Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель на початку ХІХ ст.§ 19-20

План1. Населення та умови життя на західноукраїнських землях у  другій половині XIX ст. 2. Особливості економічного розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття.3. Розвиток промисловості. Становище західноукраїнських робітників4. Розвиток сільського господарства та  становище селян. 5. Початок трудової еміграції українців.

Населення та умови життя на західноукраїнських землях у  другій половині XIX ст. Протягом другої половини XIX ст. кількість населення західноукраїнських земель зросла. За даними австрійських та угорських державних переписів 1857 і 1900 рр., тут проживало відповідно 2,6 і 3,8 млн українців.

Проте питома вага українців серед населення західноукраїнських земель зменшилася. Причинами цього були: збільшення української трудової еміграції до Америки, переселення на ці землі поляків, угорців, німців, євреїв та інших народів.

На кінець XIX ст. 95 % населення працювало на землі, а близько 1 % — на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, у тому числі місцеве духовенство, була нечисленною. Так, у Східній Галичині вона складала близько 0,5 % від загальної кількості українського населення. Для порівняння: поляки становили 22 % жителів Східної Галичини, а польська інтелігенція — понад 3 %.

Особливості економічного розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття. Революційні події 1848—1849 рр. були важливим етапом у розвитку європейських країн. У європейських країнах зникли залишки кріпосництва, новий імпульс отримав розвиток ринкових відносин. Після 1848 р. кріпосницькі порядки на західноукраїнських землях вже не перешкоджали економічному розвитку. Однак тут не спостерігалося такого бурхливого зростання продуктивних сил, як в інших частинах імперії Габсбургів.

1861р. - поява залізниці Львів — Відень. На західні землі хлинув потік товарів з індустріально розвинених регіонів імперії (Австрія, Чехія), який розорив місцеві промисли та зруйнував усю традиційну систему господарювання. Усе це відбувалося на тлі швидкого зростання кількості населення. Наприкінці XIX ст. іноземний капітал посів провідні позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми прибрали до своїх рук торгівлю, банки, цілі галузі промисловості.

Величезні земельні масиви перебували у власності поміщиків, тоді як більшість селянства страждала від малоземелля, незважаючи на деяке розширення посівних площ. Неможливість існувати змушувала селян шукати роботу в інших країнах.

Розвиток промисловості. Становище західноукраїнських робітників. Промисловість на західноукраїнських землях розвивалася сповільненими темпами. Переважна більшість робітників працювала не у великій фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і в майстернях. За офіційними даними на 1885 р., у Східній Галичині із 55 тис. робітників на 175 підприємствах обробної промисловості із числом робітників понад 20 тис. осіб працювало лише 10 тис. осіб. У Закарпатті таких підприємств було кілька, а в Буковині їх узагалі не існувало.

Поширеними галузями були - лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна.

Найбільшою галуззю промисловості була нафтова, яка почала розвиватися із 70-х рр. XIX ст. Центром нафтової промисловості став Борислав. Контроль за розвитком цієї галузі одразу встановили австрійські та німецькі підприємці.

Великі площі лісів (дуб, смерека та бук) сприяли в другій половині 60-х — на початку 70-х рр. XIX ст. стрімкому розвитку лісопильної промисловості. Іноземні підприємці за безцінь скуповували або орендували в поміщиків лісові масиви та вирубували їх. До лісових районів Карпат було підведено залізничні колії, і цінна деревина вивозилася до Німеччини, Австрії, Італії, Англії, Франції та інших країн.

До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна промисловість. Місцеві ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям лише сільське населення, а міщани носили одяг із тканин західноєвропейських текстильних фабрик.

Становлення фабрично-заводської промисловості у краї відбувалося надзвичайно повільно. У другій половині XIX ст. тут діяли лише п’ять великих державних тютюнових фабрик (у Східній Галичині — чотири, Закарпатті — одна).

Розвиток промисловості був пов’язаний із виникненням нової суспільної верстви — промислових робітників. Джерелами поповнення робітництва ставали ремісники й селяни, що розорилися. Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. Вони працювали в жахливих умовах, а їхні сім’ї жили в бараках. Робочий день тривав 12—18 годин. Заробітна платня промислових робітників у краї була в 1,5 разу меншою, ніж у центральних районах імперії.

Розвиток сільського господарства та  становище селян. Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 рр., звільнили селян від панщини, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За своє звільнення селяни мали протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. Їхні розміри були в декілька разів більшими, ніж в інших частинах імперії.

Сервітут  — обмежене право користування землею, яке забезпечує іншому землекористувачу можливість користування нею з  певними обмеженнями, встановленими законом або договором. Також звичаєве або визначене законом право користуватися (частково або спільно) чужим майном. Одним із найголовніших питань для селянина на той час було право користуватися сервітутами.

Новою проблемою в житті західноукраїнського селянства стало лихварство. Селяни, змушені позичати гроші для сплати численних податків, швидко опинялися в залежності від лихварів. Ті, вдаючись до відвертого шахрайства, під приводом сплати боргу й відсотків на нього (у середньому 150—250 %) відбирали їхні господарства.

Початок трудової еміграції українців. Загострення соціально-економічних проблем у краї призвело до масової трудової еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки. Мізерні заробітки або повна їх відсутність, зубожіння більшості селянства, нестача землі, тягар національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами еміграції.

Масова еміграція селянства розпочалася у 80-х рр. XIX ст., а найбільших розмірів досягла на початку XX ст. Вона відбувалася у формах постійної переселенської (переважно до Бразилії, Аргентини, США та Канади) й тимчасової заробіткової еміграцій. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн — Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції тощо.

Домашнє завдання. Опрацювати параграф 19-20. Законспектувати основні дати та поняття та вивчити їх.