"Сила поезії Ліни Костенко"

«Сила поезії Ліни Костенко»

Звучить лірична мелодія, на сцену виходять 5 читців, діагонально розміщуються по сцені.

Єва: На світі можна жить без еталонів,

по-різному дивитися на світ:

широкими очима, з-під долоні,

крізь пальці, у кватирку, з-за воріт.

Іра: Від того світ не зміниться ні трохи,

а все залежить від людських зіниць:

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених - збіговисько дрібниць.

Поліна: А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

 

Даша:  Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

 

Настя: Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

Змінюється мізансцена, читці стають шахматкою, звучить музика.

 

Віка:Сьогодні 19 березня ми зібралися тут, щоб віддати шану особливій постаті, чиє імя вже давно вписане золотими літерами в історію української культури.

 

РАЗОМ: Ліні Костенко -  95 .

Єва: І це не просто вік, це ціле століття її боротьби, мудрості, натхнення.

 

Настя: Є митці, які приходять у наш світ, щоб говорити правду. А Її слова – гострі, як лезо, і водночас ніжні, як пелюстки квітів.

 

Поліна: Ліна Костенко – та, хто ніколи не схиляла голову перед несправедливістю.

Даша: Її поезія – це голос сумління і водночас – голос надії.

Іра: Такою людиною може пишатися будь-який народ, бо вона є спадкоємцем кращих традицій своєї нації.

Поліна:Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

у ґрунт поезії впаде.

Віка: Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

  Звучить музика

Іра: Світ поезії Ліни Василівни особливий і дуже різноманітний, тут є і любов, і зачарування, і розчарування.

Даша:Вслухайтесь в слова Ліни Костенко, серцем доторкніться до них, вдумайтесь у їх глибокий зміст - і вам відкриється багато таємниць життєвих і поетичних.

Настя: ЇЇ геній, незважаючи на всі негаразди і катастрофи, гоніння й замовчування, залишається могутнім олімпом сучасної поетичної думки.

Поліна. Безкомпромісність - ось пароль її поезії.

Єва: Неповторність - ось друге з ключових понять волелюбної музи Ліни Костенко.

Віка: Час, який дістався цій жінці для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги.

Настя: Своєю поезією за часів безмовності й стандарту вона рятувала честь українського народу.

Всі читці захять, на сцену виходить Настя.

Настя Бабій: Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

 

Звучить лірична мелодія на сцену виходять читці.

 

Поліна: Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї.

Іра: У 1936 році родина переїхала до Києва. Батьки майбутньої поетеси, високоосвічені порядні люди.

Поліна: У дитинство дітей 30-х років шаленим шквалом увірвалася війна. Потрясіння, пережите Ліною і поколінням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам'ять, відтворившись у низці поетичних творів майстра пера.

Іра:  "Мій перший вірш написаний в окопі" - перший вірш, що його дівчинка з містечка над Дніпром написала "мало не осколком" на стіні окопу, не зберігся.

Поліна: Не зберігся, упав снаряд і стіна з великими дитячими літерами осипалася. Але залишився спогад, болюче відчуття війни як чогось страхітливого, неприродного..

 

Віка: Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик -

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах - як море в перископі,

і спомин той - як відсвіт на чолі...

Мій перший вірш написаний в окопі.

Звучить лірична музика на сцену виходять читці

Настя : Ліна Костенко писати вірші почала десь в 14 років. Захоплення було серйозним і, як виявилось,стало її долею.

Міра: Вона почала відвідувати літературну студію, де збирались такі, як і вона, початківці. В її тогочасних поезіях зразу ж вгадувався неабиякий талант.

Настя: Найбільш проникливі здогадувалися, що в неї рідкісне обдарування, що вона діамант, який потребує тільки огранення.

 

Єва: Отак, як зроду, потаємно, з тилу,

Усіх міщан ощирені лаї

Ненавидять в мені мою скажену силу,

Ненавиджу я слабкості свої.

 

І скільки їх! Я зіткана з печалі.

Для ближніх знято тисячі свитин.

Коліна преклонивши, як Почаїв,

Стоїть душа перед усім святим.

 

Дзижчать і жалять міріади версій.

Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.

Я знаю: слабкість — це одна з диверсій.

А я ще в диверсантах не була. 

 

 

Звучить лірична музика

Богдана: Поява перших поетичних збірок Ліни Василівни - "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961) - викликали великий інтерес у суспільстві.

Даша: Рецензент дипломної роботи студентки Ліни Костенко відзначив: "Це дуже талановитий поет з великим майбутнім.

Богдана: Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без надривності, цинізму... Я відчуваю, що вірші її досконалі..."

Даша: Ліна Костенко прийшла в українську літературу в плеяді поетів, які називалися "шістдесятниками". Її ім'я стало поруч з іменами таких відомих поетів, як Іван Драч,

Богдана: Микола Вінграновський,

Даша: Василь Симоненко,

Богдана: Віталій Коротич,

Даша: Дмитро Павличко,

Богдана: Василь Стус.

Даша: Мужність Ліни Костенко вражає. Адже це вона в 60-ті роки єдина із членів спілки письменників уголос протестує проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту.

Богдана: Це вона у Львові кидає квіти підсудним (адже тоді прокотилася хвиля репресій проти української інтелігенції), їй крутять руки, вона б'є кулаком по “воронках”.

Даша: Поетеса присвятила все своє життя служінню народові:

 

Богдана: Я  в  людей  не  проситиму  сили,

я  нічого  в  житті  не  просила,

як  не  просять  гранітні  схили,

щоб  у  спеку  дощі  їх  зросили.

 

Даша:Я  в  людей  попрошу  тільки  віри

в  кожне  слово,  почуте  від  мене,

в  кожний  погляд  очей  моїх  сірих,

в  кожну  ласку  рук  нестудених.

 

Звучить лірична музика

Таня: Свого часу Ліна Василівна стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби не існувало, ім'я її було заборонено, вірші не друкувалися, про вихід книжок і не мріялося.

Соня:Безкомпромісна Ліна Костенко не дозволила потоптати своєї гідності як людини, як митця. Майже 16 років її твори  не видавалися.

Таня: У найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалось круг неї коло переслідувань, цькувань і заборон - вона писала.

Соня: Ліна Костенко не нарікала на свою долю, яку обрала раз на все життя.

 

Настя Брілевська:  Доля

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі - як бідні Міньйони.

Хто купляв собі долю за гріш.

А хто - і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто - золотом золотим.

А дехто - вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя смутне,

душею покликала очі.

- Ти все одно не візьмеш мене, -

сказала вона неохоче.

- А може, візьму?

- Ти собі затям, -

сказала вона суворо. -

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе.

- То хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

- Поезія - рідна сестра моя.

Правда людська - наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться -

у мене жодних претензій нема

до Долі - моєї обраниці.

 

Міра: Цього року виповнюється 400 років від дня народження дівчини-легенди, яка стала символом України, її народної пісні та сили духу «Марусі Чурай».

Іра: Образ Марусі Чурай не раз використовували літератори, але

найвідомішим твором, який присвячений українській піснярці є історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Міра: За який у 1987 році вона була удостоєна Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

 

Відео монолог марусі чурай чи пісні

 

Богдана:  Це була вистраждана і заслужена винагорода. Слово поетеси завжди було на сторожі правди.

Іра: "Література - писала вона, - це не змагання, а боротьба.

Таня: Це одвічна боротьба добра і зла, справедливості і несправедливості. Хто знає, якби не така нелегка доля, чи змогла б я підняти свою поезію до таких висот".

Поліна:  Поетеса самобутня, самостійна в усьому. Всі найважливіші проблеми часу знаходять відображення в її творчості.

Міра:Особливо її хвилює проблема ролі митця і мистецтва в сучасному світі. Лише мистецтво, на думку Ліни Костенко, є вічним у часі.

Даша: Симфонія кохання творчої палітри Ліни Василівни - ніби золоте пташеня поетичного саду. Ці перлини інтимної лірики дають щасливу нагоду делікатно доторкнутися до найсокровеннішого в душі авторки.

На сцену виходять читці кожний у свою мізансцену.

Оля: Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

 

Ангеліна: Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 

Ярина:

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, -

на сьогодні, на завтра, назавжди! -

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти - окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

 

Ліля: Так мовчиш, що заслухатись можна,

потонути в м’якій тишині.

І якби не було тривожно,

то чудесно було б мені.

Я не знаю, чи ти вродливий,

і чи ти на світі один.

Ти для мене — як справжнє диво,

котре виникло без причин.

Але в серці — пересторога,

і зривається слово: «Іди»

Пізно стрілися наші дороги.

є на них уже інші сліди.

Вірю в серце твоє і волю,

вірю в правду очей твоїх.

Знаю: ти б не спіткнувся ніколи

об каміння моїх доріг.

 

Валя: І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

а квіти, кинуті тобі.

 

Рома: Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

 

Соня: Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

Даша: Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Поліна:ЗАКОХАЙСЯ НАРЕШТІ У СЕБЕ

Настя: Поетичне слово Ліни Костенко пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю, збагачене всіма барвами веселки.

Віка: Прислухаймося до таких мудрих і правдивих слів цієї самобутньої видатної української письменниці :
Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.

Єва: Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

Таня: Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.

Міра: А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Іра: Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили вистави у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.

Поліна: Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати когось з нікого.

Даша: Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:

Богдана: від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б’ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

Настя: Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!

Поліна: Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки безголів’я вогонь, –
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!

Віка: Ні честі, ні мови, ні згоди, самі лише смутки і пні. Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті чи ні?!

Єва: На поетичному Олімпі України серед інших славних імен уже багато років і навіть десятиліть живе "нерозгадане чудо",

Даша: "неймовірний птах",

Богдана:"казка казок",

Настя:"голос народу",

Таня:"пілігрім вічності",

Поліна: "і мудра, і дитя", котра нічим не осквернила душу –

Разом:  Ліна Костенко.