Січовик у рясі. О. Пшепюрський.

Січовик у священичій рясіо. А. Пшепюрський

Андрій Пшепюрський народився 10 грудня 1874 року в Яворові. Навчався у Перемишльській гімназії, згодом – на теологічному факультеті Львівського університету та в Перемишльській духовній семінарії. У 1901 році був рукоположений на священика. Його першою парафією став храм Святої Параскевії у селі Боляновичі на Мостищині. Вже там він проявив себе як громадський діяч, зокрема ініціював відкриття крамниці при читальні "Просвіти". У 1906 році отримав парафію Святого архистратига Михаїла в селі Тарнавка, де прослужив 20 років. Саме завдяки зусиллям о. Пшепюрського там з’явились читальня «Просвіти», українська школа та осередок товариства "Сільський Господар". У грудні 1914 року 40-річний о. Пшепюрський став першим польовим духівником УСС. Належав до ордену "Лицарів залізної остроги" – неофіційної організації, що виникла в середовищі старшин УСС. Церемоніал і термінологію ордену розробив Лев Лепкий. Капеланові Пшепюрському дісталось звання великого волхва.

Зі спогадів дізнаємось, що священник особливо відзначився під час боїв на горі Маківці у квітні-травні 1915 року. Андрій Пшепюрський перебував на передовому медпункті в селі Головецьке разом із курінним лікарем Іваном Рихлом. Туди доставляли поранених січовиків. Священик морально підтримував їх, сповідав та відслужив кілька панахид під час поховань полеглих на горі Маківці. Завдяки отцеві відомі імена похованих: він складав детальні списки, які збереглися в архівах Легіону УСС у США. Наприкінці 1918 року капелан захворів і одержав відпустку. На цьому його військова кар’єра закінчилась. За доблесть о. Пшепюрський отримав відзнаку – золотий "Хрест Заслуг" із короною на стяжці та срібну медаль хоробрости. Цими нагородами капелан дорожив. Пізніше о. Іван Лебедович згадував, як одного разу зустрів Пшепюрського в Перемишлі – у того на грудях висіла низка військових відзначень.

У 1925 році о. Андрій Пшепюрський перебрався до Старяви, де прожив до кінця своїх днів. Перший його важливий здобуток на новій парафії – спорудження нового храму. Стара церква згоріла під час воєнних лихоліть Першої світової війни. Пшепюрський енергійно взявся за спорудження нової мурованої – її посвятили у 1930 році. Храм звели за проєктом відомого архітектора Євгена Нагірного, сина не менш знаного архітектора Василя Нагірного. Наприкінці 1920-х років о. Пшепюрський поступово заангажувався у громадсько-політичне життя Мостиського повіту. І досить швидко став одним із його лідерів. Зокрема, брав участь у повітових вічах та зборах делегатів громад, що проводили під егідою Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). На них обговорювали важливі поточні питання, а також питання виборів, шкільної освіти, перепису населення.

Повітові збори прихильників УНДО відбувалися переважно в понеділок, що був торговельним днем у Мостиськах. До повітового міста з’їжджалися селяни з ближчих і дальших околиць. 20 лютого 1928 року на вічі було понад 600 селян. Його відкрив о. Пшепюрський, який уже тоді був головним заступником д-ра Лева Кульчицького, головного організатора громадсько-політичного життя повіту. На нараду прибув посол із цього округу – доктор Степан Біляк, адвокат із Городка. На Мостищині він з’являвся не лише у справах політичних, але й адвокатських. Віче запам’яталось кумедним епізодом. До слова зголосився знаний політик-радикал Микола Рогуцький. Тоді ж там з’явився ще якийсь агітатор "одинки" і кандидат на посла Козлович. Коли вони обидва зневажливими криками почали переривати порядок денний зборів, "нетерпелива селянська молодь вхопила обох інтрузів за карк і серед загального посміховища викинула з вічевої салі – на свіжий воздух для отверезіння".

На зібраннях делегати могли придбати спеціальну літературу, що мала допомагати орієнтуватись у тих чи інших політичних та соціально-економічних питаннях. Зокрема, брошуру доктора Степана Барана про новий самоуправний закон "Політична організація на селі". Селян заохочували, щоб вони брали участь у виборах до тих чи інших установ і вибирали "найсвідоміший елемент". Завдяки цьому 1934 року до повітової ради при старостві в Мостиськах вибрали шістьох українців: о. Петра Чавса, о. Романа Куціля, о. Анатолія Козака, адвоката в Мостиськах Лева Кульчицького, господаря з Малнівської Волі Івана Петика та господаря із Соколі Михайла Лутчина. Завдяки їм у повітовій раді при розподілі фондів було призначено на потреби філії "Сільського Господаря" в Мостиськах п’ять тисяч злотих. Однак із різних причин їх так і не виплатили.

Ще одним інструментом згуртування українців були просвітницькі й патріотичні заходи. 26 серпня 1929 року в залі польського "Сокола" у Мостиськах відбулося Шевченківське свято. На святковий концерт прибуло не лише українське громадянство, але й зацікавлені поляки та євреї. Опісля був "скромний комерс". Посол Біляк, виголошуючи тост, звернувся до молоді з гарячим закликом, щоб взяла в свої руки розбудову зали "Народного дому" в Мостиськах, щоб найближчі Шевченківські роковини відзначити вже у власній хаті. Масові заходи відбувались не лише в повітових Мостиськах. 4 вересня 1932 року молодь Старяви організувала фестиваль, у якому взяли участь місцеві селяни та інтелігенція з дооколичних місцевостей. Організувала свято Дарія Пшепюрська, донька пароха, яка "весь свій молодечий запал присвятила громадській праці у свому селі", звітувало львівське "Діло". У програмі були вправи у виконанні малих дітей, старших дівчат і хлопців, а також виступ хору, яким диригувала Дарія. Наприкінці о. Пшепюрський закликав присутніх активно вступати у спортові товариства.

Святкування 10-річного ювілею товариства «Великий Луг» у Мостиськах 1935 року.

Члени делегації чи не найперше звернули увагу на вівтар, майстерно збудований і не менш вишукано оздоблений народними вишивками. На афішах до свята зазначалось, що тут мала правитись польова Служба Божа. Проте майже в останню хвилину прийшло повідомлення, що перемишльський владика видав заборону своєму духовенству служити польові Служби Божі на лугових та подібних святах. Чимало учасників та гостей свята обурювалися таким рішенням, як пише автор допису: Ця заборона вгризлася ржою в усі серця особливо у хвилині, коли ніжні голосочки луговичок посилали благальну лугову молитву до неба..."Там у Совітах край у руїні, навіть молитись ворог не дасть..." Замість Служби Божої був лише молебень і акафіст. Їх провели чотири священики: о. декан Куціль із Мостиськ, о. Пшепюрський із Старяви, о. Гамерський із Годинь та о. Гринишин із Черневи.

Далі, згідно з програмою, з промовою до луговиків виступив перший січовий курат о. Андрій Пшепюрський ⁴, за спиною якого – всі тяготи героїчної боротьби українського стрілецтва. «Поява цього достойного січовика в духовній рясі та його чула промова, навіяна великою любов'ю до стрілецької традиції, викликала в усіх слухачів глибокий патріотичний настрій. Тисячна маса, заслухана в слова промовця, переживала в споминах наше недавнє славне минуле, таке романтичне й таке в своєму недокінченні трагічне» Священик-луговик закликав молодь «гартувати своє тіло й духа в чесній організованій праці на терені свого товариства, щоб зустрінути гідно і підготовано грядучі великі події, щоб станути в слушному моменті на оборону найсвятіших інтересів і прав народу». Лугове Братство, на думку о. Пшепюрського, «повинно все йти з іменем Бога на устах». Лише так зможе перебороти «страшні і найбільші перешкоди». Він вірив у його гарне майбутнє, «бо ті, що перебули гураганний вогонь 10-літньої проби, зуміють перебороти й найтяжчі удари та принести народові в дарі й найвищі жертви, навіть жертви майна і життя».

Року 1936 Мостиський повіт відсвяткував Листопадові Роковини так величаво, як ще ніколи досі. Вперше з ініціативи Філії "Просвіти" та Старшини "Повітового Лугу" всі українські організації і товариства повіту відбули спільно всенаціональне листопадове торжество. Останню промову на святі виголосив о. Пшепюрський як учасник визвольних змагань. Те саме видання "Діло" описало основні моменти. Колишній капелан вказав на "Українську Армію як на забороло української державности" та звернувся із закликом, щоб "світлій нашій традиції приносили ми щорічно жертви у вигляді нових культурно-освітніх та економічних установ, підсумки праці яких слід би виказувати громадянству в наші листопадові дні".

Андрій Пшепюрський перебував під пильним наглядом місцевої влади та поліції. Його зараховували до когорти тих греко-католицьких священиків, які "вороже ставились до Польської держави". У спеціальному списку службовців непольської національности Мостиського повіту за 1926 рік записано 29 священників із коротенькими характеристиками. Був серед них і о. Пшепюрський. Його активна позиція мала прикрі наслідки – 1931 року він опинився на лаві підсудних. Звинувачення висунула прокуратура у Перемишлі – йшлося про "розголошування фальшивих заворушуючих вістей". В акті обвинувачення було зазначено, що буцімто 24 січня 1931 року о. Пшепюрський у шкільній конференційній залі в Старяві заявив перед учителями, що в Польщі "мучать та катують українських священиків та замикають українські школи", а також звинуватив уряд у навмисному підбурюванні до саботажу українців, за що їх згодом засуджували. Обвинувачення ґрунтувалось на зізнаннях вчительки-польки Марії Петриківної. Захищав о. Пшепюрського адвокат Степан Біляк, колега з УНДО. На суді Марія Петриківна заявила, що в поліційних протоколах вписано було чимало такого, про що вона не свідчила. 17 червня суддя Дмоховський виніс вирок, яким звільнив старявського священника "від вини і кари з причини браку сутєвих знамен переступства".

Поліція не втрачала інтересу до старявського пароха. 2 травня 1932 року, на другий день Великодніх свят, вночі хтось масово розкинув селом летючки ОУН. Те саме було зроблено й по інших селах повіту та селами сусіднього Перемишльського повіту. Наступного дня поліціянти провели обшук у будинку отця Пшепюрського, який тривав майже 4 години. Те, що в церкві правилося богослужіння, а також було свято Конституції 3 травня, у державній поліції не брали до уваги. Комендант поліції конфіскував католицький тижневик "Мета", "Лиса Микиту" й багато подібних книжок. Під час обшуку поліціянти також забрали воєнний записник о. Пшепюрського з часів Світової війни та старий гімназійний записник його дочки. Летючок ОУН, яких шукали, не знайшли. Вдруге о. Пшепюрський опинився у суді 1933 року. Прокуратура окружного суду в Перемишлі звинувачувала старявського пароха в публічному розповсюдженні фальшивої інформації, яка може викликати громадський неспокій. Йшлося про те, що 19 лютого під час проповіді в церкві у селі Черневе Мостиського повіту священник сказав таке: "Поляки прямують всякими способами до винародовлення українського народу через засновування польських шкіл, а коли в народі впаде дух, то український нарід перестане існувати".

Покарання у цьому випадку, згідно із законом, становило до 2 років ув’язнення. Обвинувачення було оперте на зізнаннях місцевих учительок-польок, які були присутні в церкві під час цієї проповіді. Боронити о. Пшепюрського зголосився доктор Юіляк. Під час суду шість із восьми свідків оголосили, що не пригадували, щоб о. Пшепюрський виголосив слова, зафіксовані в акті обвинувачення. Один із свідків під присягою рішуче відкинув звинувачення. Лише учителька-полька Кароліна Ходай зізнала, що о. Пшепюрський нібито заявляв у Черняві: "Через польську школу паде український дух, а коли дух упаде, то український нарід перестане існувати. Поляки знають, що роблять". Суд висвітлювало "Діло". Суддя, покликаючись на зізнання Ходай, визнав о. Пшепюрського винним за статтею 170 кримінального кодексу й засудив його на тиждень арешту. Родина о. Андрія Пшепюрського належала до найсвідоміших українських родин в окрузі. Це стосувалось і дітей січового "курата", трьох синів – Євгена, Богдана й Анатоля – та двох дочок – Дарії та Марії. Син Анатоль помер від черевного тифу ще в 1918 році. Син Богдан і дочка Дарія стали жертвами сталінського терору. Січовик у священичій рясі – отець-"курат" Андрій Пшепюрський – закінчив свій земний шлях 1945 року у Старяві. Похований на місцевому цвинтарі.

Полковий куратор о. А. Пшепюрський та три рідні брати Коссаки: Василь, Гриць, Іван (зліва праворуч). 1915 р. Фондова колекція ЛІМ