Скарби нації.Таємничі манускрипти.

Про матеріал

Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді "Моя Батьківщина - Україна".

Перегляд файлу

Роздольська гімназія

Наталинської сільської ради Красноградського району

Харківської області

Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

СКАРБИ НАЦІЇ.

ТАЄМНИЧІ МАНУСКРИПТИ.

2022

Анкета учасників

Група «Літописці», учні 6 класу Роздольської гімназії Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області

с. Ясна Поляна,

Наталинська ОТГ

Красноградський район,

Харківська область.

Керівник групи «Літописці» - Грицаєва Ірина Володимирівна

Зміст

Вступ

І. Україна. Повернення своєї історії

ІІ. Україна. Повернення своєї історії – 2

ІІІ. Україна. Повернення своєї історії – 3. Скарби нації

IV. Україна. Повернення своєї історії – 4. Таємничі манускрипти

V. Найцінніші артефакти української історії

Висновки

Додатки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність.

Нагальна потреба в умовах військової агресії РФ актуалізувати героїчний чин наших воїнів-предків з часів княжої доби, а також інформацію про життя і діяльність представників культури і мистецтва, освіти і релігії - велетів української духовності, чия діяльність в усі віки наповнювала українців високою моральністю і вірою; привернути увагу суспільства до постатей, чия віра, сила і талант можуть стати взірцем для наслідування молоддю у цей складний час.

Мета дослідження:

- популяризація краєзнавчих досліджень щодо місця і ролі в державотворчих процесах історичних постатей, діячів духовної сфери життя українців у різні історичні періоди;

- формування на основі історичних знань стійких переконань щодо безперервності процесу боротьби українців за права на свою державу та національну ідентичність;

- сприяння вихованню у молоді важливих особистісних патріотичних якостей на прикладах самовідданого служіння своєму народові.

Завдання: сприяння вихованню патріотичних почуттів у дітей та молоді на переможних традиціях українського народу, діячів освіти і науки, культури і мистецтва – усіх, хто своєю діяльністю наближав державність та незалежність України.

Нащу увагу привернула трансляція фільму «Таємничі манускрипти» що і стало поштовхом для вивчення біографії та фільмографії автора.

Акім Альфадович Галімов (нар. 28 травня 1985, смт Погранічний, Приморський край, РРФСР, СРСР) — український журналіст, сценарист, продюсер. Закінчив факультет журналістики Московського державного університету імені Михайла Ломоносова.

«Я — татарин родом із Росії, але я громадянин України, тут виріс, і це — моя країна. Так само і кримські татари: стосунки з материковою частиною України — не лише війни, а й союзи, це завжди спільна історія. Це — одна країна. Те, що я народився в Росії, — наслідок політики Радянського Союзу, через депортацію ми народжувалися не лише в Криму — хоча, думаю, мали би бути там.» - так говорить про себе автор.

Працював на українських телеканалах «Інтер», «Перший національний», а тепер — на «1+1». Був членом журі фестивалю короткого метру «Де кіно». Основні теми сюжетів — військові конфлікти, надзвичайні події, соціальні проблеми

Фільми:

«Примушені до війни» (2008);

«Операція Крим» (2014);

«Жінка-банкомат» (2014);

«Циганська кров» (2015);

«Де починається Україна?» (2015);

«Україна. Повернення своєї історії» (2016, 2017);

«Скарби нації» (2019, з циклу «Україна. Повернення своєї історії»).

«Таємниці великих українців» (2021)

«Таємничі манускрипти» (2021, з циклу «Україна. Повернення своєї історії»)

«Українські палаци. Золота доба» (2022). [1]

Ось що про свою роботу та роботи команди говорить автор: «Кажуть, що краще не копирсатися в історії, щоб не ворушити болючі рани. Але, напевно, це правило підходить для ідеального світу, де одні країни не захоплюють інші. Тому ми добряче покопирсалися. Нарешті наша команда закінчує фільм, якому було віддано понад півроку життя. Це була неймовірна робота: 25 експертів, 5 країн, тонни історичних джерел – заради того, щоб показати справжню історію України».

Акім Галімов дав інтерв’ю, напередодні виходу першої частини фільму:

«Знайдені факти свідчать про масштабні фальсифікації нашої історії. Ми почали з’ясовувати, чому перемалювали портрет відомого гетьмана Івана Мазепи та яким чином із саркофага в Софії Київській зникли кістки князя Ярослава Мудрого. Кому знадобилося переписувати історію України? Невже в процесі дослідження з’ясується, що Україна – колиска центральних історичних подій та джерело артефактів? Найкращі вчені світу підтвердили, що історія розвивається по спіралі. Українці потрапили в тенета древніх міжусобиць, зруйнувати які можна, лише розуміючи, хто ми є і куди рухаємося.

Очевидно, щоб викрити ці фальсифікації, необхідно провести розслідування. Тому вирішили створити унікальний історичний фільм, який поєднує елементи розслідування та повноцінні наукові дослідження. І в ході розслідування з командою документально-історичного проекту Скарби нації доводимо, що правда зовсім інакша, а міфи спотворюють уявлення людей про становлення і розвиток української держави.» [2]

Україна. Повернення своєї історії

Це - український історичний цикл документальних фільмів Акіма Галімова. Вперше вийшов на екрани на телеканалі «1+1» 25 серпня 2016 року. Цикл складається з 4-х епізодів, в яких розвіюють історичні міфи, нав'язані українцям протягом багатьох століть.

Виробництвом циклу займається «1+1 Production Originals» на замовлення телеканалу «1+1». Автором та продюсером став Акім Галімов. Режисерки проєкту — Дарія Саричева, Тетяна Шовкун, сценарист — Руслан Шаріпов. Зйомки відбувалися по всьому світу, зокрема у США, Канаді, Польщі, Італії, Туреччині, Росії, Литві, Данії, Греції, Франції, Австрії, Румунії.

Разом із онучкою розстріляного українського етнографа Антіна Оніщука команда проєкту розкриває факти пов’язані з його смертю. У фільмі показано як протягом століть переписувалася українська історія і знищувалися ті, хто боровся за незалежність країни. В рамках проєкту, за допомогою експертів-криміналістів створений гіпотетичний портрет гетьмана Івана Мазепи (додаток 2), а також за кістками черепу відтворено зовнішність дружини Ярослава Мудрого, шведської принцеси Інгігерди (додаток 3). В фільмі ж роблять правильні акценти: Інгігерда – не просто дружина Ярослава Мудрого, а жінка, чия «кров тече майже у всіх королівських династіях Європи». [3]

Україна. Повернення своєї історії – 2

Фільм вийшов у 2017 році до 26-ї річниці незалежності. Разом з донькою українського археолога Володимира Грінченка команда проєкту розкриває факти пов'язані з історією Київської Русі. В рамках проєкту було відтворено обличчя Ярослава Мудрого (додаток 4) . [3]

Ярослав Мудрий заснував одну з найчисленіших династій в Європі. Його нащадки були правителями на землях, які сьогодні входять до складу десяти країн. Вони вели війни, будували храми, засновували міста. Вони створили нашу державу. Вона називалась Київська Русь. Проте, у ХVІІ столітті в Московському царстві придумали спосіб, як розповісти світу про те, що саме вони - єдині нащадки і спадкоємці історії Русі.

Одним із кроків в даному напрямку було створення царського титулярника, в якому знаходився збірник зображень російських правителів, зроблений на замовлення московського царя Олексія Михайловича. На портретах - обличчя, обтяжені владою, проте всі вони намальовані з характерного образу існуючого царя. І ним, очевидно, був Олексій. Звідти оці бороди, похмурі обличчя.

Але князі Київської Русі зазвичай носили вуса і невеличку щетину. Вони ніяк не належать до бородатої партії, яка з’явилася у ХVІІ столітті. Чому обличчям правителів приділяється така увага. За допомогою цих постатей в історії, сьогодні, в ХХІ столітті, конструюється геополітична модель. І нам кажуть: якщо цей князь, чи цей правитель був руським - то, відповідно і ця земля була руською. Відбувається підміна історичних фактів. Створюється псевдоісторія, яка немає під собою достовірних історичних джерел. [4]

Виявляється, за радянських часів жоден український археолог не мав права брати участь у розкопках, метою яких було виявлення кістяків київських правителів та їхніх нащадків. Найбільше — з Чернігівщини, однієї з колисок Київської Русі, першої української держави. Хто знає історію трошки далі шкільного підручника, тому відомо як про активну співпрацю московських князів із Золотою Ордою, тобто монгольським окупантом, так і про не менш активний опір, чинений ординцям князями київських та чернігівських земель. Поза сумнівом, колабораціонізм перших для історії держави Російської невигідний. Тож краще привласнити собі чужих героїв. Ось вона, головна мета розкрадачів гробниць та викрадачів черепів із кістяками. Чергове підтвердження того, що війна, яку нині іменують гібридною, почалася в інших формах, але маючи таку саму сутність, щонайменше чотири сотні років тому. Українці дуже багато знають про Івана Грозного, Петра Першого, Катерину Другу та Миколу Другого — російських правителів, жодним чином не причетних до української історії. Й замало відомостей про предків і нащадків Ярослава Мудрого. Між тим саме вони заклали перші основи нинішньої державності. І хтозна, як би все склалося, якби Росія здавна не почала рейдерського захоплення української історії.

Шукаючи сліди князівських поховань, виявили таке собі Свято-Володимирське братство, засноване в Росії ще за царських часів. Його члени дбали про те, щоби знайдені в Україні останки вивозилися чимшвидше. Цікаво й показово, що таємне товариство, набувши інших форм, існувало й за часів СРСР, напевне маючи статус якогось секретного відділу в надрах ВЧК-НКВС-КДБ. Мисливці за черепами репресій уникнули. Навпаки, найактивніші отримували сталінські премії й ставали державними мужами. Деякі з них брали активну участь у розкопках та особисто вивозили рештки князів та загалом історичних пам'яток.

Тепер аналогом згаданого товариства фальсифікації історії опікується екс-очільник ФСБ генерал Сергій Степашин. А духовним отцем є одіозний патріарх Кирил. Ось чому викрадена історія охороняється в державі-агресорі так ретельно. Красти, переінакшувати, переписувати на свій розсуд є частиною державної політики Росії.

Україна. Повернення своєї історії – 3. Скарби нації

Вийшов у 2019 році. Разом з нащадком останнього гетьмана України Кирила Розумовського команда проєкту розшукує вкрадені козацькі реліквії та викриває масштабну крадіжку реліквій росіянами. В рамках проєкту був створений список вкрадених артефактів та переданий Міністерству культури України для продовження роботи, щодо повернення цінностей в Україну. Вихід на екрани фільму приурочено до 100-річчя з дня проголошення Акту Злуки ― політико-правового об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдину соборну державу.

У новій стрічці автори проекту разом із науковцями розвінчують поширені міфи про життя козаків та угоду із Росією, що була укладена під час Переяславської ради, а також шукають втрачені скарби нації.

Одним із об’єктів пошуків стала булава Богдана Хмельницького — символ влади і підтвердження української державності. Зйомки проходили в Україні, США, Австрії, Польщі, Туреччині та Росії.

25 тисяч кілометрів у пошуках історичної правди та розвінчання міфів. Шукатимуть скарби нації під водою та під землею, кілька місяців перекладатимуть лист турецького султана до Богдана Хмельницького і під час зйомок зрозуміють, що нашу історію не просто переписували, її крали. На початку розробки фільму здавалося, що в цій епосі не залишилося нічого нового й нерозкритого. Але виявилося, що багато речей, які ми сприймаємо як факт у козацькій історії — вигадка. Починаючи від того, який вигляд мали козаки і закінчуючи їхньою політикою.

Міф №1: Українські козаки відрізнялися від європейських сусідів скромністю у побуті і невибагливістю до їжі.

Правда: Історичні документи доводять, що гетьман Богдан Хмельницький дуже любив каву, а козаки вирощували спаржу, яку мандрівники називали смачнішою, ніж в Італії. Старшина надавала перевагу елітним медовим напоям, на святковому столі була ікра і страви з каракатиці. Звичайні козаки теж любили смачно їсти і мали неабиякий хист до кулінарії. У кожному домі було пиво й фруктові настоянки, а м’ясо готували із додаванням великої кількості прянощів. [5]

Устриці, вареники з чорнилом каракатиці та ікра - це історична правда, якої ми не знали. Ось саме таким був обід козака, а не сало з кулішем, як традиційно ми уявляємо. Загалом козацька старшина жила в модернових палацах, їла морепродукти й вишукані французькі сири, пила вина, а не самогон. А легендарний козацький куліш із пшона із салом — лише польова кухня, рецепт мало чим відрізняється від солдатської їжі інших армій. [7]

Українські гетьмани мали власний двір, як європейські монархи, там був штат придворних слуг, вельмож, вони мали власну гвардію.

Міф №2: Шаровари ― традиційний одяг козаків.

Правда: На жодному малюнку XVII століття немає козака, зображеного в шароварах. За часів гетьмана Богдана Хмельницького козаки носили зручний одяг європейського стилю. Еліта вдягалась за останніми трендами французької моди, а тканини для одягу замовляли з Персії та Китаю. Козаки вдягалися за останньою європейською модою. [5]

Якщо взяти описи французького інженера Гійома де Боплана, який у XVII столітті перебував в Україні, дізнаємось, що козаки ходять у кальсонах — вузьких штанях. А в радянському варіанті Боплана «кальсони» переклали як «шаровари». Козаки ходили у шароварах незначний відрізок часу, коли українські землі вже були міцно інтегровані до складу Російської імперії, і тому поширювався саме такий образ козаків. [6]

Козацький образ періоду Мазепи чи Виговського воліли стерти з історії, бо вони чинили опір. Це, власне, й відповідь, ким нав’язувались міфи щодо козаків.

Цікавою є думка Андрія Кокотюха з цього приводу: «Як відомо, хлопці в червоних шароварах — наше все. Вони ілюструють класичне вже українське радянське, зразка 1969 року, видання «Енеїди» Котляревського. У шаровари Енея з компанією одягнув художник Анатолій Базилевич. Двома роками раніше на студії «Київнаукфільм» вийшла перша серія мультику про трьох козаків — Грая, Ока й Тура. Впродовж двадцяти наступних років глядачі побачили ще вісім серій, персонажі живуть досі, стали брендовими, і знову це — вусані в шароварах. По цьому вбранню за часів СРСР визначали українців як етнос, у шароварах бачимо аніматорів на етнічних фестивалях дотепер. Але гляньте фрагмент голлівудського фільму «Тарас Бульба» з Юлом Бріннером у головній ролі. Побачите: американські костюмери запорожців у шаровари не вдягали. .

Термін «шароварщина» ввійшов у обіг культурної й довколакультурної спільноти приблизно наприкінці 1980-х. Одне з його значень — бутафорське, несправжнє, кітчеве. Фільм «Скарби нації» свідомо чи підсвідомо підтвердив це. Ще й навів докази. Які, до речі, не аж так глибоко заховані. Досить уважно прочитати хоча б «Опис України» Гійома де Боплана (на час першодруку, 1651 рік — «Опис України як кількох провінцій Польщі»). Книга видавалася українською вже від початку 1980-х, особливої популярності набула в часи перебудови й перші роки Незалежності. Керуючись лише цим текстом, Акім Галімов та його команда разом із реконструкторами відтворили справжній, а не намальований радянськими художниками козацький одяг.

Жодного натяку на шаровари. Зручні для ходіння пішки й поїздок верхи вузькі штани. До речі, вишиванок як доповнення до шароварів теж немає, вбрання цілком цивільне, позбавлене видимих етнографічних ознак, за кроєм — європейське.» [7]

Міф №3: Козаки написали лайливого листа турецькому султану Мегмеду IV.

Правда: Цю подію на своїй картині змалював художник Ілля Рєпін. Робота стала дуже популярною і до сьогодні вважається достовірним образом українського козака ― військового, який лається, нюхає порох і розмахує шаблею. Та історики доводять, що козаки не писали султану Мегмеду IV. Творці фільму дізнались, якою була справжня переписка між турецьким султаном і козаками, переклавши оригінальний лист Мегмеда IV до Богдана Хмельницького [5] який зберігається в Кам’янці-Подільському. Це унікальний документ, він величезний — майже метр у ширину і понад метр завдовжки. Останні десятиліття він був загадкою для дослідників, але ми знайшли в Туреччині фахівця зі староосманської мови, який переклав листа. Виявилось, що лист адресований Богдану Хмельницькому і в ньому йдеться про фантастичний подарунок, який був відправлений до України. [6], [10]

Виявляється, турецький султан, гнівний лист якому писали козаки на славнозвісній картині Іллі Рєпіна, щиро поважав Богдана Хмельницького, звертався до нього як до «одного з найбільших володарів над народами християнського віросповідання» і навіть надіслав йому в подарунок золототканий халат – найвищий прояв прихильності в мусульманському світі – так вважає Олександра Кльосова [8]

Міф №4: Булава гетьмана Хмельницького зберігається у Польщі. Правда: У музеях України та світу зберігаються булави XVII ̶ XVIII століть, але невідомо, кому вони належали. Булаву, що зберігається у музеї Війська Польського, привозили до України на найвищому державному рівні. Але вона походить із XVIII століття, тож гетьману Хмельницькому точно не належить. Булаву Хмельницького розшукував ще гетьман Кирило Розумовський. Автори стрічки «Скарби нації» провели своє дослідження, аби віднайти справжній символ влади та української державності. За допомогою електротомографа вони перевірили тунель, що веде до церкви-усипальниці Богдана Хмельницького в Суботові. За переказами, в одному з таких тунелів зберігаються скарби гетьмана, серед яких може бути і булава. [5]

Міф №5: Богдан Хмельницький об’єднав «братні» російський та український народи, підписавши Переяславську угоду.

Правда: У Російській імперії Богдана Хмельницького завжди зображували гетьманом, який привів під царську руку український народ, підписавши Переяславський договір. Та історики стверджують, що цей міф сформований на московських копіях документу, а оригіналу договору ніхто й ніколи не бачив. Автори стрічки «Скарби нації» доклали зусиль, аби пролити світло на історію з Переяславською радою і дізнатись, про які домовленості йшлось в оригіналі угоди. [5]

У фільмі Грегор Розумовський виступив повноцінним дослідником, який намагається розплутати справу, пов’язану з його пращуром — гетьманом Кирилом Розумовським. В їхній родині існувала легенда про те, що Кирило за часів свого правління намагався розшукати оригінали Переяславської угоди — доленосної для нашої країни, а також булаву Богдана Хмельницького.

Україна. Повернення своєї історії – 4. Таємничі манускрипти

В крайньому фільмі циклу 2021 р, команда проєкту розслідує справу вбитого митрополита Георгія Ярошевського, і розкриває таємницю «темних віків». У стрічці йдеться про те, чому знищувалася українська історія і викривається масштабна оборудка щодо привласнення церковної історії.

Акім Галімов продовжує розвінчувати міфи та розкривати маловідомі факти з української історії, які довгі століття намагались стерти з пам’яті українців. Ще зі школи знання історії України обмежуються трьома епохами: Київська Русь, Козацька держава та боротьба за незалежність в кінці 19 – на початку 20 століття. Через акценти на цих епохах з курсу історії України випадають цілих 400 років. Саме їх історики називають "темним періодом української історії". Здається, ніби на українських землях увесь цей час нічого не відбувалось.

"Для нас тригером для дослідження цієї епохи стала історія загадкового вбивства українського священнослужителя Георгія Ярошевського у Варшаві в 1923 році. Він працював над таємним проєктом, пов’язаним саме з "історією українських темних віків", збирав інформацію про цей період та чекав посланця з Києва, який мав привезти йому таємні манускрипти зі старовинних архівів. Але через смерть він не встиг нічого оприлюднити. Нам стало цікаво, що криється за історією цих віків, якщо людина поплатилася за це життям?" – зазначив Акім Галімов. Перші результати розслідування цього вбивства виводять на затерту і сфальсифіковану історію так званих «темних віків», коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського. Правда про цей період приховує факти, які змінили хід історії і пояснює багато подій сучасності.

В цій серії відшукали та дослідили надважливі таємничі манускрипти та документи, які впродовж століть були заховані від українців, аби ми ніколи не дізналися правди про свою історію. Команда вирушить до архівів семи країн на різних континентах: Литви, Польщі, Румунії, Греції, Італії, Туреччини та Канади. Багато ниточок тягнуться до архівів спецслужб іноземних країн та навіть до архіву Британської розвідки у Лондоні.

Окрім того, у розслідуванні візьме участь вчений зі світовим ім'ям – палеограф Агамемнон Целікас, який входить до світового ТОП-10 найкращих спеціалістів з вивчення старовинних манускриптів. Розслідуючи історію знищення Успенського собору Києво-Печерської Лаври, творці фільму вперше в історії проведуть лазерне сканування його підземель, а також відтворять зовнішній вигляд собору, у якому був похований гетьман Сагайдачний. Окрім того, покажуть місце поховання Івана Мазепи та розкриють, що насправді сталося з його могилою. [9]

Дослідили обставини знищення церков на території України і виявили кілька шокуючих закономірностей, які зрештою вивели на слід масштабної операції зі знищення історії нашої країни. Адже церкви, що були зруйновані, обиралися не випадково.

Вибух у Лаврі. Радянським історикам було зручно звинуватити у знищенні Успенського собору нацистів. По-перше, вони і так суцільне зло, по-друге, вибух стався на 43 день окупації, радянські війська на той період були вже далеко від Києва. Але виявляється, що в архіві британської розвідки довгі роки зберігалося перехоплене повідомлення німців, де йшлося про те, що вибух став для них абсолютною несподіванкою. Більше того, одразу після вибуху з підземелля Лаври вибігли троє чоловіків, які були застрілені німецькою охороною. Існує навіть їхня фотографія. Сьогодні дослідники переконані, що це були радянські диверсанти. Але для чого їм знадобилося закладати вибухівку саме під Успенський собор? Всі деталі пазлу складаються в одну картину, якщо дослідити інші знищені храми.

У 1935 році радянська влада в такий самий спосіб, за допомогою великої кількості вибухівки, знищує один з найкрасивіших храмів столичного Подолу — Богоявленську церкву. Вона була збудована коштом Івана Мазепи в 17 столітті на місці старої дерев’яної церкви. Через кілька десятиліть після підриву цю територію намагалися дослідити археологи, були розпочаті розкопки і…знайдені тіла. Та раптом, радянське керівництво наказало вченим згорнути роботи. Що такого небезпечного виявили археологи? І ось тут починається найцікавіше. Виявляється, в Богоявленській церкві знаходилося поховання Петра Сагайдачного. Видатного гетьмана, який серед іншого, прославився тим, що ходив на Москву. І достатньо успішно. Звісно, що це не вкладалося в канони радянської історіографії і розбивало міф про вічну єдність українців та росіян. Якщо піднятися з Подолу на фунікулері, ми опинимося біля розкішного Михайлівського собору. Сьогодні не так багато людей пам’ятають, що ще 25 років тому на його місяці не було нічого. Цей храм повністю відбудований наприкінці 90-х. Оригінал церкви, яку збудував онук Ярослава Мудрого, підірвали 14 серпня 1937 року. Ті ж більшовики. Можна скільки завгодно стверджувати про те, що ніякого прихованого змісту в цих підривах не було, і більшовики просто боролися з релігію як такою. Але чому тоді знищення церков відбувалося переважно в Україні? І при чому не всіх, а тільки тих, що мали визначальне значення для нашої історії або містили унікальні історичні свідчення? Чому на місці соборів не був збудований урядовий квартал? Саме це було офіціальною причиною зносу українських пам’яток. Є маловідомий факт, який пояснює цю історію. За кілька місяців до вибуху в Михайлівський собор була направлена спеціальна комісія. Вона мала таємне завдання. Ці люди обережно, частина за частиною знімали зі стін унікальну стародавню мозаїку Дмитра Солунського. Ця робота розміром 1,5 на 2,5 метри до сьогодні є одним із найпрекрасніших прикладів мистецтва Київської Русі, що є свідченням давності нашої історії. Де сьогодні знаходиться ця мозаїка? Вона відкриває зал давньоруського мистецтва у Третьяковській галереї в Москві!

Що ж було в Успенському соборі? Якщо подивитися на старі археологічні плани собору, видно, як в період Великого князівства Литовського по периметру храму з’являються чисельні поховання. Там були могили литовських князів, що правили у Києві. А в самому храмі знаходився надгробок Костянтина Острозького, некоронованого короля Русі, тобто України. Одного з найвидатніших людей нашої історії, який, до речі, окрім того, що розвивав наші землі, був ще і вправним воякою. І на чолі україно-польсько-литовського війська розбив московську армію в битві під Оршею. Як пам’ять про таку людину могла зберігатися в Києво-Печерській Лаврі? Радянська влада вже давно виношувала ідею підриву собору, і війна стала гарним приводом для цього. Зізнаюся, мені самому було складно повірити в те, що за підривом храмів може стояти масштабна операція зі знищення нашої історії. Але є останній факт з яким важко сперечатися.

У межах нашого дослідження, знайшли місце поховання Івана Мазепи, у Румунії, місто Галац. Протягом століть воно зберігалося в таємниці, і лише в часи радянського союзу росіяни дізналися назву храму, де спочиває гетьман. Що відбулося далі? Церква стояла на березі Дунаю, її обмотали металевими тросами і буксиром стягнули у воду. [10] Місцева влада мотивувала це тим, що потрібно було місце для розбудови спального району. Передбачалося, що храм перенесуть в іншу частину міста, однак цього не змогли зробити через погані умови майбутньої локації. Хтось би сказав, що це збіг обставин, проте жоден інший старовинний храм у цьому місті чомусь не зносили, а храм святого Георгія ліквідували саме після візиту єпископату РПЦ до Румунії. Або чого лише вартий факт демонтажу пам’ятника Гетьману Конашевичу - Сагайдачному у Криму зразу ж після анексії півострова. Виявляється, що у стратегії та риториці Москви важлива лінія не тільки знищення фактів і їхня підробка, варто стерти всі можливі згадки про тих, на кого накладена анафема і кому висловлена величезна кремлівська ненависть.

Остання частина документального фільму присвячена розслідуванню ще одного манускрипту – це документ Вселенської Патріархії 1686 року, який надавав право РПЦ хіротонізувати Київських Митрополитів. Саме цей документ дозволив Росії «відкусити» не просто історію розвитку Православної Церкви в Україні майже на три з половиною століття, але й професійно утверджувати тут свої позиції через роботу з духовенством та мирянами. Лише у Греції розслідувачам вдалося знайти палеографа, який прочитав першоджерело цього архівного документа, у ньому йшлося про те, що Вселенський Патріарх передає такі повноваження Москві не тому, що відрікається від Києва, але ця можливість хіротонії була заради кращої комунікації між Константинополем і Києвом, адже XVII століття – доволі неспокійний час у світі, період воєн та конфліктів. Тому лише заради того, щоб Вселенський Патріарх не їздив часто до Києва, ці повноваження надавали Москві задля зручності. Згідно з документом, Москва не мала права впливати на вибір Київського Митрополита, лише виконувати доручення Патріархії, як комфортного комуніканта. Однак, наші сусіди використали цей крок у своїх політичних інтересах, а для України розпочався важкий шлях довжиною у три з половиною століття змагання за церковну незалежність. У архівах Вселенського Патріархату історики знайшли документи, які підтверджували, що на початку ХХ століття, у межах функціонування УНР, до Константинополя вирушила українська делегація, яка мала на меті повернути автокефалію для Української Православної Церкви. Як свідчать архіви, представників цієї місії намагалися знищити, їм доводилося переховуватись, однак ця спроба не увінчалася успіхами. Позиції української держави були надто слабкими на політичній шахівниці світу.

Наприкінці фільму Блаженніший Епіфаній, Митрополит Київський і всієї України ПЦУ, зазначив, що Томос про автокефалію можна порівняти з Актом про проголошення української незалежності. Без сумніву, хтось може сказати, що це не так, адже Томос важливий лише для православної конфесійної спільноти, яка чисельна в Україні, однак не покриває всіх вірян. Проте, тут варто зазначити, що отримання Томосу у 2019 році – це повернення історичної правди, що перекреслює і підробку документів, і підривання храмів, і неправдивих меседжів, і перекручування історії, і навіть маніпуляції фактами у суспільстві.

Найцінніші артефакти української історії

Лист турецького султана Богдану Хмельницькому (приблизно 1650 р.)

прес-служба телеканалу 1+1

Цей лист, що зберігається у заповіднику Кам’янець, називають ферман. Він унікальний через свої розміри: 1,4 м завдовжки, а також оформлення — підпис султана покритий золотим пилом. На відміну від міфу, нібито турецький правитель і українські козаки намагалися всіляко образити одне одного в листуванні, цей артефакт розкриває справжні відносини між країнами у XVII ст. У листі Мехмед IV звертається до Богдана Хмельницького як до правителя християнського світу, обіцяє військову підтримку з боку Кримського ханства проти поляків. І повідомляє, що разом із ферманом надсилає коштовний подарунок — вишитий золотими нитками халат. У ті часи — знак великої поваги.

Риза Іллінської ікони Божої Матері (приблизно 1699 р.)

прес-служба телеканалу 1+1

Одна з найбільших оправ для ікон у світі. Її розмір — 3×1,5 м. Унікальна реліквія, зберігається у Чернігівському історичному музеї ім. Тарновського, зроблена на замовлення і за гроші гетьмана Івана Мазепи — ювеліри створили її з 18 розкладних срібних пластин. Артефакт свідчить про неабияку меценатську діяльність Мазепи. Довго ікона, обрамлена в цю ризу, стояла в Троїцькому монастирі в Чернігові. Коли місто захопили більшовики, безцінний артефакт заховали в сховище, він перебував там більше 80 років. Уперше ризу виставили для показу вже в незалежній Україні.

Банкноти Української Народної Республіки (1917 р.)

прес-служба телеканалу 1+1 Ці перші гроші незалежної України зберігаються у Національному архіві Кракова. У 1917 році банкноти надрукував уряд УНР, назвавши купюри карбованцями. Їх унікальність у тому, що ця назва написана чотирма мовами — українською, польською, російською та ідишем. Багатомовність була відображенням мультинаціональності й політики толерантності молодої держави. УНР не змогла вистояти перед більшовиками, уряд емігрував до Польщі, забравши й ці банкноти. Пізніше, щоб очорнити лідерів УНР, радянська пропаганда розповсюдила міф про утиски в Україні євреїв на офіційному рівні. Банкноти УНР — одне зі спростувань радянської пропаганди.

Реймське Євангеліє (XI-XII ст.)

прес-служба телеканалу 1+1 Одна з найдавніших рукописних книг української історії зберігається у спецсховищі бібліотеки Карнегі в Реймсі (Франція). За однією з версій Євангеліє привезла до Франції донька Ярослава Мудрого Анна Київська, яка вийшла заміж за короля Генріха I. Після цього на багато століть Євангеліє стало коронаційною книгою, на якій присягали всі французькі монархи. Фоліант вражає красою розпису і своєрідною технікою написання. Раніше його обкладинку прикрашали дорогоцінні камені та кристали, але коштовності зірвали з Євангелія під час Великої Французької революції (1789−1799).

Саркофаг Ярослава Мудрого (приблизно XI ст.)

Зберігається у Національному заповіднику Софія Київська. У цьому унікальному саркофазі, виготовленому з цільного блоку білого мармуру, поховали князя Ярослава Мудрого. Очевидно, незвичайну труну вагою 6 т транспортували з Візантії, а це було дуже проблематично й дорого. У 1930-х гробницю відкрили радянські вчені. Вони ідентифікували останки князя і за черепом відновили його зовнішність. Пізніше в рамках історичного розслідування встановили, що радянські вчені могли спотворити образ Ярослава Мудрого, надавши йому рис, характерних для зовнішності російських царів. Під час повторного розтину труни виявилося, що останки князя зникли. До нині це одна з найбільших загадок української історії. За різними версіями останки князя перебувають у Росії або США. [11]

Гостям в раках дипломатичного прийняття було презентовано документальний історичний фільм «Скарби нації» із циклу «Україна. Повернення своєї історії» та показали унікальні артефакти історії України.

В експозиції: найдавніше друковане Євангеліє у музейній збірці у срібному окладі 1658 року, в якому міститься дарчий напис ніжинського полковника Василя Золотаренка 1658 року до храма Святителя Христова Миколая в Ніжині

єв.jpeg

меч.jpg меч — основна зброя руського воїна-дружинника, символ княжої влади і військова емблема Давньої Русі

фібула (металева застібка, яка одночасно виконувала роль прикраси) кільцева з довгою голкою 10 ст., прикрашена накладками з зооморфними зображеннями в стилі «борре»; сережка трибусинна київського типу 12 ст.; колт великий 12 ст., прикрашений перегородчастою емаллю; гривня шийна спіралеподібна 12 ст. у вигляді обруча на шию.

Серед артефактів — очілля з 18 скобоподібних коробчастих бляшок 12 ст; рясна (2 низки) 12 століття з 10 квадрифолійних бляшок кожна із зображенням ростків та птахів, шарніри прикрашені дрібними перлинами; гривня монетна київського типу 11-12ст.; потир (1730-1740-ві роки).

копія свинцевої скрині, у якій мало зберігатися забальзамоване серце гетьмана Розумовського,

печатка сердолікова з ручкою з чорного дерева 1807-1810, яка належала сину його синуві Олексію Кириловичу Розумовському (1748-1822),

булав.jpeg

копія булави Богдана Хмельницького, створена за зразком портрета гетьмана.

Висновки

Хоч Акім Галімов татарин за національністю, народився і вищу освіту здобув у Росії, але вільно володіє українською мовою, допомагає пізнати багату історію України.

Документальний фільм «Україна. Повернення своєї історії» демонструє, що наша історія унікальна й не залежна від інших держав. Україна – це не штучно створена недолуга держава. Насправді ж, нашій державності щонайменше тисяча років. Багата українська історія мала своїх героїв, свої перемоги та свої поразки.

Наша історія дійсно переписана. Існували спеціальні комісії, які компілювали історичні факти в наукові праці, що надалі ставали підручниками з історії в школах, університетах. Люди, які не мали стосунку до нашої країни, вирішували, яким чином зібрати всі факти та подати українцям їхню власну історію.

Радянська влада намагалася стерти з пам’яті народу його власну історію. Полювання на українських етнографів ставило під загрозу ідентичність нашої нації. Разом з тим самодостатність народу намагалися привласнити, звинувативши героїв України у зраді.

Історичний фільм-розслідування показує, наскільки величною та розмаїтою є історія нашого народу. Саме правдиве трактування подій минулого має формувати наше світосприйняття.

Без втручання ззовні українська історія та українські державні діячі давно виглядали б інакше в очах мільйонів українців. Саме в цьому і полягає надзавдання, яке команда проекту виконує послідовно.