Син землі Подільської

               СИН  ЗЕМЛІ ПОДІЛЬСЬКОЇ

 

 

                              Знов до мене прийде ностальгія,

                                                     сум за шепотом рідних дібров.

                                                    Та утішить мене  і зігріє

                                                    невгасима і добра надія,

                                 до життя невичерпна любов

                                                                                Роман Юзва

 

 

 

 Поет і час. Проблема настільки складна, настільки вічна і нерозв’язана.

        Поету відкрита таємниця минулого, теперішнього і майбутнього часу, але лише Час може розсудити, чи стане він Поетом.

     Поет – це нерв часу, пульс часу. Це той, хто сходить на вищу гору, бачить перспективу і вміє показати її людям. Саме він стає речником народу і безпосередньо звертається до людської душі, а не тільки до розуму, інтелекту, свідомості,- аби людину зробити кращою, чистішою, людянішою, якою вона повинна бути за задумом Творця.

  Наш подільський край, наша щедра, співуча і оспівана земля багата талантами, вона виплекала чимало славних постатей.

 Серед них – ім’я Романа Йосиповича Юзви, нашого земляка, члена Національної Спілки письменників, поета, патріота рідної землі.

4 листопада 1934 року в селі Гречана на Поділлі у родині хліборобів народився Роман Йосипович Юзва. У чотирьохрічному віці став напівсиротою: був репресований і розстріляний його батько.

 Восени 1944 року пішов до школи, відразу у 2-й клас, оскільки був здібним хлопчиком і уже в п’ять років умів читати і писати. Закінчивши 4 класи Гречанської початкової школи,  продовжував навчання у Пасічнянській семирічній школі, яку закінчив у 1950 році з похвальною грамотою.

 Після закінчення семирічки подав документи до Київського геологорозвідувального технікуму. Але за порадою дядька Григорія, який вчителював у м. Шполі Черкаської області, продовжив навчання в Шполянській середній школі №1, яку закінчив у 1953 році із золотою медаллю.

 «Після закінчення школи міг би піти на філологію, але обрав гірничий факультет через стипендію – 400 карбованців, аби прогодуватися, бо ніхто мені допомогти не міг», - писав  Роман Йосипович.

 А в 1958 році успішно закінчив гірничий факультет Київського політехнічного інституту і був направлений на Солотвинський солерудник, що на Закарпатті.

 З 1961 року працював у різних установах  Івано-Франківська. Був  інженером Станіславського раднаргоспу, технічним інспектором облпрофради, інженером на шахтах Калуша, інженером-проектантом у Прикарпатському конструкторсько-технічному інституті, а через певний час (із 1967 р.) перейшов на журналістську роботу, пов’язану з молодіжними газетами «Комсомольський прапор»  та «Прикарпатська правда», обласним радіомовленням.

 Все ж таки у душі не принишкло, не виснажилося, а проривалося джерельце творчого покликання, яке зародилося ще у школі, і ім’я йому – поезія.

 Праця у засобах масової інформації лише сприяла розширенню діапазону творчих здібностей.

 Так склалися сімейні обставини, що Роман Йосипович виїхав до Сибіру, деякий час жив і працював у Нижнєвартовську Тюменської області.

 Але це лише допомогло йому по-новому відкрити любу Україну. Линув до неї віршами серця, усіма струнами своєї душі.

«Я не збираюсь тут прожити довго,

бо з рідним краєм не порвалась нить,

бо кличе і веде мене дорога,

немов бандура струнами дзвенить.

Неси мене, дорого, над лісами,

над болотами й ріками неси

до пісні незабутньої, до мами,

до вічної джерельної краси»,

 - писав поет в одному із віршів  тих років.

 До Івано-Франківська повернувся у 1990 році, де і прожив до останніх днів свого життя.

 Адже він в поезію прийшов уже немолодим. Коли видав свою першу збірку «Береза під вікном» (1972 р.), йому виповнилося 38 років.

 Друга книжка поета «З глибин землі» виходить у 1977 році. Художня досконалість цієї збірки відкрила дорогу  в Спілку письменників України (1978 р.) і до нагороди: поет став лауреатом обласної літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана.

 А потім були ще збірки: «Вишийте веселку» (1981 р.), «Надія» (1985 р.), «Біль» (1992 р.), «Поклик землі» (1994 р), «Світло любові» (2000 р.), «Віче правди» (2002 р.), якими митець проклав до читача свою дорогу.

 За 40 років творчої праці вийшло в світ 8 поетичних збірок.

 14 листопада 2004 року, на вечорі пам’яті до 70-річчя від дня народження поета відбулася презентація останньої, 9 збірки «На перехрестях долі», що є своєрідною сповіддю поета. Ця книга прийшла до читача, наче спонукаючи  своєю символічністю пізнати й осмислити ці перетини шляхів. На вечорі пам’яті головний редактор видавництва «Нова Зоря», член Національної Спілки журналістів України Ігор Пелехатий сказав про презентовану книгу «На перехрестях долі»: «Він відійшов від нас тихо і непомітно, немовби вирушив у далеку творчу мандрівку, з якої ось-ось повернеться, щоб явити світові нові скарби своєї кришталевої душі».

 І справді повернувся – відвертими щирими віршами своєї останньої збірки, які залишаються з нами назавжди, як пам'ять про нього.

 У 2005 році видавництво «Нова Зоря» подарувала ще одну книгу Р.Юзви «Чарівна тилинка. Казка та вірші для дітей». Книга, яка понад двадцять років чекала свого виходу, нарешті прийшла до дітей та принесла радість юним читачам.

 Вірші, вміщені в цій книзі, писалися поетом в різні роки, але переважна їх більшість створена тоді, коли підростали його власні діти.

  Але часова відстань не зробила вірші застарілими, бо діти завжди залишаються дітьми, і в усі часи сприймають світ таким, яким він їм відкривається.

 Книга складається із 4-х розділів: «Від Різдва до Різдва», «Наші домашні друзі», «Я малюю світ», «Слова граються». Крім того, до книги входить і казка - п’єса «Чарівна тилинка», яка дала назву цій книзі.

 З води  і роси Поділля черпав Роман Йосипович снагу і силу,     вростаючи корінням в рідну землю і могутньо простираючи крону свого таланту, що розквітав на славу тієї землі, котра дала йому життя. Саме тут, на Поділлі, захоплений і зачарований прекрасною природою краю, його фольклором, черпав поет творчу наснагу, шукав образи і героїв для своїх творів.

 Роман Юзва – автор поеми «Гречана», у якій писав:

«Гречана – так назвав прапрадід мій

моє село. Споконвіків орач і гречкосій,

він сіяв хліб, розводив бджіл в дуплянках, 

бо так гречки квітучі пахли п’янко».

 Глибинним щемом туги за роками дитинства, за рідною батьківською хатою, за квітами під вікном, за теплим дотиком материнської руки сповнений ІІІ розділ збірки «На перехрестях долі» «Гросна». Про рідних, друзів, сусідів, односельчан він розповів у таких віршах: «Як марево далекого дитинства», «Остання дорога», «До друзів, яких немає», «Рідне село», «Дядькові пісні», «До дядька Кіндрата», «Братів горіх».

Роман Йосипович писав:

«Мені не тісно і не пісно

 жить і творить на цій землі,

бо найдорожчу серцю пісню

почув я в рідному селі»

 Більше 50 творів Романа Юзви зазвучали  піснями. Його ліричні вірші особливо  припали до душі талановитому композиторові Богдану Юрківу.

 Перший вірш був покладений на музику у 1966 році саме ним. Потім ще багатьом поезіям автора митець дав пісенні крила.

Плодотворно працював Роман Йосипович і з іншими творцями музики.

 Пісні його лунають у виконанні народного артиста Дмитра Гнатюка, Михайла Кривина, Володимира Піруса, відомих солістів Ігоря Іванціва,  Віталія Лацкана, Оксани Романюк, Зої Слободян, хорових колективів і ансамблів «Червона калина», «Кредо», «Contemus», «Смерічка», «Черемош», «Любисток» та інших.

 Багато ліричних творів Романа Юзви стали піснями, їх перехоплює народ з уст в уста, і поволі вони стають народними, бо слова віршів поета рідні і близькі кожному серцю. Припадають до душі пісні «Рідне село», «Зоря погасла», «Карпатська чічка», «Білопері лебеді», «Джерело», «Журавлі летять», «Вальс»,«Берізонька», «Перехожі», «Журба і радість». Його творчістю захоплюються не лише на Старосинявщині, Івано-Франківщині, Києві, а й Москві, Канаді, де українська діаспора свято береже красу та милозвучність рідного слова.

 Романа Йосиповича з рідним селом все життя пов’язували якісь незримі, але відчутні та міцні зв’язки. Після смерті поета вони не обірвались, їх продовжують підтримувати близькі і рідні йому люди.

  У квітні 2007 року навчальний заклад відвідала делегація із Івано-Франківська, де жив, працював і спочив поет. Серед гостей – вдова  поета Юзва Ольга Петрівна, композитор і щирий друг Романа Йосиповича Богдан Юрків, творці слова і прекрасного, члени Національних Спілок письменників і журналістів України Ярослав Дорошенко, завідуючий відділом Всеукраїнського літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Перевал» в Івано-Франківську, Ганна Дорошенко, директор авторської школи для соціальної реабілітації дітей кризових категорій м. Івано-Франківська, Надія Семенкович, лауреат премії се. І.Франка, редактор програми телебачення «Галичина», художник Іван Гаврилів, артистка Івано-Франківської обласної філармонії Дарія Литвин, художній керівник, читець міського народного дому Ганна Якубовська та інші.

 Люди, котрі знали поета, цінували його поетичну творчість, приїхали, щоб поклонитись землі, яка дала йому життя і надзвичайний талант, батьківській оселі, напитись води з криниці, яку оспівав Роман Йосипович у відомій поезії «Мамина криниця», що стала піснею. «Криниця, мамина криниця! Шумлять над нею явори. Мені ж все сниться, часто сниться: вода прозора, аж іскриться із щедрим сонцем літньої пори», - писав поет. Ці слова прозвучали у пісні біля гречанської криниці у виконанні чоловічого аматорського народного вокального ансамблю «Черемош» з Івано-Франківщини під керівництвом Богдана Юрківа.

 У цей день відбувся вечір пам’яті, присвячений поету-земляку Роману Юзві. Представники влади, поети, письменники, артисти, журналісти, вчителі, учні прийшли вшанувати хвилини світлої пам’яті поета.

Відвідали гості і музей Знатних земляків, де ще раз змогли почути диво слів поета, заслухатись мелодійністю його пісень.

 В цей день на фасаді Пасічнянського навчально-виховного комплексу була встановлена меморіальна дошка у формі розгорнутої книги. На одній сторінці  - барельєф поета, а на другій – його слова з автографом:

«А я не можу жить без України,

вона радіє, і радію я.

І біль її, і злет її орлиний,

її висоти і її глибини –

то доля і любов моя».

 Внизу напис «Роман Юзва – член Національної Спілки письменників України. Навчався у цій школі з 1946 по 1950 р.»

 Автор меморіальної  дошки – наш земляк, також випускник школи, в минулому розвідник, Віталій Степанових Войтюк.

 Ось так повернувся поет Роман Йосипович у рідну школу – не учнем, а навічно.

 Поет гідний того, щоб його знало Поділля і вся Україна.

      Роман Йосипович Юзва постає перед нами як непересічна особистість. Він постійно творив свій духовний світ, мав власну позицію, ні від кого не залежну.

 Він був громадянином, яким може пишатися наша незалежна держава, адже завжди його душа боліла за свою країну, за її народ.

Своє особисте поет ставив в останній ряд і завжди дбав про загальнолюдське, про долю Батьківщини. Він вважав щастям жити неспокоєм, творчим пошуком.

 Роман Юзва завжди був поборником національної ідеї, соборності та незалежності України.

 На формування зрілої громадянської свідомості, незламну твердість національного духу поета великий вплив справила трагічна смерть батька. Не було у нього сумнівів з ким бути, коли настав час національного відродження  України.

А я не можу жить без України,

вона радіє, і радію я.

І біль її, і злет її орлиний,

її висоти і її глибини –

то доля і любов моя.

        Поет відверто виявляв патріотичні почуття на се людних вічах, акціях, святах в умовах суспільно-політичного й духовного піднесення 1990-1991 років. Немов могутні козацькі литаври звучать поезії у збірках «Біль» (1992 р.), «Віче правди» (2002 р.). У них радісно-піднесені акорди української оксамитової революції на межі 80-90-х років минулого століття, і мажорні переживання за морально-духовний стан молодої держави, і набат тривоги за долю рідної мови і культури.

 І на схилі літ Роман Юзва залишався дійовим учасником громадсько-політичних заходів, що відбувались в різних регіонах України, виступав із поетичними творами в журналах, альманахах, колективних збірках, друкував публіцистичні статті, вірші на злободенні теми в періодичні пресі.

Нащадки – українці! Пам’ятайте,

що не про себе дбав я, - про народ.

Ряди в свою могутню рать єднайте,

і прапор волі вище піднімайте,

судилось нам звільнитись від заброд.

 Великою людиною за духом був поет, великою за творчістю, великою за розумом.

 Немає у Романа Юзви багатотомних видань. Не ощасливила його доля високими нагородами. Та це не хвилювало його. Він писав, бо не міг не писати, він любив, бо не міг не любити, він страждав, бо не міг не страждати.

 Він чесно служив поетичному слову, яке було його вірним супутником і яке додавало сенсу його життю.

 Поет залишив людям свій розмаїтий творчий набуток, свої безцінні одкровення. Його поетичні твори, пісні проникають у свідомість широкого кола читачів, духовно збагачують, зігрівають душу цілющою любов’ю до рідного краю.

 Творчість Романа Йосиповича заслуговує найвищої оцінки, особливо з огляду на її велике естетичне і виховне значення для сучасників, передусім для нашої молоді.

 Нехай ця духовно-поетична спадщина стане найкращим пам’ятником  Поетові.

 Поетичний світ розмаїтий і невичерпний, і кожен поет знаходить свого поціновувача – споріднену душу. Адже поезія – це продукт, який народжується від особливого стану душі, дарованого Богом.

 Ці істини вкотре підтвердив поет Роман Юзва. Від збірки до  збірки, від вірша до вірша все сильніше і вдаліше розкривав він  прості заповіді: любити матір, свою Землю, Україну, берегти кохання, вірити в краще майбутнє українського народу, радіти кожному прожитому дню на нашій благословенній землі.

 

Використані джерела інформації

Юзва Р. Біль. Поезії. -  Івано – Франківськ,  1992.

 Юзва Р. Віче правди. Поезії. -  Івано – Франківськ,  2002.

 Юзва Р. На перехрестях долі . Поезії. -  Івано – Франківськ,  2004.

 Юзва Р. Поклик землі. Поезії. -  Івано – Франківськ,  1994.

 Юзва Р. Світло любові. Поезії. -  Івано – Франківськ,  2000.