в дуже занедба­ному вигляді: куполи скособочились, хрести похили­лись. ( Див. рис. 10. ) Про своє перебування в Густині Шевченко зга­дав на сторінках повісті «Музикант»: «Я, изволите видеть, по поручению Киевской археографической комиссии, посетил эти полуразвалины  и... узнал, что монастырь  воздвигнут...  в   1664  году...Узнавши все это и нарисовавши, как умел, главные или святые, ворота, да церковь о пяти главах, Петра и Павла, да еще трапезу и церковь, где погребен вечныя памяти достойний князь Николай Григорьевич Репнин, да еще уцелевший циклопический братский очаг,-— сделавши, говорю все это, как умел, я на другой день хотел было оставить Прилуки...»^[3]

Цей монастир міг зацікавити Шевченка й з інших причин. Саме там в січні 1845 р. був похований Ми­кола Григорович Рєпнін, про що Шевченко в Петер­бурзі довідався з листа В. М. Рєпніної.Скільки часу потрібно було Шевченкові для вико­нання згаданих вище малюнків,— невідомо. Судячи по згадці, яку залишив поет у повісті «Музикант», він пробув у Густині недовго, бо уже наступного дня був у Прилуках.

Рис. 10. Густинський монастир. Олівець. Січень 1845 Тарас Шевченко

ІІІ. ВИСНОВОК

Це далеко не всі місця, де залишив свій слід великий Кобзар. На мою думку, жителі Чернігівщини не забудуть ім’я цієї видатної Людини.  На оновленій нашій вільній землі живе й вічно житиме в народі пам'ять про нього, геніального сина України, гнівного викривача панів неситих, поборника святої правди. Т.Г. Шевченко був народним пророком, титаном духу, першим, хто відверто й сміливо закликав народ до збройного повстання:

 Вставайте,

Кайдани порвіте

 І вражою злою кров' ю
Волю окропіте.

            Поет вірив у силу народу, його світлий розум. Його  глибоко хвилювало минуле нашої України. Найбільше у поета прохань-мрій. Йому хотілось із-за Дніпра святого "хоч крихотку землі", він твердо був переконаний у тому, що "оживе добра слава, слава України". 

Рідна Україна ... Безмежна й широкопола, з синьою далиною й зоряними світанками, червоною калиною й вербами снилася вона поету, коли він перебував у засланні. Ця божественна краса надавала наснаги змученому серцю. А як хотілося бачити її вільною та незалежною. Шевченко свято вірив у перемогу народу. Геніальний поет вірив у майбутнє, пророкував його. Учорашні раби стануть творцями, змінять обличчя рідної землі. А люди "раді та веселі" зійдуться тими шляхами на спільну раду. З його уст звучали слова: "Борітеся — поборете", бо тільки в ''своїй хаті своя правда й сила, й воля". Україна отримала незалежність. Життя триває, будується наша держава, і якою вона буде залежить  тільки від нас.             

ІУ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.  Є. О. Середа. Путівник. – Київ, 1964. – С. 159-210.

2.  О. С. Афанасьєв-Чужбинський. Спомини про Т. Г. Шевченка. – Київ,              1987.  -  С. 116

3.  Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / [редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.] / Т. Г. Шевченко. – К.: Наук. думка, 2001. – Т. 5: Щоденник. Автобіографія. Статті. Археологічні нотатки. «Букварь южнорусский». Записи народної творчості.  С. 87, 95

4.    Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. – Київ, 2003. – Т. 1–6.

5.  А. В. Кудрицький. Енциклопедичний довідник. Чернігівщина. – Київ, 1990. – С.207,574,659.

6. .    Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. – Київ, 1982

7. Спогади про Тараса Шевченка. - К.: Дніпро, 1982. - С.78.

^[1] Т. Г. Шевченко. – К.: Наук. думка, 2001. – Т. 5: Щоденник. Автобіографія. Статті. Археологічні нотатки. «Букварь южнорусский». Записи народної творчості. С. 149.

^[2] Т. Г. Шевченко.   К.: Наук. думка, 2001

 Повість «Музикант» С.  87

^[3] Т. Г. Шевченко.   К.: Наук. думка, 2001

 Повість «Музикант» С.  95